Вибір Богуслави

       Року Божого 1646-го троє темних постатей проникли в приміщення біля гарему ефенді Ібрагіма, що служив помічником еміна в порту. Вони були вдягнені у дещо потерті сірі антере, з-під яких виднілися коміри сорочок-гойнеків. Чоловіки тримали руки на зброї за широкими кушаками, а їхні кроки глушили добротні шкіряні бабуші.
   Вони скрадалися в густій тіні, остерігаючись кожного шурхоту, коли зненацька пролунав тихий шепіт чистою турецькою, але з помітним грецьким акцентом:
    — Я востаннє кажу, що це дурниця, Погуляю. Нас уб’ють, кинуть на галери або й відріжуть усе зайве за те, що ти надумав.
     Середня постать різко зупинилася, мало не перекинувши мідний світильник у невеликій ніші стіни. Чоловік звично підніс руку до обличчя, мовби хотів підкрутити вуса, але в останню мить згадав, де знаходиться, і стримався.
      — Гогрідасе, я вже казав: як боїшся, то…
     — Та тихо ви! — роздратовано шикнув той, хто йшов першим. Він обернувся до замикаючого. На його круглому обличчі із великим шрамом на лівій щоці читалося роздратування, змішане з настороженістю: — Гогрідасе, я тебе поважаю, але…
     Грек лише махнув рукою і ледь чутно додав уже русинською:
— Козаки… Що з вас візьмеш. Скільки ваших тут голови склало, а ви й далі не можете без оцих шалених виправ.
    Трійка рушила далі, вже ні про що не говорячи, тільки Погуляй перезирнувшись із отаманом став попереду. Козаки пройшли далі й обережно прочинили невеликі сходи, сховані за нішею біля шафи з горщиками та великими глеками, від яких тнули запахом оливкової олії, перцю та інших прянощів. Почали підніматись, не звертаючи уваги на рідкі крики варатоввих які члись ззовні, аж поки не вперся у двері, що більше нагадували вхід до підземелля, аніж двері на третій поверх будинку ефенді. Важкі, зроблені з цільного шматка чорного дерева, рясно оббиті залізом і прикрашені тисненням, на якому ватажок одразу впізнав кілька сцен із сутр, що нещодавно читав.
    Погуляй зробив різкий крок уперед, кілька разів постукав, почекав, рахуючи до десяти, й знову постукав. Почув тихий шурхіт і скрип замку, коли стулки почали прочинятись. Його супутники мов привиди почали зникати в нішах у коридирі та тінях.
     За мить із дверей, що прочинилися лише на долоню, визирнула чорнява жіноча голова у високій оксамитовій шапочці, прикрашеній візерунком із дрібних перлів. На козака подивились довгим поглядом сірих очей, у якому так яскраво боровся сум і радість, що Погуляй спантеличено зупився, хоч уже почав було йти до неї. Жінка мить повагалась, а тоді вийшла на сходи. Одягнена вона була в довгу сукню з парчі, підперезану розкішним металевим поясом, поверх якого лежав рясно вишитий та гаптований перлами кафтан.
    Мов у вихор — Погуляй з Богуславою стиснули одне одного в обіймах, а тоді поцілували так наче боялися, що перед ними не жива людина, а якийсь шайтан. Десь позаду почулось приглушене покахикування але ніхто не звернув на нього увагу.  
    — Дарма ти сюди прийшов, Тимоше, — жінка відсторонилася так само різко, як і обняла. Сум у її очах став таким глибоким, що отаман, який сидів у ніші й намагався не видати себе навіть диханням, відчув таку млосніть і тугу, якої не зазнавав із тих часів, коли йому довелося тікати на Січ з академії, намагаючись не потрапити в руки гусарам, навченій відьмі  та мисливцям за головами. Погуляй ще сіпнувся мов від удару. Жінка важко зітхнула, й тихо одними губами сказала— Ти ж мене забрати хочеш…
  — Послухай, Богусю… — Погуляй розгублено простягнув до неї руки, але вона вмить їх відштовхнула, виставивши перед собою долоню.
    — Ні, це ти мене послухай, Тимоше, — тут вона мало не схлипнула, але за мить узяла себе в руки, і додала з такою твердістю у голосі, що здалось, що перед ним стоїть не молода жінка, а суддя який читав вирок на Січі— і послухай добре, козаче.
     Богуслава зробила крок до дверей, обережно просунула голову назустріч напівтемряві гарему й прислухалася, чи ніхто не йде.
   — Козаче, — вона сумно посміхнулася. — Там, під Коростенем, я була лише кріпачкою пана Мервинського. А тут… — жінка провела долонею по вишитому перлами кафтану, торкнулася високої оксамитової шапочки та підведених сурмою повік, що робили її сірі очі ще виразнішими й глибшими — Тут я друга дружина ефенді Ібрагіма. А дасть Аллах та Бог сили й везіння — стану й першою, – вона озирнулася на сходи за якими знову щось зашуміло, а тоді знову подивилася на Погуляя який стояв із виразом муки на обличчі:
  — Як гадаєш, козаче, де мені краще? У курній хаті під панським батогом, на твоєму невеликому обійсті під Дрогобичем, де кожної весни чекають татарського набігу чи п’яної шляхти, чи тут?
     Погуляй лише важко простогнав. Відкрив рот, аби бодай щось сказати, але вона вмить рвонула до нього, притислася всім тілом і поцілувала — розпачливо, з тихим стогоном.
     — Хотіла б я, аби все було інакше, але ми, козаче, не в казці… — додала іще тихіше, гаряче дихаючи йому в шию. —Ти не думай.. я… я не забула, звідки я і хто я.
     У голосі дівчини була така мука, що козак якого зараз, здавалося, рвало на шматки зсередини, спромігся лише сильніше пригорнути її до себе й глухо схлипнути разом із нею.
   — Я буду писати вам через купця який має з вами звя’зок чи іще когось..ти тільки вкажи… Передаватиму все, що чула від ефенді, що дізнаюся в гаремі про місто, та порт. Я чула від одного старого невільника-коазка про пластунів. Ти ж із них? В кого іще стільки дурості лізти по мене ..І друзі твої… Вибач… Але це… — дівчина знову схлипнула, намагаючись опанувати себе. — Це все, що я можу тобі запропонувати, -почулись крики турецькою, та гупання ніг десятків людей. Дівчина різко відштовхнула козака, – Все, тікай! Не ріж мене без ножа, Тимоше… Тікай ради Бога!!!
    Пролунав гуркіт, і важкі двері раптом розчахнулися, відкинувши Богуславу та Тимоша вбік. У багато вмебльованому  коридорі прикрашеному чорним деревом стояла стара турчанка в добротній сукні та парчевій шапочці. Якби поглядом можна було вбивати, Богуслави вже не було б на цьому світі. Стара прокаркала:
    — Русинська відьмо… То он як ти віддячуєш моєму сину за волю? З гяурами водишся? — вона зловісно вишкірилася. — Ну нічого. Ти в мене ще в порту матросів прийматимеш цілими днями. Взяти їх!
    За її спиною виринуло зо два десятки вартових із ятаганами. Богуслава зблідла, і інстинктивно потягнулася рукою до пояса. Стара лише розреготалася. Натомість Тиміш посміхнувся такою хижою, вовчою посмішкою, що вартові на мить відсахнулися.
    — Гяури, кажеш, стара відьмо? — козак рвучко скинув антере. — А шайтана не хочеш побачити?
   Він щось пробурмотів одними губами. Почувся його стогін та тріск кісток. Вартові зупинились не всилах відвести очі від того, бачать. Під дикі крики: «Шайтан!» на місці чоловіка за мить уже стояв величезний вовкулака. Почувся свист — зі сторони сходів у нього врізалося кілька ножів. Вовкулака дико завив і тут-таки скочив на вартових, розкидаючи їх у різні боки, мов стигле жито на жнивах.
    Кілька охоронців, які пробралися з нижніх поверхів від кухні, хотіли було стрельнули в нього із самопалів. Але тут з тіні виринув Гогрідас, у роті якого раптом хижо зблиснули довгі ікла, та отаман зі стилетами в обох руках. Вони миттю і без жодного шуму розправилися з підкріпленням. Попереду ж лунали крики роздертих вартових, яких нищили без жодного жалю.
    Стара калфа спробувала була втекти, як тут же важко осіла на килим. Богуслава швидким рухом витягла з-за пояса довгого стилета і схилилася над турчанкою.
  — Щоб тобі у світі шайтанів було веселіше, калфо Бахар: Міріам отруїла я, а не Ланка, — прошепотіла вона в саме вухо. Рука зробила точний удар.
За мить Богуслава обережно витягнула стилет із тіла калфи й холоднокровно витерла лезо об її халат.

