Судді

Дозбирувалася Мальва похапцем і в темряві. Лише вікно лоджії відчинила, щоб не проґавити момент.

Ось — знайоме “пік-пік”. Обережно визирнула — так, це вітчим клацнув замком свого BMW та увімкнув сигналізацію. Залізяка, на яку він зважає значно більше, ніж на людей. Її сліз і благань він не чув…

Аж руки засвербіли взяти один із найбільших маминих вазонів і таки докинути до лобового скла того тарантаса. Хай би побігав-побідкався! Але ні, на це вона згає час, важливий для втечі.

Ноги ковзнули в угги, пуховик нарозхрист. Бігом замкнула квартиру й кинулась униз сходами. Двері ліфта зачинилися і кабіна рушила вгору. Лише б устигнути добігти до арки ЖК до миті, коли він опиниться в хаті й надумає глянути у вікно!

Уже в арці озирнулася і звела погляд — усі вікна у квартирі світилися. Насунула капюшон, закинула за спину наплічник і припустила до зупинки.

Лише зауваживши у маршрутці пильний і трохи здивований погляд якоїсь бабки, згадала, що вона досі розхристана. Зате в капюшоні, ага.

Коли рух сповільнився, а потім узагалі зупинився, тихо вилаялася. Такими темпами потяг вирушить без неї! А наступний, на який Мальва зможе сісти, не привертаючи увагу на вокзалі у комендантську, буде вже вранці після шостої.

За десять хвилин маршрутка просунулася метрів на сто, а потім водій матом пояснив знервованим пасажирам, що попереду мажор на гелику не пропустив автобус, й тому стоять усі. І стоятимуть іще довго.

Уже колективна лайка затихла, коли Мальва тряснула дверима та, оббігши легковик на правій смузі, погнала. Так, до вокзалу ще вісім зупинок. До тієї, звідки тепер реально добратися, чвалати іще добрий кілометр. А до відправлення потяга лише сорок хвилин… Капець, і все через клятий паспорт, який довелося шукати годину з гаком!

На перон Мальва вибігла мокра від поту та сліз. Їй забракло лише хвилини! А тепер потяг набирав ходу, зникаючи в темряві.

Чекати наступного? Чи спробувати автобусами? До Ужгорода прямого нема… А якщо з пересадками? Ні, так точно не буде швидше.

Щоб не мозолити очі поліціянтові, який уже встиг нею зацікавитися (недарма, бо вона у майже шістнадцять виглядає геть на малолітку), дівчина пішла з вокзалу. Квиток купить завтра просто перед відправленням, за готівку, щоб не лишати “банківського сліду”.

Добрівши до дитячого садка, перелізла через паркан та забралася в дерев’яний будиночок-гірку. І ті самі довгі ноги, з якими так просто долати перешкоди, тепер заважали їй влаштуватися зручно. Ноги, з яких усе й почалося…

Але нарешті вмостилася. Ще раз поглянула час прибуття наступного потята, навела будильник, написала Риті про зміну планів і перевела телефон у режим польоту. Уже сонною переклала свій “план Б” із кишеньки наплічника в кишеню пуховика.

Сполохане серце помалу стишувалося. Треба хоча б спробувати заснути. Бо заспокоїтися можна буде ще нескоро.

***

Отямилась Мальва від того, що їй щось смерділо і дуже чухався ніс. Так, наче лише він із усього тіла й залишився. А почухати нічим… Як нічим?!

Дівчина розплющила очі й уперлася поглядом у білу стелю. На ній не було лампочок, вона сама наче сяяла м’яким світлом.

Стоп, а де ж будиночок-гірка? Де дитячий садок? І взагалі, котра зараз година? Може, їй пора прокидатись і на потяг?

Мальва спробувала сісти, але відчула, що її руки й ноги прив’язані до білої кушетки такими ж білими пов’язками. Вони були м’якими, але щойно дівчина їх натягувала, стискали зап’ястя до болю. Ні, це не сон. Тоді що?

Побачивши навпроти таку ж кушетку, на якій непорушно лежав чоловік у піксельних штанах і заболочених берцях, вирішила не сіпатися.

Роззирнулася кімнатою та не знайшла, за що зачепитися оком. У білизні не було видно ні стін, ні кутів. Люди у приміщенні лежали ногами до центру. І, здається, Мальва таки знайшла джерело смороду.

Зліва від неї лежала жінка в колись яскравій фіолетовій куртці з кольоровими смугами. Штани також забули свою первісну чорноту, а хустка збилася назад, а точніше донизу, явивши світові хтозна-скільки не мите волосся.

