Вбивця богів

     Амалія приїхала на місце трохи раніше, ніж домовлялась із рієлторкою. Нещодавно придбаний старенький джип з легким скрипом гальм зупинився біля дерев’яної таблички з написом “Липовець”. Фарба на ній трохи облупилася, а букви були порослі мохом, ніби час сам хотів стерти згадку про це місце. Табличка виглядала покинутою, ніби давно ніхто не проходив цим шляхом. У жінки, що звикла до шуму мегаполісу це викликало відчуття приреченості.
     Вийшовши з машини, вона відчула, як під ногами рипить земля, всіяна гілками й молодою травою. Повітря було густим, терпким: пахло сосною, мокрим мохом і давнім лісом. Вона машинально обійняла себе руками — не від холоду, а від легкого неспокою. Здавалося, що тіні дерев були живими й тягнуться до неї.
       Дорога, якою вона щойно проїхала, губилася у гущавині, мов тонка стрічка, що тікає в темряву. Ліс здавався первісним, диким — таким, що живе за власними законами й не зважає на людей. Вперше в житті вона опинилася так далеко відірвана від цивілізації в селі, що глибоко заховалося серед лісів, наче саме небо забуло про його існування.
“Сподіваюся, що у цій глушині не літають імперські дрони.” — подумала вона, нервово усміхнувшись й мимоволі подивившись на небо.
     Погляд ковзав по барвах навколишнього світу: сріблясті буки, гостролисті клени, смарагдові ялини. Білки шугали по гілках, птахи виводили чисті трелі, ніби саме повітря тремтіло від співу.
Вона підняла голову. Над селом нависали гори, темні й мовчазні, як древні велети. Один із хребтів нагадував їй кам’яну спину титанічної істоти, яка заснула ще за часів, коли люди не вміли говорити.             Ця картина заворожувала й водночас викликала легкий трепет, а шкіра покрилася сиротами.
         Раптом — звук мотора. Занадто близько.
       Амалія здригнулася. Неподалік уже зупинилася машина, якої вона й не помітила. З неї вийшла жінка — середнього віку, смуглява, з густим чорним, мов смола, волоссям, заплетеним у косу. Її темно-зелений сарафан м’яко лягав по тілу, ніби злитий із лісом. Амалія полегшено видихнула. На секунду їй здалося, що її вороги все ж наздогнали її.
— Пані Амалія, доброго дня! — приязно усміхнулася вона. Усмішка була тепла, але з тінню настороженості.
“Сподіваюся вона справжня рієлторка, а не імперська шпигунка, яка заведе мене у засідку. Дурниці. Вони б схопили мене вже тут, або ще раніше”
— Сальве, пані Милославо. Тут неймовірно красиво. Я навіть не одразу почула, як ви під’їхали.
— Так, тут файно, — погодилася Милослава, кинувши оком на гори. — Тиша, спокій. Як доїхали?
— До міста легко, далі трохи плуталася між селами, — зізналася Амалія.
— Я вже собі миригувала, щоб не заблукали, — усміхнулася жінка трохи загадково. — Бо тут ліс часом так водить людей, що й дорогу додому забувають.
     Амалія ледь стрималася, аби не наморщити лоба:“Щось я зрозуміла, мабуть. Треба буде записати в нотатки: опанувати місцевий діалект.”
— Ну, ходімо, — рішуче сказала Милослава. — Я попереду, ви за мною. Покажу хижу, яку орендували.
“Хижа”. Слово прозвучало якось не так для уродженки Нової Землі, воно дзвеніло в голові, мов чужорідне. У ньому відлунювало первісна дикість. Амалія відчула, як щось ворухнулося в животі — не страх, ні. Радше — передчуття.
        Коли Амалія сіла назад у авто, їй здалося, що серед дерев щось ворухнулося. Мовби хтось дивився на неї у відповідь.
“Дарма читала ті страшні оповідки. Тепер буде ввижатися всяке. Зосередься на меті. На тому, що не можна втратити ні за яких обставин.”
    Машини неквапом сунули вузькою вуличкою, прокладеною між дерев’яними парканами та квітучими кущами. На дорозі розсіяно стояли кози й корови, що повільно йшли на водопій, ліниво перебираючи копитами не звертаючи на них уваги. Пастух — кремезний чоловік у капелюсі, натягнутому аж до брів, — похитував палицею, ніби віками виконував цю роль.
     Амалія, увімкнула автопілот, тому постійно крутила головою, намагаючись вхопити якомога більше деталей. Старі хати, то дерев’яні, то цегляні, заховалися в зелених дворах, оповиті цвітом та тінню.
     Сади були наче з минулого: яблуні в цвіту, кущі бузини — білосніжної й фіолетової, калина, барвінок, що вкривав землю живим килимом. Тут пахло вогкістю землі, весною та пилюкою, що піднімалась під колесами. Усе дихало минулим.
        Кожна хата здавалася їй тією самою — тією, що вона винайняла. Амалія намагалася заспокоїтися і уявляла, як вона відкриває старі скрипучі двері, вдихає запах дерев’яного зрубу, знаходить у кутку стару піч.
“Кого я обманюю. Все навколишнє має опинитися в музеї, а не стати моїм домом на невизначений термін.”
      Рієлторка не зупинялася. Її машина спокійно проїхала село наскрізь і зникла за поворотом. Дорога раптово змінилася: асфальт закінчився, і колеса тихо хрустіли по сухому ґрунту. Попереду вився вузький слід — дві вбиті колії серед дикої трави, що вела у ліс, мов у роззявлену пащу.
