260 бажань

– Я вам всоте повторюю: це не була спроба самогубства!

– Ви вискочили з дому просто під колеса авта.

– Та там автівки взагалі не мало б бути, це закрите подвір’я без наскрізного проїзду!

Моє терпіння луснуло, я кричав, але бачив, що все марно. Дорослий янгол з величезними розгорнутими крилами та сердитим лицем щось писав у довгому білому сувої білими ж чорнилами, щоб я не міг прочитати. Маленьке янголя, що привело мене сюди, смикнуло його за одяг і щось прошепотіло на вухо. Суворий вираз обличчя дорослого янгола пом’якшився. Він згорнув крила і сказав:

– Штраф – 260 бажань. Якщо впораєтеся, вашу справу буде переглянуто.

Я сів на найближчу хмаринку і затулив обличчя руками. Треба заспокоїтися: вдих – видих. Стільки всього сталося і так швидко! Я маю отямитися.

Сьогодні вранці ми з дружиною посварилися. Не було якоїсь конкретної причини. Вона просто раптом почала вивалювати на мене всі образи, які, як я потім зрозумів, роками накопичувалися. Я дуже люблю її і не уявляв навіть, наскільки вона мене ненавидить. Не витримав і вибіг з дому крізь задні двері, що ведуть на наш дитячий майданчик. Колись я думав, що в мене буде син і ми ганятимемо з ним на велосипедах або кидатимемо м’яча. Обладнав на майданчику баскетбольне кільце. Майданчик круглий, до нього можна заїхати лише з одного боку – з боку дороги перед будинком. Я вибіг туди і отримав сильний удар у спину. Пролетів кілька метрів, упав під баскетбольним кільцем і… вмер? Напевно. Інакше я б не опинився тут, серед балакучих янголів. Останнє, що я побачив краєм ока, це чорна автівка. Кому вона належить, я не знаю. Цікаво, як вона опинилася на нашому майданчику? Та як… Заїхала та й по всьому. Питання в іншому: навіщо вона мене збила?..

– Отто, пробачте, – мале янголя підійшло до мене і винувато пробурмотіло. – Це моя провина. Я ще не дуже розуміюся на людському житті. Розповів, що сталося, і шеф подумав, що ви самогубця.

Я глянув на нього: хлоп’я років десяти з блакитними очима, білим кучерявим волоссям і у білому довгому балахоні. Чого вони всі такі білі? Це дратує.

Роззирнувся довкола: у білому просторі серед білих янголів різного віку кольоровими плямами то там, то сям проглядалися людські фігури. Отже, я не один такий.

– В тебе є ім’я? – спитав я хлопця.

– Янгол сьомого покоління від четвертого у сімдесятому ступені вибуху надсвітлової матерії.

– Янгол сьомого… чого? – я видихнув. Яка різниця взагалі? – Я зватиму тебе Ясь.

Янголя ледь помітно посміхнулося.

– Отже, Ясю, розкажи мені, звідки ти знаєш, що сталося?

– У мене завдання на Землі – знайти людину і допомогти їй здійснити 260 бажань.

– Як джин чи що? – спитав я і побачив, що Яся аж пересмикнуло.

– Ні! Джини – істоти з нижчих світів. Вони роблять все за людину і це призводить до непередбачуваних наслідків. Моє завдання – допомогти людині, а не зробити все за неї. Щось підказати, десь підштовхнути. Це ж не те саме, що все самому…

– Не відволікайся, – сказав я. – Ти був на Землі. Що ти бачив?

Очі хлоп’яти загорілися. Він аж у повітря злетів від хвилювання.

– Стільки всього цікавого! Я ніколи не думав, що так буває. У нас такого нема, як на Землі!

У відчаї я вже готовий був нагримати на малого.

– Не те! Розумію, що тобі було цікаво, але я тебе не про це питав.

