Цілком звичайне пограбування

1.     Місто, в якому геть нічого не траплялося

Тридоріжжя було містечком, загубленим в краю, де ліс зустрічався з болотом, а похмурі краєвиди змінювалися на ще похмуріші. Саме тут (або принаймні десь поруч), згідно з думкою вчених картографів, закінчувалися землі Світлодару і починалися володіння варварів та ящеруків, але де саме це відбувалося – всі давно забули. Казус цей виник не відразу: колись слава Світлодару гриміла й подекуди вибухала, проте роки йшли, один імператор на Сонячному троні змінював іншого, і одного разу імператорів стало два. А потім три. Потім знову лишився тільки один, але всі вже второпали, що так можна. З того часу почався занепад колись могутньої імперії, а про Тридоріжжя володарі країни, зайняті постійними чварами, майже забули. Попри це сюди регулярно присилали намісників – одного разу кожний з імператорів прислав власного, і довелося якось їх усіх прилаштовувати, – але в цілому містечко жило своїм тихим життям, і новини зі Яснограду (правителі не дуже заморочувалися з назвою столиці) доходили з запізненням в місяці, якщо не в кілька років.

Звісно, траплялися й негаразди. Дорогою (радше, стежкою), яка вилася болотами, до містечка раз у раз підходили загони кістяків, чи ящеруки, кожен з яких був озброєний двома шаблями, чи навіть варвари з того краю боліт. Тоді доводилося битися. Одного разу припхалося кілька десятків зеленошкірих здорованів, однак виявилося, що вони битися не хочуть, а від когось тікають і просять дати їм дозвіл оселитися в містечку. Тодішній намісник виділив землю, і так в Тридоріжжі з’явилася Ороча слобода.

Ті, хто приходив Імперським шляхом (якщо вірити літописам трьохсотрічної давнини, колись навіть брукованим), приносили значно більше проблем. От, наприклад, зборчі, яких всі називали не інакше, як здирниками чи обдиралами. Який гармидер здіймався, коли вони, затягнуті в сталеві обладунки, з ніг до голови обвішані зброєю, з’являлися у місті! Намісник божився Ясним Сонцем і всіма імператорами, яких тільки пам’ятав, що відправив податки от просто за день до їхньої появи; містяни гострили зброю, пояснюючи похмурим зайдам, що то від варварів, які ось-ось нападуть, всі прикмети про це свідчать… Зрештою, щось таки доводилося віддавати. На податки йшла майже зогнила шкіра, діжки з журавлиною в меду, які-не-які знаряддя… Один збірчий вимагав віддати незайманих дівчат. Йому запропонували трьох насуплених м’язистих орчиць, кожна з яких була вища за нього на три голови, і бабу Ящеручку, що, звісно, народилася людиною, але шкіру її з дитинства вкривала луска, тож вона цілком відповідала прізвиську. Збірчий чомусь швиденько передумав.

Ще якось заявилися інквізитори – і відразу надумали спалити кількох місцевих ворожок! А ще бабу Ящеручку, про всяк випадок. Отут вже Тридоріжжя повстало… точніше, трапився незапланований наліт нежиті, ящерів і варварів разом. В ході цієї баталії чисто всі інквізитори полегли, захищаючи містян, про що намісник направив до Яснограда сповнений болю та жалоби лист. А в містян з’явилися гарні чоботи, червоні плащі та дуже красиві капелюхи з пір’ям. Подейкували, що в місцевого ґорґа на ім’я Хіфесс в садочку якимось дивом опинилася нова статуя, що зображала інквізитора в усьому обладунку, але оскільки Хіфесс до себе майже нікого не пускав, перевірити ці чутки було майже неможливо.

З часом пір’я на капелюхах обірвалося, плащі подерлися та виліняли, а чоботи зносилися. Проте лишилася пам’ять про доблесних інквізиторів – і ще трохи непоганої зброї.