“Все в порядку. Просто їдемо десь у дупу світу. Я завжди хотіла вибратися з міста у пошуках натхнення. Схоже треба чіткіше формувати бажання.”
     Вона ковтнула слину й вимкнула музику, що й так ледь чутно грала з динаміків. Наче сама природа вимагала тиші — уважної, шанобливої. Здавалося, якби вона заговорила вголос, ліс би обернувся до неї обличчям.
      Коли машина Милослави нарешті заглухла й затихла, Амалія з полегшенням видихнула, ніби скинула з себе невидиму вагу, що тиснула всю дорогу. Серце ще трохи калатало, але тіло вже починало розслаблятися. Вона вийшла з салону, й перше, що відчула — це прохолоду повітря, насиченого смерековим ароматом і ледь вловимим запахом барбарису. Повітря тут було густим, живим, ніби наповненим пам’яттю самої землі.
      Перед нею стояв будинок — втомлений часом, але гордий, схований у тіні ялівцю. Гілля дерев тяглося до нього, обіймало стіни, ніби намагалося приховати його від сторонніх очей. Шви між колодами заросли мохом, ніби шрами часу. Здавалося, що він не збудований, а виріс із землі, ставши її природним продовженням.
— Ходімо, покажу, що всередині, — сказала Милослава, вже рушаючи до дверей.
“Звісно. Адже сама я навряд розберуся.”
      Амалія мовчки кивнула й пішла за нею, кожен її крок лунав трохи глухо на ґрунтовій доріжці, всипаній торішніми голками.
      Двері тихо скрипнули. Усередині будинку пахло деревом, вапном і спокоєм. Світло пробивалося крізь вікна, малювало на стінах м’які візерунки — відлуння давно минулих вечорів.
— Як ви і просили, ми зробили деякі покращення, — Милослава вказувала на деталі, впевнено, з ноткою гордості. — Замінили підлогу, осучаснили ванну і спальню. Найбільша кімната залишилася майже без змін. Тільки відремонтували те, що було у поганому стані, і постаралися зберегти автентичний вигляд груби та печі.
“Автентично чи радше старомодно?”
— Ґратіас, — тихо відповіла Амалія, водячи пальцями по грубій дерев’яній рамі дверей. — Все виглядає чудово. “Тільки якщо не порівнювати з моїм минулим життям.”
— Не часто у цих краях бувають гості, — зітхнула жінка. — Сподіваюся, що коли ви повернетеся додому розповісте своїм друзям, про свої враження від Старого Світу.
“Хіба ця хвороблива наполегливість частина місцевої культури?”
— Я ще не встигла зійти з корабля, а моїм друзям вже страшенно кортить дізнатися, як я тут проводжу час. “Мої імперські “друзі” з радістю послухають мене, а вас всіх за допомогу мені публічно стратять. Не на таку рекламу ви певно розраховуєте.”
— Чому ви вирішили приїхати на Землю? — з легкою обережністю в голосі спитала Милослава.
Амалія зробила кілька кроків до вікна, вдивляючись у хащі, де дерева хиталися під вітром, ніби шепотіли одне одному якісь таємниці. На її обличчі розцвіла мрійлива усмішка.
— Хотіла побачити землю, звідки мої предки. Відчути, чим вони жили, — збрехала без вагань. Голос звучав спокійно, навіть тепло. — Я б хотіла більше дізнатися про свій рід і, якщо пощастить, знайти когось з них.
“А більше за це мені б хотілося сидіти біля басейну на найвищому хмарочосі капітолію й пити щось алкогольне.”
        Милослава на мить задумалася, дивлячись на неї трохи збоку, нахмуривши брови.
— Я думала, що там народжуються… — вона замовкла, підбираючи слова, щоб не образити.
— З пробірки, — спокійно закінчила її думку Амалія, розвернувшись до неї. — Так, це правда. Як і багато хто з вас. Але це не означає, що в мене немає родини. Просто замість лона матері — штучна матка. Біологічні матеріали — від моїх батька і матері. Просто інакший початок.
       На обличчі Милослави промайнуло щось схоже на здивування, змішане з цікавістю.
— Тут штучне народження — це рідкість, — нарешті промовила вона. — Ми зберегли традицію народжувати самостійно. Тому, зізнаюся, цікаво уявити, як усе це влаштовано на Новій Землі. Але не буду вас більше затримувати. Ось, поставте підписи тут і тут. Ось ключ. Насолоджуйтесь новим життям серед природи. Навряд чи там у вас стільки зелені, як тут.
— Так, — погодилася Амалія, стискаючи холодну металеву карту-ключ у долоні. — Природи там значно менше.
Вона мовчки дивилася у вікно, де дерева плавно хиталися на вітрі, а вітер проникав крізь щілини віконниць, приносячи із собою запах вогкої землі та кори. Їй здалося, що в шепоті гілок чується її ім’я. Справжнє ім’я.
*****
       Минув рік з того моменту, як Амалія зникла з радарів Великої Римської Імперії — рік постійної тривоги, підроблених документів і нічних втеч. Вона ризикнула всім, що у неї було. Мета, яку вона прагнула втілити сліпила. Але в той же час, загроза, яка над нею нависла, ще ніколи не була настільки близько.
    Через її допомогу повстанцям сам Верховний Понтифік віддав наказ переслідувати її. Амалія ніколи б не подумала, що одного дня вона втратить усе — дім, статус, ім’я — і опиниться в цій занедбаній, глухій дірі, шукаючи єдину людину, яка може її врятувати, але навряд захоче.
“Як мені переконати його, що мої наміри чисті, що я завжди допомагала? А все інше банальне прикриття для харонів.”
