Нічна гостя -Іскорка надії

Ніч — час надії, казок і сподівань, що наступний день буде ліпшим за попередній. Цієї ночі чоловік середнього віку, Ігор Спеларчук, був удома сам: писав черговий надто сюжетний роман чи то щось малював на столі. До того ж слухав тиху легку вайбову музику — ностальгію за new wave, — і просто втомлено гучно гиркав та позіхав. А за вікном десь далеко пролітала невідома іскорка — іскорка надії та думок про далекі простори чи близькі, незрозуміло: чи то була чергова ракета, чи зірка, чи супутник, що пролітав, підглядаючи в кожну шпарину. Але за вікном чулися вибухи, і густо билися дрони в повітрі, намагаючись зламати волю і спротив людського духу. За останні роки такого розгардіяшу Ігор буркнув: «Бодай, коли ви нарешті дасте людям спокій жити та хоч одну ніч нормально поспати».

При тому пан Ігор і так багато чого зазнав останнім часом і не хотів нічого, тільки спокою. Десь о одинадцятій годині він просто заснув, поволі похиливши голову на стіл, як на подушку. У його голові зринали фантастичні картини в стилі космоопери: баталії між армадами, нові пригоди «Наутілуса», пригоди колоній на Марсі чи на Венері, а наостанок — знаменита фраза Творця в дусі Франкенштейна. Він бачив, наче на власні очі ожила стара плівка тридцятирічної давнини: перед ним стояв хлопець років тридцяти з палкими, майже божевільними очима та харизмою сучасного гея з Кремнієвої долини. Так кожне покоління уявляє свого Пігмаліона чи Франкенштейна — кожне покоління втілює ідеї й техніку, доступні йому в певний момент життя. Тож Ігор міг би ще трохи побути мрійливим хлопцем, але над його головою щось так бахнуло, що він різко прокинувся, розуміючи: чергова хвиля ворожого штурму не вщухла, і треба чи то лізти в погріб, чи тікати світ за очі.

Але, оглянувши, підсвічене нічним сяйвом місяця подвір’я, він не побачив нічого: ні уламків дрона, ні ракети, зате помітив пляму чи, радше, велику лунку — наче хтось жбурнув велику кулю для боулінгу просто на його подвір’я. Невже це витівки сусідів, чи що, і Мюнхгаузен нарешті приземлився? І тоді він побачив налякану жінку неймовірної краси, вбрану в щось, ледь схоже на скафандр. Він відразу кинувся надати їй першу допомогу, а дівчина була непритомна. Тож Ігор, будучи холостяком і одинаком у домі, не відмовився від такої компанії — і заснув. Уранці він прокинувся від того, що не міг знайти невідому гостю, і, схопившись, побіг на кухню, де вже сусідка готувала йому — на знак подяки за врятування — каву, апельсиновий сік та пару грінок, кожну з вишневим джемом.

Трохи поговоривши, він просто не міг второпати, що вона тут робить. Його розпирало від купи запитань, і він ледь стримувався, але виявилось, що його загадане бажання здійснилося у вигляді гості-ангела, якого він бачив як неймовірно красиву, добру дівчину на вигляд років двадцяти п’яти, з чарівною усмішкою і якимось тисячолітнім життєвим досвідом.

«Я просто янгол. Ігоре, не переймайся, — може, у кожному стресі має бути надія. Ти пережив окупацію, смерть близьких і голодування, бо скинув зайвих 36 кілограмів», — пригадала вона. — Знаєш, з неба все видно, у нас уже назбиралося повно дизлайків у небесному акаунті від тих, хто творить війни. Жах, ми вирішили допомогти тим, хто цього потребує. — Замість іриски — треба пряника, — вона простягнула цукерку і просто спитала: — Хош?

— О Боже… та не треба ж, янголе… ти — жінка чи що я бачу?

— Так, не щодня трапляється, щоб янгол, якому сотні тисяч років, завітав на ранкову каву в гості. Ти чого не будь як твій батько в шістнадцять років? До речі, де я можу причепуритись? Душ — я б не проти помитись, — гардероб, сорочку там, усе, що треба, заскочимо в магазин, чи то… вибач, забула — зараз час суворий, — усе гаразд, у сусідки висить сукня давно вже , вона все одно все носить , тримає як добру згадку.

— Доці не розумію, що тут коїться, — випалив Ігор.

Раз помах, і ще й стукіт до сусідки Наталі — прийшла з кухні прямо, вона без вагань, з чистою душею, все вислухала та здивовано віддала сукню.

— А як тебе взагалі називати? Тіам? Орися? Євгенія Анатоліївна?

— А тут різних Пінь хоч їх назви кислим огірком, як в анекдоті: чого той Картопляник такий злий? Бо в Картопляника — кисла шкурка, а Піня його гризть, не хоче — йому смачніша Лапша чи Рис.

— Знаєш, я там на небі всяким захоплювалась, читала багато всякого. Займатися чимось, коли живеш вічно, явно не будеш якимось акціонером Вайлдберіз — там же схема гірша за шахрайське МММ, і кажуть, що власниця — коханка чи то Мавроді, чи, може… о, я щось забула — у голові від приземлення все сплуталось. Так, зголодніла, читала одну молоду авторку, книжка сподобалась, ім’я тобі не вимовити, тож просто оберу собі ім’я сама — Юля Кубай, а книжка звалась «Називай мене так».

— Добре, але чому ти така? Чому ти саме на моєму городі приземлилась? Ти сама по собі, чи ти взагалі ангел-жінка? Чи у вас там, як на Заході, якесь рівноправ’я й гендери?

