У відрядженні

– Ну то, Андрію, розповіси нарешті, що воно відбувається?

– Де?

– Осьдечки, в літній кухні. Та й взагалі… – батько непевно провів рукою навколо.

Ми з ним сиділи на зручній лаві біля стодоли. Каркасом лави слугували старі чавунні батареї. Батько працював слюсарем, тож метал завжди панував у хаті й на ділянці. Але зараз додалося щось більш ефемерне.

– Почалося з того, що після поранення мені відмовили у поверненні в частину, а на кілька місяців відправили до Італії – інструктором у дроноводів.

Літо, спека, тож замість казарм поставили намети біля старого полігона. Велике поле – для польотів, а поруч – досить похмурі споруди, що імітують реальні будинки, крамниці, піцерію, таверну, навіть стайні. Деякі використовували для калібрування прицілів, на інших мали тренуватися спецпризначенці. Трохи далі стояла церква, за нею цвинтар, але так далеко ходити й роздивлятися не вистачало часу. Полігон був давно занедбаний, бо вважали, що не знадобиться. Помилялися.

До моря десять хвилин пішки, поруч мальовниче старовинне місто, а в ньому – файні молоді італійки. Та ми працювали так, що ввечері залишалося тільки впасти в ліжко та відключитися до ранку.

Намет мій стояв осторонь від інших. Мабуть, тому, що я був одним із керівників. І незабаром, попри втому, мене почав будити галас, який лунав від занедбаних споруд. На годиннику щоразу була чверть на третю.

На той час я вже чотири роки служив у лавах і призвичаївся не ставити зайвих питань. Хтозна, може, там навчався інший підрозділ. І так, мабуть, тривало б надалі, та однієї ночі серед уже звичного гамору раптом пролунало рідне «Та щоб тебе муха вбрикнула!»

Чи помарилось? Адже я тут був єдиним українцем. Погодься, після такого я не міг втриматися. Взяв ліхтарика, про всяк прихопив і важкий гайковий ключ, та вирушив у подорож. Але того разу обійшлося без пригод. Я був певен, що йду в бік зойку. Та встиг лише почути тупотіння, що зникло в напрямку цвинтаря. Справжній він чи ні, я не знав, але вночі трохи лячно, і я повернувся до намету.

Зранку питався в італійських колег, що відбувається на полігоні. Звісно, якщо воно не є військовою таємницею. Але мені з подивом відповіли, що вночі тихо. І навіть можна почути, як шепоче море. Так, море й справді чутно. Та про муху було ще чутніше. Ніхто не тренувався, споруди стовідсотково закинуті, бо змінилися стандарти НАТО. Так, ну якщо стандарти НАТО, то інша річ! Ще натякнули, що не варто зловживати місцевим вином. Але ж я взагалі не п’ю, ти знаєш.

 

* * *

 

Отже, наступної ночі все повторилося. Ба більше – я виразно чув, як хтось влаштував бійку поруч із моїм наметом. Ліхтарик я не взяв, бо закортіло якнайшвидше схопити тих негідників на гарячому.

От вискочив я з намету, і майже впритул бачу дивну парочку – дві постаті у волохатому вбранні. Видно не дуже, бо небо чисте, а глупа ніч темна. Але точно невеликі на зріст. Виходить, то дітлахи? Ніби як до карнавалу далеко. Простягнув руку, щоб розвернути одного з них обличчям до себе… і рука пройшла наскрізь. Наскрізь його плеча. Наче уві сні. Я все ще намагався повернутись у звичну систему координат і подумки шукав варіанти, починаючи з найменш жахливого. Карлики, мутанти, мавпи, інопланетяни… Та раптом почув єхидне хихотіння і голосну відповідь. Українською.

– Не вгадав, чоловіче! Ми хтонічні істоти. За сучасною класифікацією – домовики. От я Василь Страшко, кваліфікований спеціаліст зі стажем у двісті п’ятдесят два роки. Працюю в тебе хатнім годованцем, а тут знаходжуся у відрядженні з тобою разом. А цей нахаба… ой, вибачте, цей видатний фахівець – дух місцевого тренувального містечка на ймення Вінченцо Іспідо чи просто Енцо. Наполітанською – Ен-сцуччо, – і Василь залився єхидним сміхом.