   Коли в кімнату забіг захеканий старий євнух із кількома охоронцями, він застав заплакану Богуславу, яка голосила над тілом Бахар. Жінка побачила його й миттю впала без тями, встигнувши лише прошепотіти:
   — Хай Аллах благословить її душу… Вона захистила мене собою від злодіїв та вбивць…
    Ще за пів години, коли в будинок прилетів із порту весь блідий, мов смерть, ефенді, наложниця вже розпоряджалася слугами, які повільно прибирали гармидер у домі. Краєм ока вона помітила на сусідньому даху великі жовті очі, які уважно дивилися за нею. Вона заперечно кліпнули й махнула головою мов в припадку, але очі тут же зникли. Богуслава рвучко відвернулася до чоловіка і її голова опинилась на його грудях.
    — О, мій золотий леве… Я так боялася…мій леве…

Два тижні потому. 

    Невелика купецька валка повільно рухалася в бік Аккермана забитою возами дорогою. Курява стояла стовпом, чулися масні жарти купців, які говорили десятками мов, з моря тягнуло гниллю та криками чайок.
    Три чоловіка, вдягнені як прості охоронці, сиділи на останньому возі Яніса, купця з Хаджибея, та курили люльки. Один, зі шрамом на лівій щоці, щось бурмотів собі під ніс, мовби повторюючи вчений трактат. Інший, років сорока, з хижим поглядом та довгим носом, мов у грека, дивився на Стамбул, наче прощався з ним назавжди. Третій же здавався скорботним херувимом, як їх часто зображують у церквах невірних. Він також дивився на Стамбул, що танув у блакитній димці, мовби сподівався, що за ним хтось їхатиме…