Узбережжя без імені

Сто років тому море не шуміло. Воно слухало.

Узбережжя, на якому стояли четверо, не мало назви. Скелі підіймалися з моря півколом, як уламки старого амфітеатру. А в центрі, де море починало торкатися суші, стояв кам’яний круг. Камінь був повністю білим та злегка відблискував, коли світло місяця потрапляло на нього. Ніби великий уламок соляної глиби.  Море не заходило на нього, наближалось повільно, рівно, обіймало, але завжди проходило повз.

Правителька Морвени тримала в руках чашу. Золото потемніло від солі, а на дні вже збиралася кров чотирьох – густа, темна, майже чорна. Вітер ледь тягнув край її сукні, ніби намагався відштовхнути її назад. Небо здавалось нижчим, море – ближчим, а звук власного серця – надто гучним. Все навкруги стало неприродно спокійним. Хвилі стихли, поверхня моря згладилась, як поліроване скло.

Позаду неї, стояли троє. Три Правителі. Талассарія – знаходилось на півдні, було найбільшим за площею, а про його бібліотеки відомо всім чотирьом королівствам. Воно вважалось колискою науки. На сході – Сольмаріс.  Монополісти в добуванні солі. Королівство вважалось найбагатшим, а за рахунок цього, мало найбільшу армію. Третім було королівство Ісмарен. Воно не масштабне, як перше, і не багате як друге, але могло похвалитися  найдовшою береговою лінією. Знаходилось на сході, славилось розвинутим судноплавством, а кількість маяків була більшою, ніж у всіх інших разом взятих. Четверта – правителька Морвени. Найменше королівство, де влада передавалась по жіночій лінії. В ньому практикувались солоні ритуали, а жителі вірили, що море – це богиня. Узбережжя без назви – належало землям Морвени.

В цю ніч без зірок, четверо зібрались не просто так.  Море піднялось вище, ніж дозволяли карти. Декілька поселень пішли під воду. Старі астрономи клялись, що небесні тіла не передбачали такого припливу. А вода все повзла вгору, ніби вона не вперше проходить цей шлях. Море забрало занадто багато життів і з цим потрібно було щось вирішувати.

– Ми встановлюємо порядок, – голос правительки Морвени розрізав тишу, море все ближче, ніби звір, що придивляється до своєї здобичі. І вперше можна було спостерігати, як воно повільно заходить на кам’яний круг, ніби отримало на це дозвіл. Торкається босих ніг темноволосої правительки. Сіль почала роз’їдати шкіру на щиколотках, але та навіть не здригнулася.

– Ми встановлюємо межу, – додали три чоловічі голоси, що злились в один. Ніхто не опускав погляд донизу, де море вже повністю охопило кам’яний круг, ховаючи його під своїми темними водами.

Кров змішалась з морем і тоді воно зробило вдих. Кам’яний круг був абсолютно сухим, проте тепер, на його білій поверхні зʼявилось чорне коло, як знак, що дарунок прийнято і угоду укладено. С тих пір, море не заходило далі того місця, де починався круг. З приливу народились дарунки. Чотири, як і кількість правителів.  Кожне королівство отримало силу, що проявлялась в обраних жителях.

В Телассарії – народжувались Судді припливів, що своїм голосом змушували людей говорити правду.

В Сольмарісі – Карателі припливів, можуть контролювати силу припливів.

В Ісмарені – Хранителі припливів, відповідальні за контроль, тому можуть забирати чужу магію, що виходить з-під контролю.

В Морвені – Дочки припливів. Контролюють емоції і відчуття, можуть їх посилювати чи навпаки зменшувати.  Найсильніша з дочок здатна відчувати море. Зазвичай така дівчина стає майбутньою Імператрицею, щоб укріпити силу Корони.

Кожен отримав не тільки силу, а й мав заплатити ціну.

Судді холонуть з часом. Їх пульс стає повільнішим, а шкіра як лід. Роки їх життя збільшуються, але назвати це життям важко.

Карателі – їх сни повні утоплених. З часом втрачають зв’язок з реальністю і не розуміють, де реальність, а де сон.

Хранителі – сили, що накопичується, буває забагато і їх просто розриває зсередини.

Дочки поступово втрачають свої емоції. Інколи це страх, а інколи і любов. У кожної Дочки індивідуальна емоція.

Але ніхто не знав, що в той день море подарувало не чотири дарунки, а п’ять. Життя, що тільки зароджувалось в утробі правительки Морвени, також отримало дар. Корона припливів. Первісток, що народився хлопчиком і не мав права на корону, через двадцять вісім років об’єднав всі чотири королівства в Імперію єдиного припливу.

Корона припливів – найрідкісніша сила, і проявляється тільки в нащадках першого імператора.  Полягає в тому, що носій сили може вкладати потрібні думки в голови людей. Повністю переписуючи волю та спогади. Ціна ж, яку прийдеться заплатити, ховається в тому, що з часом носії цієї сили втрачають голос, слух, зір, залишаючись один на один з думками. 

З того дня, як відмітка перетнула межу в сто років, море почало повертатися. На палець. На долоню. На сходинку. І ось вода вже торкалася фундаменту палацу. І одинока фігура стояла на балконі, вдивляючись в темряву, де хвилі бились об скелі. Вона ще не знала, що її ім’я вже давно записано у воді. Але море пам’ятало. 