    Стомлена, виснажена — не лише тілом, а й духом — Амалія сиділа за кермом, дивлячись у порожнечу лісової дороги, що давно втонула в темряві. Дім, який вона щойно винайняла, стояв мовчазним привидом серед заростей — непривітний, темний, абсолютно порожній. Лише глухий стукіт серця і тиша, що обіймала її зусібіч.
“Сьогодні переночую тут. Треба дістати їжу та ковдру з багажнику.”
     Вона вийшла, нервово обвела поглядом дерева — ніч здавалася надто живою. В горах темрява наставала аж занадто швидко. Щось шелестіло у кущах, потріскували сухі гілки, а з вітром нібито долинав тихий шепіт. Вона не могла позбутися відчуття, що за нею постійно спостерігають. Амалія похапцем взяла все що треба та заскочила назад, замкнула двері автівки і затемнила вікна. Її пальці тремтіли, коли вона діставала з пакета холодний бутерброд. Кожен укус був безсмаковим, мов жування паперу, але тіло вимагало енергії.
     Поспіхом покінчивши з вечерею Амалія підняла рукав сорочки — під ним поблискував тонкий ебонітовий браслет, що обіймав руку від зап’ястя до ліктя. Звичним рухом вона торкнулася вбудованого сенсора. Відкрила файл з надписом “Секретно”, а у куту красувалося коло з витягнутим знаком безкінечності. Вона перегорнула сторінку. У повітрі перед нею спалахнула блакитна архівна голограма. На ній — обличчя чоловіка. Його риси вона могла б відтворити із заплющеними очима: загострені вилиці, темне волосся, пронизливий погляд.
— Як тебе знайти? — вона знову запитала те саме, знаючи, що не отримає відповіді.
         Вона знову згадала безкінечний рік у корабельних тісних відсіках, що вона провела у міжзоряних перельотах з Нової Землі. Вона побоялася брати прямий рейс тому літала з однієї планети на іншу, намагаючись заплутати сліди. Замість кількох місяців провела у космосі рік. Амалія при кожній нагоді гортала досьє, перечитувала допити, стенограми, листування. Упивалася фактами, намагаючись вгледіти у хаосі хоч якесь зерно істини. Але що більше вона дізнавалася — тим глибше занурювалася в павутину брехні.
      Зараз вона сиділа у темряві, оточена лісом, і лише слабке світло голограми торкалося її втомленого обличчя. Очі пекли від недосипу, у вухах гуло від напруги.
— Коли я знайду його я доведу свою правоту. У мене не має права на помилку.
        Втомленими очима Амалія повільно прокручувала список, доки не дісталася самого кінця — туди, де зберігалося досьє першої. Її пальці завмерли на сенсорі. Той файл був мов отрута — вона знала, що прочитає знову, знала, які образи побачить і все ж не могла зупинитися.
           Перед нею спалахнули фото.
        Перше — як із чужого сну. Вона майже на мить забула, що дивиться на досьє мертвої. Молоде, красиве обличчя: зелена коса спадала хвилями, очі — вологі, глибокі, ніби й справді бачили щось інше, більше. Обличчя, яке вже не мало права існувати.
        Наступні зображення били у живіт. Амалія мимоволі відвела погляд, але потім знову змусила себе подивитися. Тіло — точніше те, що від нього лишилося — лежало в нестерпному освітленні голографічного сканера. Спина її просто не було. Ні шкіри. Ні м’язів — лише оголені хребці. Ребра. Сітка внутрішніх органів, схожих на безпорадні клубки в’язкої тканини. Лезо зняло поверхню тіла, наче шкіру з фрукта.
       Амалію знудило. Вона відчула, як в горлі піднявся металевий присмак — шлунок зреагував на огиду, на шок, на безсилля. Вона зціпила зуби, вгамовуючи судомний подих. Вона змушувала себе дивитися, бо знала, що у цих жахах може бути ключ до правди.
— Мавка справа №1.Псевдонім: Ждана. Вік: невідомий. Загроза: мінімальна. Статус: Ліквідовано у 2000 AUC, — прошепотіла, наче визнання або сповідь.
    Стислі відомості: Знайдена на озері Земплінська Ширава, Сарматська Провінція. На допиті повідомила ім’я та місце знаходження Змія.
          Слова виглядали настільки буденно, що від цього ставало ще страшніше.
          Вона клацнула далі — файл завмер на новому зображенні.
      Обличчя чоловіка. Високий лоб, сиві пасма в чорному волоссі, пронизливий погляд, у якому жевріла якась затята гідність. Виглядав на п’ятдесят, хоч у нього також стояло: Вік: невідомий. Змій справа №2. Псевдонім: Ідар Тридуба. Загроза: мінімальна. Статус: Ліквідовано у 2015 AUC.
Стислі відомості: Знайдений у горах Каспрів Верх, Татранський парк, Сарматська Провінція. На допиті повідомив ім’я та місце знаходження Яги.
        Амалія відчувала жалість та провину.
        З кожною новою сторінкою, з кожним новим обличчям — рівень загрози зростав. Від мінімальної — до середньої, потім високої і далі. Десятки справ. Кодові назви, як із дитячих казок чи давніх культів: Ворон, Перелесник, Мара, Блуд. Під кожною — криваві фото, задуми, зникнення, муки. Імена, які вона ніколи не чула — і які, здавалося, переслідували її крізь час. Це виглядало не як реєстр, а як чиясь приватна чорна легенда.
        Але найстрашніше — дати. Деякі з цих “ліквідацій” були розтягнуті на десятки років. Від першої — 2000 AUC до останньої — понад 2700.