– Пробачте, – відповів Ясь. – Так от. У пошуках потрібної людини я пролітав над вашим подвір’ям. Знаєте, ми рухаємося в часі не так, як земляни. Тому я бачив, як ви повільно вийшли на майданчик. Автівка, що стояла за будинком, повільно рушила з місця, торкнулася вас, ви піднялися у повітря та пролетіли вперед. Автівка повільно від’їхала назад і виїхала на дорогу перед вашим будинком. Якась жінка вийшла з вашого дому, сіла в неї на заднє сидіння. Потім автівка виїхала з села у напрямку до міста. Я не знав, що слід робити в таких випадках. Підлетів до вас і відчув ваше слабке дихання. Тоді я облетів будинки сусідів і знайшов одного, що порався у своєму гаражі. Влаштував невеличкий гармидер, щоб ваш сусіда вийшов на вулицю. Це спрацювало! Він побачив вас і викликав лікарів. Тепер ви в безпеці!

– То я… не помер?

Думки вихором крутилися в голові. Отже, моя кохана Інґрід це все підлаштувала? Хотіла мене позбутися?

– Ні, ви не померли! – задоволено відповів Ясь. – Ви в комі!

– Ото щастя велике. І що тепер?

– Я придумав, як вас врятувати. Домовився з шефом, що ви допоможете мені з бажаннями. І якщо все вийде, ви повернетеся на Землю!

– Якщо я доживу до того часу. Це лише в кіно показують, що людина в комі сто років лежати може, а потім просто встає і живе, ніби нічого не сталося.

Несподівано Ясь підійшов і поклав свою долоню мені на плече. Я відчув його гарячий дотик. Чомусь мені здавалося, що він безтілесний, як привид. Хоча я зараз сам привид. Чи хто там… Душа безтілесна.

– Отто, ви теж рухатиметеся в часі, як ми. Тому ви впораєтеся швидше, ніж думаєте.

***

Поки ми летіли довгим коридором, я намагався усвідомити те, що сталося сьогодні вранці. Моя дружина хотіла мене вбити, але їй це не вдалося. Виникало одразу безліч питань. Хто їй допоміг? Чому вона хоче моєї загибелі? І головне питання: чи має вона доступ до мого тіла зараз? Вона ж може добити мене, поки я тут у казочки бавлюся!

– Обережно! – вигукнув Ясь. – Перехід!

За цей час мої очі так звикли до білого, що розмаїття кольорів у реальному світі боляче вдарило по свідомості. Зображення перед очима закрутилося і я відчув нудоту.

Ясь підштовхнув мене до найближчого дерева. Я міцно схопився за одну з гілок і спробував заспокоїтися.

– Отакої! – хвилювалося янголя. – Я й не думав, що для людей такий звичайнісінький перехід може бути важким.

– То для тебе він звичайнісінький, – ледве прошепотів я. – А я, між іншим, уперше в такій ситуації.

Поступово картинка припинила вертітися, і я спромігся нарешті роздивитися навкруги. Виявилося, що я сидів на власній яблуні навпроти мого будинку на рівні вікон третього поверху.

Будинок стоїть на краю нашого села високо в горах просто понад дорогою до міста. Цій будівлі скоро сто сорок років. Я взяв її у села за безцінь за умови, що відреставрую фасад та зроблю ремонт всередині. Скільки грошей я сюди вклав! За теперішніх цін будинок з садочком та дитячим майданчиком, підземним гаражем та двома однокімнатними квартирами під оренду коштуватиме близько трьох мільйонів! Одне питання відпало одразу. Тут справді було за що вбивати.

Я вмостився зручніше на гілці. Мені все ще паморочилося, але трохи вже спокійніше було. «Дивіться!» – мовив Ясь і звернув мою увагу на дорогу. Перед дверима нашого будинку стояла карета Червоного хреста. Двоє чоловіків міцної статури вантажили в неї ноші з моїм тілом. Медсестра тримала над ним крапельницю. Всі рухалися ніби в дуже уповільненій зйомці. І голоси звучали так, наче я стару відеокасету зажовану дивився. Мене знову почало нудити. Я відвернувся від дороги та глянув на вікна будинку. Краще б я цього не робив…

У порожній кімнаті на третьому поверсі, де ми хотіли облаштувати дитячу, на підлозі лежала моя Інґрід. Лікар з Червоного хреста намагався робити їй штучне дихання, але марно. Я бачив, як він піднявся, а інший чоловік накрив мою дружину білим простирадлом. Не можу повірити. Осягнути. Зрозуміти. Якщо Інґрід уже була мертвою, з ким я сварився сьогодні вранці? І коли її вбили? Я з вечора був удома і нічого про це не знав.