Кожна колона імператорського палацу пахла морем, мармур давно вже втратив білизну, а в його тріщинах поселилась волога. Слуги натирали підлогу воском, але тонкий шар води з’являвся знову і знову, ніби хтось невидимий проходив залами, залишаючи по собі водяні сліди. Марісса стояла біля високого вікна в кабінеті Імператора, а за сумісництвом і старшого брата. Скло відбивало її силует – темне, з хаотичними срібними пасмами, волосся, бліда шкіра, блакитний погляд. Сьогодні на ній була сукня кольору морської води перед штормом, а срібна вишивка нагадувала течії. Вона стискала пальцями перлину, що висіла на тонкому ланцюжку. В дитинстві, Марісса знайшла на березі мушлю, всередині якої була перлина. Брат зробив з неї прикрасу і з того часу, дівчина не розлучається з нею ні на мить.

– Приплив буде високим, – Імператор зупинився за кілька кроків. Брат був її єдиною сім’єю. Він виховував її з колиски. Батьки загинули в штормі, а кошик з маленькою принцесою, гойдався на хвилях, біля берегу. Море подарувало їй життя. З того дня щось змінилось. Старі рибалки казали, що в ту ніч вода пішла не за місяцем, а за чимось іншим. Піщані коси оголились раніше, ніж мали б. А риби попливли в іншу сторону.

– Він завжди високий у ніч балу, – ніч в яку святкували річницю проведення ритуалу, коли море відступило і подарувало сили. Сто один рік пройшов з того дня.

Зала була наповнена сміхом, шарудінням шовку і металевим дзвоном келихів. Імперія святкувала те, що люди змогли приручити силу моря. Але море не підкорюється нікому і ніколи. Воно може лише відступити. На деякий час. Заключити перемир’я.

Вода під мармуром мовчала.

Імператор. Корона приливів, стояв в центрі залу, оточений світлом і декількома радниками. В руках був келих, а на губах посмішка. Постава непорушна, ніби він тримав рівновагу держави у кожному кроці. Його дружина, напроти, стояла трохи осторонь. Вона була тією самою Дочкою припливів, що чула море. Темна сукня поглинала світло, погляд ковзав не по гостям – по вікнам. За склом море було спокійним. Дивно спокійним.

– Ти знову слухаєш? – Марісса єдина, хто порушує самотність Імператриці. У них гарні відносини, але по справжньому теплими і сімейними їх не назвеш.

– Море сьогодні мовчить, – її тихий голос  розчиняється в гучній атмосфері балу. – А воно не мовчить без причини.

Спочатку була легка вібрація.  І в ту мить, десь далеко, за високими скелями, пролунав звук. Не удар хвилі. Не грім. Щось інше. Наче величезні двері повільно відчинилися. Музика обірвалася на половині ноти. Кілька гостей здригнулося. Хтось засміявся списавши це на камінь і воду. Імператриця зблідла, ніби відчула, щось дуже погане, з її губ зірвався шепіт, і все, що змогла почути Марісса – «поверніть». За вікном, вода продовжувала залишатися нерухомою. Затишшя перед бурею – це момент, коли море робить вибір. І цього вечора воно дивилось на конкретну людину.

Бал продовжувався, музика, сміх і дзвін келихів, розсипались палацом. І в його глибинах, з кожним кроком, що віддаляв  Маріссу від зали, вони ставали все тихішими. Світло ставало тьмянішим. Повітря прохолоднішим. Навіть камінь починав дихати інакше. Важка сукня тихо шаруділа підлогою, і цей звук здавався надто гучним у тиші коридору.

Важкі завіси, одного з високих вікон, дались не відразу. Довелось трохи докласти зусиль, але з третьої спроби їй вдалося. Вітер, що пахнув сіллю і морськими водоростями, ввірвався в тишу коридору, як повноцінний господар. Полум’я свічок тремтіло, а деякі навіть згасли, занурюючи коридор у більшу темряву. Спершись долонями о холодний камінь підвіконня, Марісса виглянула з вікна. Вітер торкнувся локонів її волосся. Холодний. Солоний. Вологий. Темні скелі, що були унизу, майже повністю зникали в темряві, але дівчина знала кожен їх вигин. У дитинстві вона проводила на них години, дивлячись як хвилі розбиваються об камінь.

Та зараз хвиль не було. Небо затягнуло хмарами, а місяць лиш зрідка виринав з-під них, залишаючи на поверхні моря, сріблясті доріжки. Море було не просто тихим. Воно було нерухомим. Навіть у безвітряні ночі, хвилі дихали. Ледь помітно, майже ніжно.

– Чому ти стихло? – тихий шепіт розрізав тишу нічного коридору. Та море не відповідало, воно лише слухало. 

Ноги самі привели до західного крила палацу – в самий кінець, туди, де знаходився кабінет старшого брата. Його кабінет, був її улюбленим місцем. Висока стеля, карти моря, старі документи, що він переглядав ночами. Все це дуже любила Марісса. Особливо велику особисту бібліотеку. І зараз вона знов хотіла побути там на самоті, Імператор рідко покидав бал, доки в залі були присутні гості, а крім нього та принцеси, нікому не дозволено там бути на самоті. Світло визирало, з ледь прочинених дверей –  він все ж був тут. Марісса підняла руку, щоб постукати, але пальці завмерли в міліметрі від поверхні гладкого дерева. Всередині говорили:

– Ти не повинна була піднімати цю тему сьогодні, – голос брата був низьким, трохи втомленим, але напруженим – як струна, натягнута занадто сильно.

– Сьогодні воно було ближче, ніж будь-коли. Море говорило зі мною, – Марісса завмерла. Вона не хотіла підслуховувати, це була приватна розмова, але щось в  голосі Імператриці змусило залишитись біля дверей. Холод ковзнув уздовж хребта.