— Як це взагалі можливо? — видихнула. Голос був хрипким, чужим. — Майже тисяча років. І я жодного разу не чула про це.
         Її розум намагався відкинути цю цифру, але вона впивалася, як голка.
Амалія відкрила досьє з початку. Погляд її вп’явся знову у незнайомця. Їй здавалося, ніби він дивиться у відповідь. Вона так часто дивилася на нього, що їй почало видаватися, що вона знала його все життя.
     Молодий чоловік. Погляд — темний, мов ніч перед бурею. Гострі риси, волосся, що спадало хвилею, і якась дикість у виразі обличчя, яку не могла зчитати ні одна аналітична програма.
Святовит справа №36. Псевдонім: Марко Межамир. Вік: невідомий. Загроза: Найвища. Статус: Ведеться розшук.
       Стислі відомості: Приблизне розташування — Соколові Скелі, Сарматська Провінція. Останній раз помічений у 2760 AUC.
          Вона завмерла. Серце стукнуло сильніше, мов розірвало тишу зсередини.
— З того часу пройшло вже сімнадцять років. Але він останній хто залишився. Кайуса знову схопили. Хто знає скільки ще батько зможе витягувати його. Не зважаючи ні на що, я повинна продовжити нашу справу.
    Амалія змахнула пальцем, і голограма досьє зникла, розчинившись у повітрі мерехтливим серпанком. Тиша нависла над нею, важка, мов свинцева ковдра. Раптово нахлинуло відчуття самотності. Вона вдихнула повільно, відчуваючи, як повітря проходить крізь пересохле горло, обпалює легені. Пальці трохи тремтіли, коли вона перемкнула браслет у режим новин.
       Перед очима заблищала стрічка — одна за одною спалахували гасла: “Вибори до Сенату: фаворити визначені”, “Придушення повстання у факторії Сирмій завершено”, “Початок колонізації планети Геракс-9”. Холодний, байдужий потік інформації, немов знеособлений механізм, що безперервно перемелює світ. Але все ще — жодного слова про неї. Вона перевірила власне ім’я у пошуку — і нічого не знайшла
           Тиша — це теж вирок.
          Вже рік її переслідують харони. Рік, як вона — тінь. Її ім’я стерли з офіційних реєстрів. Посаду — анульовано. Рахунки — заморожено. Усе, що мала, зникло, ніби ніколи й не існувало: квартира, архів, особисті речі — все зникло в пащі імперської машини. Навіть сімейний медальйон, який носила ще з дитинства, залишився в ящику на столі, якого вже немає.
“Не думаю, що хоч колись щось насправді мені належало.”
          Не помилилася, коли думала, що жоден з її колишніх колег навіть не спробує попередити її про небезпеку. Вирішивши випробувати долю, вона декілька разів дзвонила до офісу. Відповідь була однакова: або мовчання, або короткі, стримані повідомлення — наче писали під диктовку. “Здайтеся, Лівіє. Ви лише ускладнюєте ситуацію”. Голос однієї знайомої навіть затремтів на тому “ви”, ніби Амалія вже перетворилась на когось іншого — чужого, небезпечного.
“Тільки вони не знали, що я такою була дуже давно. Роками носила маску.”
      Перед тим як зійти на корабель останній раз Амалія подзвонила батькам, матір лише ридала у слухавку, а батько просив змити ганьбу повернувшись додому.
Їй казали, що все можна владнати, що “нічого непоправного не сталося”. Але вони не знали, що Амалія дійсно шпигувала для повстанців.
     Вона роками писала пропагандистську літературу. Роками зсередини вивчала, як система пригинає правду, як її розмивають офіційні зведення, як праведного можна зробити винним, якщо це комусь вигідно. І вона була однією з рупорів цієї системи.
“Замаскувалася під ворога аж занадто добре.”
       Вона добре знала: для зрадників не буде жодного милосердя. Тому готувалася або до смерті або до зустрічі з Фортуною. Здавалося єдиною, хто може допомогти вижити у прийдешній бурі.
Амалія зітхнула. Повіки важкі, мов камінь. Пульс стукав у скронях, у пальцях, у горлі. Кожна думка — мов лезо, що ковзало під шкірою. Ще мить — і все завалиться. Вона заплющила очі і спробувала поспати.
*****
            Вже тиждень Амалія колесила запиленими дорогами, заходячи в кожне село, яке траплялося на шляху, й розпитувала про свого “родича”. Того, з ким буцімто хотіла познайомитися, аби дізнатися більше про свій рід.
      Але щоразу — порожнеча. Люди уникали її погляду, мимрили незрозуміле, плуталися у відповідях. Дитину, що витріщалася на неї, схопила перелякана матір й поспіхом зачиняла двері. Вона вже було подумала, що зможе розговорити місцевого діда, але той замовк при вигляді сусіда й більше не проронив ні слова.
Амалію пригнічувало все, що вона бачила. Змарнілі селяни, зруйновані хати. Мимоволі вона порівнювала побачене з Новою Землею, де навіть у безробітних ледацюг будинки в рази були кращими.
          Вона вловлювала їхній страх: руки, що тремтіли, поспіх у рухах, дивні символи, нашкрябані на одвірках. Вони щось знали. Вона відчувала це так само чітко, як відчувала спрагу й голод. Але чому тиша була сильнішою за правду?
“Важко їх звинувачувати. Але мені б хоч іскру, хоч уламок істини. Я наче намагаюся витягнути воду з сухого каменю — день за днем, марно.”
        Зуби зціпились самі. Вона витерла долонею лоб — піт змішався з пилом. Сонце хилилося до обрію — ще одна, остання спроба на сьогодні. Вона відчувала, ніби цей день випив її сили до останньої краплі — і як не знайде зараз хоч крихту відповіді, зламається.