Третя дорога вела до дворфів, і нею найчастіше їздили купці, а ще, інколи, дворфські каральні загони. В Тридоріжжі каральників любили – вони зупинялися в єдиному на все містечко заїзді, їли та пили в двох місцевих трактирах, завжди за все платили і їхали собі до боліт чи Імперії когось там карати. А потім поверталися. Або ні – тут вже як поталанить. Однак якщо поверталися, то знову платили.

Одним словом, мешканці Тридоріжжя щиро вважали, що живуть звичайним, тихим життям, жодними цікавинками не відміченим. Аж раптом в містечку з’явилася нечувана дивина – пан дипломат з самого Яснограду! Місцеві такого зроду-віку не бачили, тож ті, хто мав доступ до палацу намісника (бо ж, звісно, пан дипломат не зупинився в заїзді), товклися там з ранку до вечора, а іншим довелося витріщатися на розквартирований в заїзді почт.

А потім трапилося ще одно диво – пан дипломат з’явився в одному з двох міських трактирів. Особисто. Хоча й замаскований. Дуже-дуже замаскований – з голови до п’ят його вкривав розкішний, гаптований сріблом чорний плащ, а розписані позолотою чобітки він змінив на чорні, з тонкої шкіри.

Зустрінь Осс таку цяцю десь на одному з трьох шляхів – пограбував би, не замислившись ані на мить. По-перше, бо Осс працював на всіх трьох шляхах розбійником вже четвертий рік – з тих пір, як пан отаман сколотив ватагу, а по-друге, бо таку красу треба продавати за грубі гроші, а не тріпати міськими вуличками.

Але молодого розбійника ніхто не питав. Пан дипломат прийшов до отамана, а привів його не хто інший, як Ха-Їн – той ще пройдисвіт і крутій, бодай йому хвіст у бублик зігнувсь! Всім-бо в Тридоріжжі було відомо: де Ха-Їн – там неприємності.

Ха-Їн лишивсь у місті після чергової навали ящеруків. Таке час від часу траплялося: поранених ворогів лікували, а потім вимагали викупу. Тих, в кого не було ані грошей, ані впливової рідні, відпускали просто так чи після невеличкого відробітку – що візьмеш з небораки? Хай хоч на громаду попрацює. Якщо хтось з цих неборак волів оселитися в Тридоріжжі й почати нове життя, до цього ставилися цілком схвально, бо чом би й ні? Вже не чужі, а добрі знайомі, разом о-о-ось той паркан відбудовували. Так в містечку з’явилися варвари Віґґо і Флокі, що разом тримали один з двох трактирів і по черзі ходили полювати на лісову звірину, а також вампір Аґоніций, цінитель краси, який відкрив картинну галерею і цирульню – бо прибутку з тої галереї було, як з вошей молока, а підрівняти бороду чи зробити на скроні красивий візерунок бажаючі знаходились. Ну і Ха-Їн з’явився, куди ж без нього, виплодка лускатого.

Всі знали, хто полонив Віґґо – цим трьом героям щодня безкоштовно наливали по чарчині в трактирі. Староста ринку, який в буквальному сенсі напував Аґоніция власною кров’ю, носив на голові наймоднішу зачіску, а бороду мастив найвишуканішими запашними мастилами, що заразом захищали й від вошей – і все це не сплативши жодного мідяка! А от сумнівну честь бути людиною, яка запропонувала лишити в живих Ха-Їна, перекидали з рук в руки, наче щойно витягнуте з багаття печене коріння.

Ящерук в Тридоріжжі швидко принатурився, добре вивчив імперську загальну мову (а заразом дворфську, ґорґську і навіть звідкись надибав основи підхолмової й серцелісної, хоча в них, як відомо, дракон ногу зламає), а з орками і варварами він і до того якось розумівся, тож час від часу працював для намісника і громади перекладачем. Ще він підряджався охороняти каравани, які місцеві бандити все одно не збиралися грабувати, і вправно шахраював під час гри в кості – та й взагалі вправно шахраював. З того й жив. Час від часу його намагалися відлупцювати, але дві шаблі, якими Ха-Їн володів дуже вправно, відлякували більшість сміливців, а з меншістю ящерук якось домовлявся, і переважно все закінчувалося спільною пиятикою і клятвами в любові та братерстві. Сплачували зазвичай ті, хто до того намагався Ха-Їна вбити. Як це йому вдавалося провернути, Осс не знав. Хоча знати бажав до дрижаків.