– Воно говорить з тобою часто. Але це не означає… – дружина не дає йому договорити.

– Воно шепоче вже багато років, але сьогодні я нарешті зрозуміла, чого воно хоче. Море вимагає повернення.

– Уся наша влада побудована на угоді з ним. Імперія тримає рівновагу. Ритуали дотримуються. Припливи під контролем, – Імператор не розумів, для чого ця розмова і чому дружина так цим занепокоєне. Марісса відчувала, в його голосі з’явилась напруга, яку він намагався приховати.

– Море дало дарунок, розділило силу і вже більше ста років ми користуємось нею. Але воно ніколи не підкорювалось цілковито. Тепер море хоче те, що вважає своїм.

– І що ж це? – Марісса відчула, як в грудях, щось стислося, вона не знала чому, але з’явився страх наступних слів.

– Марісса.

Ім’я пролунало тихо. Але воно розірвало ніч. Марісса відчула, як земля хитнулась під ногами, а пальці стиснулися на холодному дереві дверей. На мить вона навіть подумала, що їй почулось. Це ж не може бути її ім’я. Ні. Дурниці.

– Це безглуздя, – різкий голос брата, розрізав тишу, що з’явилася після останніх слів Імператриці. – Вона моя сестра, – додав уже тихіше,  в голосі відчувалась тінь приреченості.

– Ні, вона більше ніж твоя сестра.

– Вона звичайна людина. Просто дівчина, яка тільки починає своє життя. Вона повинна кохати, вийти заміж, родити дітей, жити своє щасливе життя. Ти хоч розумієш, про що говориш?

– Вона те, що сталося, коли море торкнулося крові чотирьох правителів. В ній не тільки тече кров всіх чотирьох правителів.  Марісса поєднує в собі п’ять дарів. І, навіть, якщо при дворі про це не знають. Ми з тобою це знаємо, якби ти не намагався приховати, це залишається фактом, хоч вони і проявляються тільки ледь чутним відлунням. Море відчуває. Воно вимагає. Кров, як плату за ще сто років спокою і силу, як повернення дарунку.

Тиша в кабінеті стала густою і Марісса відчула, як серце починає битися все голосніше, наче хтось стукає зсередини. В пам’яті з’являються уривки з дитинства. Як могла годинами сидіти біля води. Як хвилі змінювали свій напрямок, коли вона з’являлась на березі.  Чи як хвилі підіймались до босих ніг…хоча море було спокійним.

– І що воно хоче?

– Те, що завжди робить море. Повернути своє.

– Воно не забере мою сестру. Вона моя єдина родина, – в голосі Імператора вперше не було влади. Лише упертість.

– Воно вже прийшло.

За вікнами вдарила хвиля. Вперше за цю ніч. Глухо. Важко. Повільно. Марісса відступила від дверей. Не побачивши, як ще одна тінь відірвалась від темряви коридору і направилась в протилежний бік. Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Ноги рухались самі, а думки були далеко. Музика ледь чутно дихала десь у глибині палацу. Марісса мала б повернутися у світло, до людей, до звичних ролей. Але для неї вечір скінчився. В голові крутились слова підслухані в кабінеті.

Забере.

Назад.

Вона не пам’ятала, як пройшла сходи, що ніколи не використовувались придворними. Старі, грубі, вирізані прямо в камені. Як минула внутрішній двір. Лише коли холодний вітер  торкнувся обличчя, зрозуміла, де опинилась, залишаючи коридори палацу, які почали тиснути своєю тишею. На краю скелі. Запах моря тут був сильніший – сирий, солоний, густий, трохи металевий. Руки тремтіли. Море, знов було тихим і темним. Безмежним. Зараз Марісса дивилась на нього інакше. Наче вперше бачила справжнім. А глибоко всередині виникло дивне відчуття. Не страх. Щось схоже на впізнання. Ніби хтось дуже терплячий чекав на неї багато років. І тепер знав, вона почула. Вона знає.

Вузька кам’яна доріжка вела до краю урвища, де темна вода розбивалась об скелі. Саме те місце, куди Марісса часто приходила в дитинстві. Коли палац здавався надто великим. Коли брат був зайнятий державними справами. Коли світ видавався чужим і незрозумілим. Море не лякало – воно здавалось близьким. Скинувши туфлі, босоніж підійшла до краю скелі. Камінь під ногами був вологим від бризок і трохи холодним. Вітер розпустив темне волосся з зачіски, граючись срібними пасмами, що виділялись на фоні темних локонів. Як відображення місячного світла на темній поверхні води. Марісса обійняла себе руками. Їй не було холодно від вітру, холод йшов зсередини. Пальці несвідомо знайшли перлину, що висіла на шиї, це трохи заспокоїло.

«Вона те, що сталося, коли море торкнулося крові чотирьох правителів»

Ці слова не залишали її. Вона жила поруч із братом, інколи тікаючи тими самими сходами, щоб побачити море ближче, за що він сварився, бо це було небезпечно.  Море не місце для дітей – говорив він. Але  Марісса ніколи не боялась моря. Вона завжди відчувало, що воно інше. Не вороже. Не лагідне. Величне…і живе. Розуміла звук хвиль, ніби це не просто вода, а мова. Дивились на нього годинами, а інколи воно дивилось у відповідь.

Знизу повільно вдарила хвиля. Потім ще одна. І ще.