– Mi perculi di nuovo?! – його «опонент» нетактовно тицяв у Василя пальцем і намагався вхопити за шию, проте марно, Василь був спритніше, тож легко ухилявся. – Me stai pigliando a pazzia n’ata vota?!!

– Що він каже? – спитав я Василя, бо розмовляти не настільки лячно, як мовчки дивитися на волохатих чудовиськ.

– Та каже, що знущаюся з нього. Потім каже, що тримаю за дурня. Насправді, – додав пошепки, – має рацію. Та сам винен, не розуміє жартів.

Обличчя їхні я не розглядів – може, й на краще. Щось посереднє між людськими рисами й вибагливим витвором природи, коли вбачаються лиця там, де їх нема насправді.

– Парейдольна ілюзія! – миттю підказав Василь.

– Агов, Василю, раз ти мій годованець, то маєш дослухатися. Отже, годі без дозволу копирсатися в мозку! Синьйор Аспідо має рацію, напрошуєшся на прочухана.

– Не Аспідо, а Іспідо, – з акцентом відповів Енцуччо. – Тобто «кудлатий». В нас у Наполі прізвиська у вжитку. Приміром, коли хтось помирає, то на стіни клеять оголошення – у якій церкві відспівують та о котрій. І пишуть – там, Лоренцо Мотті на прізвисько Піша Квасоля, бо був той Лоренцо за життя невисокий на зріст. Або Анна Ломбарді, вдова Фабіо Зоппо, тобто Кульгавого. Чоловік, у чиїй хаті я працював востаннє, мав прізвисько Механік, лагодив машини. А справжнє прізвище ніхто й не знав… – тут Енцуччо чомусь важко зітхнув.

Я слухав їхні теревені, відповідав, але насправді все ще сам собі не вірив і сподівався, що побачене та почуте – тільки вибрик мого власного мозку, марення наяву. Може, з’їв несвіже чи отруйну квітку понюхав. Та, з іншого боку, якщо вони дійсно домовики, цікаво ж поспілкуватися.

– Шановні добродії, а чому ви б’єтеся та щоночі спати не даєте?

Енцуччо заходився швидко відповідати італійською. Василь похмуро перекладав:

– Воно каже, що я створюю ментальну турбулентність і засмічую нерелевантними психохвилями його ендемічний часопростір.

– Що?..

– Ну, диви, ти ж у наметі живеш, так? А за демонічними нормативами намет непридатний, щоб навіювати людині сни, бо сховатися поруч нема де – ані підвалу, ані горища. От і доводиться працювати дистанційно, з занедбаних споруд. А тоді навіювання чує шановна італійська хтонь, у якій уночі власні справи. Це все одно, що вмикати музику на повну гучність. Заважаю працювати. А що робити? Мушу…

– Добре. Я зараз піду спати, без усілякого навіювання, бо втомився до чортів.

– Себто до нас, – знову хмикнув Василь.

– І заклинаю… – я затнувся, – благаю… – ні, знову щось не теє… – Коротше, прошу – не лементуйте голосно, я спати… спати хочу… спати… – картинка перед очима стала нечіткою, очі мої заплющились, і прокинувся я зранку вже в наметі.

Примарилось чи ні, хтозна, та, на відміну від більшості снів, я чітко пам’ятав усі слова – і свої, і дивних співрозмовників.

 

* * *

 

За кілька днів мене викликав командир майор Річчі. Хтось таки побачив, як я розмовляю «сам до себе». Згадали також попередні питання про нічний шум на полігоні, який лише я чув. І вирішили, що це психічний розлад або дається взнаки ПТСР, і призначили персонального психолога. Спочатку я був проти, та при першій зустрічі ставлення змінив. Психолога звали Мія. Коротке та ніжне ім’я, що в перекладі означає «моя». Так воно згодом і вийшло, і за три місяці ми урочисто заручились, а потім разом повернулись в Україну та уклали шлюб.