Коли Ясь сказав, що бачив якусь жінку, що сіла до чорної автівки, я навіть на мить не засумнівався, що то була моя кохана. Отже, це були вбивці і їх було як мінімум двоє. Водій і жінка, яка вдавала – і навіть дуже переконливо! – мою дружину.

Я безліч разів чув вислів «душа болить» і от просто зараз відчув це на собі. Гострий біль просочився у все моє теперішнє єство, ніби у пластиковий мішок насипали розпечене вугілля. Я тлів і запалювався, запалювався і тлів. Єдине, чого мені зараз насправді хотілося, – зникнути! Цілком і повністю!

Раптом усе навколо побіліло, зник мій будинок, яблуня, люди. Ми знову неслися білим коридором. Ясь міцно тримав мене за руку і летів так швидко, що мене закручувало у вихорі.

За мить ми опинилися у тому ж приміщенні, де був шеф Яся. Малий янгол примостив мене на найближчій хмаринці та накреслив у повітрі якийсь вогняний знак. До мене миттєво підлетіли дві дівчини з крилами. Одна з них торкнулася пальцями мого чола і я вирубився.

***

Тонкий писк у вухах. Спочатку ледь чутний, тоді гучніший, потім знову стишений. Я спробував розплющити очі. Скоріше за звичкою, бо в моєму теперішньому стані справжніх очей я не мав. Раптом писк перетворився на пульсуючі звуки: піп, піп, піп.

Десь над головою я почув голос:

 – Реанімаційну бригаду до палати номер сім! Пацієнт прокидається!

Потім знову тонкий писк і непритомність.

***

– Отто!.. Отто? Ви мене чуєте? – Ясь тримав мою руку і тихенько гукав.

Я спромігся глянути на нього, наче випірнув з якихось глибин. Біля Яся стояла та дівчина-янгол, що торкнулася мого лоба.

– Опритомнів! Ну і налякав ти нас, друже! – сказала вона приємним голосом, ніби мелодійні дзвіночки продзеленчали.

– Що сталося? – спитав я подумки.

– У вас був сильний стрес через побачене на Землі, – відповів Ясь.

– Де моя дружина?

– Вона… не тут. Не з нами, – хлопець на мить відвернув погляд.

Мене така відповідь не влаштовувала.

– Як не з нами, якщо вона померла? Вона має бути тут! Це ж рай?

– Ні, це не рай, – втрутилася дівчина. Тепер її голос звучав твердо, наче залізо. – Ви ще не померли, тому до раю вам вхід заборонено. Власне, як і до пекла.

Вона посміхнулася так, що мені перехотілося розпитувати. Потім розвернулася і полетіла геть. На мить мені здалося, що під її балахоном можна розгледіти хвіст, як у левиці.

– Ясю, – покликав я, – мені здалося чи я повертався до свого тіла в лікарні? Якщо це правда, чому я знову тут?

Хлопець так рознервувався, що його білі кучері заворушилися.

– Я не міг вас відпустити у такому стані, – сказав він. – Ваша душа нестабільна, а ваше тіло хворе. Спершу ми підлікуємо вас тут, а потім уже ви зможете повернутися.

– А як же мій штраф?

– З вас зняли обвинувачення. Шеф по своїх каналах з’ясував усе, що сталося у вашому будинку, – було видно, що Ясь дуже засмутився. – Тепер мені доведеться самому поратися з бажаннями.

– Слухай, – сказав я, – якщо так подивитися, ти врятував мені життя. Якби ти тоді не витягнув сусіда, я би напевне помер. Тому…

Я зітхнув.

– Моя Інґрід загинула. Мені нема заради чого повертатися. Я допоможу тобі, хоча зовсім не уявляю, як усе має статися. Поки я тут, працюватимемо разом.

Ясь посміхнувся і – трясця, я міг би заприсягнутися! – зашарівся. Не думав, що в цьому білому просторі в когось може бути рум’янець на щоках.

***

Якийсь час по тому я вже почувався краще. Тоді дорослий янгол з великими крилами, якого ми з Ясем називали між собою Шефом, підлетів до мене з розмовою.

