Нічна зустріч
– Що це там за біленьке чорніє? – похмуро пожартувала Світка й раптом здавлено скрикнула, – Стій! Як і більшість нормальних людей, я відреагував на цей вигук раніше, ніж подумав – різко та сильно натиснув на гальма. Автомобіль миттєво заглух, і, вильнувши праворуч, ткнувся у кювет. Стало спокійно й тихо. Я досить агресивно подивився на подругу – “Ти що!” Але серце або печінка вже відчували щось недобре. Світка напружено вдивлялася в поворот дороги відразу за мостиком через Латірку. Так, там явно щось рухалось, а крім того, на невеликій відстані від траси миготів або ліхтарик, або невелике багаття. “Це пост”, – налякано прошепотіла подруга та подивилася на мене з надією – а раптом воно здається лише їй. Але там дійсно були люди. На превеликий жаль, вони також нас помітили. Спочатку ми це скоріше відчули, ніж побачили. Дарма, що виття двигуна не таке вже й голосне, але завдяки не зовсім справному глушникові, воно все ж проривається через шум гірського потоку. Так, виглядає, що на цей раз ми дійсно влипли. У ранішній розмитій напівтемряві від загальної світлої плями відокремився один маленький вогник та почав наближатися. Виходить, що це кілька осіб. Вони відправили свого одного, щоб подивитися джерело шуму. А інші тим часом готуються до зустрічі на повороті дороги та затвори автоматів пересмикують. А може, це знову кілька жебраків? Будуть прохати щось попоїсти. А може бути, що це водії вантажівки, камьйона з причепом, мимо якого ми проїхали пів години тому? Але на жаль цього не може бути. Ті шоферюги, якщо вони ще живі, повинні бути далеко звідси. Судячи з рясної іржі та численних слідів мародерства – вантажівку покинули вже давно, ще влітку.
У сірому світлі раннього світанку я міг тільки дуже невиразно уловлювати на блідій плямі обличчя Світлани тривожні западини її великих, а зараз й ще до того широко розкритих від жаху очей. Ось кому Бог дав такий досконалий зір, що й біноклю не потрібно. Але її руки теплі. Це свідчить про те, що Світка таки добряче злякалася, але не до непритомності. Нічого, ми ще погуляємо з нею разом, ще поживемо з Світланкою на цьому світі. Як влучно кажуть блатняки: “Гадом буду!”. Головне зараз – діяти відповідно до заздалегідь складеного плану. Хоча, зазвичай, правильно кажуть, що людина складає плани, а доля їх порушує. По іншому – наші плани це все обмани.
Я дуже обережно лівою рукою відкриваю двері машини, а у мою праву руку Світка вже підсовує прохолодний приклад «тулки». Далі я на присядки сковзаю на вологий від ранішньої роси асфальт дороги. У горлі щось стискає від припливу несподівано холодного свіжого карпатського повітря. Хоча б зараз стриматися від кашлю. Відповзаю трохи далі від машини до вузького узбіччя дороги. Здається, що камінчики щебеневого покриття узбіччя скриплять несподівано голосно. Водночас Світлана займає моє місце за кермом.
До речі став у принаді придорожній стовпчик. За ним можна сховатися. Хоча й не зовсім – вже досить світло. Краще трохи заповзти у канаву – якщо тільки вона буде сухою. Добре – все добре – кювет сухий та досить глибокий. Тепер треба трохи віддихатись, відпочити та зачекати.
Чекати прийшлось доволі довго. Я трохи змерзнув в моїй демісезонній куртці на «рибному хутрі». Ну принаймні не зможу заснути. Насправді ж ще дурна ніч, час спати. Дотепер не можу позбутися звичок нормального людського розкладу: у сім годин – підйом, потім сніданок, робота, обід, вечеря, так далі. Зараз це виглядає як справжня навіть ненаукова фантастика! Увечері побачити фільм, сидячи з книгою в руках у глибокому та м’якому кріслі. Чудове було крісло – можна було залізти у нього з ногами. Купили ми його разом з іншими меблями незадовго до “подій”. Хто зараз у ньому сидить? Мені вже точно вже ніколи не доведеться комфортно в ньому згорнутися і навіть Світку до себе притягнути, щоб зігрівала та не сумувала. Так, сумувати вона почала вже тоді. Так й хто, скажіть, при погляді на зловісний розвиток тих подій радів би? Всі ходили похмурі та злі. Молодь спивалась за допомогою “слабоалкогольних напоїв” та “вітчизняного пива”. Так звані старі люди хворіли та масово помирали під бадьорі промови політиків про зростання внутрішнього валового продукту та вдосконалення добробуту українського народу. Наше маленьке кладовище не встигало приймати все нових та нових мешканців. Отець Омелян вже з великими труднощами витискав сльози співчуття від тих, хто поки що вцілив та продовжував жити. А вже хто як не він вмів промовляти чуттєві проповіді. Залізо б від його проникливих слів потекло б… Але люди не плакали. Ми стояли як мертві дерева, отупіли від незліченних турбот. Ми терпляче очікували закінчення церемонії, а потім слідували за труною, обговорюючи померлого та його родичів, втомлено напивалися за поминальним столом й розповзалися по темних холодних квартирах, одразу забуваючи про щойно похованого сусіда або колегу по роботі.