Отже, пана дипломата привів Ха-Їн. Мармиза ящерука щирилася в дивній посмішці, трохи кривуватій через шрам на лускатій щоці; напіввідрубаний в якійсь сутичці хвіст задерикувато стирчав, шаблі погойдувалися на поясі – все, як завжди, тільки пан дипломат поруч. Осс лише головою похитав. То ось чому отаман із самого ранку завіявсь до трактиру замість того, щоб планувати чергову засідку на імперському тракті!

Пана отамана Осс щиро поважав. Звали його благородним ім’ям Ксаньдох, хоча сам він представлявся простецьки – Ксінєм. Та й взагалі отаман намагався зробити вигляд, ніби народився у звичайній тутешній сім’ї, хоча всім було відомо, хто його батько і де далі по імперському тракту розташований родовий маєток. Життя байстрюка – не золото й не мед, тож цілком зрозуміло, чому ще юнаком Ксаньдох залишив батьківську оселю і почав шукати власний шлях. Ну а що шлях цей пролягав через цілих три дороги, на яких його ватага грабувала каравани – то це життя.

Часом Оссу кортіло поплескати пана отамана по плечу і сказати: «Ксіню, та заспокойся ти! Всім відомо, хто ти й звідки родом; всі знають, що шаблюку ти не в чесному бою здобув, а вкрав у батька, і про ті віршики зі столиці, які збираєш таємно і якими тобі деякі купці за безпечний прохід сплачують, теж всі знають. Не хвилюйся так, всім байдуже!». Але то було не байдуже самому отаману, тож Осс тримав язика на прив’язі.

Побачивши Ха-Їна з паном дипломатом, отаман кивнув привітно, широким жестом вказав на лаву навпроти себе і гукнув Флокі, щоб налив усім пива. Дипломат нервово оглянув лаву, мазнув по ній долонею, затягнутою в мереживну рукавичку, і присів на самісінький краєчок. Ха-Їн маніжитися не став: плюхнувся навпроти отамана, стрельнув з пащеки роздвоєним язиком в бік столу, схопив пампушку та й зжер. Пан дипломат аж здригнувся.

– Сподіваюся, ніхто… не знає, що ми з вами зустрічаємось? – голосом, що ледь помітно тремтів, спитав він.

«Та всі вже знають!», – хотілося сказати Оссові, але він промовчав, слухаючи, як Ксінь запевняє замовника (а що це саме замовник чи невдовзі ним стане, сумнівів не лишалося) в повній конфіденційності та збереженні інкогніто… Коли було треба для справи, пан отаман швиденько забував, що він нібито сільській хлоп, і згадував, чого його вчили в панській садибі.

Скорохвацька дівка – якась з багатьох родичок дружини Флокі – принесла пиво. Пригубивши своє, Ксінь ледь помітно моргнув Оссові й головою хитнув. Мовляв, забирайся звідси, друже. Стало дещо образливо, але парубок підкорився. Зрештою, все одно в тій панській мові розумів півтора слова з п’ятьох. Пересів за сусідній стіл, перехилив кружку. Невдовзі до нього доєднався Ха-Їн.

– Сссумуєш? – спитав, наче вони були добрими друзями. Осс насупився:

– Чого б це?

– А ти не сссумуй, не сссумуй, – роздвоєний язик пробував повітря. – Він тобі вссе розповісссть. Зссгодом.

Та звісно ж, що розповість. Навряд чи пан отаман взявся б до справи самотужки, без вірної ватаги.

