Абсентеїсти призовного дня

– Ви не маєте права забирати мене в армію!
– Це з якого ще переляку? – посміхнувся сержант.
– За релігійними переконаннями.
– І до яких сектантів ти належиш?
– До абсентеїстів призовного дня.
– А ти смішний, – гмикнув сержант, коли уточнив у планшеті слово «абсентеїзм». – Підеш тоді десантником. Якраз влаштуємо тобі «День Нептуна».
Нас, таких абсентеїстів, назбирали повний трюм лінкора. До останнього сподівався, що не вистачить десантних ботів чи екзоскелетів, але, здається, на цій війні не вистачало тільки добровольців.
– Нептун на орбіті! – прокричав сержант.
Людей почали розводити по ботам. Мій екзоскелет, керований ШІ, теж жваво закрокував до найближчого.
– Гей, Сектанте! – гукнув до мене сержант.
– Що?
– Не що, а я!
– Слухаю!
Ніяк не звикну до свого позивного.
– Як будеш унизу, передай вітання Осавулу!
– Слухаю! – повторив я.
Чому саме мені сержант довірив передати вітаннячко гадки не маю. Швидше за все мене зіб’ють ще в атмосфері.
Проте бот проскочив протиповітряні системи, а екзоскелет витримав і перевантаження, і сімнадцятикратну нептунську гравітацію.
Тож я йшов до найближчої криївки. Саме я, бо після влучань ворожих декаподів, ШІ екзоскелета приказав довго жити. Вручну керувати екзоскелетом було важкувато, але так краще, ніж чекати доки тебе доб’ють. Я намагався достукатися через зв’язок до товаришів по боту, але половина вже не відгукувалася, а інші впали в паніку: Карлос читав латиною молитву, а Сем несамовито лаявся та кричав маячню рідною англійською:
– Мамо, мамо, випустіть мене звідси!!!
– Хлопці, – вкотре я почав, – там за інструкцією внизу є педаль переведення екзоскелета в ручний режим…
Проте Сем лише закашлявся й прохрипів:
– Допоможіть…
Так, щось це все намарно…
– А тут полярне сяйво набагато краще, ніж на Землі, – замилувався я краєвидами.
– Де? – відволікся нарешті Сем.
– Справа від тебе, Семе. До речі, в тому напрямку наша криївка, якщо ти натиснеш на педальку внизу, ми зможемо підійти поближче…
Спрацювало! Сем почав мене наздоганяти.
– Карлосе! – гукнув я, проте хлопчина ні на що не відволікався від монотонного читання «Отче наш»…
Вхід до криївки ховався в одній із величних льодяних гір, серед яких здійснив посадку бот із нами. ШІ десантного бота бортовою зброєю зміг відігнати ворожих декаподів, що найперше вивели з ладу наші екзоскелети. І чомусь, думаю, навряд чи досі декаподи не знайшли цю криївку, якщо так близько від входу до неї перестріли нас. Отже, або криївка гарно захищена, або нам тут уже не допоможуть…
– Агов, нептунці! Приймайте поповнення! – вийшов я на зв’язок.
На щастя, до нас озвалися й дистанційно провели кудись углиб гори. Коридорами де-не-де валялися рештки декаподів, хоча жодної автоматичної зброї навсібіч наче не видніло. Взагалі-то, я хотів нарешті дістатися до легендарного українського комплексу “Bulava”, що збивав ворогів ще на орбіті й вдало глушив їхню техніку довкола, щоб почуватися більш безпечніше. Адже екзоскелети були беззбройні, і головною їхнею задачею було просто доправити нас чимшвидше до автоматичних комплексів у криївці. Бо, якою б не була потужною автоматика, а механіка надійніша. Тому серед систем дублювання комплексів багато механічних. Ось тут для механіки й потрібні ми, новобранці.
На жаль, колоністів на Нептуні виявилося замало для відбиття прибульців-декаподів. Здебільшого крайню планету земний уряд віддав заселяти саме українцям та іншим не дуже чисельним націям. І коли відбувся напад, то з’ясувалося, що по-перше, в українців була припасена зброя, та ж “Bulava” й інші комплекси, а по-друге, її було припасено в кількості значно більшій за наявних колоністів. На логічне запитання із Землі: проти кого збиралися оборонятися новоспечені нептунці – була дана загадкова відповідь: що це так на всяк випадок.
В криївці нам із Семом швидко полагодили в екзоскелеті ШІ. Зрештою із ШІ краще, він точно розраховує імпульси й мускулатура не так утомлюється. І щодо Карлоса заспокоїли, що його встиг забрати загін дронів.
Тут я згадав прохання сержанта з орбіти:
– Де у вас тут Вельзевул? Йому сержант Водянко вітання передавав.
Рудий і чорнявий криївці переглянулися через шоломи екзоскелетів:
– Який Вельзевул? Може, Осавул?
– Може, – знизав плечима я.
Рудий посміхнувся:
– Так, то я, дякую за вітання, сподіваймося, що скоро наживо побачимося з Водянком.
– Це було б добре. А не підкажете, чому саме мною вам вітання передають?
– Так, це ж Водянко, він мені завжди земляками вітання передає. Каже, що тільки нашим українцям можна довірити, позаяк інші не донесуть.
Тепер мені стало все зрозуміло:
– Щиро кажучи, я тільки народився в Україні, але не кумекаю вашою, батьки ще в минулу війну рано загинули, тож виріс в Європейських Штатах, як усиновили.
Рудий Осавул зітхнув:
– То нічого, тільки запам’ятай, що життя людини є продовженням життя її предків. Не тільки генетично, але й духовно ти є носієм багажу минулих поколінь. Тому без родоводу важко віднайдеш свою долю. Бо коли сам куватимеш майбутнє, то досвід батьків, предків слугуватиме за щипці, молот, ковадло. А без них куватимеш наче голими руками. Тож, як повернешся на Землю, такий тобі наказ – з’ясувати все про батьків!
– Слухаю! – машинально відповів я.
– А гарно себе тут проявиш, зможеш називатись своїм Вельзевулом, – заграли бісики в очах Осавула.
– Та ні, краще я залишусь Сектантом.
Дідько! Здається, я вже звик до позивного…