Ті, що несуть світло

 На дворі була прекрасна зимова пора. Кілька днів вирували заметілі, але зараз вони минули, залишивши по собі величезні замети, а за свою справу взявся мороз. Група молодих людей «окупувавши» лавку в парку «культурно» відпочивали під світлом ліхтаря, проте коли пляшки з-під пива під лавкою утворили нову кучугуру на доріжці з’явився хлопець з невеликим наплічником за плечима.

– Руслан! – покликала його одна з дівчат невпевнено махнувши рукою.

 Той пришвидшившись підійшов і та ж дівчина запитала:

– Ти питав, що потрібно щоб потрапити в нашу компанію?

– Так. – відповів Руслан.

– Вбий ту дівчину на зупинці. – сказав хлопець, що стояв біля нього простягаючи руків’ям вперед ніж.

– Та ну вас. – збирався сказати хлопець, але його вхопила за руку незнайомка, на кілька років старша за інших, та сказала посміхаючись: 

– Вбий її, вперед. 

 Руслан, мов зачарований, взяв ножа та перестрибнувши паркан пірнув по пояс у замет. Йому кричали щось в спину, але він бачив тільки ціль і напролом йшов до неї. Коли між ними не залишалося і метра, дівчина розвернулася та навіть не встигла зрозуміти, як в неї між ребрами опинилося холодне лезо. Хлопець наніс ще кілька ударів і тільки побачивши криваву пляму, що швидко розтікалася по білому пуховику, зрозумів, що зробив. Ніж випав з його закривавленої руки, а погляд впав на ту лавку, де вже нікого не було. Не відчуваючи землі під ногами Руслан кинувся геть: кілька разів послизнувшись на льоду він дістався до якоїсь недобудови та залізши на другий поверх забився в куток. Просидівши так деякий час він вийшов на місячне світло та сів на край. Борячись з бажанням кинутися вниз, на іржаві штирі, він все прокручував в голові ті кілька секунд потім різко піднявся і сам собі сказав: 

– Не можу… Треба йти в дільницю, до дядька.

 Полишивши недобудову він вийшов на порожню вулицю, занурившись в думки, прокручував у голові свій колишній план на життя: навчання, армія, робота… Проте зараз все летіло шкереберть, коту під хвіст, а новий план вимальовувався такий: ізолятор, суд, в’язниця. Йому стало настільки гірко, що хотілося вити, колишнє життя, яке ще кілька годин тому здавалося таким стабільно нудним враз стало таким принадним, жаданим, але втраченим.

– Я винен, але все віддав би, щоб повернути час назад. – сказав Руслан поглянувши у важке нічне зимове небо.

– Так вже і усе? – пролунало запитання з-за спиною.

 Хлопець розвернувся та побачив постать в плащі з каптуром. Все його тіло похололо, а серце звалилося кудись в стопи і він позадкував, але перечепився через камінь та опинився під парканом. Піднявшись хлопець прикипів до металевої огорожі вирячившись на постать.

– То на що ти готовий? – запитала постать.

– На все. – відповів Руслан, хоча його вже починало трусити.

– Ну тоді лови. – сказала постать і метнула щось до нього.

 Хлопець спіймавши річ роздивився широкий блокнот-записник.

– Феліксе, він мій. – глухо пролунало з темряви.

– Келавро, він покаявся. – спокійно сказала постать.

 Раптом з тіні з’явилася та сама дівчина озброєна двома дивними кинджалами. Фелікс ніби нізвідки дістав довгого меча та відбив її атаку. Вона хотіла його штрикнути, але отримавши коліном в живіт відлетіла в замет.

– Якщо хочеш щоб все повернулося, натисни великим пальцем на металеву бляшку та прогорни всі сторінки з останньої до першої. – сказав Фелікс.

 Зі снігу на нього вилетіла Келавра та притиснула до льоду, але Руслан цього не вже: бачив отримавши укол від бляшки розкрив записник та швидко прогорнув сторінки. Піднявши очі він побачив, що Келавра вже занесла кинджали для удару в спину Фелікса, але зупинилась. Все навкруги зупинилось. Поглянувши на записник він прочитав сяючий напис:

– Каяття.

 І в той момент його затягло ніби у вакуум. 

 Відкривши очі Руслан побачив білу стелю, піднявшись протер обличчя та сказав:

– Насниться ж таке.

 Проте поклавши руку на тумбочку, де зазвичай лежить телефон він знайшов щось м’яке. Подивившись на це Руслан скрикнув та звалився з ліжка разом з ковдрою.

– Невже насправді: недобудова, дивні озброєні люди, та я ж людину вбив? – прошепотів хлопець взявшись за голову.

 Вилізши з ковдри він підбіг до тумбочки та знайшовши телефон видихнув:

– Точно сон, але звідки тоді взявся записник?