Ватага складалася, власне, з Осса і дворфа Ангарада, якого Осс з Ксінем колись витягнули з болота. Як Ангарад там опинився – ніхто не знав: дворф мовчав, наче води в рота набрав, а славетні розбійники не дуже-то й розпитували. Він взагалі був небалакучим, однак, щойно оговтався і вихаркав болотяну воду, відразу ж присягнув Ксіню на вірність, «допоки не віддасть борг життя». Ксінь ту присягу прийняв, і так дворф став ще одним ватажником.

В темряві Ангарад майже нічого не бачив – дивна річ для дворфа, але як було – так було. До того ж, порівняно з людьми, які теж у пітьмі блукали наосліп, дворф мав перевагу: гарно бив на звук гострими сокирками що з лівої руки, що з правої. Ще він кохався в ельфійських луках, хоча тятиви натягнути не міг, тож обходився арбалетом. В механіці, до речі, знався непогано, проте не любив копирсатися в залізному мотлоху, віддаючи перевагу роботі з деревом. Тож користь з нього була, хоча, може, і не така велика, як сподівався Ксінь.

Інколи до ватаги приєднувався той-таки Ха-Їн (Осс дуже не любив цих випадків, адже ящерук завжди дбав виключно про себе) чи ґорґ Хіфесс, але останнього треба було довгенько вмовляти, та й забаганки він мав… незвичайні. Хоча хто його зна – може, для створіння, яке здатне перетворювати живих істот на каменюки і полюбляє ті каменюки розставляти в садочку, посеред квітів, це зовсім і не забаганки були, а нагальні потреби.

– А тобі щось відомо? – спробував все ж таки розпитати Ха-Їна Осс, однак ящерук тільки шкірився та шипів щось своєю мовою. Мабуть, гидоту якусь. Тож Осс полишив намарні спроби. Сидів й дудлив пиво, аж доки Ксінь не домовився з паном дипломатом і не підійшов.

– Йдемо додому, – мовив, – треба з Ангарадом порадитися. В нас нова справа.

Провівши очима пана дипломата, який виходив із трактиру за Ха-Їном, Осс тужливо зітхнув. Щось воно йому все геть не подобалось.

Бо де Ха-Їн – там неприємності.

2.     Славні ватажники готуються до звитяжної справи

Всім (принаймні, тим, хто пише мудрі книжки) відомо, що розбійники мають влаштувати кубло в печері. І чим та печера глибша, чим більше в ній хробаків, стоног та іншої гидоти – тим краще.

В крайньому випадку розбійник мусив оселитися в замку на крутій, неприступній скелі, над якою завжди періщать блискавки та гуркоче грім. І щоб дістатися цього замку можна було лише вузенькою стежкою, де ліворуч – саме каміння, а праворуч – провалля (чи навпаки, це вже мудрі писаки не регламентували). І час від часу злива несла б те каміння просто на випадкових перехожих, а ті з криками і стогонами валилися б в провалля. Де біля оселі розбійників знайдуться випадкові перехожі, теж залишалося на відкуп читачеві.

На початку своєї кар’єри Ксінь ставився до цих мудрувань цілком серйозно і навіть відшукав у лісі підходящу печерку. Ну як «відшукав»… побачив занедбану криївку, трохи підремонтував і викопав ще пів кімнати. Але, хвала всім богам, яких тільки знав Осс, отаман швидко охолов до житла, де час від часу за комір сипалася земля, а невибагливі миші жерли навіть чоботи. І так, стоноги там теж водилися. Але чомусь Ксінь їх не вподобав.

Тож тепер розбійники жили в охайному двоповерховому будинку на околиці Тридоріжжя. Колись – за часів активної торгівлі між дворфами і Світлодаром – це була триповерхова кам’яниця, але зараз кам’яним лишивсь тільки перший поверх, над яким зробили дерев’яну надбудову. За печеру слугував підвал – теж викладений каменем, з підземним таємним проходом за місто (за останній Ксінь сплатив чимало грошенят місцевій будівельній артелі). Саме те для планування карколомних злочинів, від яких стигне кров! А заразом можна зберігати й діжки з квашеною капустою та журавлиною.