А я майже заснув, попри озноб, що посилювався (не захворіти б). Прокинувся від шаркання наближаючи кроків. Здавалось, що людина ледве тягне ноги. Може, справді волоцюги? Ну, вони також можуть бути небезпечними, коли їх багато. Однак волоцюги швидко розсіюються, якщо їх як слід налякати. З ранкового туману виповзла невелика мішкувата фігура, що тримала у втягнутих руках щось подібне на палицю. Автомат? Так, він самий. Ось гидотна справа! Права долоня з пальцем на спусковому гачку рушниці стала вологою. Прийшлось витерти її об куртку – нерви, вони не залізні. Світлана сиділа нерухомо – невелика замерзла фігурка в незграбному товстому сірому светрі під горло. Я проковтнув слину – ну, тепер ми покажемо цій наволочи, як «родину любити». Людина на дорозі майже порівнялася зі мною. Я побачив, що це чоловічок невисокого зросту, доволі масивної статури, у військовому бушлаті та пілотці, що була натягнута по самі вуха. Автомат зі складеним прикладом звисав у нього на животі – мабуть, бідолаха втомився тримати його в руках. Це добре – спрощує справу.
– Стій, зараза! Руки вгору! Не галасуй – залишишся жити. Світка, знімай з нього калаш. Ти, наволоче, поводься спокійно. Ось так. Тепер обернися до мене. Не опускай руки, гад. Якщо будеш галасувати – я негайно зроблю тобі додаткову дірку в голові. Богдан! Ти?!
Від несподіванки я забув про рушницю. Вона випала з рук. Добре, що курки тугі, а то могло б само вистрілити. Ось така річ! Не може бути! Невже це мій майже єдиний друг – Богдане! Точно він. Тільки вигляд наляканий, нехарактерний для його круглої фізіономії, що зазвичай усміхається.
Я вже стояв, наблизивши обличчя до такого несподівано рідного, нерозумно зляканого Богданкового обличчя. Ялинки-моталки, як же все-таки приємно серед всього цього кривавого гармидеру побачити близьку людину, частинку свого колишнього мирного життя. Богдан якийсь час ще безглуздо тягнув свої руки до неба, як молився, та, нарешті, повільно й стомлено опустив їх: «Це ти Володя? А я, вибач, трохи ввіссався від несподіванки. Ще нічого не встиг подумати, навіть не злякався, але…» Він якось гірко посміхнувся своєю беззахисною дитячою усмішкою та обернувся до відкритого віконця машини, вдивляючись у Світку.
– Це ти Світлано? А хто ж ще може бути поряд із Володимиром? Чого ж це я питаю дурниці? Ну, слава Богу, ви живі та здорові. А діти де?
– Діти в Києві, – прошепотіла Світлана, – Ти не повіриш, як я рада тебе бачити. Нарешті зустріли рідну людину в цьому суцільному жаху. А то знаєш – їдемо, їдемо, а довкола, як у фільмі жахів, всі озвіріли, усіх треба остерігатися, і раптом з’явився ти.. . А що ти тут втратив?
А справді, подумав я, що тут Богданчик робить? Може, він також озвірів, змінився, осучаснився, так би мовити. Поки я все це обмірковував руки самі, рефлекторно, підняли кинуту рушницю та намацали холодний і трохи вологий від роси ствол. З «тулкою» таки якось надійніше. А ось Богдан нічого такого, мабуть, не подумав. Його усмішка стала ще ширшою – ми побачили колишнього добродушного і спокійного Богдана. Ні, не змінив його час, такі, як він, не змінюються. Тільки пристосовуються до нових обставин, гнуться, але не ламаються. Але як же далеко пішло це пристосування?
– Володю, а куди це ти тікаєш? Зараз такі часи, що краще вдома сидіти.
– А ти чого вдома не сидиш? У горах тут людей лякаєш?
– А вдома, що зараз робити – зуби на полицю – так протезів ще немає. Елементарно їсти хочеться. Зарплати немає, пенсії вже шість місяців нікому не видають, позичити нема в кого, продовольства за картками, а карток на всіх не вистачає. Русини перекрили всі кордони з Галичиною, а на захід пропускають лише дипломатів та особливо хитромудрих. Ось днями намагалися відчайдушні голови через наш тишівський перехід до Угорщини прорватися по-нахабному – так «добрі сусіди» таку стрілянину затіяли… Уявляєш – усіх поклали. Пам’ятаєш Миколу, що у податковій працював, а потім ще у банк проліз? Так і він там лишився. Ще перед тим мене вмовляв з ним утікати на його машині. Бакси, каже, є, з ними не пропадемо, а мені тямущий компаньйон потрібний. Тепер йому ніхто не потрібний. Дякую прикордонникам – хоч повернули їх усіх, щоб у рідну землю закопати. Його з дружиною та ще п’ятьох ми на нашому цвинтарі поховали. Пам’ятаєш ще наш цвинтар? Я все боявся, що якось і я там відпочиватиму – тепер уже не боюся. Та й місця там уже нема для нових мешканців.
– Це з ким ти, Богдане, розмовляєш? Москалі? Галицькі бандити? А ти, пане, або як там тебе, за свою люшню не хапайся, а краще поклади її дуже, дуже обережно та відійди трохи далі, від гріха. Розумієш по-людськи, чи перекласти по-москальські?
І як же це я не помітив, як підійшли ці два типи – здоров’яки в армійських бушлатах із десантними акеемами? Зовсім я очманів, побачивши Богдана. – Усю пильність втратив. Ну, зараз нас за всією формою допитають, а потім повісять на «рідній смереці», як тих бідолах, повз яких ми проїжджали годину тому біля Сускова. А Богданчик табуреточку триматиме.