– Отто, я розумію, що вам тут зручно, за вами добре нагл… доглядають, але регламент не дозволяє вам тут залишатися, – Шеф потрусив переді мною великим сувоєм. – Ви не померли, штрафні санкції з вас знято, тому вам абсолютно нема чого тут робити. Ви маєте повернутися до свого тіла і свого життя якомога швидше.

Я не став йому пояснювати, що вдома мені теж нема чого робити. Тобто насправді роботи там повно, але після смерті дружини взагалі бажання нема чимось займатися. Я не хотів думати про неї та про наш спільний дім, поки був тут. Відганяв ці думки і насолоджувався білим простором, до якого вже звик.

Шеф звалив так само несподівано, як і з’явився. Яся я чомусь давно не бачив. Певно, вештався десь у своїх янгольських справах.

А ось і він! Про вовка промовка.

– У мене чудові новини! – з розльоту вигукнув Ясь. – Ви можете повернутися хоч зараз!

– Ото радість велика, – пробурмотів я собі під носа. Вголос додав: – А що з комою? Ти вже придумав, як я з неї вийду?

– Технічно треба було трошки почаклувати, але тепер ви можете повернутися в той момент, коли датчики вперше спрацювали. Тоді вас легко реанімують і ні в кого не виникне підозр, чому ви швидко одужуєте, бо мине зовсім небагато часу після аварії. Потім реабілітація і за пару тижнів поїдете додому!

Я не знайшовся, що відповісти, і лише зітхнув.

***

Велика територія реабілітаційного центру, розташованого на краю міста, потопала в зелені. Вузькі асфальтовані стежки петляли між старих дерев, що давали густу тінь та надійно захищали від палючого липневого сонця. Подекуди око тішили різнобарвні квіти, акуратно висаджені красивими візерунками на галявинах.

Я виїхав на свою першу самостійну прогулянку. Раніше мене вивозила медсестра, але я придбав собі електровізок і тепер намагався впоратися з цим дивом техніки. Ніколи не думав, що мені, молодому здоровому чоловікові, доведеться їздити в інвалідному візку.

Певно, я випадково натиснув якусь не ту кнопку і заблокував джойстика. Візок застряг посеред дороги – ні туди, ні сюди. Я роззирнувся: тут стежина робила поворот і те місце, де я застряг, зусібіч затуляли дерева. Докричатися чи звернути на себе увагу клаксоном було нереально: надто далеко від корпусів. А мобілку я, як на злість, забув у палаті. Зараз такі технології… Не здивуюся, якщо з цього візка можна додзвонитися до реабілітаційного центру, та я не знаю, на жаль, як це зробити. Може, тут і навігація є.

Я тицьнув у кнопку з зображенням планети, але нічого не сталося.

– Вам допомогти?

Від несподіванки я здригнувся. Молодий дівочий голос посеред густої тиші пролунав так, наче будильник вранці – різко та неприємно.

 З-за моєї спини виїхав звичайний механічний візок. Дівча років чотирнадцяти крутило колеса, штовхаючи їх руками.

– Ви, мабуть, автоматичні гальма увімкнули, – звернулася дівчинка до мене. – Дозвольте, я гляну.

– Прошу, – відповів я і прибрав руку з панелі керування.

Дівчинка поклацала трохи на сенсорній панелі та поворушила джойстиком.

– Готово! Можете їхати.

Я зітхнув з полегшенням.

– Ти мене врятувала просто, – із вдячністю потиснув її руку. – Як ти тут опинилася? О, вибач, мене звуть Отто.

– Я щодня їжджу сюди. Подалі від людей, від лікарів, – сказала дівчинка. – Імені свого я не пам’ятаю, а тут мене назвали Фреєю.

Мені стало ніяково. Фрея – це таке службове ім’я у наших краях для жінок, які втратили пам’ять з тих чи інших причин. Чоловіків називали Фрідріхами.

– Знаєте, – продовжила моя нова знайома, – я могла б сказати, що вже звикла, що мені байдуже, як називатися, але це брехня. Лікарі кажуть, що я скоро все згадаю і одужаю. І це теж брехня. Я вже ніколи не одужаю.