Криївку час від часу теж використовували – коли справи вимагали заночувати поза Тридоріжжям. А ще в ній за помірну платню місцеві мисливці й травники зберігали своє знаряддя. Здебільшого розраховувалися м’ясом та шкірою, подекуди – ліками. Ксінь брав усе. В Тридоріжжі лише грабунками протриматися було важко, бо ж усі навкруги як не знайомі, то знайомі знайомих, а з решти половина доставляє в місто життєво необхідні товари. Один раз їх зачепиш – матимеш потім клопоту на все недовге й сповнене болю життя.

Діставшись дому, отаман Ксінь і Осс побачили, як Ангарад сидить на ґанку і пихає коротенькою люлькою. Зазвичай це означало, що його аж розпирає від якоїсь звістки, але він намагається поводитись статечно, як личить порядному дворфові. Аби йому догодити, зазвичай слід було завести розмову про щось буденне, а там вже хвилини за дві-три й до справи дійти. Проте сьогодні варто було Ангарадові побачити ватажників, як він піднявся, вийняв з рота люльку, пахнув димом і випалив на одному подиху:

– Посольські на однорогах приїхали, чули про це?

Осс лупнув очима – звісно ж, що він про таке не чув! Ксінь поводився стриманіше – підняв брову і вимовив:

– Он як?

Ангарадові тільки того й треба було:

– Не всі, звісно, – заторохкотів він, – лише пан посол та ще четверо з його почту. Усього п’ять однорогів. В стайні намісника розмістили, а його коней розпихали по хатах, які заможніші. Он, в Бурсая намісницький Воронько стоїть, то він мені й розповів.

– Воронько? – все ще не міг второпати Осс. Ангарад спересердя аж ногою тупнув:

– Бурсай, звісно, дубко ти неосвічений! А Бурсаю сказав сам намісничий машталір, той однорогів на власні очі бачив!

Осс все ще намагався вмістити в голові думку про однорогів, і говірка Ангарада, який звав «машталіром» стайничого, не дуже в тому допомагала. А от Ксінь швидко розібрався. Кивнув і кинув задумливо:

– Але ж жеруть ті однороги…

І це була свята правдонька. Однороги – крилаті створіння, схожі на коней, проте з драконячими мордами, посеред яких стирчав витий ріг – і справді жерли, наче ціла стайня звичайних коней. І жерли не будь-що, а добірну пшеницю, на крайній випадок – ячмінь, який не кожний заможний міщанин, ба навіть середньої руки поміщик міг собі дозволити в кашу покласти. Тому водилися однороги виключно в стайнях імператора та його найближчих (і найбагатших) достойників. Ходили чутки, що колись цих тварюк можна було зустріти і на чудових зелених луках біля Яснограду, проте ті луки швидко закінчилися, і однороги почали бешкетувати на людських орних полях, а цього вже їм ніхто дозволяти не став.

Також подейкували, що колись, в сиву давнину, коли Імперський шлях ще бруківка вкривала, деякі намісники приїздили в Тридоріжжя саме на однорогах. Однак швидко розуміли, що прогодувати улюбленців тут не могли, тож пересідали на коней, а диво-звірів чи то додому відправляли, чи то продавали заїжджим перекупам. Особисто Осс ставив на друге – улюбленці улюбленцями, а грошики нікому не зайві.

– Ще й як жеруть, – збуджено закивав Ангарад. – Тому обоз, що з посольством їде, майже вщент пшеницею набитий. Може… – тут дворф задумливо подивився на отамана і виразно порухав пучками.

– Не виключено, – гмикнув Ксінь. – Але точно не зараз. Ходімо до підвалу, панове, в нас є справа. Здається мені, Ангараде, що побачиш ти цих однорогів як не сьогодні, так завтра.