         В далині замайорів білосніжний храм. Родникова Гута. Назва звучала м’яко, майже обнадійливо.
— Раніше, — бурмотіла вона, — імперське посвідчення відчиняло всі двері. З людей слова лилися немов пісня, а тепер я на задвірках цивілізації, де всі шугаються від мене, наче від прокаженої. А я ж тільки хочу…
        Вона зупинила машину біля храму богині Аннони. Перед нею підносився білосніжний храм, що виблискував у вечірньому світлі. Колони, мов стражі, тяглися до неба. На вході стояла статуя богині з рогом достатку в одній руці й колосками в іншій. Погляд її був спокійним, але в ньому ховалась сила, давня і мовчазна.
        Родникова Гута не скидалася на інші села. Тут не було розбитих доріг і кривих халуп. Вулиці — мощені з каналізацією та гідромагістралі імперського типу. У вікнах мерехтіло світло, на будинках — нові дахи. Запах хліба й смаженого м’яса тягнувся з вікон.
     Але найбільше її вразило: людей тут було багато. Не десятки, а тисячі. Здавалося, що село розрослося до міста. Гомін натовпу, дитячий сміх, звуки інструментів — усе зливалося у химерну симфонію. Вона тиснула на неї, збивала концентрацію.
“Усе це ускладнює справу. Здається, буде простіше знайти тінь у темряві, ніж його.”
        Зробивши глибокий вдих, Амалія рушила до храму. Ступала повільно, неквапно — наче прочанка, що прийшла помилуватися розписами. Її пальці ковзали по холодному каменю, вловлюючи рельєфи зображень — сцени жнив, молитов, жертвопринесень.
          У храмі панував напівморок. Шум стих за дверима, ніби відрізаний. Запах воску й свіжих трав, принесених як дар, заповнив її легені. Декілька вірян схилили голови, шепочучи прохання до богині, а під склепінням лунало легке відлуння їхніх голосів.
      Жрець підійшов першим. Старий, із мідним відблиском в очах і втомленою посмішкою на обличчі, він промовив:
— Вітаю тебе у святому місці.
— Ґратіас, шановний жерцю. І я рада бути у цьому храмі, — відповіла вона, фальшиво усміхаючись.
Жрець дивився на неї уважно, немов вивчаючи її акцент та зовнішність. 
— Приємно бачити, що мешканці Нової Землі відвідують нашу скромну планету.
“Все ти бачиш і знаєш імперський щур.”
— Хіба так легко впізнати, що я не місцева?
— Старі очі багато чого бачили. Я і сам родом із Нової Імперії — майже пів століття прожив там, поки мене не надіслали сюди з великою місією підтримки істинної віри.
Амалія мимоволі знітилася. Її очі зісковзнули вбік.
— Співчуваю… Вибачте, це хороша планета. Я просто…
          Жрець ледь усміхнувся.
— Не переймайся. Боги — не завжди милосердні, але вони знають, куди направити людину. Мене звуть Беатрікс Консус.
— Ваше прізвище — як відголос цього храму, — відповіла вона. — Я — Амата Феліче.
— Сподіваюся, твоє ім’я — не лише звук, а й стан душі.
“Якщо називати щастям те, що мене досі не вбили — то так, це щастя.”
— Іта, завдячуючи волі богів і моїй важкій праці.
— Що привело тебе сюди, Амато?
        Вона затримала подих, глибоко вдихнула — і збрехала:
— Мій дід колись приїздив у цю факторію з дорученням. Провів тут кілька десят років. У нього тут була жінка. І дитина. Я хочу знайти цю гілку свого роду. Мені цікаво дізнатися як склалося їхнє життя та чи вони досі тут живуть.
— Такі історії — не рідкість, — мовив жрець, з цікавістю дивлячись на неї. — Пересування між факторіями обмежене. Без громадянства чи губернаторського дозволу це майже неможливо. Якщо вона справді була тут — то й залишилась тут.
— Вона вже давно померла. Але я знаю, що у її сина теж народився син якого назвали Марк. Прізвище було якесь не римське. Щось пов’язане з миром.
         Жрець раптом тихо розсміявся. У його сміхові не було зневаги, лише лагідна поблажливість.
— Ці землі належать нащадкам слов’янських племен, — мовив він м’яко, ніби повторював стару істину, яку вважають очевидною. — Імперія принесла їм дороги, закони, чисту воду і писемність. Але попри всі наші зусилля — попри стратегії, асиміляцію, домішки в крові — вони вперто чіпляються за свою варварську ідентичність, як за останнє дихання. Ти знаєш історію?
“Чи знаю я історію, де дороги побудовані на кістках корінних народів аби зручніше було розорювати захоплені землі, забираючи найцінніше? Чи знаю я історію в якій закони створені захищати виключно громадян імперії?”
— Я вчила, але ніколи не заглиблювалась, — відповіла вона. — Провінції Старої Землі мене ніколи особливо не цікавили. Знаю, що завойовані народи поділяють на префектури й провінції. Кожна провінція — на факторії. Залежно від розташування вони добувають метали, воду чи енергію.
— Іта, — погодився жрець з ледь помітним вдоволенням. — Потік знань зараз безмежний, неосяжний. Навіть з імплантами пам’яті ми лише ковзаємо поверхнею. І все ж, — він зробив паузу, уважно дивлячись на неї. — Ми відволіклися від головного. Половина моїх прихожан носить в іменах чи прізвищах частинку “мир”, інша половина — “слав”. Тож твій Марк може бути ким завгодно: Мирополком, Всемиром, — він трохи задумався, перераховуючи імена, а на останньому голос його змінився, став повільніший, більш чіткий. — Або, скажімо, Межамиром.