– Тихо Степане, не жени, не злякай пані Світлану – я тобі цього не пробачу, взагалі помовчи трохи – не сердь мене. І сховайте, хлопці, свої «шмайсери». Це мої добрі знайомі по Тишову і зовсім не москалі та не галичани. Хто їм погано зробить – той собі погано зробить. Нічого, Володько, не зважай. Взагалі Степан, колишня інтелігентна людина, і навіть з освітою у нього повний порядок – колишній доцент мукачівського інституту інформатики. Забув, доценте, як треба з нормальними людьми розмовляти?
Ну, начебто після гарячої промови Богдана всі розслабилися. Світлана нарешті обнялася з Богданом. Хлопці закинули свої автомати за спину, а «доцент Степан» навіть по джентльменські допоміг Світлані вибратися з машини.
«Спробуй говорити українською, Володько,- одними губами прошепотів Богдан,- не бійся нічого, поводь себе нахабно і впевнено». Ох, давно я ні з ким не «розмовляв», хіба що з погаслим екраном телевізора. Але тут Богдан правильно підказує – «свої» то вони «свої», але дратувати хлопців своїм «москальським» не слід.
– Вибачайте, панове, хлоп (Степан скривився)… хлопці, що хапаюся за люшню. Це від несподіванки – а зазвичай я людина мирна, домашня (усі посміхнулися), врівноважена. З Богданом ми вже сто років знайомі, ну не сто – так тридцять із гаком.
І раптом, як за помахом чарівної палички, перший сонячний промінь дня, що набіг та увірвався в сиру долину Латірки, заграв у бурхливому вирі річкового перекату та зазеленив молоді смереки на схилі. Він висвітлив плямисті камуфляжні бушлати русинських гвардійців, їх пом’яті, зарослі щетиною обличчя, наш білий «жигульонок» застиглий на краю кювету дороги та руді хвилі Свєтчиного волосся, що падали на комір товстого сірого светра. Осіннє сонечко ніби привітно пропонувало перейти до наступного акту нашої життєвої трагікомедії. Так це все й сприйняли – як перехід від темряви ночі до світла дня. Насилу відірвавшись поглядом від рудого полум’я волосся моєї подруги, Богданчик першим порушив мовчанку, що затяглася.
– Ну, що, хлопці та дівчата, пішли до нас пригощатися, чим Бог послав. Просимо до нашого двору та багаття.
– А чого пішки? Сідайте в машину – якраз буде повний комплект.
– Та ні. У вас там розгрібати треба, щоб сісти. Чотириста метрів якось на своїх топанках подолаємо.
– А я під’їду трохи. Чогось втомився. Роки йдуть, літа спливають. На небі мене вже чекають.
– Так, тю на тебе, Богдане. Сідай вже – та менше балакай.
Ранкові посиденьки
Тишівська площа була щільно заповнена народом. Мене так стиснуло з усіх боків, що важко було дихати. Це ж треба – скільки люду привалило! І всі знайомі обличчя: друзі, товариші, колеги по роботі, соратники по помаранчевому майдану, школярі, студенти медучилища, навіть русинські гвардійці разом зі Степаном, що височів над натовпом, теж стояли маленькою щільною купкою під чорно-червоним прапором. Й Микола з банку теж крутився під боком, намагаючись мені щось сказати. Але був такий галас, що я нічого не чув. Дивно, бо ж його, здається, застрелили на кордоні, а він тут. Всі дивилися на невисоку трибуну, де під жовто-блакитним прапором виступав з промовою якийсь низенький товстий чоловічок, який страшенно нагадував мені когось до болю знайомого. Та це ж Богдан! Нумо, Богданчику, запалюй народ! Тільки чого це тебе так погано чути? Такий шум довкола. Тихо люди, тихо. Богдан, мабуть, зрозумів, що його тут ніхто не чує та, безнадійно махнувши рукою, сів на табуретку. У його руках з’явився баян й він почав перебирати кнопочки інструменту, широко роззявляючи рота. Спочатку знову нічого не було чути. Але поступово крізь неймовірний шум стали долітати якісь окремі верескливі звуки та слова: “… чи на балу, чи на бенкеті, на полюванні чути пісні про безстрашного Дон Кіхота, ла-ла-ла, ла-ла, ла-ла , ла-ла, чути пісні про безстрашного Дон Кіхота …. “
Ну привіт, я ваша тьотя, – знайшов про кого та де співати, ненормальний бард. Я спробував знаками показати Богданові, щоб він перестав співати, не видавав себе. Руки так щільно були затиснуті навколишніми людьми, що я докладав зусиль, щоб їх витягти. Нарешті мені це вдалося, і я повільно підняв руки вгору, скинув з себе бушлат, що тиснув, і остаточно прокинувся.
Від не по-осінньому яскравого сонця під товстим бушлатом стало спекотне, але голову приємно обвіював свіжий вітерець, що тягнувся від близького струмка. Я повернув голову й побачив Богдана, що сидів на пні й самозабутньо грав на баяні: “Чи на балу, чи на бенкеті, на полюванні ходять чутки про безстрашного Дон Кіхота. Ла-ла-ла, ла-ла, ла-ла, ла-ла !
– Ти що це співаєш нестатутні пісні легіню Богдане москальською мовою?