У чоловіка на кушетці далі були гарні дорогі черевики і чорне пальто. Військовий, чиї ноги Мальва побачила першими, лежав наступним. Далі була нога в гіпсі, через яку годі було роздивитися її власника. Наступні ноги світили дірявими шкарпетками, а молода жінка, котра лежала праворуч Мальви й замикала коло, була в піжамі.

Військовий розворушився наступним. Спробував сісти, але дзуськи. Потім видобув ніж і почав різати оманливо білі та м’які пута. Даремно провозившись, повів поглядом по кімнаті, як Мальва перед цим.

Почувши кашель зліва, дівчина глянула на жінку, котра здалася їй безпритульною. Та знітилася. Наче хотіла стиснутися в цяточку, але теж була прив’язана.

Той, що в пальті, отямився голосно. Застогнав, наче йому щось боліло, але в путах смикався недовго.

Нога у драній шкарпетці ворухнулася, а потім пролунало гугняве:

– Невже я в раю?

– Здається, ні, – відповів військовий. – У раю б не прив’язували.

– А ще там не мало бути такого дикого бодуна, – озвався власник пальта.

Мальвина сусідка справа мовчки роззиралася. А той, що в гіпсі, пробував витягнути руку із м’якої петлі. Теж марно.

Раптом на стелі з’явилася чорна щілина, яка, розширившись, стала отвором. Звідти опускалася скляна капсула. У ній стояв високий чоловік у сірому з металічним відблиском костюмі. Напрасовані штани, защіпнутий на всі ґудзики піджак, біла сорочка та чорна краватка.

Чоловік ступив уперед і став поміж дівчиною та жінкою в піжамі. З-за його спини з’явився ще хтось, чиє волосся хвилею розсипалося, сягнувши підлоги, і до Чорного Пальта, як його вже для себе охрестила Мальва, ступила тендітна жінка. Третій з’явився спиною до дівчини і теж був у костюмі, чорному, от лише піджак висів на кістлявих плечах.

А потім ця дивна трійця стала спиною до спини — і поволі почалося обертання. Минуло декілька секунд — і Мальва роздивилася усіх. Блакитноока золотоволоска була найвродливішою з трьох. І вона єдина підбадьорливо усміхалася. Сірокостюмний вивчав поглядом кожного, хоча вираз обличчя мав, як у Термінатора. В його теплих сірих очах було щось відсторонене. Як у Мальвиного вчителя математики: він розуміє, що на всі уроки часу катма, співчуває важкій долі учня, але кожна помилка у рівнянні неухильно знижує твою оцінку. А третій виявився старезним дідом. На його зморшкуватому обличчі живими були лише очі, але зустрівшись із ними, Мальва здригнулася.

– Що ж, земляни з України, ми раді вас вітати, – мовив Термінатор.

– А от ми якось не дуже раді, – військовий підняв руки на максимум, який йому дозволяли пута.

– Розуміємо, – винувато усміхнулася Золотоволоска. – Це був лише захід безпеки, у якому більше немає потреби.

У ту ж мить дівчина відчула, що її ніщо не сковує. Сіла, опустивши ноги на таку ж білосніжну підлогу, і нарешті побачила біля кушетки свій наплічник.

– Маємо пояснити, чому ви тут, – продовжив Термінатор. – Вас обрали невипадково і з цілком конкретною метою.

Мальва глянула на військового, Чорне Пальто і на жінку праворуч. Ну, з цими хоча б якось зрозуміло. А решта четверо чому ж? Діряві Шкарпетки і Гіпс на обранців долі аж ніяк не схожі, і ця старенька зліва теж. Та й що сама Мальва робить тут і в цій компанії?

– Так, ви дуже різні, – кивнув Термінатор. – Але є те, що вас усіх об’єднує. І його таки багато. Ви всі знаходитеся у складних життєвих обставинах. Кожен із вас зазнав кривди від власних одноплемінників, часто — тих, із ким так чи інакше пов’язаний. Всі ви знаєте, що таке відчай. Кожен прийняв рішення і готовий до кроку, за яким може настати його персональний кінець світу. Отже саме ви вирішите, жити людству далі чи ні.

– Щось дивна компанія у вас підібралася, – гмикнув військовий. Ні, в болоті в нього були не лише берці.

– Ви очікували, що тут усі будуть у костюмах? – озвався старигань, і його голос був схожий на каркання старого застудженого ворона. – Костюмні вашого світу вже показали себе останнім часом. Тож ми вдалися до іншої вибірки, до того ж, із країни, яка зараз стала точкою спотикання історії вашого світу.

– Яка ж наша задача? – солдат таки виявився найсміливішим із них усіх.