Але спочатку довго розмовляли – про нас обох, про війну, про ворога, про втому і спрагу до життя. Між іншим, Мія розповіла історію занедбаного полігона, тому що народилася неподалік. Виявляється, це містечко повністю знищене землетрусом. Тож залишки будівель – здебільшого справжні. Як і церква, і цвинтар. От чому там досі мешкають осиротілі домовики.

В день заручин італійські військові влаштували справжнє свято – з музикою, феєрверком, з нічним «світловим шоу». Запам’яталися дві підсвічені фігурки хатніх духів Моначелло. Це місцеві неаполітанські домовики. За легендою, вони ховають золото і можуть як збагатити господарів, так і влаштувати розгардіяш.

– Що вони й роблять зараз у літній кухні, – вставив нарешті свої п’ять копійок батько. – Звісно, добре, що ти власного домовика до хати притягнув. Якщо чесно, сам у дитинстві щось подібне бачив. Але ж вони там удвох! Один облаштувався в кухні, вночі у вікнах вогники мерехтять. Інший – у кімнаті поруч, де спуск до льоху. От як, скажи, по огірки ходити, коли червоні очі в темряві жевріють? Увімкнеш світло – наче нікого, та воно за спиною стоїть і сопе собі потиху. І ще хихотить, зараза. А то почнуть удвох на каструлях грати – в обох кімнатах водночас. А розгардіяш нам з матір’ю щоразу прибирати, не тобі…

 

* * *

 

З прочинених дверей просочувалися темрява і холодок.

– Чуєш, Василю, а ти, коли спиш, де зберігаєшся? – спитав голос із невеликим акцентом.

– Як де, у хмарному сховищі, – відповів Василь і зареготав.

Андрій тихо кашлянув. У кухні хтось гучно впустив на підлогу каструлю.

– Хлопці, не лякайтеся. То я, Андрій. Дозвольте увійти.

– Добре, заходь, – подумавши, вимовив Василь. – Тільки фіранки цур не чіпати, най панує темрява! Не можна людині бачити всього, що у Всесвіті є.

Андрій із батьком нерішуче зайшли до кухні. Годованці сиділи на підлозі кожен у своїй кімнаті, і різались у доміно крізь поріг.

– Енцуччо, ти до нас у гості?

– No!

– Кажи нашою! – набурмосився Василь.

Енцуччо зробив хід і відповів:

– Я теж у відрядженні.

– Невже з Мією?

– Так! Я тепер не безхатько, а офіційно призначений хатній дух. А щоби не перетинатися в повноваженнях, ми з Василем кухню чесно поділили. Моя кімната з грубою, його – для відпочинку. На льох не претендую через клаустрофобію.

– Добре, тільки не бийтеся.

– Обіцяємо… – погодився Василь. – Не битися більше, ніж раз на добу.

– Так, – додав Енцуччо. – Хоча якщо знову з москалями – будемо. А пити будемо точно. Трішки. Але у відро.

– Ба! Вже класику цитуєш!

– А як же. Он, диви… – Андрій простежив погляд. На столі лежала купа книжок. – Замовив Новою Поштою італійсько-український словник. Ще там «Крута історія України» та художні книжки. «Через воду і вогонь», «Корчма на перехресті світів», «Діти вогненного часу». Люблю у вільний час фантастику читати.

– А це? – Андрій підняв зі столу важку «цеглину» й придивився до назви. – «Колонія». Подужаєш?

– Мушу!

– Маю ще питання. Щодо золота. Забезпечите?

Домовики переглянулись і синхронно почухали за вухами… чи що там у них.

– Зрозуміло. Ну, не заважатимемо шановному панству, – Андрій щільно зачинив двері.

– Тримай, – батько простягнув лопату. – Хутчіше, золото копати! – і покрокував у бік картопляного поля.