– Дурень ти Володька та не лікуєшся. Це ж класика! Я ж не Аллу Пугачову співаю, а велику класику російською. Й взагалі – набридла мені вся ця романтика – всі ці ліси, пости, автомати, ідеї якихось фюрерів та фівників. Ех, зараз би опинитися у своїй рідній квартирці, завалитися на м’яку канапку і почитати щось на кшталт “Історії України” Крип’якевича чи Ореста Субтельного. Ні, ні, що я говорю – Боже збережи від історії, тим більше України. Ні, візьму краще “Міфи давньої Греції”, або щось веселіше – наприклад, Руданського, Остапа Вишню… А, нічого б я не читав – минулого не повернеш, де моя Оксана, де моє життя занапащене.
Богдан вже ледве не плакав і останні слова майже голосив різким незнайомим криком. З будки цікаво висунулась червона пика немолодого дядька з горщиком сплутаного зі сну брудно-сірого волосся. Рожа обвела нас з Богданом багряними від недосипу очима та знову сховалась у будиночок. Богдан відвернувся від мене. Я бачив тільки його майже білу потилицю. “Де ж вони поділися ці легіні, бійці русинської республіки, – подумалося мені, – залишились одні старі”. Богдан заспокоювався: “Володю, а пам’ятаєш Оксану?”
– Ну, як же, Богдане, як же не пам’ятати. Така чудова жінка – гарна, весела, сміхотлива. Була… Царство їй небесне.
Оксану, останню дружину Богдана, я, зрозуміло, добре пам’ятав. Коли від нього пішла передостання, то всі думали, що Богдан вже більше нікого не знайде, не одружиться ніколи. Та ні. Раптом з’явилася ця Оксана – літня вдова, яка привозила молоко з села до нашої крамнички. Чим вона сподобалася такому рафінованому інтелігенту як Богдане? Але, через два місяці, ні, навіть менше – Оксана з села переїхала на квартиру до Богдана. Кинула жінка своїх двох дорослих синів, міцне господарство, онуків нарешті. Але не благоволили небеса до благодушного філософа Богдана. Ну, ніяк не хотіли там, щоб він цілком заслужено отримав сімейне щастя та добробут. Через два роки трапився в Оксани рак. Вона дуже швидко відхворіла свій термін та померла. Їздили ми ховати її до села всією геолого знімальною партією. Виглядали там, серед мадяризованих українців, як марсіанські прибульці. Для міських жителів похорон у селі – це подвійна туга: глухий самотній цвинтар серед похмурих полів розрідженої нескінченними дощами паннонської глини. Богдан після смерті Оксани на вигляд залишився незмінним незворушним “вуйком-бандуристом”, але душею (знали про це тільки найближчі) занепав, почав сильно тужити. Ось і зараз після мого ензешного спирту стався у нього, мабуть, черговий напад всесвітньої туги. Я після “пригощання” відпочив і прокинувся свіжим, як огірочок, а він тільки виходив на друге коло.
– Ти що, Богдане, додав, чи що? Не забув що «занадто – то не здорово?»
– Та мені вже все до лампочки, Володю. Ти знаєш скільки мені років? Шістдесят із гаком. Але не думай, що я такий поганий, що задарма тебе розбудив. Буди-підіймай, дорогенький, Світлану. Радитимемося, що далі з вами робити.
Розбудили ми Світку, яка спала поруч на розкладачці. Її тільки з гармати можна розбудити – даремно, що ніжна та вразлива дама, а спить як солдат після бою. Вимилися ми холодною латірською водою та сіли біля багаття чи пообідати, чи вже повечеряти. Богдан нам розкрив поточну диспозицію, яку не міг донести за сторонніх. Виявляється, всі, крім нього і червонопикого Василя, подалися на тиждень додому. З дисципліною у них завжди було слабкувато, а відколи ужгородський Ратушняк подряпався з мукачівським Балогою, настав остаточний безлад (Богданчик, звичайно, висловився міцніше). Все йде до того, що «ці козли збираються кожен створювати окремі республіки: ужгородську та мукачівську”. Зараз кожен вождь веде сепаратні переговори з Галичиною, Києвом, Донецьком, Харковом та Вінницею. Їхня “окрема стрілецька рота” входить до “мукачівської бригади”. Головне завдання “лісовиків”, як гордо назвав свій підрозділ Богдан, не пропускати ужгородських до перевалу. Але бойовий дух хлопців дуже низький. Сидять тут, в основному, з тієї простої причини, що вдома взагалі робити нічого: роботи немає, а “дітей і жінок треба якось прогодовувати”. “Тут, правда, теж не особливо розгуляєшся на ту суху пайку, яку привозять раз на тиждень: консерви та макарони від словацького червоного хреста. Іноді перепадає мадярське копчене сало – але це вже зигзаг удачі. А так бійці споживають головним чином “крумплю”.
– Тож треба вам, друзі, звідси втікати якнайшвидше, інакше пострижуть у москалі. Машину твою реквізують, а Світлану… сам розумієш, хлопці молоді, голодні та злі. А особливо як повернуться від домашніх негаразд, надивляться на всі ті злидні.
