Григорович думав, що спіймав удачу за вим’я, коли виграв по новорічній акції іще один – додатковий – день в симуляції. Думав, що проведе його у райському куточку, подалі від холодів, між мовчазних красунь… а опинився в пеклі. Час тут сприймається інакше: поки вони там зрозуміють, що симуляція дала збій, тут може пройти тиждень, місяць, рік… а в реальності мине всього хвилина.
Спершу це справді був рай. Та за три місяці й тропічний острів і мовчазні красуні, яких безуспішно пробував розговорити, наситившись плотськими утіхами, так набридли, що хотілося дертися на пальми. Якби ще голод і спрагу відчував, був би хоч якийсь стимул досліджувати острів, але він попросив не вмикати цих функцій виживання.
– Я довбень! – крикнув Григорович і кинувся у море з відвисної скелі. Внизу його зустріли гострі рифи мілководдя.
Його не вижбурнуло із симуляції в реальність, як мало б бути. Він знову опинився на піщаному пляжі, але тепер замість людських красунь там походжали фламінго, граційно наближаючись до нього. Григорович заволав і ще раз кинувся зі скелі. Цього разу він опинився у якійсь підпрограмі, де не було нічого, окрім безтілесного переміщення вздовж голих чорно-білих текстур, які тягнулися у нескінченність. «Краще вже фламінго» – подумав Григорович, але було пізно. Тут він повністю втратив відчуття часу; згадав усе, що міг згадати – перебрав комору спогадів до найменшої зернинки – єдине, чим міг тепер себе розважити; та згодом – скільки ж минуло? – розум почав розвалюватися, не маючи на що обпертися.
Коли від Григоровича вже майже нічого не лишилося, в очі йому вдарило яскраве світло. «Боже?» – подумав він, але згодом побачив знайомі обличчя, які схилилися над ним.
– Пане Григоровичу, скільки ви там пробули? – запитав один із них, винувато чухаючи макітру. Він мусив повторити своє запитання через кілька годин, бо вони заново привчали свого клієнта ходити й говорити.
– Скільки? – пискнув Григорович голосом, якого не впізнавав, але був такий розлючений, що не надав цьому значення. – Скільки?! Та я вас усіх засуджу! Будете самі в своїх кривих симуляціях варитися. Краще скажіть скільки минуло у вас.
– Кілька хвилин, – промимрив хтось із персоналу розважальних симуляторів. – Але, розумієте… сталася накладка.
– Яка в біса накладка? – Григорович кинув погляд на сусідню капсулу ВР і онімів: там лежало його тіло.
– Наша клієнтка… Через збій ваші тіла помінялися свідомостями.
Світ перед очима помутнів – Григорович знову відлетів у підпрограму.
Концепція “додаткового дня \ тижня \ місяця \ року” розкрита більш ніж достатньо. Різдвяна тематика – трошки більше, українськість – взагалі ні. Дуже нетипове оповідання на цьому конкурсі. Останнє речення вважаю зайвим, все інше – ніби як непогано доволі таки
Вітаю, Авторе! Чудова оповідка. Взагалі у фіналі нарешті герою пощастило, тому дарма він так відреагував) Успіху!
Він від щастя, дякую.
Інколи я й сама як той Григорович
“Світ перед очима помутнів – Григорович знову відлетів у підпрограму.” – а ось це завершення мого звичайного робочого дня
В жіночому тілі! Жуть! Шкода героя. А оповідання клас.
Дякую. Будемо сподіватися, ті роботяги придумають як це виправити.
А це ГригОрович чи ГригорОвич? Бо якщо перший, то хай там і залишається. 🙂
Друге )
Не зрозумів чим вам не вгодив ГригОрович і хто такий ГригорОвич)
Як зазначено у авторському коментарі, ГригорОвич – це прізвище головного героя оповідання.
Але я спочатку подумала, що це історія про Аляксандра ГригОровича – так званого президента Білорусі. Тому й перепитала.
Я читав як ГригОрович просто, але паралелей з бацьком не провів))) Тому й попитав)
Цікаво, а як це наїстися плотськими утіхами? 🙂
Чому головний герой в кінці такий сердитий? Вижити – то вже радість!
І тут не дуже й важливо у якому тілі опинишся…
А потім герой такий: “Ой, краще було б уже бути хоча б у чужому тілі” )
Дякую за коментар.
Це ж не перші експерименти з симуляцією, а давно налагоджений бізнес. Він, як клієнт, має право сердитися. Хоча, на його місці, можливо, хтось би й обнімав їх, що вчасно витягли.