— Та ні, ми взагалі безполі, це твоя заслуга, самотній вовче: ти ж мріяв про родину, а не про самотність, хотів з кимось поспілкуватись — дівчину, сестру чи подругу, — тож це ти мене такою зліпив, це твої мрії та уявлення в плоті, для того, щоб нам було легше й гармонічніше знайти спільну мову.

Згадай свою сестру, яку ти бачив востаннє у стрічці Телеграму, і дзвінок з Енергодару в травні: вона давно народила двох дітей, переїхала в Нідерланди. Інша твоя сестра, старша й рідна, на окупованих територіях ледь зводить кінці з кінцями, адже половину церков позакривали, ліки дорогі, її там постійно ображають, а на місці колишнього будинку твого діда й баби стоїть військова частина та ракетний полк — саме в тому кутку, де спав твій батько, тепер офіцерська старшина. Інші друзі мігрували до Канади — згадай Дмитра, він фоткався на фоні Ніагари, був у тамтешньому аеропорту. А брати — так, теж: їхні жінки зараз у Польщі, навіть твій сусід виїхав у Німеччину, а дехто зі знайомих проміняв хату в Умані на собачу нору в Криму — через ту саму владу. Що ж ми маємо: он усі зараз по світах, крім тебе самого, нікому не потрібна воля людей у житті, і це не залежить від часу чи влади — це залежить від людей та їхньої спроможності. А от твій знайомий солдат Сашко, далеко в окопах сподівається зустріти Різдво вдома, а саме зараз, після чергового обстрілу, згадує різдвяне перемир’я часів Першої світової, коли люди хоч якось змогли дійти порозуміння хоча б на один день — але тоді були інші реалії й освічені європейці, а не бовдур-народ, що часто святкує все одним і тим самим — горілкою хоч під огірок, хоч під колу.

— Знаєш, ти тут прямо як вогонь, — гримнув Дмитро, — крутишся-вертишся, за тобою не встежиш, чого ти хочеш: у клуб — то по хлопцях та нічних тусовках, а може, ще й пару молодиків без дозволу запросиш у мій дім?

— Чого ти хочеш? Я ж образ сучасної людини у формі твоїх сподівань про усіх жінок світу — чия вина, що ти їх такими уявив? Зробимо екскурс, — і тієї ж миті Юля витягнула палець угору й сказала: — Диви.

Ігор здивовано поглянув у небо, ще не розуміючи, що там має бути, і тієї ж миті вона клацнула пальцями, і вони удвох опинилися в затишному дворі десь на околиці маленького містечка в Нідерландах. Він побачив свою молодшу на дванадцять років сестру Марію і двох племінників, кучерявих, білявих, схожих на батька, братів та навіть діда— старшого з них він бачив ще малям на фото, років двох, а тепер йому вже десь років десять; поряд молодший, трохи мамин синочок, років семи.

Він зрадів побачивши що в них є майбутнє, заглянув як старший робить уроки і ходит в школу, без проблем розмовляючи кількома мовам.

—Адаптуються , всміхнувшись сказав він. Бачу тут в них є потенціал. Тоді він відчув родинне щастя.

— А чи могли Ігор та ангел бути там, де фізично це неможливо?

— Бачиш, у них усе добре. Може, це та мить, яку раз у житті можна отримати. Дивись, чому ми ніколи не побачимось, — і із задоволеним обличчям янгол трохи роззирнувся і клацнув знову: сцену перед лицем Ігоря змінило подвір’я його бабусі, таке, як тоді, коли йому було сім років, — дитячий ще радянський велосипед на трьох колесах, а дід, живий, сидів на дерев’яній лаві біля входу до подвір’я.

Ігор присів, трохи відійшовши, і дід Іван, здивований, заговорив уперше, побачивши гостю:

— То як ви там живете? — спитав дід.

— Та так, поживаємо.

— Так знаю я, як ви там живете — усе не грається, немає в людей відповідальності, як тридцять чи сто років тому: кожен потроху хоче побути та на стіну лізе. От як ти до тих північних сусідів ставишся?

— А як я можу, якщо вони нас за людей не вважають?

— Бачив я наш час по-іншому: хліб ділили порівну, в одних окопах були, комісари й правда — вони всі одним миром мазані, і скільки ж часу знадобилося, щоб той стомільйонний народ так оскотинів. Треба пригадати слова Тараса, сказані колись про майбутнє. Ну, справи — зроблю сам, один, а ти ж знаєш, я вже давно мертвий і нічого не боюсь, тільки тепер спокійніше ставлюся до ваших примх життя. Всіх — і милих, і бідних, хоч принца, хоч хороброго, — ти тримайся, не кисни, я тебе й досі люблю, а поки всі зберемось — місце притримую.

Раптовий спалах знову переніс ангела Юлю та Ігоря додому. Він був вражений і вдячний, та не розумів до пуття, що й до чого. А вона йому:

— Ти ще не знаєш, як той Піня з півночі виробляє, — тільки в коридорах про нього шепочуться, що він повний ідіот. Побачив би ти, як він катається на спинах генералів, годує сіном , лупцює по спині нагайками, а вони перед ним стелиться, — коротше, країна… Але то так, до слова, а насправді — про мене та про життя. Життя тим і цінне, що не знаєш, що там за рогом. Ти живи собі, кожна хвилина потрібна заради себе, заради близьких, заради підтримки інших, — а над нами в небі знову летять дрони.

І Ігор швидко змінив усмішку дивака на стривожене обличчя — довелося бігти й ховатись удома, і під час чергового вибуху він упав на землю, отримавшу гулю. Прокинувшись, він побачив: вже глуха ніч, і лише крізь вікно поглянув на нічне небо, дивуючись: чи то був сон, чи то мара, чи страх так перетворився — але щось таке, схоже на літаючу тарілку, висіло і сяяло десь удалині.