– Я знаю, що це безглуздо. Але..якщо ти справді слухаєш, тоді чого ти хочеш? – вітер забрав її слова, кілька секунд ніч залишалась нерухомою, аж поки вода внизу не здригнулася. Не хвилею. Повільним і глибоким рухом. Десь далеко, за лінією горизонту, щось почало змінюватися. Море, що ще кілька хвилин тому було спокійним, тепер дихало. Спочатку ледь помітно, а потім все більш чіткіше. Хвилі почали рухатись інакше. Не хаотично, а так, ніби їх щось веде. Темна вода почала закручуватися в спіраль, щось давнє прокидалось, піднімаючи голову з глибин. І Марісса це відчула раніше, ніж побачила. В грудях з’явився інший ритм – повільний, глибокий, тихий. Повинен був прийти страх, але його не було. Було інше – впізнання. Вода під скелею, піднялась трохи вище. Потім ще. І ще. Хвилі не вдаряли. Вони простягали свої руки. Спокійно піднімаючись догори. Марісса не відступала. Вітер посилювався, волосся почало падати на обличчя.

– Ти хочеш мене? – тихий шепіт зірвався з дівочих губ. І море відповіло. Глибоким, низьким, майже відчутним звуком – десь з глибини самої безодні. В голові з’являлись образи, якими з нею ділилось море. Чотири фігури. Узбережжя без назви. Кров, що розчиняється в хвилях. І світло в глибині. Море знов здригнулося і образи зникли, але відчуття залишилось, ніби хтось торкнувся її свідомості. З тихим шелестом, хвилі торкнулись краю скель, вода світилась ледь помітним сріблом. Марісса повільна опустила руку і торкнулась води. Та була холодною, але не чужою. Хвиля здригнулась і вода розійшлась пальцями, неначе жива. Перед очима знов з’явились образи. Старіші. Давні. Напівзруйновані храми. Корони. Люди, що ховались від моря, за високими стінами. І щось величезне в темній глибині. Щось старе. Але занадто знайоме. Марісса різко висмикнула руку.

– Ти…знаєш мене, – холод води обійняв її голі ступні. Вітер стих і принцеса відчула ще дещо. Не звук. Не образ. Слово. Тихе, глибоке, знайоме. Повернись.

Море не було ворогом. Не було богом. Воно було…домом. Не хотіло забирати силою, а просило повернутися. 

– Ти не повинна стояти тут одна, – голос за її спиною був тихим, спокійним, наповненим життєвим сенсом. Їй не потрібно було повертатися, щоб зрозуміти, хто стоїть за спиною.

– Варта сказала, що ти вийшла з палацу, – це було лише частиною правди. Він побачив її одиноку постать, вийшовши на балкон, щоб трохи відпочити від шуму бальної зали. Бачив, як море підіймалось до неї, ніби хотіло забрати з собою.  І серце стискалось невідомим хвилюванням, тому і поспішив, а коли спускався вниз, то варта доповіла, що принцеса, покинула палац, направляючись до скель. Стояв позаду, коли Марісса говорила, коли хвилі торкнулись її пальців і відчув, як море змінило звук. Вони вели діалог. І це змусило напружитися. Вона була для нього не просто сестрою Імператора. Не принцесою, а жінкою, яку він кохав сильніше, ніж йому дозволяла присяга.

– І ти вирішив перевірити? – тихий голос, висмикнув його зі спогадів хвилинної давності.

– Я захотів переконатися, що ти не впадеш зі скелі, не варто стояти так близько до води, – він підходить на декілька кроків ближче, зупиняючись за її спиною. Вітер грається волоссям, і чоловік не стримується. Простягає руку вперед і торкається, одного з її срібних локонів. Помічає, що вона знов обіймає себе руками. Не задумуючись ні на мить, огортає в свій темний плащ з цупкої тканини, що все ще зберігає його тепло. Міцно притискаючи, теплими долонями холодне тіло, до своїх грудей. Обіймає так, ніби хоче накрити своєю тінню і захистити від всього світу.

– Я виросла біля цього моря. Знаю кожен виступ і кожну шпарину. Я знаю, де стою, – в її тоні з’явились злегка грайливі нотки.

– Ти занадто часто дивишся на море.

– А ти занадто часто від нього відвертаєшся. Ти боїшся його?

– Ні. Я поважаю його, – слова губляться в локонах волосся, коли він притискається губами до її маківки.

Тільки в теплих обіймах, Марісса зрозуміла, наскільки сильно промерзла. Легке тремтіння, не залишилось без уваги Судді припливів. Він підхопив її на руки, як найціннішу ношу, а коли погляд зупинився на голих ступнях, брови зійшлись на переніссі, проте не вимовив і слова. Тільки тяжко видихнув, адже вже звик, що ця дівчина сама собі на думці. А море, як тільки її ступні перестали торкатися води, почало відступати.

– Повернімось до палацу.

– Ще трохи, – Марісса вдивлялась йому в очі, знаючи, що він не в силах відмовити. Всього декілька секунд і Суддя припливів здався.

– Гаразд, – тісніше притиснув її до свого тіла, а дівчина продовжувала вдивлятися в темряву моря, схиливши голову на плече, притискаючи холодні пальці до його теплої шиї.

І поки двоє стояли на березі, в своєму тихому єднанні сердець, під палацом збиралася Рада.

Кам’яні сходи вели до круглої зали, про місцезнаходження якої знали тільки обрані. Навіть Імператор не мав доступу до неї. Важкі двері, з темного дерева були оббиті бронзою. Круглий стіл підсвічений кількома свічками. Обличчя людей навколо нього було в півтіні. Четверо. Голови кожного ордену. Старі, мовчазні, ті, хто керував Імперією з тіні, коли Імператор мовчав.