– Вирішити долю людства, – констатував Термінатор. – На нашу думку, так буде справедливо. Ми ініціюємо процес проти людського роду. А ви семеро є присяжними на цьому суді, адже кожному є що сказати.

Запала мовчанка. Навіть військовий замислився.

– Для початку оголосимо присяжних у порядку старшинства, – повела далі Золотоволоска, яка теж була в костюмі, білосніжному і майже непомітному поміж хвиль довжелезного блискучого волосся.

– Галина, шістдесят дев’ять років, – почав Термінатор, немов по пам’яті. – Працювала в торгівлі, одруженою не була. У тридцять вісім народила сина, якому віддала все, що могла, і навіть більше. Коли син одружився, переписала на нього майно, аби не гнівати невістку. Коли почалося повномасштабне вторгнення, син був за кордоном, звідки передав дружині всі права на розпорядження майном. А два місяці тому, спровадивши пані Галину до лікарні, невістка продала житло і виїхала з неповнолітньою дитиною за кордон, залишивши свекруху взимку на вулиці. Усе так, пані Галино?

Почувши зліва схлипування, Мальва поглянула на стареньку у фіолетовій куртці. Та кивала, захлинаючись слізьми. Дівчину пробрали дрижаки, коли уявила собі, як людина в одну мить стала бездомною. Невже так узагалі буває?

– Ви мали намір вчинити самогубство, але смерть лякала більше, ніж таке життя. Хоча коли прийшли морози, вам здавалося, що це буде кінець.

– Так, – ледве вимовила старенька. – Але найхолодніші ночі я перебула в притулку від Карітасу.

– Дякую за доповнення, – кивнув Термінатор, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Потім він повернувся до Дірявої Шкарпетки. – Валентин, п’ятдесят сім років, інвалід першої групи. Його повнолітня донька має складні розумові порушення і є цілковито безпорадною, тож після смерті дружини пан Валентин був змушений покинути роботу заради догляду за нею. Три місяці тому його банківський аккаунт зламали і обчистили все: пенсійний рахунок — під нуль, а кредитку – на весь ліміт, тридцять тисяч гривень. Банкіри побідкалися, кіберполіція розвела руками, і вся сума боргу впала на жертву злочину. Місяць тому почалися дзвінки від колекторів. Доведений до відчаю чоловік вирішив повіситись у власній квартирі, перед тим подзвонивши у “швидку” та поліцію, аби про його неповносправну доньку напевно подбали.

– Не зміг, – ноги в дірявих шкарпетках опустилися на підлогу. – Уявив, куди потрапить Ніна. В будинку інваліда няньки з такими, як вона, нелюдяні. Така ж нікому не пожаліється.

Пані Галина знову схлипнула і зітхнула.

– Ідемо далі, – трійця перестала обертатися і Термінатор опинився перед Чорним Пальтом. – Геннадій, п’ятдесят два роки, бізнесмен. Одружений не був. Жодного з трьох дітей своїм не визнав. У дев’яності був “човником”, співвласником кіосків на ринку, потім володів магазином… поки врешті не доріс до співвласника торговельної мережі. І ось буквально нещодавно дізнався, що його партнер і за сумісництвом найближчий друг під час спільної пиятики виманив у нього підписи під документами на передачу всіх активів у свої руки. Поставши перед правдою і зрозумівши, що жоден суд йому не поверне відібране обманом, вирішив наостанок вихилити найдорожчу пляшку коньяку у своєму міні-барі — насправді не міні! — і стрибнути з даху двадцятип’ятиповерхівки. Але перебрав та заснув, так і не дійшовши до виконання наміру.

Чорне Пальто набурмосився й голосно засопів.

– Придурок, – процідив крізь зуби військовий. – Краще б на фронт пішов. Там хоч не даремно…

– До вас, Максиме, іще дійде черга! – прокаркав старигань.

– Далі в нас двоє однолітків, тому леді вперед, – Термінатор зупинився навпроти жінки в піжамі. – Марія, сорок років, неодружена. Працює бухгалтером, а поза роботою присвячує всю себе літературі. Видала близько десятка книг. Півроку тому вийшла її найновіша книга, яка розпочала серію. Видавець спонукав “готувати аудиторію” в соцмережах до видання другої частини у процесі її дописування та підготовки до друку. Але коли рукопис було завершено, авторка отримала відмову у виданні через наче комерційний неуспіх першої книги. А всі ж уже знають, що книжка вийде… Тож, сумніваючись у своєму таланті та боячись публічної ганьби, письменниця вирішила стрибнути з мосту в річку. Справа мала бути певною, адже Марія не вміє плавати. Але цього разу її зупинила перехожа, попросивши про допомогу.