– З сьогоднішнього вечора. – пролунав знайомий голос в нього за спиною.

 Руслан хотів розвернутися та знову зачепився та завалився на ліжко.

– Так, падаєш ти добре. – сказав голос.

– Якого… – не закінчив хлопець піднімаючись з ліжка.

– Такого, я Фелікс, та ти напевно пам’ятаєш, твій наглядач. – сказала вже знайомий чоловік розвалившись в кріслі.

– Наглядач? – запитав Руслан.

– Ну, ти ж здійснив злочин, та ще й не аби який, а вбивство, хоча і не по власній волі, і я маю дати оцінку чи гідний ти стати янголом. – сказав Фелікс.

– Ким ким? – отетерівши запитав хлопець.

– Янголом, вищою істотою, яка протидіє демонам та іншій нечисті. – сказав чоловік.

– Гониш. – сказав Руслан.

– Гонять бабки самогон в підвалі, а ти якщо хочеш здати екзамен, говори нормально, а новобранці стають все недовірливішими. – сказав Фелікс і порухом руки зашторивши вікно розправив широкі крила, збивши при цьому лампу зі столу.

– Щоб мене … – хотів сказати хлопець.

– Не лайся! – сказав ангел струснувшись.

– Зрозумів. – швидко сказав Руслан.

– Носи записник з собою і коли настане час ми знову зустрінемось. – сказав Фелікс і зник в яскравому спалаху світла.

Просидівши в прострації ще кілька хвилин хлопець одягнувся, поклав записник у наплічник та вийшов з кімнати.

– Русланчику, ти що і не поснідаєш? – запитала немолода жінка з кухні.

– Поспішаю, тітко Римо, дякую. – сказав хлопець і вийшов з квартири.

 Він би не відмовився від сніданку, але пам’ятаючи про пересмажені сирники поспішив вниз. Знаючи всі «пастки» на шляху Руслан швидко дістався університету та зайшов до аудиторії. Пара ще не почалася, але народ потроху збирався і він хотів зайняти одну з найвіддаленіших лав, але подумавши сів ближче. Як він не намагався хоча б щось записувати, але з голови не йшло побачене і Руслан відволікшись не помітив як підійшов викладач:

– Полтавський, яка зараз лекція?

– Кримінальне право. – відповів хлопець.

– Яка остання стаття Кримінального Кодексу України? – запитав викладач.

– Стаття 447. Найманство. – відповів Руслан.

– Стаття 303? – запитав викладач.

– Проституція або примушування чи втягування до заняття проституцією. – відповів хлопець.

– Об’єкт злочину статті 222? – запитав викладач.

– Об’єктом злочину статті 222 є нормальна фінансова діяльність держави, відповідних державних органів суб’єктів господарської діяльності. – випалив Руслан.

– Можна ваш конспект? – запитав викладач.

– Будь ласка. – сказав хлопець.

 Викладач погортавши зошит мовчки зійшов до свого столу та продовжив розповідати матеріал. Відкривши конспект Руслан, побачив що вся сьогоднішня лекція записана, навіть розділові знаки поставлені. Мотнувши головую він навіть не зрозумів, що знову записує сказане вчителем, але з заднього ряду все таки почув: 

 – Знову Полтава вчитися почав, а здавалося що став нормальним. 

  Це його дуже здивувало, адже вчора він сидів на одному ряді з ними та чув «а Полтава став нормальним» і саме це спонукало його підійти до дівчат на перерві між парами. Думки все роїлися в його голові, а рука сама записувала конспект. Коли лекція завершилася вчитель підійшов до Руслана і запитав: 

– Ти знову взявся за голову?

– Можна і так сказати. – відповів хлопець.

– Щось хороше? – запитав викладач.

– Те, що розбудило в мені тягу до знань. – відповів Руслан.

– Добре, що ти не закопуєш свій талант, буду радий бачити на своїх факультативах. – сказав чоловік.

– Обов’язково. – сказав студент.

 Дочекавшись великої перерви Руслан пішов в кафе щоб перекусити, але не звичайною дорогою, а довшою, бо не хотів пересікатися з Барбі, тією дівчиною, яка мала окликнути його ввечері, хоч він і змінив свою поведінку, але ризикувати не хотів. Спускаючись сходами студент побачив, як двоє хлопців знущаються з низенької дівчини. Невідомо звідки Руслан набравшись сміливості, підійшов до першого, якого ударом голови позбавив свідомості, але другий вихопив до болю знайомий ніж та почав розмахувати перед ним, але Руслан відвів його руку вбік та вдарив коліном в живіт. Викинувши ніж в сміттєпровід, хлопець підняв з підлоги дівчину, але побачивши трохи дурнувату рожеву шапку та білий з чорними ворсинками пух на каптурі пуховика здригнувся. Саме цю дівчину він мав вбити сьогодні ввечері.

