В тумані

– Ох, дитино, як же ти дійдеш? – зі співчуттям промовила Люба, спостерігаючи, як дванадцятирічна Оленка намагається зручніше приладнати на плечах важкі мішки, які були ледь не більші за неї.

– Якось дійду, – відповіла дівчинка і зітхнула. Їй не хотілося виходити на холодну вулицю з натопленої хати, в якій ще тримався запах нещодавно смажених пиріжків, і йти цілих десять кілометрів до сусідніх Бехтер, та тітка Галя суворо наказала ввечері повернутись до неї. Перший автобус на Херсон йшов дуже рано, і Оленці не можна було на нього запізнитись.

Люба відкрила двері й відійшла, щоб дати змогу Оленці пройти вільніше. В сусідній кімнаті  спали діти, стомлені денним гасанням, двійко під важкою ватяною ковдрою, а третя дитинка причаїлася в любиному животі, готуючись вийти на світ за два місяці. На стіні стукав маятником годинник, показуючи чверть на восьму, і тихо-тихо бубоніла радіоточка, а поруч із нею аркуш відривного календаря показував позавчорашню дату: 17 листопада 1954 року. Жінці не дуже хотілося відпускати Оленку одну, але її чоловік якраз відпрацьовував нічні зміни в Херсоні, а сусід, який мав підводу і міг відвезти дівчинку з Чулаковки до Бехтер, пішов у тяжкий запій. Люба тривожилась, і, коли дівчинка попрощалася і вийшла на двір, жінка знишка перехрестила її услід.

Чулаківські собаки здійняли галас, проводжаючи гостю з села. Човгаючи взуттям, яке було на два чи три розміри більшим, ніж худенька дитяча ніжка, Оленка крокувала в тумані між хатин, які вгадувались лише через теплі світлові плями з віконець. В селі деінде горіли також і ліхтарі, то ж дорога не була надто темною, але зовсім без перехожих, бо люди, попрацювавши удень, вже сиділи по хатах, грілись.

На краю села дівчинка зупинилась перепочити, а потім знову приладнала на плечі свою ношу (не абияк, а щоб шматок смачнющої домашньої ковбаски був ближче до носа, даючи змогу відчувати ковбасний аромат) і попленталась дорогою далі. Якби не вантаж, Оленка б дійшла до Бехтер набагато швидше, шлях вона вже знала, але мішки тягнули її до землі, сповільняли кроки, і подорож ставала дедалі довшою. Не додавав сил і щільний сирий туман, який просочував вологою бідний одяг. Єдиний приємний момент цієї подорожі – запах ковбаси. Оленка уявила, як вона завтра приїде додому, мати дістане ковбаску і наріже дітям на хліб по одному тонесенькому кружальцю, а може й навіть по два. “От би хоч раз у житті наїстися ковбаси досхочу!” – подумала дівчинка, ковтаючи слину, що вмить набігла до рота від смачних уявлень. Це була одна з двох її найважливіших мрій, друга мрія – мати туфлі на підборах, як у лікарки, яка приходила колись до них лікувати матір. Оленка навіть прив’язувала до взуття котушки від ниток, і ходила кімнатою, коли бувала вдома сама.

Дерева, висаджені колись обабіч дороги, тихенько зашепотіли листям, що зоставалося на гілках. Вони немов намагались привернути увагу. Оленка подивилася на їхні кострубаті тіні, послухала тихий перешепіт, і в її голову одразу полізли страхіття, що їй розказували двоюрідні брати. То були різні історії про відьом і чортів, яких зустрічали поодинокі перехожі. Ці історії дуже рідко закінчувались добре. Нещодавно до них додалися й чутки про те, що останнім часом кілька людей безслідно щезли якраз між Чулаковкою і Бехтерами. Тепер багата уява дівчинки малювала зовсім не жадані кружальця ковбаси.

Вона зупинилась і прислухалась. Навкруги було тихо, крім шепіта дерев, інших звуків не чулося. Але й вітра не було, чого ж тоді шепотіли дерева? Оленка відчула, як їй стає дуже страшно. Захотілося повернутись назад, до  доброї тьоті Люби, але всі орієнтири поглинув туман,  вона не знала, наскільки далеко відійшла від Чулаківки, і чи не ближче вже буде до Бехтер. До того ж, якщо Оленка не прийде сьогодні до тітки Галі, та розповість матері, і мати поб’є Оленку, сильно, безжалісно, ременем або качалкою. На очі дівчинці набігли сльози, вона витерла їх рукавом і пішла вперед, стиха промовляючи єдину молитву, яку пам’ятала, і то не повністю:

– Отче наш, іже єсі на небесі, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє, хліб наш насущний дай нам днєсь, да простяться нам долги наші… Отче наш, іже єсі на небесі, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє, хліб наш насущний дай нам днєсь, да простяться нам долги наші… Отче наш, іже єсі на небесі…

Різкий і гучний крик розірвав навколишню тишу, і серце Оленки шалено забилося, а ноги миттєво стали ватними і вона застигла, сповнена жаху, а потім крик пролунав знову, десь над полем, вже далі, і знову пролунав, віддаляючись.