        Останнє ім’я прозвучало надто впевнено. Надто точно.
   Тиша раптово стала густою, як перед бурею. Жрець уважно вдивлявся їй в очі. Амалія не ворухнулась. В її обличчі не сіпнувся жоден м’яз. Вона навчилась контролювати себе до досконалості. Але всередині щось важке й крижане впало їй під серце, наче камінь у криницю.
“Він сказав це занадто швидко. Не навмання. Це не здогад. Це — удар точнісінько в ціль. Я не помилялася, коли підозрювала, що кожен священник це шпигун імперії.”
   Поряд, зовсім близько, старий, згорблений чоловік раптом спіткнувся, заточився — і важко гепнувся на підлогу. Удар відлунням прокотився храмом.
       В очах Беатрікса з’явилася тривога, він кинувся до чоловіка.
— З вами все в порядку, Луцію? Ви не забилися?
     Та Луцій не відповів. Його очі — порожні. Він мовчки підвівся і, не дивлячись на жерця, поквапився до виходу, бурмочучи щось:
— Марк, Ідар, Октавіан, Соколові Скелі, сила богів прадавніх з нами у думках і жертвах, що ми їм приносимо.
“Марк? Соколові Скелі? Чи є шанс, що це хоч якось пов’язано з тим файлом?”
       Його голос зникав, розчинявся в темряві проходу.
       Беатрікс дивився йому вслід, і його плечі злегка опустилися.
— Колись він був відомим у цих краях, гідною людиною. Тепер від нього лишилася лиш тінь минулої слави.
— Що з ним сталося?
— Когнітивна деградація. Кажуть, він утратив спогади. Хоча дехто вірить, що їх вирвали і тепер храм опікується ним в знак пам’яті його великих діянь.
— Вирвали спогади, — прошепотіла Амалія задумавшись. — Справжнє маледіктіо6.
— Іта, іноді, навіть боги не відповідають на наші молитви.
— Давно він такий?
— Здається трохи більше п’ятнадцяти років.
       Вона поглянула на двері, за якими зник Луцій.
“Якщо він щось знає, я мушу дізнатися — навіть якщо це пастка.”
— Дякую за розмову. Я ще зайду. Якщо згадаєте щось — буду вдячна.
       І не чекаючи відповіді, вона швидко рушила за старим.
      Беатрікс дивився їй у слід. Як тільки Амалія зникла за дверима храму, він одразу відправив комусь повідомлення.
*****
      Амалія вийшла і ковзнула поглядом по вулиці. Її серце підстрибнуло, коли вона помітила, як Луцій зник у вузькому провулку неподалік храму.
“Занадто він вже якийсь прудкий!”
        Її кроки були повільні й обережні. Вона йшла, тримаючись ближче до стін, наче частина пейзажу, намагаючись злитися з геть потрісканими фасадами, які здавалося тягнулися до неї, та розмито-сірим світлом нічного села.
     Час від часу вулицю розтинали миготливі вогні імперських патрулів — чорні автівки з довгими корпусами та глухими вікнами повільно пролітали повз.
“На них ніхто не звертає увагу. Схоже, це звичайне явище. Треба швидше наздогнати Луція, але й не потрапити під приціл камер.”
     Амалія уникала прямих поглядів, але очі її безперестанно ковзали — по будівлях, по дахах, по антенах і вентиляційних решітках. Вона вишукувала об’єктиви — мовчазних свідків, які могли передати її обличчя кудись угору, до систем, до центрів, де її ім’я вже, можливо, червоніло на екранах.
“Тільки б моє обличчя ще не з’явилось на загальних списках факторій. Якщо пощастить — воно лише в якомусь надсекретному відділі розвідки.”
     Втім, вона не покладалася лише на удачу. На голові була вдягнена перука. На шкірі вже працювали наноботи — крихітні машини, що змінювали текстуру й відтінок обличчя, спотворюючи зображення для камер. На Новій Землі такі штуки глушили за пів секунди, але тут, у відсталих районах Старої Землі, де будівлі ще мали кам’яні фундаменти, а частина охоронних систем була родом із минулого століття — тут у неї був шанс. Та відчуття не безпеки залишалося. Технологія не ідеальна, і якщо в системах з’явиться її справжній профіль — маску легко зірвуть.
        Провулок пахнув вогкістю й чимось залізним. Під потрісканим ліхтарем стояв Луцій, спираючись плечем об облуплену стіну. Його постать видавалася дивно нерухомою, мовби він застиг у часі. Але в руках щось блищало.
“Що за дурня? Ще кілька хвилин тому він кудись поспішав, а тепер стоїть наче статуя.”
      Коли вона підійшла ближче, їй перехопило подих — він тримав шматок скла і повільно дряпав ним власну долоню. Амалія підняла очі до гори й побачила, що в одній з квартир бракує вікна. А уламки скла були розкидані по всій вулиці. Кров стікала між його пальцями, краплями падала на кам’яні плити під ногами.
    Амалія кинулася вперед і з силою схопила його за руку. Тепло його шкіри було пронизане пульсуючим болем. Скло вислизнуло й впало на бруківку — короткий дзвін розітнув тишу, як тріщина.
— Ти дурень! — прошипіла вона крізь зуби, очі блищали злістю. Вона хотіла щось додати, вилаяти його за ідіотизм — але слова застрягли в горлі.
