Яна спускалась Андріївським узвозом. Освітлювала шлях ліхтариком. Сіру куртку прикрашали світловідбивачі. Морозний вітерець розтріпував біляве волосся. Різдвяний Київ гудів генераторами.
Біля замку Річарда вигулькнув молодик в шапці Санта Клауса і побрів за дівчиною, тримаючись на відстані. За кілька хвилин, з Воздвиженської вийшла жінка в чорному і приєдналася до хлопця.
–– Не зарано ти по неї? –– всміхнувся до жінки. –– Яні ше хвилин двадцять до дому.
–– Братику, ти взагалі вже тут зайвий! — гримнула вона.
–– Нє! Яна ше моя підопічна.
–– А за годину буде моя.
–– Угу, — спохмурнів, — не переконав її. Послала мене, прикинь!
— Ага і Яна вже не почує і не побачить тебе, бо зробила вибір.
–– Так, зараз важкувато бути янголом охоронцем!
–– Згинь вже, невдахо! — відмахнулась кістлявою рукою.
–– Нашо грубиш?
–– Такі часи, братику.
–– Та світло ше буде, –– він глянув на темний вуличний ліхтар.
–– Та вже не для неї. Різдвяного дива не станеться.
–– Точняк! Не для неї, для всіх! –– клацнув пальцями. — Я не можу заговорити, та можу показати… –– Він прискорив кроки.
Яна йшла, схиливши голову і не чула дивної розмови незнайомців. Сьогодні вона поховала коханого чоловіка. Він загинув під Бахмутом. Її батьків вбили ще в лютому двадцять другого, на Чернігівщині. Та тоді Яна оговталась, мобілізувала всі сили і допомагала військовим як могла, поєднуючи роботу з волонтерством. Та після звістки про чоловіка, здалася. Її накрило душевне спустошення: сенс жити зник, як і електрика після обстрілів. Біль втрати випалив надію на світле майбутнє та вбив віру в добро. Зараз вона прийде, прибере в кімнаті, зап’є жменю пігулок вином і вийде, в комендантську годину, на останню прогулянку.
Дівчина відчула поштовх, втратила рівновагу і впала горілиць. Та забитись не встигла. Її хтось підтримав, обережно поклав на дорогу та зник.
Ліхтарик згас.
Лежачі на бруківці, Яна дивилися на живі вогники, яких раніше не помічала, через світловий шум, доки світло столиці не згасло надовго.
З пітьми Всесвіту визирали міріади зірок, далеких і одночасно близьких. Вони нагадали їй очі побратимів чоловіка, яких зустрічала, коли їздила на Схід: такі ж яскраві, незважаючи на те, що бачать смерть майже щодня. Ті воїни ще досі десь там далеко, і як ці зорі, вдивляються в лихий морок. Вони не здалися і їм потрібна допомога.
Яна підвелась. Узвіз безлюдний. Ні янголів, ні демонів.
Вона пішла далі, зупинилася біля урни і викинула пігулки.