Ну, ми ще посиділи, випили по грамульці спирту з решти ензе та склали наступний план: Богдан нас проводжає до перевалу, який охороняє “загін галицьких пластунів” – загін вишколених у спортивних таборах молодих парубків 16-18 років. “Від тих пацанів милосердя не чекай, дисципліна у них залізна. Навіть із дівчатами, які до них бігають, любляться по черзі». Але, на щастя, командиром загону є Орест – племінник Богдана, синок його сестри зі Стрия, тож є шанс, що нас пропустять. Але треба їхати негайно – поки хлопці не повернулися. А на Василя, червонопикого мужика, можна зовсім не звертати уваги: у нього з того часу, як утікачі камьйонщіки всю сім’ю вирізали, збереглося лише два бажання: напитися самогонки та відвести до штабу якогось спійманого волоцюгу. Він їх недалеко проводжає – до найближчої галявини за схилом. Потім напивається як свиня й через два дні повертається з червоними очима – ніби доставив бідолаху куди треба. Добре, що закопує тіла. “А нам яка різниця – баба з возу – коням легше.”
План Богдана ми схвалили – та й що ще залишалося робити? Світка взагалі останнім часом у всьому зі мною погоджувалася – не те, що раніше – на всяке запитання свою копійку вставляла. Звичайно так воно начебто й спокійніше, та куди поділася моя співоча пташка, яка раніше годинами рота не затуляла? Вкатали Сивку круті гірки. Та нічого. Доберемося до Хмельницького – там розморозиться… можливо.
Ми покидали барахло назад у машину та поїхали. Богдан поряд, а Світка позаду. Василь навіть не визирнув зі свого барлогу.
Перевали – перекати
Натужно виючи та кашляючи старим мотором через дірявий глушник, наш “жигульонок” наполегливо долав останні метри латірського серпантину. А які чудові краєвиди відкривалися нам з усіх боків! Сині далекі вершини, припудрені білою порошею хмар, зелені галявини з острівцями побризкані осіннім золотом смерек і берізок. Далеко внизу, ніби іграшкова, красувалася церковка, складена тонкими сірниками колод, а над нею вниз від сірого асфальту шосе вилися смужки буро-жовтих доріг і стежок. Добре в селі без нагана! Але нам було не до гарних краєвидів. І не наган у нас був, а автомат Калашникова, котрий Богдан вирішив взяти в останній момент для представництва. Як там, у Хемінгуея – “Для представництва Ви будете зі зброєю, але застосовувати її Ви не маєте права за жодних обставин. Повторюю – за жодних!”.
Раз! І машина полегшено зітхнула після останнього крутого підйому. На відміну від нас. Ми повільно, по-черепашому, прокотилися ще кілька десятків метрів і ткнулися в масивний жовто-синій шлагбаум. Ліворуч на тлі теж аж ніяк не тендітного жовтого щита красувався соковитий синій напис “Західноукраїнська Галицька Народна Республіка”. А під щитом біліла скромніша табличка “Увага! Проїзд без зупинки заборонено. Перевірка документів”.
Біля шлагбаума на нас уже чекали троє міцних молодих хлопців у камуфляжних комбінезонах, у вкорочених чоботях-черевиках та таких знайомих з художніх фільмів та архівних фотографій “бандерівках” – зелених кашкетах з великими кокардами з тризубцем. І зі зброєю у них було все гаразд. На нас дивилися три калаші десантного варіанта, а за спиною в одного стирчав розтруб гранатомета. На поясах висіли штик-ножі та бовталися армійські фляги. Хлопці у війну не грали – вони їй жили та дихали. Ми посиділи в машині, а потім, як і було обумовлено, Богданчик «пішов на Ви». З радісною і добродушною усмішкою, а те, що він був, м’яко кажучи, трохи п’яний, тільки посилювало його природну доброту, він майже поплив до воїнів. – Підлетів, що називається на крилах всесвітньої любові. Таке не могло не подіяти. Не дивлячись на войовничий вигляд, хлопці заспокоїлися і опустили автомати. Так само благодійно на них подіяв вигляд Світлани з постійним своїм останнім часом напівсонним обличчям, яка “покотила” слідом за Богданом… На мене вони вже й не дивилися, як на безплатний додаток.
– Доброго дня, панове.
– Доброго дня, пані та панове. Які у вас справи?
– Та треба було б поспілкуватися зі своїм племінником, Орестом. Є до нього невелика сімейна справа.
– А, це Ви, пане Богдане, а це я, Андрію. Пам’ятаєте, я до Вас нещодавно приходив із командиром? Ми ще Вам листа з Центрального проводу принесли.
– А, Андрію! Чому не пам’ятаю? Як тримаєшся, легінь? Дівчата люблять? А ці панночка та пан зі мною. То ми пройдемо?
– Безперечно. Але за кермо нехай сяде Петро, він у нас добрий водій, машину не зламає. Он туди треба їхати, трохи нагору і наліво. Та Ви ж знаєте, де раніше був готель.
– Та він же згорів.
– Вірно, згорів. А ми поряд квартируємо. Там раніше було щось схоже на їдальню чи ресторан. Я теж з Вами, а цей пан нехай залишиться з хлопцями.
Останнє мене зовсім не влаштовувало, і я вирішив втрутитися: “Ми разом із паном Богданом маємо одну справу до Ореста.”
– Ну добре, сідайте, якось помістимося.
Ми всі: я, Свєтка та Богданчик улаштувалися ззаду, Андрій на командирському місці, а Петро почав мучити машину. Я вже хотів втрутитися, але нарешті вона завелася і, жалібно рипаючи, з натугою знову полізла вгору.