– У нас обмаль часу, – пролунав голос того, хто ховався в тіні біля кабінету Імператора. – Якщо те, що я почув правда, то море вже відчуло її.

– Ми повинні діяти негайно, – старий чоловік поклав руки на стіл. Хтось обмінявся поглядами.

– Імператор не дозволить нам торкнутися його сестри, – відповів третій голос, повністю прихований в тінях.

– Він не повинен дізнатися. Ми повинні вирішити самі, хто вона –  людина, загроза чи жертва?

Ця ніч стане початком рішення. Рішення, яке змінить долю Імперії.

В той день, шторм почався ще до світанку. Спочатку змінилось повітря. Той самий особливий морський вітер, що спочатку стає густішим, важчим, з присмаком металу. Холодний подих з відкритого моря приніс запах  солі, водоростей і чогось старішого за будь-яке місто. Ближче до обіду, хвилі почали рости. Спочатку трохи, потім ще, і ще. Вода в гавані темніла. Тепер змінився і звук –  вітер приніс із моря глухий гул і крики чайок, що кружляли над поверхнею води, ніби щось відчуваючи.  Зміну відчули і люди. В обід, на вежі порту, загорівся сигнальний вогонь, як перше попередження. У нижньому кварталі почали міцніше зачиняти вікна, батьки забирали дітей з вулиць, а рибалки прив’язували човни подвійними мотузками. Але всі відмічали одне – цього разу шторм був не такий. Вода почала заливати сходи кам’яної набережної. Вона піднімалась, переливаючись через кам’яні відступи. Хвилі ставали важчими, глибшими –  темні, майже чорні. Перший дзвін лунає з вежі порту, потім другий, третій. Сигнал небезпеки. Звук розходиться вузькими вулицями і люди починають вибігати з будинків.

– Вода! Море підіймається! – люди біжать угору, до верхніх кварталів, щоб сховатися у храмах. Несуть на руках дітей, тягнуть старих, у когось в руках навіть було маленьке порося. Священники стоять на сходах храму, очікуючи прибуття людей і читають молитви, вітер зриває їхні слова. Перша хвиля вдарила причал з такою силою, що дерев’яні балки затріщали. Вода ринулась на вулиці. Друга хвиля була страшнішою, зламавши один з човнів, неначе іграшку, просто жбурнувши о каміння.

Марісса стоїть на балконі своєї кімнати в південному крилі замку, стискаючи пальцями перлину, що висить на шиї. Вона бачить усе. Темну воду, що підіймається між будинками, підбираючись все ближче догори. Людей, які в пошуках порятунку, спішать піднятися якомога вище. Білу піну хвиль, що розбивається о каміння. І загін Карателів. Вони своєю силою намагаються заспокоїти приплив. Це трохи стримує море, проте не зупиняє повністю. Карателі були знесилені, декількох, стихія вже забрала назавжди.

Вітер б’є в обличчя, коли Марісса спішить спуститися донизу, сходами замку. У дворі палацу бігають слуги, хтось кричав, що нижнє поселення вже почало затоплювати, варта намагається її зупинити:

– Ваша високість, вниз не можна! Вода вже на площі.

Принцеса не сповільнилась. Кам’яна бруківка волога, від чого низ сукні починає мокріти і ставати важчим, Марісса цього не помічає. Вода тече вузькими струмками між камінням, несучи з собою уламки човнів, шматки дерева та рибальські мотузки. Коли принцеса доходить до набережної, вода вже переливається через край пристані. Вітер рве волосся. Люди впізнають сестру Імператора. Вітер підхоплює темне волосся зі срібними пасмами і воно розлітається навколо неї, немов чорні хвилі. За спиною починають кричати про небезпеку, але Марісса знімає взуття і повільно підходить ближче. Море торкається щиколоток. Спочатку вода різка. Холодна. Така, що зводить ноги. Але принцеса продовжує йти глибше. Тепер вода дістає колін. Люди на набережній затихли, чи то Марісса перестала на них реагувати. Навіть вітер затих. Величезна хвиля підіймається вдалині і стрімко росте. Все більше і більше. Наче темна стіна. Але в Марісси немає і каплі страху, серце не стискається, а дихання не завмирає від жаху. Їй здається, що вперше за довгий час, вона знаходиться там, де і повинна бути. Море не видавалось їй лютим чи злим. Воно було…живим. І дуже старим. Вода доходить стегон. Сукня  починає все більше тягнути донизу. Мокре волосся липне до обличчя. А хвиля стає все ближче. Така велика, що здається може дотягнутись до вікон палацу. «Вона загине», «вона божевільна», лунає десь за спиною. Марісса відчуває море, глибокий ритм хвиль. Наче дихання.

– Досить, – перше слово зривається з губ, проводячи рукою по поверхні води, заспокоюючи наче дику кішку. Вітер на мить змінюється, менша хвиля, яка передувала тій, що могла потопити все поселення, піднімається ще вище і раптом вдаряє. Але не вперед, а розривається навпіл, натикнувшись на щось невидиме.  Марісса прикриває очі, проводить двома руками по поверхні води. Повністю розчиняючись у відчуттях.