– Не перебільшуй, – хотів сказати я, але слова застрягли в горлі. Дівчинка відкинула укривало, що лежало на її стегнах, і я побачив два обрубки замість ніг. «Амнезія, ще й ампутація… Оце дісталося дитині», – подумав я. Мабуть, на моєму обличчі надто яскраві емоції відбилися, бо дівчинка обпекла мене поглядом, сповненим ненависті, об’їхала мій візок і поїхала в бік корпусів настільки швидко, наскільки могла. Я не став наздоганяти її. Мені здалося, що вона зовсім неправильно зрозуміла мої почуття, але пояснювати щось абсолютно не було бажання.

Легенько торкнувшись джойстика, я повільно покотив далі стежкою. Розмірковував над тим, що є ситуації, значно гірші за мою. Я втратив кохану дружину, ледве не помер невідомо за що. Але принаймні я пам’ятаю, хто я і звідки. Як це – жити без пам’яті? Ти прокидаєшся серед чужих людей, у чужому місті, взагалі без минулого. Бррр… Мені аж моторошно стало.

– Отто! – прошипіло звідкись з дерев. – Агов! Отто, ви самі?

Я зупинився і роззирнувся довкола. З великого дупла на старому дубі на мене витріщилося совеня з дивовижним кучерявим пір’ям на голові та великими блакитними очима.

– Отто, це я! – совеня перелетіло на гілку і дивилося на мене не блимаючи.

 Так… Здається, в мене вже галюцинації. Що за знеболювальне мені прописали?

Совеня злетіло з гілки, зробило велике коло над моєю головою і опустилося на землю, перетворившись на хлопця у білому балахоні.

– Ясь! – скрикнув я. – Ну ти і налякав мене! Що ти тут робиш у такому вигляді?

– Самі подумайте, – відповів янгол, – як я маю з’являтися на землі, щоб мене ніхто не помітив?

Я згадав совеня і розсміявся:

– Повір, у ТАКОМУ вигляді тебе будь-хто помітить і викличе телебачення та експертів з паранормальних явищ.

– Смійтеся, смійтеся, – пробурмотів Ясь. – Вам весело, а на мені завдання висить. Ви дещо винні мені, пам’ятаєте?

– Звісно, пам’ятаю, – сказав я. – Тільки як нам знайти потрібну тобі людину?

Очі в Яся загорілися, а посмішка розповзлася до вух.

– Фрея!

– Чому саме вона?

– Ну дивіться, – розмірковував янгол, – ви перебуваєте разом у цьому реабілітаційному центрі. Дівчина втратила пам’ять. Їй безперечно потрібна чиясь допомога. Ви могли б підтримати її, увійти в довіру і потроху дізнаватися про її бажання! А я втілюватиму їх у міру надходження. Що скажете?

– Знаєш, мене скоро виписують і я поїду додому. Не впевнений, що сорокарічному чоловікові вдасться підтримувати контакт з дівчинкою її віку, не викликаючи підозр. Тим більше…

– Що? – захвилювався Ясь.

– Ну… Ми нібито посварилися вже. Не те щоб… Просто вона за щось на мене розсердилася.

Ясь тяжко зітхнув. Мені стало його шкода.

– Може, пошукаємо когось іншого? – запропонував я.

– Не можна, – сумно відповів Ясь. – Я вже обрав одну людину. Змінювати об’єкт заборонено.

– Що це за умови такі? – мені якось не спадало на думку розпитати Яся про його завдання. – Розкажи детальніше, будь ласка.

– Я навчаюся у школі янголів, – відповів Ясь. – Це моє перше серйозне завдання, щоб отримати крила та перейти на вищий рівень.

– А чому бажань саме двісті шістдесят?

– Це мені так «пощатило», – сказав янгол з іронією в голосі. – Дорослі янголи струшували крила, і ми дивилися, кому скільки пір’їн упаде. Комусь п’ять, комусь сто, а мені…

– Співчуваю, – зітхнув я. – Слухай, а що буде, якщо раптом людина забажає вчинити злочин?

– Щоб такого не було, я і вирішив обрати дитину. Сподіваюся, діти не забажають чогось поганого.

– Ну, сучасні діти такі непередбачувані, – сказав я.

– Отто, давайте вирішувати проблеми в міру їхнього надходження, – зовсім по-дорослому відповів Ясь. Мені здалося, чи я справді помітив, як з його балахону впала пір’їнка?

Синопсис