Цей готель я пам’ятаю ще з давніх-давен. Будівля так собі, нічого особливого, двоповерховий особняк, стилізований під старовинний палац. Тепер від нього залишився лише нижній поверх із дірками чорних обвуглених вікон. А ось ресторан-колиба у формі великого круглого намету, не дивлячись ні на що, зберігся майже в первісному вигляді – даремно, що був складений з товстелезних колод, які, як відомо, якщо їх полити бензином, чудово горять.
“Професіонал Петя”, який, напевно, крім трактора досі нічого не водив, примудрився припаркуватися майже впритул до центрального входу. Біля нього теж стирчав постовий, який у ту ж мить виставив на нас дуло автомата. Так можна й звикнути. Таке враження, що тут щохвилини чекали на напад ворога. Мабуть, хлопці були не в курсі, що ніхто їх не збирається атакувати, або я помилявся, заспокоєний мирними гірськими ландшафтами. Птах тут непоміченим точно не пролетить, а броненосець не промчить. Ми переглянулися зі Світкою, й вона мені одними губами прошепотіла: “Вовік, я тебе прошу бути дуже обережним. Щось мені підказує, що без ускладнень не обійдеться”. Я тільки погладив її гарячу долоню – не накликала б подруга біду своїми невчасними думками.
Богдан ніби відчув наш настрій. Він, підморгнувши нам заспокійливо, показово по-старечому крякаючи, став вибиратися з машини. Тут же у дверях з’явилася потужна фігура здоровили двометрового зросту, яка з криком “вуйко Богдан!” кинулася нам назустріч. Трохи відлягло. Відсапуючись після родинних обіймів, Богдан гордо представив нам свого племінника. Орест явно був радий бачити свого дядька, і ця радість накрила нас рятівним щитом. Схоже, що доброзичливість була їх з Богданом фамільною рисою.
Незабаром ми вже сиділи за масивним дубовим столом у тісній комірчині Ореста та пили густу гірко-солодку сливовицю отруйно-жовтого кольору з тонких кришталевих келихів, що дивом збереглися від ресторанного сервірування. Свєтка від сливовиці відмовилася, але з великим задоволенням поглинала бутерброди з густо намазаним гусячим паштетом із польських консервів, які щедро відкривав гостинний господар. Вона навіть зволила заспівати своїм ніжним грудним голоском щось на кшталт: “Дуже смачно. Я вже майже забула, що таке ще існує. Ви, Оресте, просто чарівник.” Після цього Орест від надміру почуттів навіть запропонував нам … каву. Виявляється, від колишнього багатства зберіглася плитка з дрібним жовтуватим пісочком, на якому в нашій присутності в мініатюрному жезлі миттєво була приготовлена дивовижна кава по-турецьки. “Неймовірно”, – стогнала Світлана, маленькими сексуальними ковтками відпиваючи ароматну рідину з мініатюрної майже прозорої порцелянової чашки. Від цих знайомих інтонацій у мене навіть якийсь вогонь пройшов унизу живота. Я скоса подивився на Богдана з Орестом, але вони були так захоплені розмовою, що, звичайно, нічого не відчули.
Розмова йшла за маршрут нашого подальшого пересування і довелося дуже уважно слухати. Орест пояснював, що далі на нашому “жигульонку” пересуватися небезпечно. З бензином, хоч як це не дивно, на Львівщині було ще гірше, ніж на Закарпатті. Хоча взагалі все пояснювалося досить просто. Зі сходу всі паливні артерії були перерізані центрально-українськими республіками, а з Польщі бензин і солярка надходили дуже тонкими струмочками, які пересихали, не доходячи до Львова. Русинська закарпатська республіка таки якось нелегально постачалась від своїх закордонних багатих сусідів, і тому іноді паливо сягало навіть таких простих людей, як ми.
Орест тільки здивовано плескав очима, коли я розповів, що тільки місяць тому, простоявши всього менше як добу в черзі, я примудрився залити в бак 20 літрів чистого дев’яносто другого бензину. У них населення вже більше ніж пів року ні про який бензин для власних машин і думати не сміє. Постачають виключно військових та уряд, що зараз одне й те саме. Мої “жигулі” до цієї категорії не належать, і тому їхати ними через Галичину є справжнім самогубством. Ось Орест і пропонує поміняти мою тачку на більш престижну, щоб замаскуватися під еліту. До речі, й випадок підвернувся. Лише два дні тому у районі колишньої тухольської заправки, яку зараз використовують як обмінний «товчок», затримали “Ауді 6” у доволі непоганому стані. Дядьки з “Ауді” в обмін на каністру бензину намагалися підсунути бійцям із пластунського загону прострочені консерви, а замість вибачень вступили у бійку та були елементарно застрелені. Тільки сьогодні вдень Орест, проїжджаючи з бійцями при патрулюванні повз тухольську заправку, бачив недолугу “Ауді” поки що в цілості та у повній комплектації. Народ зараз обережний – перечікують три-п’ять днів, а вже потім тачку розкурюють, а то у важкі часи тільки береженого Бог береже. «Так що, – підбив підсумок діловий Орест, – не будемо даремно витрачати дорогоцінний час, «гей на коні – всі у путь.” Взагалі то, було не до жартів. Ми здогадувалися, змиваючись із Тишова, що дорога буде нелегкою, але не настільки ж. Знав би, то напевно поїхав би в розвідку один. А втім, одну б я Світку не залишив би в будь-якому випадку. І замість нічної поїздки сиділи б ми зараз зі Світкою у холодній обдертій вітальні та вслухалися б у дрібний стукіт автоматних черг на близькому (3 км) кордоні з Угорщиною. Звичайно, кордон зараз досить дірявий, але, скільки народу щоночі навіки лягало у цих дірок. Аж надто дефіцитними були візи та надто багато коштували. У нас зі Світкою таких грошей ніколи не було.