– Тупий птах! – крикнула Оленка услід сові чи комусь іншому з крилатих нічних хижаків.

Щоб трішки оговтатись, дівчинка поставила мішки на дорогу і присіла поруч, переводячи дихання. Помалу серце перестало калататись, і тоді вона знову підняла вантаж і пішла далі, намагаючись не слухати нав’язливий шепіт дерев, в якому їй щоразу чулося власне ім’я. Однак через два десятки кроків до цих звуків доєдналися ще інші, чиясь далека розмова, інколи сміх, і дівчинка знову відчула жах, майже нестерпний. Її руки і ноги перетворились на лід, а серце знову забилося, немов дикий птах в клітці, аж поки вона не змогла відрізнити окремі слова, а позаду в тумані не з’явилися дві неясні постаті. Сумнівів вже не було: Оленку наздоганяли двоє чоловіків, і думка, що вона на дорозі не сама, її заспокоїла.

– О, диви, куме, який горобчик чимчикує! – з подивом сказав один із них, коли розгледів маленьку фігурку.

– Та ще й несе щось! – відгукнувся його товариш.

Чоловіки порівнялись із Оленкою і привітались, з цікавістю розглядаючи дівчинку. Один був старший за іншого, і обоє вдягнені небагато, в старих картузах.

– Добрий вечір! – чемно привіталась Оленка.

– Ти куди йдеш проти ночі? – спитав той, що старший.

– До Бехтер, до тітки.

– А звідки? З Чулаковки?

– Так.

– І що робила в Чулаковці? – запитав молодший.

– Міняла вінки на їжу, – сказала дівчинка, і одразу пояснила: – мати робить поховальні вінки і квіти з паперу, а я ходжу по селах, міняю на харчі.

– А живеш де?

– В Херсоні.

– Ого, аж в самому Херсоні? Де саме?

– Готельний провулок.

– Це далеко від Ушакова?

– Близенько.

– Мій брат там живе, на Ушакова. Біля морехідного училища.

Дівчинка згадала гарну будівлю “мореходки”. Біля неї суботніми вечорами збиралися на танцях молоді дівчата,  сподіваючись на нареченого-моряка, а Оленка ходила подивитись на їх наряди.

– Скільки ж тобі років, що мама відпускає отак, одну? – поцікавився старший.

– Дванадцять.

– І часто буваєш в цій місцині, дівчинко?

– В Чулаковці не дуже часто, частіше в Новій і Старій Збур’ївках, там живуть мої інші тітки.

– А батько де?

– Помер, – зітхнула Оленка. Він був добрий до неї, і вона дуже сумувала за ним.

– На фронті загинув?

– Ні, після війни. Чотири роки тому. Серцевий напад…

– А є брати, сестри? – запитав молодший.

– П’ятеро нас. Три брата, я і молодша сестричка.

– А до школи як ходиш? Пропускаєш напевно?

– До школи зовсім не ходжу, – зізналася Оленка і почервоніла від сорому. – Чотири класи вчилася, далі мати забрала зі школи, щоб допомагала їй.

– В мене теж п’ятеро дітей, – сказав старший. – А в мого товариша поки що троє.

Приятелі замовчали, йшли поряд, не обганяючи Оленку. Вона б радо попрохала їх допомогти донести мішки до Бехтер, але дуже соромилась це робити.

– Бачу, торгівля йде добре, – сказав молодший. – Повні мішки харчів. Що там в тебе? Напевно, мука, крупа, олія?

– Ковбасою пахне, – сказав старший. – Сирота когось добряче розчулила.

– Моїм дітям такого ніхто не дає.

– Може, дівчинка поділиться із нами, га?

Чоловіки дивились на Оленку, посміхаючись, а вона не могла зрозуміти, жартують вони чи краще б вона йшла одна і слухала, як шепочуться дерева.

– Щось не схоже, що вона хоче ділитися, – сказав молодший.

– А якщо ми її добре попросимо? – старший штовхнув товариша легенько ліктем у бік і, простягши руку, вхопив один з мішків, що висів на плечах Оленки. – Давай-но сюди мішечок, тобі ж мабуть важко нести, а без нього буде легше!

– Дядечко, не треба! – заголосила Оленка, хапаючись за мішок, який вже сповзав до дюжих рук чолов’яги. – Нам нічого буде їсти! І мама мене поб’є!