Жінка в піжамі мовчки сиділа, зігнувши ноги в колінах і опустивши погляд. А Термінатор зробив майже повний оберт — до чоловіка з ногою в гіпсі.

– Олег, колишній військовий. До 2014-го працював на заводі, з початком АТО пішов добровольцем, потім перейшов до Нацгвардії. У 2019 був переведений з місць бойових дій для охорони об’єкту стратегічного значення. У лютому 2022 попросився до бойового підрозділу. У січні 2023-го поранений, нижні кінцівки фактично зібрали, як пазл, лікарі-волонтери зі Сполучених Штатів. Півтора року по шпиталях по всій Україні, а потім пропозиція: “Реабілітуємо за державний кошт лише за умови повернення на службу”. Відмовився. Три місяці пекла з ВЛК, врешті МСЕК — і друга група інвалідності на рік. Оскільки виплату пенсії затримували, повернувся працювати на завод, де вже через місяць зламав так тяжко зібрану американцями ногу. Керівництво заводу впросило його не писати заяву про травму на виробництві, а наступного ж дня заднім числом звільнило. Після того, як ногу склали місцеві шлепарі, та зростається криво… Ні, Олег не хоче заподіяти смерть собі — він надто цінує врятоване побратимами життя. Бюрократів та корупціонерів ветеран ненавидить більше за ворогів і жалкує, що не зміг прихопити із фронту кілька вогнепально-розривних трофеїв…

– Твою дивізію… – просичав той, кого Ворон назвав Максимом.

– Так, ось ми й дійшли до вас, – трійця повернулася Термінатором до військового. – Максим, двадцять дев’ять років, до повномасштабки – айтівець, а тепер військовий. У перші дні вторгнення вивіз вагітну дружину до кордону з Польщею, а повернувшись додому, вступив до ТрО. Через півроку дружина зникла зі зв’язку, а ще через стільки ж повідомила про намір розлучитися. Батьком дитини записаний її теперішній польський чоловік. Заради розподілу спільного майна квартиру в Києві довелося продати…

– Годі! – скочив на ноги військовий. – А вам що до того? Ви взагалі хто такі? Хто дав вам право тут перемивати кості?

– Можливо, у вас буде нагода про це дізнаєтеся, – так само спокійно відказав Термінатор.

– Заспокойтеся, будь ласка, – Золотоволоска простягнула руку, повільно опускаючи. Мовчки постоявши, Максим сів.

– Ну, з нами ясно, – зітхнула пані Галина. – А ця дитина що тут робить?

– І нарешті, наймолодша, – за мить Термінатор опинився очі-в-очі з Мальвою, і вона збагнула: ні, він не вчив напам’ять доповідь про кожного — він читав їхні спогади, як люди читають книжки. Бо зараз дивився не на неї, а десь углиб. Дівчина й гадки не мала, що хтось може у ній таку глибину розгледіти. – Мальва, п’ятнадцять років, школярка. У вісім втратила батька, у дванадцять з’явився вітчим. У чотирнадцять уперше зґвалтував. Рідна мати в це не повірила, і тоді Мальва вирішила всіляко уникати тривалого перебування з вітчимом наодинці. Навіть впросила матір перевести її у приватний ліцей-пансіонат, де часто залишалася й на вихідні, якщо мати в роз’їздах. Але на літніх канікулах усе повторилося, хоч юнка й намагалася максимально провести їх у друзів, родичів і по таборах. Коли ж вітчим, скоївши наїзд на пішохода, уникнув покарання, Мальва зрозуміла, що закон її не захистить. І прийняла рішення вбити ґвалтівника, якщо той іще раз торкнеться її.

Хтось із чоловіків схвально гмикнув.

– Але на початку навчального року Мальву знайшла тітка, рідна сестра покійного батька, і запропонувала забрати племінницю за кордон. Вони довго планували втечу, потайки та обманом зробили всі необхідні документи. І ось — утеча сталася, але не вдалася, бо Мальва спізнилася на потяг…

– Триндець! – пролунало співчутливе. Це був Максим.

– Вкладаючись спати в будиночку для ігор на території дитсадка поблизу вокзалу, вона повернулася до свого наміру, якщо вітчим її усе ж знайде. Дівчинко, покажи, що у тебе в кишені.

До Мальви нарешті дійшло, що вона досі в пуховику. Полізла рукою до глибокої кишені і повільно дістала складний ніж.

Чорне Пальто присвиснув.

– Серйозна заявочка.

