Мої ночі кращі за твої дні

Хух, нарешті, зрозумів. Нам не сюди. Нумо, ліворуч бери! Тепер… діру в паркані бачиш? Не звертай уваги, що вона намальована, то аби відвести очі. Пірнаємо й мчимо щодуху. Потім? Не має значення, що буде потім. Спробуємо свободу на смак? Зосередься на головному, решту я покажу…

***

Туман ковзав, чіплявся за почорнілі корчі, обвивався навколо скорботних останків будівель. І не було в ньому місця для людей, тільки лунав тупіт щурячих лапок, скрегіт щелеп, і сиплим виттям захлиналася двонога істота, нарікаючи на власну долю.

Я мерзлякувато переминала ногами. Біла куртка хлюпала від вітру.

– Так помітніше, – власник густої бороди оцінив мій одяг і всміхнувся. – Перевіримо, що ти вмієш, красуне.

Він потягнувся до геймпада, який керував моїм тілом, утопив палець у кнопку, і я побігла.

***

Першим моїм спогадом була дівчина. Вона задумливо супилася й гризла задирок, а потім у кілька штрихів зобразила на екрані тендітну жіночу фігурку: довге волосся, коротка майка, шорти трохи нижче колін. Але їй не сподобалося. Один рух гумки, і волосся здибилося нерівними короткими пасмами, розчерк пензля – у майки з’явилися рукави та застібка, холоші витягнулися в штани.

Взуття мені не видали. І я, боса та короткострижена, в безглуздій пузатій куртці, витріщалася на дівчину, яка малювала мене.

Для тренування вона обрала чорно-білий простір, куди час до часу потрапляли якісь предмети чи деталі інтер’єру, а на підлозі була намальована сітка. Я вчилася бігати, пригинатися, повзти, п’ястися вгору. В разі невдач гепалася на спину або живіт, кумедно смикала руками та ногами й завмирала. Незабаром, я вже легко злітала сходами, дерлася по мотузці, підтягувалася, вхопившись за поперечину, штовхала важкі коробки. І все рідше опинялася на підлозі.

Одного разу сітка зникла, а дівчину-художницю замінив бородань із геймпадом. Монохромний світ набув обрисів, предмети стали реальними, і з усіх боків потягнулися вороги.

***

– Усе-таки залишив приховані рівні? – тонкий голос пролунав над вухом.

Я зупинилася й підвела голову. Овва, моя знайома художниця.

– Самостійно їх не пройдеш, тож вони нездоланні, – вона повіла далі. – Тільки зайвий обсяг додають.

– Це гарний реклямний хід. А хто здогадається й дістанеться до альтернативного фіналу, отримає неабиякий бонус, – заперечив бородань і підкотився на візочку до екрану. Клацнув мене по носу, підморгнув і взявся за геймпад.

– Ходімо, красуне, покажу, раптом стане в пригоді. Запам’ятай, шлях до волі веде через єдність.

***

Гра надійшла в продаж, і почалося. За мною гналися полчища гризунів, я падала з даху, бовталася в канаві, захлиналася в смердючій рідині, тонула в річці, де голодні риби зривали м’ясо з моїх кісток; жук підкидав мене рогом і розпорював живіт, а двоногі нелюди з гучним чавканням впивалися в горло. Біг, темрява, біг і звичайний фінал – прихованих рівнів не знаходив ніхто.

Цикл повторювався знову й знову, закочував у шалений маховик смертей та респавнів.

Не пам’ятаю скільки разів я вмирала й поверталася, поки не опинилася віч-на-віч із рудим незграбним хлопцем. У нього був кирпатий ніс, усипаний темними ластовинням і неслухняні вогняні вихори. Помітна зовнішність. Якби такий потрапив на моє місце, не знадобилася б і світла куртка.

Рудий не вмів грати. Не бачив підказок, не помічав пасток і впевнено спрямовував мене в найгірше пекло.

«Щоб у тебе відеокарта згоріла!» – лаялася я, розуміючи, що застрягла надовго.

***

Ненавиджу щурів. До нестями ненавиджу! А їх було безліч. Бісові створіння верещали й лізли звідусіль. У синьому мареві їхні очі спалахували моторошними кривавими цятками.