       Її погляд ковзнув по закривавленій шкірі. Старий шрам, який він знову й знову роздирав. Коло. А всередині — витягнутий знак безкінечності. Символ, який вона бачила — на засекречених документах. Те, що він вирізав це на собі означало багато.
“Який шанс того, що це просто збіг? Ні, таких співпадінь не буває.”
       А на зап’ясті татуювання, символ Преторіму.
“Ось ким ти був.”
     Амалія відійшла на крок, ніби торкнулася чогось нечистого, незбагненного. Піт виступив на її спині. Стало важко дихати. Вулиця здавалася ще тіснішою, ліхтар миготів, немов сміявся з неї.
— Де ти побачив цей символ? — прошепотіла вона. Але в Луцієвих очах не було ні жалю, ні болю.                  Вони ніби дивились крізь неї, у якусь іншу реальність.
       Кров повільно стікала з розсіченої долоні колишнього розслідувача, крапля за краплею падаючи на потріскане каміння. Її звук був ледь чутним, але кожен пльок лунав для Амалії, немов удари в барабани перед стратою. Луцій стояв, згорблений, з поглядом, прику́тим до червоних доріжок, що змією сповзали по його шкірі. Немов зачарований власною кров’ю. Немов у ній — відповіді.
— Що ти знаєш про Соколині Скелі? І про Марка? — її голос розрізав тишу як холодне лезо. — Говори, старий волоцюго!
     Але Луцій не відповів одразу. Його зіниці плавали у тумані забуття. Потім, наче вітер торкнувся якогось зруйнованого механізму глибоко всередині нього, він заговорив тонким, ламким голосом дитини:
— Мій батько казав, що я виросту гідним… що я прославлю наш дім, як і він… Але… — голос його почав тремтіти, — стану гідним як він. Вартим його імені, його імені, його…
Амалія стиснула кулаки. Усередині її роздирали нетерплячка, тривога і лють. Вона не хотіла вислуховувати цю нісенітницю. Вона вдихнула крізь зуби, намагаючись утримати себе в межах.
— Слова нічого не варті, — прохолодно відповіла вона, спробувавши змінити тактику. — Тільки дії визначають, хто ми є. Ти ганьбиш усе, за що твій батько, ким би він не був, міг би тебе поважати. Говори. Де ти побачив цей символ? Розкажи, і станеш на крок ближчим до нього.
Луцій повільно підвів голову. Очі його були каламутні, ніби затягнуті попелом. І тоді, він почав знову бурмотіти, наче в трансі:
— Марк, Ідар, Октавіан, Соколові Скелі, сила богів прадавніх з нами у думках…
Амалія зціпила зуби. Її терпіння тріскалося, мов тонке скло. Вона була втомлена й роздратована. Час спливав, а відповідей не було.
— Говори! — просичала вона, і, зірвавшись, вчепилася в його зношену сорочку, смикаючи його до себе.
— Від цього залежить моє життя!
Але Луцій, наче нічого не відчував, продовжував своє бубоніння, немов заглиблений у транс. Його голос то ставам тихшим то гучнішим:
— Марк, Ідар, Октавіан… 
      Зрозумівши, що вона нічого від нього не доб’ється, відштовхнула його з силою, наче скидаючи з себе невидимий тягар. Старий похитнувся, ноги підкосилися — і він повалився на землю, немов мішок із пилом. Падіння озвалося хрустом скла у тиші провулка.
— Смердючий пес! — гнівливо шепотіла вона. — Ти йшов по кістках — і тепер ти маєш те, що заслужив.
      Амалія стояла над ним, дихаючи часто, серце гупало десь біля горла. Темрява здавалася густішою, ліхтарі тремтіли у відблисках червоного. Кожна тінь, кожен звук здавались надто близькими. Надто ворожими й ця тінь вже йшла за нею.
*****
    Залишивши старого сидіти на тротуарі, Амалія різко розвернулась і швидко рушила до своєї машини. Її кроки відлунювали в порожній вуличній тиші, мов удари серця, що вже готове розірвати груди. Але не встигла вона відійти далеко, як із-за рогу вийшла постать — чоловік у чорному, без жодних емблем чи відзнак. Лише темрява, холод і запах шкіряного одягу, змішаний із сирістю нічного повітря.
      Він перегородив їй шлях. Тіло напружилося. Серце мов застигло — не вдарило, не озвалося.
— Амата Феліче, — промовив низьким, твердим голосом. — Ти підеш зі мною.
“Паскудний жрець здав мене. Схоже це пси з Преторіуму. Якщо піду з ними це буде останнє, що я зроблю у житті.”
— У чому справа? — зусиллям волі вона втримала голос рівним, майже байдужим.
— Скоро дізнаєшся.
       Він потягнувся до її руки, але Амалія блискавично відступила, розвернулась і кинулась назад. Але врізалася у масивну тверду грудну клітку — ще один чоловік у чорному вже чекав її позаду. Вона спробувала відскочити, інстинктивно намагаючись ухилитися, але марно. Його руки замкнулись на її зап’ястях, мов лещата.
    Кров забила в скронях. Вона билася, виривалася, копала його ногами, намагаючись бодай поцілити коліном, але його хватка тільки посилилася. Грубо, без вагань він скрутив їй руки за спину. Гострий біль пройшов плечима, вирвав стогін. Очі наповнилися слізьми — від болю й від безсилля.
“Невже ось так усе й закінчиться?”
      Чорні постаті повели її далі, у вузький провулок, протилежний до її автівки. Повз старого, що вже стояв на ногах і, здавалося, навіть не помічав, що коїться довкола — він продовжував дряпати склом по власній долоні, залишаючи червоні сліди, що змішувались із брудом на землі.