Ще ніколи дворф не зсипався у підвал так швидко – тільки чулося, як торохкотять його підковані чоботи. Ксінь задумливо посміхнувся та й собі пішов униз. За ним попрямував Осс, чию душу розривали погані передчуття.

Розводити тяганину пан отаман не став – відразу ж перейшов до справи:

– Пан дипломат бажає, аби ми вкрали в нього одну річ.

Подивився на вибалушені очі підлеглих і вточнив:

– Точніше, вдали, ніби викрадаємо. Це політика.

– От я так і знав, – видихнув Осс. – Недарма там ще й Ха-Їн поруч крутився. Політика – то завжди до неприємностей!

На бухкотіння Осса ватажники не звернули уваги, бо звикли. Молодший навіть в скислому молоці міг знайти передвістя кінця світу, що вже казати про політичні ігри. Але саме вони здавалися Оссові найбільш огидними. Три брати, кожен з яких щось собі бажає урвати, якась жінка з нібито правами на престол, церковники, які тягнуть собі все, що погано лежить, а що лежить добре – розхитують і оголошують таким, що лежить погано… Ну який, питається, смак в цієї саляди? Звісно, що найбридкіший!

– Посольство їде до дворфів, – продовжив Ксінь. – Воно представляє другого принца, який бажає обійти старшого брата і зайняти престол…

– Погана ідея, – буркнув Ангарад. – Проти старших йти – то негоже. Молотобоєць розгнівається.

– Імперія поклоняється Ясному Сонцю, – м’яко відказав на те Ксінь. – Дворфські боги не мають над нами сили.

Ангарад і Осс обидва на це тільки плечима знизали. В Тридоріжжі мешкало багато прибулого люду, і кожен привозив власних богів. Дворфи поставили кумирню Ґенульфу-Молотобойцю та його дружині Адді-Тонкопрядусі; болотяні жителі молилися Гайланці, напівжінці-напівзмії, яка приймала в пожертву квіти та фрукти (і якщо хтось скаже, що це проста пожертва, то хай спробує знайти квітку посеред змерзлого болота!); варвари взагалі почитали за богів власні клинки… Кому молився вампір Аґоніций, ніхто не знав, але всі були впевнені, що навряд чи комусь приємному. Тож, може, десь в Яснограді на Молотобойця і не зважали, а от в Тридоріжжі його вшановували неабияк. Та й посли їхали не куди-небудь, а в його володіння. Мали б це враховувати.

Ксінь про це теж пам’ятав, тож продовжив, не бажаючи загострювати суперечку:

– Аби здобути підтримку дворфів, посли їм везуть дарунки. Серед них – прадавня руна. Ну, принаймні, в архівах, де її знайшли, стверджують, ніби вона прадавня. А там хто її знає… І от щоб підвищити її вартість в очах дворфів, маємо зробити вигляд, ніби напали, щоб ту руну викрасти. Треба, аби гармидер здійнявся, коли її недогледять, а потім люди пана посла її героїчно у нас відіб’ють. Насправді ми цю руну аж зовсім негероїчно віддамо в обмін на винагороду. От такий план.

Запанувала тиша. Присутні намагалися вмістити в голові цей, поза сумнівом, дуже політичний план. Зрештою Осс дуже обережно запитав:

– Винагорода хоч пристойна?

– Дуже пристойна. Дві зими на неї можемо прожити і ні в чому собі не відмовляти. Пан посол вважає, що пів року, але то він наших цін не знає, тільки ясноградські.

Це змінювало ситуацію. План перестав ввижатися аж настільки політичним. Хоча дивним здавався все одно. Ксінь це розумів дуже добре, тому швиденько розповідав далі, допоки його товариші по зброї не оговтались і не почали задавати додаткових незручних питань:

– Ідея ця належить панові послу, тож охорона буде серйозна, і якщо нас із руною побачать, то битимуться всерйоз. Треба її так викрасти, щоб ніхто насправді не постраждав, але галас би здійнявся. Якісь ідеї є?