“Не спи, – нога Світлани досить боляче ляпнула мене під столом. А точно, щось я став останнім часом недоречно і не вчасно замислюватися. А наша зустріч добігала кінця. Підняли ще раз фужери за вільну Україну! Богданчик хвацьке поставив свій келих на стіл і трохи промахнувся – посудина з жалібним дзвоном розбилася на дрібні кришталеві бризки. “А, дурниці, – п’яно пробурмотів Богдан, – щоб у вас, щоб у нас все було гаразд, щоб ви, щоб ми щасливі були”.
Ага, “щасливі” – як би не так! З шумом грюкнули двері й в отворі з’явився високий та худий, як скелет, парубок з неприємно витягнутим кінським обличчям. Та й вираз на цій кінській морді був дуже неприємним. Він нас розглядав як якісь нечистоти у громадському туалеті. Особливо довго його погляд затримався на мені – тут його взагалі перекривило – ніби цілий лимон з’їв. Я вдав, що нічого не помічаю та продовжував намазувати на хліб дефіцитну гусячу печінку – не пропадати ж добру. Коли ще доведеться таким делікатесом поласувати. Мій удаваний спокій дався мені важкувато. Я відчував, як свердлить мене своїми білками цей довготелесий, та мало ножа не впустив. Встати б зараз та спитати прямо: чого вилупився, але не можна – не буди лихо поки воно тихо. Нехай дивиться – мабуть, дірку не перегляне.
“Чого тобі, Тарасе”, – нарешті запитав Орест. Він помітно занервував, вперше упродовж нашої зустрічі. З чого б це? Що це за чмир такий, щоб через нього так нервувати?
– Шпигуна зловили,- несподівано тонким голосом євнуха вигукнув довготелесий.
– Якого шпигуна? Ти що Тарасе, таке мелеш? Де той шпигун? Ходімо подивимося.
– Та не треба нікуди нам іти. Ось він тут – шпигун, москалик-шакалик!, – заверещав клятий Тарас, показуючи на мене не чимось, а дулом автомата.
Він обкурився, чи що? Я вперше зазирнув хлопцеві у вічі. Нічого собі очі, звичайні, тільки якісь надто світлі. Все в цього здохляка було занадто: занадто довгий, занадто худий, надто нервовий. Чого йому від мене треба? Я став потихеньку підійматися, приміряючись, чим би його, гада, заспокоїти. Але проти лому – немає прийому. З табуреткою на калаш не попреш. А ось Богдан, я краєчком ока це помітив, свій автомат поклав поруч на лаву, й тепер непомітно від Тараса обмацав його правою рукою. Орест навмисне спокійно та ліниво почав заспокоювати довгов’язого: «Ти щось плутаєш, Тарасе».
– Вуйко твій можливо й сам русинський шпигун, але точно, що з ним разом шпигуни московські та київські. Я виявив у їхній машині ось це.
Тарас зі зневагою жбурнув на стіл невеликий томик Булгакова, який, як з’ясувалося тільки зараз, цілком недоречно, взяла в дорогу Світлана. “Відірватися”, – як вона пояснила, – від цього навколишнього мороку “.
– І це все, – полегшено посміхнувся Орест і відкинувся на спинку крісла, – Чим же тобі не подобається ця книжка?
– Та ти тільки подивися, пане командире. Це ж Булгаков, антиукраїнський письменник.
Тут втрутився Богдан: “Хлопче, заспокойся. Це відомий російський письменник, який давно вже помер. До речі, щоб ти знав – у Києві, по Андріївському узвозу є музей Булгакова. Ну раніше точно був. А зараз йди собі в ліс, хлопче, і там шукай своїх шпигунів.
– І справді, Тарасе, – з усмішкою додав Орест, – ішов би ти в ліс, або ще далі до Галі й не морочив би нам ці штуки. У тебе все?
– Ні, не все, – продовжував верещати цей психований Тарас, – це тільки квіточки, а ягідки ще попереду.
– Ну що в тебе ще за ягідки, – осердився Орест.
– Там, під сидінням ми знайшли рушницю, до речі, теж російського виробництва.
– Ну ти що таке городиш, хлопче, а «калаш» у тебе якого виробництва?
Це філософ Богдан, не витримавши такого явної дурні, з п’яним зусиллям почав підводитися. Він похитнувся і, опершись на стіл лівою рукою, правою, з уже прихопленим автоматом, зробив рух по колу, намагаючись зберегти рівновагу. Страшно загриміла нескінченно довга автоматна черга. Я миттєво оглухнув, заплющив очі і, здається, цілу вічність нічого не чув, не бачив і не розумів. Коли перестало гриміти, я знову розплющив очі. – Поперек столу лежав Богдан з широко розкинутими руками – ніби збирався з нами з усіма обійматися. Тільки лежав він обличчям униз на червоній від власної крові скатертині. Нещасний автомат валявся тут же, на столі, серед порожніх тарілок та дивовижної краси келихів.