Треба було мчати без огляду, але рудий зволікав, дивився в бік лісу. Знайшов час, туманом милуватися. «Ворушися, йолопе!»

.

– Зачиняй ворота! – репетувала я, та хлопець мене не чув.

– Зачиняй во… – з горла вирвалося булькання, і чорна щуряча маса накрила мене з головою. Темрява.

.

– Спускай вагонетку зі схилу. Те саме що й кубик – улюблений прийом у кожній грі, – показувала я жестами. – Видеруся на неї й полізу на дах, бо потрапити до будівлі можна лише через вікно на горищі.

Хлопець на мить зупинився, недовірливо почухав лоба. Я замахала руками з потрійною силою.

– Гей, не здумай ганяти мене по балках. Вони геть протрухлявіли, зламаються якраз посередині. Звідки я знаю? Знаю та й годі.

Знизати плечима мені не дали – функція не передбачена в налаштуваннях, і наполегливо повели балками.

– Стій! Якраз у цьому місці…

– А-а-а, – я зірвалася. Розбила спиною перекриття й понеслася далі. З боку замаячив балкон. Якимось чудом я викрутилася, спрямувала власне тіло туди й згрупувалася перед падінням. Вчасно.

Перекид, ривок, підйом.

– Хуткіше, бісова дитино! За що мені дістався тупак?

.

Щури прийшли не одні. Попереду човгав лапами величезний жук: закутий у панцир тулуб напружено тремтів, жувальця хиже рухалися, на шпичастій голові, немов гостроноса скеля, височів роговий відросток. Хлопець забарився, жук підчепив мене рогом і переможно розгойдував із боку в бік. Темрява.

.

Рудий мляво орудував геймпадом, очі почервоніли – хлопець втомився. От халепа! Підлога почала рухатися, циркулярна пилка жадібно закрутила лезами й помчала на мене. В котрий раз свідомість померкла.

Прокинулась я у ванній. Гм, незнайомий рівень. Біла плитка, засоби для миття, вода в крані. Скористаємось? З огидою скинула замизканий одяг, залізла в душову й підставила обличчя під гарячі струмені. М-м-м… райська втіха!

Рушник виявився пухнастим, м’яким і мав приємний запах. Зав’язала його вузлом на грудях і вирушила на розвідку, відчуваючи, що локація безпечна.

.

«Що за нісенітниця?» – я мало не закричала. Кімната була житлова та затишна. Від лампи струменіло м’яке світло, а біля вікна, поклавши голову на стіл, спав мій рудий невдаха. Поруч валявся геймпад. Екран тьмяно світився. У верхньому кутку, наче жовтий метелик, тріпотіла записка: «Приховані рівні – шлях до свободи».

.

«Тобі кінець! Догрався, незграбо. Якщо мені вдалося пробратися сюди, ти вирушаєш у пекло», – подумала я та клацнула кнопкою геймпада.

Екран радісно спалахнув, хлопець щез, з’явився в грі та злякано роззирнувся. Туман навколо нього хтиво облизнувся, приготував сині мацаки. Я засміялася, відкинулася в кріслі, пальці затремтіли від нетерпіння. Погладила геймпад, міркуючи, з чого почати і як в один мах помститися їм усім.

.

Рудий не поспішав бігти, стрибав на місці, плескав себе по колінах. Переляк змінився цікавістю.

– Дурнику, що з тобою не так? – спересердя крикнула я. – І тут зволікаєш!

Погляд ковзнув кімнатою, затримався на предметі, який здався знайомим. Біля столу стояв візок. На такому ж пересувався бородань. Перевела очі на екран, де весело підстрибував хлопчина.

«Він не може ходити», – здогадалася я і зітхнула. Рука опустила геймпад.

***

Рудоволосий дивився на мене й усміхався.

«Чортів бороданеві в печінку з його прихованими рівнями. Що він там казав про єдність та волю? Отже, пройдемо тільки разом…»

– Руку давай, – підбадьорила я хлопця. – На відміну від тебе, знаю, як це робиться.