– Нічого, на мене всі так реагують. – тихо сказала вона. 

– Це особисте, ходімо в кафе, розповім. – запропонував хлопець. 

 Дівчина поглянула на нього з недовірою, але не побачивши насмішки на його обличчі погодилася.

 Замовивши перекусити Руслан запитав: 

– Як тебе звати? 

– Саша. – відповіла дівчина. 

– Ну, Олександро, чому вони до тебе причепилися? – запитав Руслан. 

– Гроші вимагали. – відповіла вона тихо. 

– Ну тепер лізти не будуть. – запевнив її хлопець. 

– Ти обіцяв розповісти чому здригнувся, не через мене. – нагадала йому Олександра, коли принесли їжу. 

 – Пригощайся, а здригнувся я через те що в мене є старша сестра і в неї була подібна шапка і здогадайся хто її доношував? – запитав Руслан, беручи чашку з чаєм. 

 – І тебе через неї цькували? – запитала Саша. 

 – Та ще й як, але коли я натягнув її одному хлопцеві на очі та туго зав’язав вузол під шиєю до мене ніхто не ліз, хоча і від батька добре дісталося. – розповів майже правду хлопець. 

  Дівчина вперше усміхнулася показавши білі зубки. Наминаючи своє улюблене вівсяне печиво з бергамотовим чаєм Руслан ледь не забув про Сашу і проковтнувши їжу запитав: 

 – А ти на якому курсі? 

 – На першому, а ти на третьому, я пам’ятаю змагання з волейболу, добре ви тоді філологів у фіналі розгромили. – відповіла дівчина. 

 – Ну не то щоб розгромили, краще сказати вигризли перемогу. – сказав хлопець, роздивляючись обличчя нової знайомої. 

  Трохи видовжене, з ледь помітними веснянками, глибоко посадженими великими зеленими очима, маленьким носом та тонкими, ледь рожевими, вустами, а біляве волосся було зібране у високий хвіст. 

 – Щось не так? – запитала Олександра. 

 – Спав погано, хилить трохи. – відповів Руслан. 

 – Зараз пара почнеться. – сказала дівчина, опустивши очі. 

 – Ого, з хорошою людиною швидко час летить. – сказав хлопець поглянувши на годинник та поклавши дві купюри у рахунок та кілька дрібних у банку для пожертв, чим добряче здивував бармена.

  Провівши Сашу до потрібної їй аудиторії, Руслан хотів попрощатися, але дівчина поцілувавши його в щоку заховалася за високими дверима. Хлопець з хвилину простояв в прострації, коли почув: 

 – Міг би відразу сказати, що закохався. 

  Розвернувшись, він побачив викладача з кримінально права та запитав: 

 – Факультатив сьогодні у котрій? 

 – О четвертій. – відповів усміхнений педагог та пішов далі. 

  Відвідавши інші лекції Руслан пішов до бібліотеки, адже до факультативу залишалося ще півтори години. Походивши між стелажами він набрав кілька книг та сівши за один зі столів без певного інтересу почав гортати одну, помітивши словосполучення «часовий парадокс». Вчитавшись хлопець зрозумів, що при порушенні причинно-наслідкового зв’язку основні події, при втручанні тієї, швидше за все, не зміняться.

 – Тобто Саша постраждає сьогодні ввечері. – тихо констатував Руслан, зануривши пальці у волосся. 

  Всередині щось так защемило, що йому стало важко дихати. Раптом заболів палець, а наплічник до біса поважчав. Діставши записник Руслан хотів його відкрити, та він відкрився сам на першій сторінці, на якій з’явилися цифри. 19:47. 

 – Судячи з усього час, але час чого? І як воно? Вранці всі сторінки чистими були. – сказав сам собі Руслан, гортаючи записник. 

  Він занурився у свої спогади і згадав, що все сталося вже після восьмої вечора, було без п’яти хвилин двадцята коли він розмовляв з тією руденькою за баром і за кілька хвилин він би не спромігся опинитися на місці. 

  Роздумуючи до початку факультативу Руслан пішов до аудиторії, де було з десяток студентів (група складалася з тридцяти учнів). Коли зайшов лектор він привітався та почав діставати книги, а студенти дістали блокноти. Руслан цього не знав, тому не маючи вибору дістав подарований ангелом записник. Він слухав лектора та намагався відволіктися і це йому вдалося, проте коли факультатив закінчився вчитель підійшов до нього та сказав: 

 – Стаття 115 Кримінального Кодексу України.

  Хлопець здригнувся і деяким острахом поглянув на лектора, пам’ятаючи, що має статися незабаром, але той посміхнувся запитавши: 

 – Чув я про методику, графічно зображувати матеріал, але до чого тут автобус? 