– Отже, присяжних оголошено, – прокаркав Ворон. – Як бачите, самі ваші історії виносять вирок людству. Щоб він став чинним, бракує лише вашого присуду.

– А хто вас уповноважив вироки виконувати? – звів погляд Чорне Пальто.

– Напевно, той, Геннадію, хто допустив наш технологічний розвиток, а також те, що наша планета без нашої вини стає усе менш придатною до життя, – Ворон наблизився — і той посунувся назад. – Тому ми тут. Із трьох останніх, які залишились у нашому списку, ваша найліпша. Навіть попри те, як ви її загадили.

– Шановний, а вам не здається, що нарешті слід відрекомендуватися? – підняв вказівний палець угору Максим. – Може, досить цього маскараду?

– Ні! Він скінчиться, коли прийде у дію вирок. Це буде недовго, але видовищно. Принаймні ви таке у фільмах дуже любите, – Ворон зробив коло, посміхнувшись та глянувши в очі кожному. Мальва здригнулася. В цьому цілком людському обличчі зараз не було нічого людського. Хижий вишкір і безодня в зелених очах. Безодня безнадії…

– Тільки от не допетраю, навіщо вам ми? – військовий озвучив питання, яке цікавило й дівчину. – Якщо ви прилетіли вже готовими до “зачистки”…

– Тут поясню, – кивнув Термінатор. – Закони Всесвіту не такі прості, як вам здається. Ніхто не може прилетіти на заселену планету і просто захопити її, винищивши панівну расу. Навіть якщо має міць так учинити. Раси вимирають або під дією сил природи — катастрофи планетарного масштабу — або під нетехногенним космічним впливом. Однак є ще одне “або” — воля самих мешканців планети. Смертельні винаходи та відкриття, небезпечні експерименти, історичні рішення, які врешті призводять до війн на повне винищення. Розумні види цілком можуть влаштувати собі кінець світу. Або погодитися, щоб це зробили інші.

– І ви думаєте, ми погодимося? – гмикнув Чорне Пальто.

– Кожен прийме власне рішення, але разом ви всі визначите долю людства.

– Аби не чинити тиску, ми залишимо вас самих на час голосування, – заговорила Золотоволоска. – Кожен виявить свою волю, вкинувши в отвір у підлозі один із двох каменів, які я вам роздам.

До Мальви простягнулася рука зап’ястям догори, і дівчині нічого не залишилося, як підставити долоню. На неї справді впали два невеликі камінчики: один антрацитово чорний, а інший — прозоро-сяйливий. Він наче вбирав світло своїми гранями, аби воно всередині стало блискіткою.

– Овва… – видихнула Марія, піднявши свій такий же між кінчиками великого та вказівного пальців — і він засяяв іще ясніше.

– Також ми встановимо обмеження у часі, – Термінатор поставив на підлогу пісочний годинник, що невідь-звідки взявся в його руках. – Якщо до того, як збіжить час, хтось не проголосує, рішення ухвалюватиметься без нього.

– А якщо буде два на два чи три на три, тоді як? – поцікавився Чорне Пальто.

– Тоді ми врахуємо свої голоси, – каркнув Ворон і зник.

– Час пішов, – мовив Термінатор, і решта також розчинилися в повітрі.

Усі сиділи мовчки. Старенька перекочувала камінці з руки в руку, Максим двома пальцями тер чоло над переніссям, Марія й далі дивилася на блискітку поміж пальцями. Чорне Пальто, нахилившись, розглядав годинник, із якого сяйливою цівкою сіявся пісок.

– По ходу, в цих немає проблем із корисними копалинами. Пісок точно золотий…

Раптом щось тихо клацнуло. На підлогу біля отвору впав чорний камінчик.

– Ні! – вигукнув Максим і кинувся, щоб завадити йому впасти в діру. Та за мить чорну блискітку туди просто засмоктало.

Всі глянули на Олега.

– Ти що, ідіот?.. – сіпнувся Чорне Пальто.

– Цить, я сказав! – скочив на ноги Максим. – Тебе кинув твій кореш, і ти вже вирішив політати наостанок. А його кинув весь наш довбаний мудрий нарід, за який він кілька років мерз на нулі і ледь не загинув. Спочатку тилові щурі в погонах, потім лікарі, а взагалі-то коновали, далі — цивільні. Для нього в цій державі більше не лишилося людей, крім таких само вояк, яких щодня стає все менше! Тому ще раз роззявиш пельку не по ділу — і я зламаю тобі щелепу! – А потім нагнувся й кинув до отвору прозорий камінчик. – Якщо людству завтра настане капут, це мене не влаштовує. Тоді нам і кацапам буде те саме. Не за це я воював три роки.

