Традиції треба берегти

– Аби ти була така пишна, як пшеничка на Святий вечір!..

Маленька Мартуся зморщила носик, коли мамина мокра рука торкнулась її чола. Дівчинка одразу ж стерла вологий слід і показала мамі язика.

– То воно мене має гарною зробити?

– Ти й так гарна, – усміхнулась жінка, витираючи руки об фартух, – найгарніша.

– І нащо це тоді? – маленький пальчик посунув глиняний горщик із водою, яка лишилась після промивання пшениці на кутю.

– Це – традиції. Традиції треба берегти.

Мартуся зазирнула в горщик, але ніяких традицій всередині не побачила. Сама лиш каламутна вода. Мама пригорнула дівчинку, але та одразу випручалася – доросла вже! – і втекла.

Опісля, поки мама поралася коло тіста на пампухи з ружею, Мартуся знічев’я крутилася навколо. Знов тицьнулася до горщика з водою. І що воно, направду діє? Вона зачерпнула повну долоньку, і похапцем вмила обличчя. Пахло сирою землею, полем і трошки – сіллю…

***

…пахло стерильністю, спиртом і металом. І – ледь чутно – зерном? Марта заледве розтулила важезні повіки. Брудна мряка перед очима розступилась, являючи їй стурбоване Богданове обличчя. Побратим просяяв:

– Вітаннячка!

Пам’ять верталася уривками, підсовувала недоречні жарти про помилки саперів. У спогадах пекучий вогонь вистрілював в обличчя, засліплював, шматував. Жінка насилу кліпнула. Обидва ока на місці. Пощастило.

– Розказуй, – прохрипіла вона.

– Ну, білий тобі не надто личить, але…

Марта спроквола підвелася на ліжку. Тіло ослабло, не слухалось. За вікном сипав сніг, густий і важкий, мов її думки.

– Не це розказуй.

Товариш посерйознішав, обсмикнув на собі форму.

– Лице попалило сильно. Від шкіри мало лишилося. Лікарі, мовляв, ще не бачили, аби таке взагалі гоїлося – а в тебе гоїться! Сюди навіть якихось професорів хотіли привезти, досліджувати тебе, – Богдан стенув плечима, – то я їх вигнав.

Коли Марта ледь спробувала посміхнутись, губи різонуло болем, аж дух забило. Жінка підняла руку, аби торкнутись щоки, та пальці зустріли шорсткі бинти. Обличчя під ними пекло й свербіло.

– Кажуть, такими темпами відновишся повністю. А я завжди вважав, що ніякі міни твою міну не візьмуть!

Легковажність побратима часто втомлювала. Але не сьогодні.

– То коли мене звідси відпустять?

– Ти без тями довго пролежала, – поник Богдан, – кажуть, не скорше Нового року.

– Значить, ніяких мені різдвяних пампухів, – зітхнула Марта.

– Аякже! – фиркнув чоловік. – Ти одужуй, і влаштуємо ще один Святвечір, з наїдками, яких тільки схочеш. Нам календар – не указ! А пампухи – традиція.

– Традиції… треба берегти, – ледь чутно погодилась Марта.