Усе твоє космічне сяйво 

І

Всі знають, що Космос – це величезна порожнеча. Коли ти дивишся на нього з Землі, він видається щільно засіяним зірками, планетами та галактиками. Здається, ніби їх сяйво огорне тебе, щойно опинишся там, вгорі. Але коли ти дійсно в космосі – тебе огортає безкінечна темрява.

Скільки літаю, не перестаю дивуватись: як може відрізнятись те, що ми уявляємо – і те, що є насправді. Головне, не надто замислюватись про такі речі, а то зозулька почне хитатись. А коли ти керуєш ЛВШ* і по 2-3 земних місяці проводиш на контрактах, в компанії себе самої та голосової помічниці – це така собі історія.

*ЛВШ – легкий вантажний шатл. Збірна назва моделей від У2014 до У2024. Економні, з високим ступенем автономності, беруть на борт достатньо вантажу, аби бути дуже комерційно привабливим способом космічних перевезень.

Насправді, мені цілком норм проводити стільки часу на самоті, зі стереокіно та книжками. Плюс ніхто не відміняв регулярні дзвінки подругам (ну добре, одній, Аліє), батькам та бабці. Зараз вони вже змирились з моїм способом життя.

А от на початку, коли я вирішила витратити свій юніорський бонус* на курси пілотів та придбання власного ЛВШ, що тут було!

*юніорський бонус – гроші, які з 2108 року отримує кожен українець та українка по закінченню Загального навчання у 18 років. Їх можна витратити на отримання спеціальності або старт власної справи. Виплачується з окремого державного фонду, що фінансується відсотками від репарацій московії після Великої Війни.

Найбільше переживала бабця, що “дитина буде місяцями бовтатись в порожнечі сама, холодна та голодна”. Аргументи, що обраний мною ЛВШ є найбільш комфортним для пілота з усіма його системами безпеки, розваг та річним запасом смаколиків, палива, кисню і всього, що тільки треба (при максимальній тривалості рейсів 3,5 земних місяці) – не діяли. Як і аргументи щодо того, що інші дівчата успішно літають в КОТах* вже багато років.

* Побутова назва Українського Космічного Торгівельного Флоту. Починалась як жарт, але дуже швидко завирусилась аж до того, що навіть ліцензовані виробники форми та скафандрів додають шеврон з чорним котом на фоні жовто-блакитного прапору.

А ось що подіяло – так це згадати приклад пра-пра-прабабусі, що під час Великої Війни керувала бойовим гелікоптером. На честь якої мене, взагалі-то, і назвали. Баба Віра широко посміхалась на голографічних світлинах, що стояли на камінній полиці і в нас вдома, і в бабці. Ніби сміялася з отих стереотипів про “слабких дівчат”, які для нас звучать, як щось про динозаврів в її часи.

Коли я була маленькою, то могла годинами роздивлятися цей знімок на тодішній мобільний. Бабці з дідусем довелось добряче заморочитись з його переводом в голограму. Мені завжди здавалось, що вона посміхається саме мені – така гарна в своїй ретро-формі, з блискучим темним волоссям і татуюванням колосків, що виднілися з-під манжета.

Цей знімок був її останнім перед тим, як її гелікоптер розбився під час бойового завдання на Кубані, за три дні до капітуляції московії. Вона та її екіпаж стали останніми в історії українськими пілотами, що загинули в бою.

І все це я знала не лише з сімейних розповідей (бабця неодмінно плакала, коли доходила до того місця, де чоловік Віри, що залишився з їх 5-річним сином, отримав сповіщення про її загибель та сказав малому “Тепер на небі стало на зірку більше”).
Про бабу Віру нам розповідали і в Загальній школі на “Уроках памʼяті”, і на курсах пілотів.

Тому так, цей аргумент спрацював. І в той момент, коли бабця під час недільної вечері нарешті промовила: “Добре, доню, як ти дійсно так хочеш літати – то най буде”, мені здалось, що баба Віра на знімку навпроти мені підморгнула, а її посмішка стала ще хитрішою.

ІІ

Рейс був звичайний, трохи нудний, все як я люблю. Вантаж насіння в колонію Альфа, звідти – сировину магнітного дерева в колонію Місто Марії. Останнім часом мені все частіше довіряють перевозити коштовні та рідкісні вантажі. Але я намагаюсь не думати про це, роблю сама для себе вигляд, що то максимально рутинний рейс, аби менше хвилюватись. Хоча це все одно не спрацювало, коли довелось терміново везти партію вакцини для розвідників з польської експедиції. Тоді я майже не спала (не раджу), весь вільний час висіла на стереофоні з Аліє та дуже хвилювалась, аби встигнути. І встигла. Тоді в чорної киці на моєму шевроні з’явився віночок з біло-червоних квітів. Щоразу посміхаюсь, як бачу його.

Але такі стресові місії бувають, на щастя, нечасто. Я все ж більше люблю спокій і коли все за планом. І поки мала декілька місцевих днів перепочинку між рейсами (ну як перепочинку – розвантажитись, митниця, техогляд), вільний час валялась в гарячих купальнях Міста Марії. Гріх не скористатись, коли ти в одній з найгарніших (і найвіддаленіших) українських колоній в космосі.

В останній день отримала сповіщення про нове замовлення. З трьома зірками – максимум! – важливості. Особлива примітка – “Секретність”. Це означало, що перед завантаженням доведеться ще пройти безпековий контроль та повний огляд Люсі (це моя ЛВШ). А відповідно, затриматись на пару днів. Що мене, власне, потішило. По-перше, замовник завжди компенсує цю затримку (а ще – проживання в люксовому готелі, що в Місті Марії звучить як мрія), по-друге – такі рейси взагалі оплачуються дуже добре.