І сів.

Коли мовчки підвівся Дірява Шкарпетка й кинув свій камінець, опустивши кулак до самого отвору, в Мальви й сумніву не виникло, котрий у нього лишився. Схоже, така думка навідала не лише її, бо Максим голосно зітхнув, затуливши обличчя руками.

– Мда, – протягнув Чорне Пальто. – Ці жаби кращих голосувальників не могли знайти. У нас вічно що не вибори, а в результаті виходить срака.

– На жаль чи на щастя, зараз тут ми, а не ті, хто нещодавно нас перегнали, – тихо мовила Марія і підвелася. Вона не таїлася — сяйна блискітка ковзнула в отвір із її долоні.

– Ні, ну я з коньяком радився, а ти, така розумна і спокійна, чого топитися пішла?

– Та того ж, чому і ви, – зітхнула письменниця. – Я двадцять років ішла до своєї мрії. Аби моя книжка побачила світ, аби її читали, аби прочитавши одну, шукали інші. І щоб видавець так повірив у мене як в авторку, що охоче взяв би мої наступні тексти. Ще вчора мені здавалося, у мене це все є. І ось — книга, над якою я працювала два роки, яку дописувала всю відпустку, бо мене квапили у видавництві, не вийде. Я маю знову стукати у двері, отримувати відмови й мовчанки. Тобто йти на нове коло, знову як початківець…

Мальва мовчки дивилась на Марію, дивуючись її наполегливості. Двадцять років! Очманіти! Найбільшій мрії самої Мальви було менше двох, і дівчині навіть не хотілося думати про поразку…

– Угу, от і я вирішив, що мені вже пізно починати знову, – кивнув Чорне Пальто. – А що цей язикатий про публічну ганьбу молов?

– Це також болюча річ, але не найголовніша. Треба придумувати, як пояснити френдам, підписникам, читачам — усім, кому я за наполяганням видавця розтрубила про нову книгу ще під час роботи над текстом — що її не буде. А ще – їздити на фестивалі для підтримки вже опублікованих книг і зустрічатися з людьми, яким мене представляла видавчиня: “А це Марія, вона пише для нас уже другу книгу!” Мені здається, вони всі бачитимуть на мені тавро нездари.

Мальва зітхнула. Тепер ліпше розуміла ту старшокласницю в попередній школі, яка наковталася таблеток, коли стало відомо, що вона не дотягне до медалі.

– Наплюй, – почувся незнайомий хриплий голос. – Людям пофіг на всіх, крім себе. Вони глянули, ляпнули, промотали, пішли і забули. З нами теж так. Коли ти на нулі — ти ангел і герой, а коли вернувся інвалідом — геморой і “ми тебе туди не посилали”. Не пояснюй їм нічого, піди з соцмереж. Знайдеш видавця на нову книжку — повернешся.

– Але це може бути довго. Читачі мене забудуть, підписники відпишуться. Та й видавець не захоче мати справи з автором, котрий не веде соцмереж.

– Кому твої книжки справді подобаються, не забудуть. А хто забуде, той і не був фанатом. Підуть одні — прийдуть інші.

– Слухай, Маріє, а скільки коштує видати ту книжку? – озвався Чорне Пальто. – Диктуй свій номер. Якщо виживемо — підмогну, чим зможу.

– Дякую, але після співпраці з видавцями йти в самвидав — не варіант для мене, – зітхнула письменниця. – Немає в мене підприємницької жилки і харизми піарника.

– А ти диктуй, – той уже дістав айфон. – Так, що за нафіг? Він мертвий!

Мальва витягнула з кишені свій смартфон. Він теж не відгукнувся ні на кнопку живлення, ні на комбінацію рестарту.

– Ці альдебаранці не такі дурні, щоби залишити нам можливість щось зняти або записати, – кинув Максим. – Я свою мобілку перевірив зразу, як очуняв.

– Тоді в кого є ручка? – не розгубився Чорне Пальто. А обвівши усіх поглядом, зупинився на Мальві. – Агов, мала… як там тебе? Квітка?

– Мальва я, – буркнула дівчина. Їй цей тип дуже не подобався. Повадками на публіку нагадував вітчима. Такі усюди мають друзів і завжди виходять сухими з води… Але за ручкою в рюкзак таки полізла.

– О, що то значить людина у школі вчиться! – вигукнув Чорне Пальто і наготувався писати на долоні. – Як не хочеш самвидав, то маю знайомого редактора в Харкові, попрошу глянути твій рукопис.

– А за живий контакт буду вдячна, – усміхнулась Марія і продиктувала номер.