– Відмовитись, – промурмотів Осс. Ксінь похитав головою:

– Я вже завдаток взяв. Ми з паном послом по руках вдарили. Тож давайте інші ідеї.

– Може, ту лускату пройду задіяти? – подав голос Ангарад. – Він у палаці намісника всі ходи й виходи знає.

– Було б гарно, але зараз Ха-Їн не в змозі ніц робити, – Ксінь безпомилково визначив, хто саме є «лускатою пройдою», хоча лускатих в Тридоріжжі вистачало. Починаючи з баби Ящеручки. І пройд вистачало, починаючи з неї ж. – Він взагалі з міста на пару тижнів піде. Дякувати Ясному Сонцю, що хоч з паном послом встиг нас звести.

«Тут не дякувати треба, а питати, за що нам таке горе», – кортіло сказати Оссу, але він промовчав. Зрештою, все й насправді вирішено…

– А от Хіфесса запросити треба, – вів далі Ксінь. – Його дар перетворювати людей на камінь може стати у пригоді. З одного боку, ефект буде вражаючим, особливо для людей, з ґорґами незнайомих, з іншого – все одно за тиждень-два всі самі розчаклуються…

– Гадаєш, погодиться? – удавано здивувався Ангарад. Ксінь звів брову:

– Чому ж ні?

– Чоботи, – коротко нагадав Осс. Ксінь посмурнішав.

Трапилось це позаминулого року (за мірками Тридоріжжя – майже вчора), якраз під час появи в місті інквізиторів. Один з цих зайд Хіфессові особливо сподобався. Яструбиний профіль, чітко виліплені вуста, хвилясте волосся, що красивими пасмами вибивається з-під червоного капелюха, стрункий стан – одним словом, ідеальна заготовка для чергової статуї в садочок. Хіфесс вже й місце розчистив – біля мангалу, аби нагадувало про професію нової скам’янілої фігури, на тлі композиції з жовтих і червоних квітів… Краса незрівнянна! Але сталося малесеньке непорозуміння: Ксіневі сподобалися інквізиторські чоботи. Там і справді було на що подивитись: чорні, з тонкої шкіри, але міцні, розшиті червоною ниткою, підбиті закляттям пришвидшення. Носити такі – не зносити! От Ксінь і спокусився, тож Хіфесс, який прийшов приводити непритомного інквізитора в пристойний для статуї вигляд, знайшов свою здобич трохи… некомплектною. Сварка вийшла знаменита, все Тридоріжжя чуло. Ксінь ледь сам не скам’янів, проте від чобіт не відмовився. З тих пір колишні друзі не розмовляли.

– Гадаєш, він ще пам’ятає? – голос Ксіня звучав невпевнено, хоч отаман розбійників і храбривсь. – Стільки часу пройшло…

– Всі болотяники лихі та пам’ятущі, – здійнявши вгору вказівний палець, проголосив Осс, і Ангарад схвально кивнув. – До того ж, варто йому на ту статую глянути, як все й відразу пригадується.

Інквізитора Хіфесс в садочку все ж поставив, проте ноги йому сховав під виноградною лозою. І взимку босі ноги виразно проступали з-під маскування.

– Я все ж спробую, – зітхнув Ксінь. – Може, зглянеться.

Осс тільки плечима знизав. Ото любить пан отаман встрягати у неприємності!

– Я з тобою до Хіфесса не піду.

– Я теж, гм, утримаюсь, – відказав Ангарад. Ксінь на те лише рукою змахнув:

– Гаразд, гаразд, як в мене підлеглі такі боягузи, сам впораюсь. На справу бодай підете, чи її мені теж самотужки прокрутити? Бо попереджаю: якщо піду сам-один, винагороду також сам-один отримаю.

Осс з Ангарадом перезирнулися і в один голос відповіли:

– На справу – підем.

Не лишати ж отамана сам на сам з небезпекою! І з винагородою, звісно, також.

Синопсис