ІІІ

– Серйозно, це все? Точно?

Здається, я запитала вже втретє. Але бронювати цілий ЛВШ під контейнер розміром з переноску нашого кота Гетьмана – то трохи дивно. Зазвичай, особливо важливі та коштовні рейси – це обладнання, цінна сировина, ліки, предмети мистецтва.
В будь-якому разі, то не моя справа. Тим більше, що замовник – не приватна компанія або особа, а Обʼєднана Українська Космічна Діаспора. А мати такого замовника в портфоліо – це вже новий рівень!

Хтось дивується, чому вони не використовують Державний Космічний Флот, а звертаються до фрілансерів на кшталт мене. Але я прекрасно розумію: іноді не потрібно привертати зайву увагу до вантажу. В цьому плані маленька одна-з-тисяч ЛВШ – непоганий варіант.

Від Міста Марії до Землі – декілька стрибків, між кожним – 10-12 земних годин (достатньо, аби відпочити після стрибку). Якщо дуже поспішати – як тоді, з вакцинами – перерви можна скоротити до 3-5 годин, але це максимум. Інакше двигуни не встигають відновити потужність, і енергії може не вистачити на черговий стрибок. А зависнути в тонелі без енергії – все одно, що бовтатись в човнику посеред океану. Тебе-то підберуть, але неприємних моментів буде достатньо. Я вже мовчу про те, що коротші інтервали між стрибками дорівнюють декільком тижням в лікарні, бо організм таке не схвалює.

Все йшло за планом. До сьогодні.

Я прокинулась від вібрації браслету – не такої, як будильник чи сповіщення про замовлення. Вона була настирлива, дуже сильна. “НЕБЕЗПЕКА”. Я махнула рукою, щоб розгорнути повідомлення.

І побачила… те, що ніколи не хотіла б побачити.

Новини. Дуже погані новини.
Вибухи, руїни, люди, що біжать до укриттів, що залишилися ще з часів Великої війни.
Репортажі з Миколаєва, Полтави, Київської агломерації.

Я трусила головою, аби прогнати цей дурний сон, але то був не сон.

Ніби через подушку, уривками, я чула схвильований голос ведучої новин: “Атака з космічних станцій московії”, “Термінове скликання Служби Захисту”, “Просимо резервістів та тероборонців зʼявитись в місця збору”.

Браслет знову завібрував – повідомлення від мами.

“Доню, поки не лети, затримайся на пару днів. Ми з татом їдемо на службу, бабця в укритті, не хвилюйся. Любимо тебе”.

Аліє:

“Віруня, в мене все норм, я на чергуванні, поранених багато. Напишу коли зможу. Цьом”.

Мені залишалось 8 годин до останнього стрибка, якщо за планом.

8 хвилин, якщо зробити його прямо зараз.

Знов браслет. Вхідний з невідомого.

Я розгорнула стереокартинку.

Посеред каюти зʼявилась Президентка Музиченко. Вона була дуже блідою, зазвичай охайна стрижка зімʼялася. Я відчувала, як серце шалено стучить, ніби ось-ось вирветься та з грюкотом стибатиме підлогою.

Віро, послухайте мене. Це надзвичайно важливо. Ви бачили новини. Цього не мало статись сьогодні. За всіма даними розвідки атака мала б бути завтра. І ми готувались до неї.

Вона замовкла, її руки та губи тремтіли.

– Віро, ми не встигли. Те, що ви везете – це наша секретна зброя, такої потужності ще ніхто не створював, нам вдалось із союзниками вперше за всі роки. Її мав вивести на орбіту супутник, а там вона розгорнула б захисний купол над Україною. Від всіх відомих нам та потенційно можливих видів зброї.

Але Віро….ми не встигли. Не встигли на якусь добу.

За десять секунд після останнього стрибку ви увійдете на орбіту. І якби ви змогли… Я розумію, я не можу просити вас про це… Але якби ви змогли…

ЇЇ голос переривався. І звʼязок перервався. За мить на стереофон прийшов код від контейнеру, в якому зберігався той самий вантаж.

IV

Мотанка. Майже така, як ті, що ми робили в Загальній школі. Мʼяке біле полотно, шовковисті червоні нитки. Ретельно намотувати шар за шаром, примовляючи тихенько: “Хай береже моя любов, хай захищає від усіх бід”.

Зовсім маленька – як моя долоня.

Вона світилась якимось мʼяким світлом, не таким, як світяться прилади чи рослини в колонії Вега. Воно було… дивним. Воно було живим.

Я дістала її та неочікувано для себе притисла до обличчя. Вона була теплою, навіть гарячою – і такими ж гарячими відчулися мої щоки. Та мокрими.

І тоді я все зрозуміла – те, що з дитинства не давало мені спокою. Як почувала себе баба Віра, коли обрала такий шлях.

Як це – знати, що більше ніколи не пригорнусь до мами і тата, не побачу Аліє, не почую бабчине “дитино”.
Як це – віддати все, аби захистити тих, кого ти любиш всім серцем.

Люся, приготуватись до стрибку.

І за мить в Космосі засяяла нова зірка.

Всі знають, що Космос – це величезна порожнеча. Коли ти дивишся на неї з Землі, вона видається щільно всіяною зірками, планетами та галактиками. Здається, ніби їх сяйво огорне тебе, щойно ти опинишся там, вгорі.

Але коли ти дійсно в космосі – тебе огортає безкінечна Любов.

…

Всім, хто робить можливим наше майбутнє.