– Ти хоча й лох, Вальок, але жаль тебе, – Чорне Пальто переклав ручку в ліву руку і наставив праву долоню. – Диктуй ще свій. Виберемося — я тебе знайду, закрию борг. Тільки скажи мені: напуркуа ти взагалі ту кредитку брав?

– У банку сказали, що пенсійну відкриють тільки разом із цею.

– Намахали тебе, Вальок. Може, потім ці самі банкіри і тирять гроші в таких ото дурників. Але підставляти інваліда — це взагалі дно.

– Гена, що ж ти перед смертю такий щедрий не був? – примружився Олег.

– А знаєш, – серйозно глянув на колишнього військового Чорне Пальто, – до мене тут дійшло, що я, виявляється, ще не остання людина в цьому світі. Те, за що люди вішатися готові, для мене навіть зараз невеликі гроші.

– Пані Галино, – озвався Максим до старенької, яка досі катуляла камінці в долонях, – а ви що скажете?

– У мене внучок є, – зітхнула та. – Петрусь. Добрий, ласкавий, подільчивий. Може, він там десь сумує за мною, але нічого не вдіє, бо малий іще. Дай Боже, щоб він виріс не таким, як його батьки.

І кинула сяйний камінчик, не влучивши в отвір. Але за мить чорнота його проковтнула.

– Я не тільки про це, – повів далі військовий. – У мене хата в селі є, прабабина. Вбита трохи, бо там давно ніхто не жив, але грубка є, газ проведений, є дрова, криниця, город….

– Ти… мені… пропонуєш?.. – схлипнула безпритульна.

– А що? Вам потрібно десь жити, хаті треба, щоб у ній хтось жив. Усе складається. Я там трохи навіз матеріалів, щоб її підлатати, але руки поки не дійшли…

– О, якщо є чим, то і я потрошку латати буду, де зможу! Тріщини заробити, пошпаклювати! Я ж із села, не безрука! – оживилася жінка.

– Тоді що, попросимо наших рептилоїдів закинути вас до мене в село. А коли мобілка оживе, я наберу голову ОТГ і скажу, що це не самозаселення, я вас пустив. О, в умивальниці на горіхові — целофановий пакетик, там ключі. Сусіди добрі, скинуться — і їсти, і посадити буде що. Фермер якусь допомогу оформить, він у нас волонтер — четвертий рік на фронт класне тушло крутить. А там і я знайду, як вам готівки підкинути.

– Дякую, синку, дякую! – пані Галина не втирала щасливих сліз.

– Так, у нас лишилася найменшенька, – нагадав Чорне Пальто. – Мальво, ти одна ще не проголосувала.

– Ви теж, – наїжачилася дівчина.

– Ну, зі мною ж наче все ясно, що я не за ведмедя… – й іскорка-блискітка поцілила в чорну діру.

– До речі, – Марія повернулася до дівчини, – тобі далеко до тітки добиратися?

– Далеко, – Мальва підвелась і кинула прозорий камінчик, ховаючи інший до кишені.

– Може, попросимо їх закинути нас двох до мене в Чернівці? Звідти ближче до Ужгорода…

– Навіщо ж усе так ускладнювати, – почулося позаду лагідне. – Мальва прокинеться в альтанці на тітчиному подвір’ї.

Позаду стояла Золотоволоска, її блакитні очі сяяли такою добротою, якої дівчина давно не бачила в маминих.

Термінатор уже розгорнув перед Максимом голографічну карту, а той масштабував її, шукаючи потрібну точку. Чорне Пальто підсів до Олега і щось йому толкував.

– Ні, Геннадію, на жаль, із вашим варіантом чекати на допомогу доведеться ще півроку, – мовила прибулиця, – і немає жодних гарантій, що після операції нога зростеться правильно. Ми готові запропонувати вам, Олегу… тобто Олеже, цілковите відновлення.

Той мовчки дивився і чекав чи то продовження, чи то підступу.

– Ні, ми нічого від вас не хочемо, крім збереження таємниці про те, що ви тут побачите. Я вже розбудила лікаря, якому асистуватиму…

– Він… хірург-травматолог? – нарешті озвався ошелешений Олег.

– У людському розумінні він радше маг-цілитель, – усміхнулася Золотоволоска. – А хірург — я.

– Очманіти, – ледь чутно мовила Марія.

– До речі, – підвівся Термінатор, – до вас ми теж маємо пропозицію. Якщо ми вже тут є, то чому б людям про нас не дізнатися? Чи погодитеся ви написати фантастично нефантастичний роман? Чи повість. Аби люди довідалися про справжніх прибульців, а не оце… жаб, альдебаранців чи рептилоїдів.