  Руслан поглянув у записник, де побачив знайому зупинку та автобус, та дві постаті зображені олівцем. 

 – Для змісту: він її підрізав, щоб забрати сумку. Можна інкримінувати і як розбій, але мені прийшло саме це. – відповів хлопець. 

 – Ну, буду радий бачити вас і надалі. – сказав вчитель простягаючи руку. 

 – Обов’язково прийду. – сказав Руслан потиснувши її. 

  Він довго сидів у кафе та поглядав на дорогу: вже втратив надію щось зробити, раптом згадав про малюнок. Записник сам відкрився в його руках, але однієї з постатей там вже не було. Посміхнувшись Руслан поклав гроші на стіл та швидко зібравшись вийшов на вулицю, де побачив, як повертає автобус. Поглянувши на годинник він прошептав: 

 – Останній. 

  Спустившись на доріжку хлопець не дійшовши лавок спустився на тротуар, яким сам того не розуміючи дійшов до зупинки. Знайома постать самотньо стояла біля дороги і поглядала в бік повороту. 

 – Автобус вже поїхав. – сказав він наблизившись.

  Дівчина підскочила, але розвернувшись посміхнулась і з надією запитала:

 – Ти впевнений? 

 – Абсолютно, вже хвилин десять як. – відповів Руслан. 

 – І що мені тепер робити, додому я ж до ранку не дійду. – сказала Саша. 

 – Це прозвучить трохи дико, не подумай нічого поганого, але ходімо до мене, подзвони батькам, як гарантію твоєї безпеки готовий назвати паспортні дані, адресу та все, що потрібно. – сказав хлопець. 

 – Згодна з тобою, це звучить дико, але я згодна. – сказала дівчина опустивши очі. 

  Повільно рухаючись вона хотіла подзвонити, але телефон зрадницьки вимкнувся. Саша хотіла попросити друга, але той вже простягав їй мобільний. Та посміхнувшись взяла його і швидко набравши номер почала розмов, після кількох слів у трубку, сказавши: 

 – То як тебе повністю звати? 

 – Полтавський Руслан Олексійович. – сказав хлопець награно вклонившись. 

  Поділившись ще деякими данними вони трохи пришвидшили темп. Побоюючись майже кожної постаті Саша ненароком вдарилась в Руслана опустивши голову.

 – Дозволиш? – запитав він. 

  Дівчина схвально махнула головою і хлопець обережно обійняв її за сан, пригорнувши до себе. Дійшовши так до невеликого магазину вони зайшли в середину, де дівчина відчула себе вільніше. Доки Руслан чекав у черзі, Саша уважно вивчала асортимент: вона саме дійшла до господарського приладдя, коли її окликнув хлопець. Дівчина вже сама обійняла його і вони швидко дійшли до будинку, де хотіли увійти у ліфт, проте їх випередила немолода жінка з десятком собак на повідках і широко посміхаючись сказала: 

 – Тут місця більше немає. – і закрила двері.

  Знизавши плечима молодь почала підніматися сходами, як почула жахливий скрегіт. Дійшовши до перетину між другим та третім поверхами вони побачили, що ліфт став намертво. 

 – Ну як, достатньо місця? – запитав Руслан і відразу відчув біль у руці такої сили, що мало не випустив пакет. Це його злякало, але він нічим цього не видав та пропустив дівчину в квартиру. На його здивування дядько Степан вже був вдома, тому Саша потрапивши всередину зніяковіла та позадкувала до Руслана. 

 – Ти познайомиш нас з гостею? – запитала тітка Рима. 

 – Це Олександра, моя подруга, запізнилася на автобус додому, можна вона на цю ніч займе другу гостьову кімнату? – запитав хлопець, підштовхнувши дівчину вперед. 

 – Звичайно, ми завжди раді гостям, йдіть у вітальню, а ми зробимо чаю і приєднаємось. – сказав дядько Степан забираючи пакети та дружину на кухню. 

 – А росте хлопець, вже дівчат водить. – сказала тітка Рима вмикаючи чайник. 

 – Це на краще, ти ж бачила який він ходив з початку навчального року, остаточно навчання закинув, а сьогодні мені подзвонив викладач і запитав, що такого сталося що Руслан почав навчатися. – сказав дядько Степан.

 – Думаєш це вона на нього так впливає? – запитала жінка. 

 – Все можливо, згадай нас. – відповів чоловік обійнявши її. 

 – Тоді були інші часи, хоча він вже дорослий, нехай вибирає сам. – сказала тітка Рима. 

 –

От і правильно, якщо в них і нічого не вийде хай сам шишки набиває, а потім на них навчається. – сказав дядько Степан дістаючи тацю. 

Синопсис