– Я чую тебе, – хвиля реве, піна летить у різні сторони, вітер здіймається сильніше ніж до цього. І раптом все затихає. Вода відступає. Крок за кроком. Спочатку повільно, потім швидше. Величезна хвиля, що йшла з горизонту, розсипається на десятки маленьких і вони перекочуються назад у море. Вода повільно відходить і від самої Марріси, бо місце, де вода доставала їй до талії, раніше було серединою піщаного берега. На прощання хвиля торкається її долоні. І принцеса відкриває очі. Вода залишала вулиці, відступала зі сходів, поверталась до гавані

– Дякую, – шепоче, а посмішка вже розквітає на губах, доки вона дивиться як море відходить все далі і далі, повертаючись в свій звичний стан. Позаду лунають крики, що змушує обернутися. Люди підходять ближче, стають на коліна. Спершу один рибалка, потім жінка з дитиною і ще десятки. Один за одним. Але погляд Марісси направлений далі. Туди, де на сходах храму стоять четверо. Члени Ради.

Світло давали чотири свічки, кожна з яких стояла навпроти людини, що сиділа за столом. Полум’я тремтіло, тіні ковзали по стінах, витягуючись у щось потойбічне. Вони збиралась таємно, в палаці не знадо, що відбувається цієї ночі, поки люди міцно спали, після пережитого дня шторму. Ніхто не хотів починати, бо всі знали, розмова буде про те, чого не варто вимовляти вголос.

– Поселення вижило. Вона зупинила воду, – взяв слово найстаріший за столом.

– Не вона. Море.

– Але вона змусила його слухатись. Зробила те, чого не вийшло в найкращого загону Карателів.

Тиша гучна, всі пам’ятали сьогоднішній день. Те, що зробила принцеса та як на це відреагували люди. Вони не боялись її, вони були готові молитись на неї. Називали Богинею припливів.

– Ситуація може стати небезпечною, – озвався єдиний жіночій голос. – Люди вже почали приходити до узбережжя, вони приносять квіти і торкаються піску, де вона стояла. Вони моляться. І всі ми знаємо, що народ не завжди служить короні чи силі. Найбільшу владу має віра. Рада повинна зупинити це, поки не стало запізно. Доки загрозу можна ліквідувати.

– Імператор її не віддасть. Вона його єдина сестра, – озвався голос, що досі зберігав мовчання.

– Тоді ми не будемо просити. Ми зробимо так, як буде краще для Імперії.

Зал Великого слухання, був більший за Бальний. Місце, де Рада і Імператор вирішували найважливіші питання Імперії. Побудований задовго до палацу, як храм моря і, здавалось, в ньому може поміститися вся Імперія, або хоча б ті, хто мав право говорити. Стеля була розписана старими фресками: морські битви, коронації, кораблі з білими вітрилами, а в самому центрі – море. Темне, намальоване так, ніби воно дивиться вниз. Уздовж стін стояли люди. Радники, офіцери флоту, священники, представники міст і поселень, ті хто завжди був присутній на подібних заходах. Ближче до дверей стояла невелика група людей, тих самих, що були на березі, коли Марісса зупинила море. Шепіт проходив рядами, як тихі хвилі.

У передній частині зали, на підвищенні, в центрі стояв трон. Імператор сидів нерухомо, але все в ньому видавало його напруження. Світло падало на метал корони і та блищала холодним сріблом, ніби шматок моря, застиглий у формі влади. Марісса стояла трохи нижче, зліва від трону. Вона не сиділа. Імператор не запропонував їй місця. Не тому, що не хотів, а тому, що сьогодні вона не була сестрою чи принцесою. Сьогодні вона була питанням, яке підіймалось. Марісса відчувала їх. Сотні поглядів, що спрямовані на неї. Дехто дивився з захопленням, а хтось – зі страхом, ніби дивився на щось небезпечне. І вона розуміла одну просто істину – вони не дивились на неї, як на людини, вони дивляться на те, що вона зробила і на те, що це може означати.

– Ти не повинна тут стояти, – Імператор говорив тихо, але вона чула його за спиною.

– Я частина цього.

– Ти частина моєї родини.

В правій половині залу стояли чотири крісла. Місця, що займали члени Ради. Зліва сиділи Судді припливів. Самі здібні, ті хто заслужили свої місця. Гучний звук прокотився залом:

– Велике слухання оголошується відкритим, – шепіт стих, коли один з членів Ради піднявся зі свого місця. – Ми всі знаємо, що трапилося вчора і дуже раді, що поселення було врятоване. Але виникають питання, бо врятовано воно було … незвичним способом. Навіть загін Карателів, робота яких і полягає в контролі припливів, не могли справитися зі стихією, але це стало під силу одній людині.

– Це говорить лише про те, що моя сестра здібніша за ваш елітний загін. Можливо варто більше часу приділяти тренуванням, а не засіданням? – голос імператора заставляє голову Карателів припливів, зупинити свою доповідь і невдоволено глянути в сторону правителя.

– Ми лише хочемо сказати, що коли море починає слухати тільки одну людину – це стає небезпечно. Але ми знайшли вихід. Рада пропонує провести старий ритуал примирення з морем на Узбережжі без імені. Він не проводився вже більше ста років, можливо саме тому, що море більше не відчуває нашої поваги, воно починає вести себе таким чином. А принцеса завжди була близька до нього і воно прислуховується до неї, відчуваючи повагу.

– Ні. Ви не втягнете мою сестру в свої старі забобони. Я пам’ятаю, що цей ритуал вимагає крові, ви не отримаєте і краплю крові принцеси.

Зал завмер, Імператор знав, що вони роблять. Вони намагаються поставити його перед вибором. Сестра або Імперія. І знав, якщо відмовиться, вони знайдуть інший спосіб. Шепіт прокотився залом. Марісса відчула, як холод проходить крізь спину.