Я механічно підняв «калашников» забруднений у крові Богдана. Боже, скільки в людині цієї крові! Тільки тоді я підвів голову і зустрівся поглядом з довготелесим Тарасом, який дивився на мене своїми блідо-блакитними зенками. Його палець все ще був на гачку, який він натискав, поки не вийшли всі тридцять патронів обойми. Я повільно підняв автомат Богдана і, майже уткнувши його в груди Тараса, почав натискати пальцем на спусковий гачок. Що таке? Жодного ефекту! З прикрим здивуванням я побачив, що автомат був на запобіжнику. Тарас гарячково відкинув порожню обойму і схопився за сумку. Він не встиг вставити нову обойму – я просто клацнув запобіжником і знову натиснув на спусковий гачок. Короткої черги на такій відстані було цілком достатньо – навіщо без користі витрачати боєзапас, ще знадобиться.
– Даремно, все це даремно, – у тиші, що настала, шепіт Світлани пролунав занадто чітко. Адже Орест поруч. Богданові вже все одно – зник наш товариш, наш Дон Кіхот. Його ми любили, хоч і багато в чому він був винний. Ну, чому лише ця пісенька лізе в голову. Рятуватися треба – але навряд чи вдасться. Тепер все одно уб’ють. Тільки треба втриматися, щоб не скиглити – “вибачте, я більше не буду”. Все одно не повірять. Зараз розпочнуть різні ігри у шпигуни-розвідники. Краще одразу. А що – ідея! Я вперше за весь час подивився на Ореста – може взяти його в заручники та за могутньою спиною командира скаутів спробувати змитись? Орест, мабуть, вловив напрямок моїх думок і застережливо підняв автомат. Так, таку махину в заручники не візьмеш.
— Тихо будь, пан, — спокійно сказав Орест, — Богдана вже не повернеш. Я чомусь здогадувався, що це закінчиться таким чином. Тепер слухайте мене. Зараз ми сідаємо у вашу таратайку та втрьох спробуємо врятувати своє життя. Не бажаєш, пане? Тоді я тебе покладу поряд зі своїм вуйком – ви ж товаришами були?
Що ж в мене таке є, що Орест мене так швидко не злюбив? А мені так він дедалі більше подобався. На жаль, на милування нема силування. Не час зараз було освідчуватися в коханні та дружбі поряд з тілом бідного Богдана, що остигає. Що ж «по конях хлопці, всі у путь. Закипіло, зашуміло, тільки прапори цвітуть.” Мати їх за ногу – ці прапори. Мені б зараз просто сидіти десь у садочку, під вишнею та читати Стругацьких.
Через хвилину ми вже вивернули на моїй, як сказав Орест, таратайці між обгорілими руїнами ресторану, прошмигнули повз шлагбаум з остовпілими скаутами. Орест крикнув їм щось на кшталт “Я зараз повернуся!” й ми покотили вниз залишками відомої колись автостради Київ-Чоп. Вона і в кращі часи була далека від досконалості, а тепер й говорити нема про що. Не встигли сюди дістатися македонці зі своєю чудо технікою та, головне, сумлінністю. Не скоро ще вони прийдуть сюди знову будувати дорогу європейської якості. Раніше, напевно, китайці дістануться чи японці перекинуть міст зі своєі Фудзіями. Це реалістичніший варіант.
Про що я тільки думаю! Жах! Адже там нагорі щойно вбили мого старого друга і зараз скаути схаменуться і почнуть палити нам у спину. І знову Орест мене здивував і навіть злякав своїм умінням читати чужі думки: “Не хвилюйся, Володимире, в спину стріляти мої хлопці не будуть. Спочатку вони зв’яжуться по рації з львівським проводом, а ті звертатимуться до Тимчасової народної Ради… А ми тим часом будемо вже вдома. Не думав я, що самому стане в пригоді цей «Ауді» в Тухольці. Але мені вистачить крові. Як там у Стельмаха – “Кров людська не водиця – люди зупиниться.” Богдан буде останньою краплею у цьому потоці крові. Не можу вже терпіти ці гасла на кшталт “Україна для українців!”, “Побудуємо Україну від Дунаю до Кубані! ” Годі базікати. Проґавили все у 18-му році, ще раз у 41-му, потім у 91-му році, а зараз вже цілком зрозуміло, що знову наступили на ті самі граблі. Яка там Кубань! Економіку дощенту зруйнували. Палива нема, хліб по талонах, люди бідують як ніколи….”
Він раптом замовкнув та озирнувся назад. І я щойно почув якесь дивне скиглення позаду, що швидко перейшло на виття. Я миттєво зрозумів звідки ці звуки, але у заднє дзеркало я своєї подруги по життю не побачив. Прийшлось зупинити машину. Ну, точно це вона, моя Світлана, лежить вниз обличчям на задньому сидінні та плаче, а може виє, а скоріше скиглить, як маленький ображений песик.
За допомогою Ореста я витягнув її з машини. Світка чіплялася за двері, не хотіла виходити та продовжувала вити. Довелося щільно тримати її за руки та за ноги. А потім Орест вилив на неї майже всю мою каністру з водою. Тільки тоді Світлана розслабилась та замовкла. Я сидів на траві й влаштував її голову на своїх колінах. Тож ми так деякий час сиділи та мовчали. І Орест теж мовчки відійшов від машини та сів на придорожній камінь. Здається, що навіть вітер перестав дути, а ліс шелестіти. Свята благосна тиша. Вітер був першим, хто прийшов до тями та дихнув на нас свіжим вечірнім диханням. Так, пора у дорогу. Здається, потрібно кудись їхати. Мовчки, ми всі, ніби по команді, піднялися та залізли в машину.