– Ну то ти переживеш, а мама наробить вінків і ти видуриш у бабів ще їжі! – крикнув старший. – Це ми працюємо з ранку до ночі, і не бачимо ані грошей, ані харчів, а наших голодних дітей ніхто не жаліє, бо бач, в них є мама і тато! Куме, хапай другий мішок! А ти якщо комусь розкажеш, більше зі свого Готельного провулку нікуди не вийдеш!

Чоловіки заходилися відбирати в дитини вантаж, а та верещала, міцно чіпляючись рученятами в мішки. Старший розмахнувся і вдарив дівчинку просто по обличчю, потім ще раз, вона впала на дорогу, але все ж таки не випустила мотузки, яка зв’язувала мішки, і чоловіки тащили її за собою просто по дорозі. Тоді молодший нахилився і вдарив дівчинку кулаком у живіт. Оленка відчула, як заходиться дихання, руки миттєво стали слабкими і відпустили мотузку, і дівчинка лежала з роззявленим ротом, немов риба, яку викинуло на берег.

– Будь ласка, будь ласка, дядечки, не забирайте! – через силу прошепотіти вона, і заплакала, у відчаї дивлячись, як дві чоловічі тіні мовчки йдуть в туман з її дорогоцінним вантажем, повертаючись назад, до Чулаковки.

Дерева зашуміли, загомоніли, зчепившись гіллям один з одним. Сльози, змішані з дорожнім пилом, що рясно вкрив обличчя, заважали добре роздивитись, але Оленка все ж побачила, як починають рухатись розмиті тіні дерев, як вони виростають, в них з’являються величезні червоні очі, стовбури розділяються навпіл, перетворюючись на ноги. Припавши до дороги, жахливі велетні стрімко майнули крізь туман слідом за крадіями, і дуже скоро звідти почулися несамовиті крики та інші жахливі звуки, від яких в Оленки миттєво застигла кров. Відчувши, що вже може дихати, дівчинка одразу схопилась на ноги і якнайшвидше побігла геть. Важкі черевики заважали бігти, вона вискочила з них на ходу і побігла далі босоніж. Від панічної біганини швидко закололо в боці, хустка сповзла, пасма волосся приліпилися до лоба і скронь, по яких рясно котився піт, а дівчинка все бігла і бігла, тихенько завиваючи від жаху і тремтячи так, що стукотіли зуби. Раптом прямо перед нею з тумана визирнула постать червоноокого велетня, поруч ще одна. Оленка зупинилась і озирнулась, готуючись бігти назад, але й там в тумані горіли червоні очі, і з усіх боків. Шляху для відступу не було, і дівчинка впала на коліна посеред дороги. “Що вони зробили із тими чоловіками? – била її думка. – Що вони зроблять зі мною?”. Оленка замружила очі і зашепотіла:

– Отче наш, іже єсі на небесі, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє…

– Не бііііійсссссяяяя, – почувся шелест.

Дівчинка завмерла, втягнувши голову в плечі, але нічого поганого не відбувалося. Тоді вона насмілилась відкрити очі і подивитись навкруги.

Вони стояли перед нею, з обох боків і позаду, кремезні, оброслі морохом, із довжелезними пальцями-гілками. Круглі червоні очі і чорні провалля там, де у звичайних істот мав би бути рот, не робили їх схожими ані на людей, ані на щось інше, крім дуже, дуже злих духів. “Чорти!” – подумала Оленка і знову тихенько заскиглила, аж раптом одне з дерев обережно поклало біля неї її мішки, а інше – загублені по дорозі черевики.

– Не біііііійсссся, – знову прошепотіло їхнє лисття. – Йдиииии!

Оленка з осторогою підвелася, взулася, що далося їй нелегко через тремтячі рученята.

– Йдиииии, дівчинкооо, – донеслося до неї. – Не бііііійссссяяяя! В тебе буде доооовге і гааааарне життяяяя, твої мрії здійсняяяяться, ти наїсииишшссся ковбасииии, і матимешшшш бееезліч взуття на підбоораааххх!

Велетні розступилися, і Оленка з подивом побачила попереду розмиті вогники бехтерських осель. Село було зовсім близенько, як їй вдалося так швидко дістатись сюди?

– Дякую! – тільки й змогла вона прошепотіти навздогін гіллястим тіням, що вже розчинялись у вологій темряві, вертаючись на свої пости біля дороги.

Приладнавши вкотре на плечі мішки, Оленка жваво пішла до села, ніби й не бігла щойно, задихаючись і з болем у боці. Ноша мовби стала легша. До того ж Оленці аж підгоряло розказати родичам про свою дивну пригоду, але з кожним кроком сиві пасма тумана немов висотували спогади з її голови, і коли вона зайшла до сільської вулиці, пам’ятала лише про те, що коли виросте, в неї буде багато ковбаси і туфель на підборах.