        Той, що тримав Амалію, кивнув кремезному:
— Йди вперед. Піджени машину ближче. Глядачі нам не потрібні.
        Той мовчки пішов. Його кроки глухо лунали між стінами.
— Ви помилилися. Схопили не ту людину, — прохрипіла Амалія, ковтаючи біль. — Я нічого не знаю. Відпустіть.
— Твої “пошуки родича”, — він майже зі смаком викривив вуста, наче смакував її страх. — Уже викликали забагато цікавості. Тож закрий пельку та йди.
— Можна… Можна я хоча б подзвоню матері та батьку, попрощатися?
      Луцій, що досі мугикав щось собі під ніс, раптово підвів голову. Очі, досі затуманені, проясніли. Слово “батько” наче розчахнуло в ньому щось древнє, забуте. Його хода змінилася — тепер він ішов услід. Не як божевільний, а як той, хто згадав, ким колись був.
— Якщо не заткнешся, — прошипів чоловік, — отримаєш по пиці.
       Позаду почувся слабкий звук — шаркання взуття по асфальту. Чоловік обернувся — і Амалія разом із ним. До них наближався Луцій — повільно, мов привид, але з невимовним спокоєм у очах. Чоловік одразу насупився, очікуючи на небезпеку, але потім розслабився, його обличчя набуло байдужого виразу.
— Пішов геть, — кинув викрадач. — Гуляй, діду.
         Але Луцій не зупинився.
— Все навколо брехня. Світ побудований на брехні. Марк знає правду.
           І тоді сталося щось, чого ніхто не чекав.
         У старечому тілі на мить ожив хижий вогонь минулої сили. Його рука з блискавичною точністю метнулась уперед, і шматок скла занурився у м’язисту руку викрадача. Пролунав короткий, глухий стогін болю. Хватка на Амалії миттєво послабла.
         Вона не чекала — сіпнулася назад, вислизнула з обіймів, мов вуж, і побігла. Її ноги несли її самі.             Піт заливав обличчя, серце гриміло у грудях, легені палали.
Амалія бігла навмання, ковтаючи повітря ротом, як риба, викинута на берег. Її серце гупало в грудях, мов бойовий барабан. За спиною лунали важкі кроки — рівні, впевнені, безжальні. Він знав: наздожене.
    Його грубі черевики стукали по бруківці з відлунням, що перекривало подих. Над головою миготіли вуличні ліхтарі, глузливо спостерігаючи за нею. Амалія звернула у брудний провулок, потім ще один — вузький, задушливий, смердючий. Вікна над головою були зачинені, балкони порожні, а тіні чужих осель — глухі, байдужі.
“Сподіваюся, спорт не його пристрасть.”
        Вона різко звернула в ще один провулок — занедбаний, майже непроглядний. Пліснява, залишки упаковок, масляні калюжі, що блищали під лампою, яка ось-ось мала перегоріти. І в ту ж мить — зупинка. Її переслідувач застиг — рука витягнута, тіло скошене набік. Він прицілювався.
Амалія навіть не встигла зреагувати.
     Усе тіло пронизав удар — різкий, пекучий, наче її вкусив рій електричних бджіл. М’язи скоротилися в агонії, щелепа стиснулася, зуби ледь не тріснули. Очі бачили, як світ розпливається. Пекло! Неймовірний біль! Її наноботи згоріли, обпікши обличчя зсередини, мов розпечене залізо.
Тіло знепритомніло, як лялька, обірвана з ниток. Лише ліва рука, захищена браслетом, слухалася. Вона гепнулась у купу смердючого сміття на вантажній платформі, рот наповнився металевим присмаком крові. Вона прикусила собі язика. Здавалося секунди безсилля тяглися вічність.
           Глухо застогнавши, Амалія скосила очі на край платформи. Там мала бути кнопка. Вихід. Шанс.
“Де ти, де ти, клята дірко в системі.”
          Пальці лівої руки тремтіли. Вона обмацувала брудний метал, що дряпав шкіру, залишаючи рвані подряпини. Кожен рух — мука. У вухах калатало, здавалося, переслідувач вже поруч, от-от з’явиться, схилиться над нею і посміхнеться своєю повільною, звіриною посмішкою.
Клік. Її долоня натиснула кнопку.
        І в ту ж мить платформа під нею зникла, і Амалія разом з горами непотребу, провалилася у темряву. Вона летіла вниз у задушливий, темний колодязь, і сморід сміття здався солодшим за нектар — це був запах порятунку.
       Коли платформа зачинилася, в провулок увійшов переслідувач. Його кроки стали повільними, обережними. Він вдивлявся в темряву, насторожено, але не побачив нічого, окрім порожнечі.
Його кулаки стислися — рукавички заскрипіли. Він вилаявся собі під ніс, і з люттю вдарив по стіні, залишивши на ній пляму пилу. Потім глянув униз, під ноги. Його погляд зупинився на платформі. Він натиснув на кнопку ногою.
           Клац. Платформа почала відкриватися посередині — але всього на кілька сантиметрів. Заїло.
Внизу, в темряві, Амалія збагнула — вона впала дуже близько до відкривального механізму. Вона лежала майже на ньому, її бік пульсував болем, дихати ставало важче. Старі шестерні й ланцюги, що неквапливо крутилися навколо них. Не роздумуючи, вона потяглася рукою, намацала якийсь з ланцюгів, рвучко смикнула його.
Клац! Щось вирвалося з гнізда. 
        Вона не знала, що саме зробила. І лише стискаючи зуби від болю й безсилля, молилася подумки усім богам: “Допоможіть. Хоч хтось. Хай хоч хтось.”.

Синопсис