– Гаразд. Ритуал буде проведено, але моя сестра не буде принесена в жертву. Навіть крапля її крові не торкнеться моря.

– Звичайно, Ваша Величносте. Вона просто буде тримати церемоніальну чашу, а кров для ритуалу нададуть члени Ради, – його голос був м’яким. Занадто м’яким.

Свічки на стінах горіли низько, їхній віск стікав білими доріжками, ніби час, що повільно танув разом із полум’ям. Марісса йшла знайомим шляхом до кабінету брата. В голові все ще лунав голос Ради, шепіт людей і голос брата. Вона прекрасно розуміла – він не погоджувався. Його змусили погодитися.

Важкі двері, з темного дерева, тихо відчинилися. Кімната була підсвічена кількома свічками. Вітер з моря, проникав крізь відкрите вікно, граючи важкими темними шторами. Імператор стояв біля столу, його руки були вперті в край, пальці міцно стискали темне дерево. Марісса одразу відчула його стан. Злість. Тиха, стримана, але дуже глибока.

– Я не хотів погоджуватися, – його голос тихий, а погляд, яким він дивився на сестру, темний від втоми. – Але вони поставили мене перед всієї Імперією. Все було вирішено, ще до того, як почалось. А те, що відбувалось –  не більше, ніж вистава.

Кулаки Імператора опускаються на стіл з гучним звуком. Марісса накриває їх долонями, піднімає та притискає до своїх грудей, заглядаючи брату в очі.

– Вони знали, що ти не міг відмовити. Сказали б, що ти боїшся моря, що заслабкий для корони, що ставиш сестру вище Імперії.

– Але останнє це правда…

– І вони, як і я, знають це. Саме тому, ти і не міг вчинити інакше. Проте, якби цього не зробив ти, я б сама погодилась. Ти моя єдина сім’я і я не дозволю Раді підривати твій авторитет, як правителя, в очах людей. Але мене хвилює, що тепер, якщо щось станеться…

Він не дає їй договорити, обхопивши долонями її щоки і притиснувшись лобом до її чола:

– Нічого не станеться. Я клянусь, як тільки побачу, що щось іде не так, буду там в ту ж мить. І заберу тебе назад. Додому.

Половина ночі вже пройшла, до світанку залишалось декілька годин. Палац спав, загорнутий у нічну тишу. Але Марісса не зімкнула очей. Дивилась в темну стелю, доки в грудях зароджувалось дивне відчуття,  ніби щось звало її. Тягнуло. Кликало. Спочатку ігнорувала, але коли відчуття стало майже нестерпним, піднялась з ліжка. Тонка нічна сорочка, ледь торкалася підлоги, коли дівчина пішла до дверей. Кам’яні сходи були холодні під босими ногами. У повітрі стояв запах вологих рослин і моря. Вона знов йшла до нього, але не туди, де було важке каміння, а до піску, де море повільно заходило на берег. Хвилі тихо торкалися берега і принцеса зробила крок уперед. Вода торкнулась пальців. Ще крок. Холод дістає щиколоток. Вода рухалась навколо ніг, тихо, майже ласкаво. Ще крок. Мокра нічна сорочка пристає до колін. Сироти виступають на шкірі, але не від холоду. Від відчуття, що вона робить щось правильне. Тим часом, вода вже торкається стегон. Море починає дихати глибше. Вода стає важчою. Дістає до талії. І дівчина відчуває, що готова. Готова зустрітися з тим, що так наполегливо її кличе.  І в ту ж мить чиясь рука різко схопила запʼястя. Тепла. Сильна. Марісса здригнулася.

– Марісса, – він стояв у воді, позаду неї, його голос був сиплим, майже зірваним. Темне волосся в повному безладі, сорочка наполовину застебнута, рука міцно стискає її запʼястя. Але Марісса зосередилась лише на його очах. В них було стільки страху, що і самій на мить стало страшно. Він дивився так, щойно ледь не втратив, щось дуже цінне. Можливо, найцінніше в своєму житті.

– Що ти робиш? – голос Судді припливів, був напружений, але не злий, скоріше шокований. Море тихо рухалось навколо них, а погляд Марісси ковзнув на його руку, що міцно тримала її. Вона декілька разів мигнула.

– Я…я просто…я…не знаю.

Він повільно видихнув, а після притягнув її до себе. Вода розійшлась навколо. Принцеса мовчала, а Суддя притискав її до своїх грудей, так міцно, ніби боявся, що якщо послабить хватку – вона зникне. Марісса відчувала, як швидко б’ється його серце, крізь мокру тканину сорочки.

– Ти мене налякала, – тихо видихнув чоловік у темне волосся, проводячи долонею по її спині. Вона б хотіла запитати його, як він знайшов її, але залишила слова при собі, коли чоловік торкнувся пальцями щоки. Теплі дотики різко контрастували з холодними водами моря, яке тихо шуміло навколо них, ніби ображене його появою.

– Воно кличе мене, – тихо зізналась дівчина, піднявши погляд до його очей і відчула, як пальці на її талії, стиснулись сильніше. Коханий довго дивився, ніби намагався запам’ятати кожну рису обличчя. А після, притиснув лоб до її чола, на мить, торкнувся губами щоки, спустився поцілунком  до лінії щелепи, залишив слід за вухом.

– Повернись зі мною. Будь зі мною, – його голос був сповнений прохання і надії, коли він пошепки благав  в міліметрі від її губ.

Вечір ритуалу наступив занадто швидко. Сонце вже ховалось за темний горизонт. Узбережжя без імені було повністю порожнім, лише біла кам’яна плита з темним колом, якого вже не було видно, під шаром солі. Люди стояли тут вперше, за трохи більше, ніж сто років. З того самого дня, як було проведено перший ритуал.

Марісса стояла на кам’яній плиті, в руках був той самий золотий кубок, тьмяний від старості і солі, проте від нього відчувалась велика сила. Краєм її простої білої сукні, грав вітер. За спиною стояли четверо. Рада. Кожен носив в собі кров Правителів чотирьох Королівств, що стали частиною Імперії. Імператор був далеко, по його праву руку стояв Суддя припливів. Вони обидва дивились на Маріссу. Ритуал вимагав, що ніхто сторонній не повинен ступати на Узбережжя без імені, під час ритуалу. Але двоє чоловіків знали, як тільки щось піде не так, їм буде без різниці, як на правила, так і на ритуали.  Щось важке стискалось в грудях Імператора, кожна частинка його тіла кричала про те, що це помилка. Але він списав це на хвилювання за сестру.

Море було спокійним.

Ритуал розпочався. Кожен з членів Ради мав підійти до Марісси, і розрізавши долоню, наповнити темне дно чаші, своєю кров’ю. Троє вже виконали свою частину ритуалу, залишився останній. Він підійшов ближче. Його рухи були обережні, коли він тримав ніж. Занадто обережні. Принцеса не дивилась на нього, її погляд не відривався від моря:

– Я знаю, – тихо, ніби сама до себе, промовила дівчина, а чоловік завмер на мить. А потім різко ударив.

Лезо увійшло в живіт швидко і глибоко, змусивши задихнутися. Біль прийшла не відразу. Світ похитнувся, чаша випала з рук і з гучним звуком вдарилась о кам’яну плиту, що стрімко почала червоніти. Як і біла сукня Марісси.

Хвилі піднялись, море відізвалось глухим, глибоким звуком. Налетів вітер, піднімаючи пісок, вода різко надійшла на берег. Імператор зробив крок вперед.

– Що там відбувається?

Але ніхто не відповів, бо море вже ревло, сильніше ніж в день шторму. Гігантська хвиля піднялася з темної води і вдарила берег. Вона накрила тих, хто стояв біля Марісси. Всіх чотирьох членів Ради просто змило, ніби їх ніколи і не існувало. На піску залишилась лише дівчина у білій сукні. Вона стояла на колінах, притискала рану на животі, але кров все одно просочувалась крізь пальці. Сукня швидко темніла.

Імператор вже біг. Суддя припливів біг поруч, пісок розлітався під їхніми ногами. Вони опустились біля неї майже одночасно. Брат схопив за плечі, доки коханий притискав руки до рани.

– Ми віднесемо тебе до палацу, – голос брата був сповнений тривоги, а страх в очах був неосяжний. – Там цілителі. Ти будеш жити. Ти не помреш тут. Я не дозволю.

На губах, що швидко блідли, з’явилась легка посмішка, погляд був спокійним. Пальці торкнулись його щоки, залишаючи кривавий слід. Він накрив її долоню пальцями, притискаючись губами до запʼястя, відчував –  пульс стає повільнішим.

– Я не помираю. Ти ж знаєш… – кожне слово давалось все важче, а погляд ковзнув від обличчя брата, до чоловіка, який не зводив погляду зі своїх рук. Він намагався все сильніше притискати рану, але кров проходила крізь пальці. Його руки були червоні. Коханий відчув, що вона дивиться і підняв погляд. Його очі були темними…і повними відчаю.

– Не йди від мене, – зірвався він. Марісса простягнула праву руку, ліву все ще тримав брат. Торкнулась обличчя, провела до губ, злегка натиснула на кутик, ніби змушуючи посміхнутися. Море затихло, воно давало час попрощатися. 

– Я не йду. Я повертаюсь, – він міцно схопив її за руку, ніби це могло змінити долю, та покачав головою, показуючи, що не підтримує її слів.

– Віднесіть мене в море.

– Ні, – в унісон пролунали два чоловічі голоси.

– Будь ласка. Я не боюся.

– Я боюся.

Тиша тривала секунди, але для двох чоловіків вона відчувалась, як декілька століть. Вони дивляться один одному в очі, а після Імператор опускає голову. Його обличчя вологе від сліз і морської води. Він бере Маріссу на руки і йде до моря, міцно притискаючи до себе. Так само, як вісімнадцять років тому, коли виносив колиску, що пережила шторм, з води. Сестра йде з його життя, так само як і з’явилася.  Хвилі підіймались навколо них, вода торкнулась її руки, дівчина видихнула, біль відступив. Вода змішувалась з кров’ю. Марісса знала, вона нарешті дійшла туди, куди йшла весь цей час. Останній погляд.

– Не бійтеся моря, – прошепотіла вона і хвиля накрила їх, обережно, не збиваючи з ніг, а наче обіймаючи. Коли Імператор відкрив очі, Марісси вже не було. Хвиля забрала її. Море стало тихим. Два чоловіка, що тільки-но втратили частину свого серця, ще довго сиділи на березі, вдивляючись в горизонт. М’яка хвиля, прийшла несподівано і обережно торкнулась їх рук. Суддя припливів відчув, під його долонею, щось з’явилося. Тонкий ланцюжок з перлиною. 

З того дня, моряки почали розповідати історії, що у тиху темну ніч, коли шторм тільки починає зароджуватись за горизонтом, у хвилях можна побачити постать. Темне волосся, світла сукня і очі, в яких живе саме море. І тоді шторм минає стороною. Бо море слухає своє серце. Свою Маріссу.