Гена з Максимом побуряковіли і втупились у підлогу.

– Я б із радістю, – в Марії заблищали очі, – але все залежить від умов…

– Умов жодних. Поки Олег на лікуванні, я знайомлю вас із нашим світом та історією, відповідаю на ваші запитання, а через дві доби ми повернемо вас обох по домівках і полетимо далі.

– А ваш… старший не буде проти, що я тут на трошки залишуся?

– У нього тепер інший клопіт — визначитися, куди нам далі.

– Вибачайте, але я таки спитаю, – Чорне Пальто іще пашів, але вже рвався до слова. – От нахіба… ой, перепрошую, навіщо був увесь цей цирк? Ви ж не дурні, ви ж і так знали, що ніхто вам Землю не віддасть!

– Ми передбачали це, – вперше усміхнувся Термінатор. – Але розумні істоти можуть бути дуже непередбачуваними. Це я не про голосування, а про те, що під час нього сталося тут поміж вами. Ми навмисно обирали серед тих, кого людство засудило, не залишивши шансів, або ці шанси надто мізерні. Якщо більшість із вас у часи екзистенційної кризи здатні відкриватися на інших, виявляти емпатію і ділитися тим, що потрібне самим, у цієї цивілізації є майбутнє.

– А що ж ви так тішитеся? – озвався Максим. – Ви ж вибирали з розрахунком отримати те, за чим летіли. Що розчаровані, нещасні, зраджені, обкрадені, злі на весь світ люди віддадуть вам Землю.

Військовий замовк. А Мальві подумалося, що й цих прибульців у разі успіху потім так само міг викурити хтось інший.

– Ми робимо те, що належить за законом і жеребом, але хто сказав, що ми цьому раді? – зітхнула Золотоволоска. – Я медик, а не кат. Він, – кивнула на Термінатора, – інженер…

– По ходу, кат у вас — той старий, – кинув Геннадій.

– Ні, він наш голова… президент по-вашому. І йому зараз найважче зберегти баланс поміж нашою метою і тим, якими ми є. Я знаю, що в порівнянні з ним ми виглядаємо… людянішими, але це радше побічний ефект тривалої підготовки до контакту. Він тут — спостерігач, його місія стосується лише раси, яка поклала в ньому свою довіру. Ми ж як контактери бачимо вас, розуміємо і… так, парадоксально, але радіємо, бо не змогли б після цього, – Золотоволоска обвела поглядом присутніх, – брати участь у виконанні вироку… Історія штовхає наш вид або до великого прориву, або до великого злочину, та ми все ще сподіваємося на перше.

– А чи були у вас спроби тераформувати планету, потенційно придатну для життя? – поцікавилась письменниця.

– Це дуже правильне запитання, – Термінатор із визнанням глянув на Марію. – Ви отримаєте на нього вичерпну відповідь: спроби, результати, доля колоній. І чому цей шлях не для нас.

– Я вже чекаю цю книжку! – потер руки Геннадій.

– А… де ви так добре вивчили нашу мову? – нарешті дала волю цікавості Мальва. – І взагалі, ви поводитесь, як люди… ну, майже всі. Якби зустріла на вулиці, не подумала б навіть, що ви іноземці, не те що іншопланетяни. Просто трішки диваки…

– А ми тут уже не вперше. Аби обрати суддів, нам потрібно було вас зрозуміти. А щоби знайти спільну мову, ми вчилися взаємодіяти, бо спостереження цьому доволі слабо сприяють. І тут уже ви самі нам у цьому допомогли, – засміявся Термінатор. – Дехто регулярно співпрацював із нами, свято вірячи, що робить добру справу — навчає штучний інтелект. Молодці, таки навчили.

Мальва закам’яніла. Вона й сама знічев’я часом переписувалася з чатом GPT, а в декого з однокласників і дня не минало без нових картинок, музики, а часом і творів на задану вчителями тему, які все ще стрьомно переписати в зошит навіть двієчнику, зате посміятися є з чого. Але це були просто ігри з ШІ, а є ж люди, які з ним працюють цілком серйозно!

– Добраніч, земляни! Щасти вам! – мовила Золотоволоска.

І Мальва поринула наче в пухку невагому ковдру.

***

Хоча й Рита попереджала, що на кордоні Мальву можуть фотографувати та сканувати відбитки пальців, дівчина розхвилювалася, коли їй сказали подивитися в камеру, а потім покласти долоню на сканер. Офіцер довго видивлявся щось у комп’ютері, гортав її паспорт, потім навіщось Ритин, і нарешті розгорнув кіпу документів, які йому подала тітка.

“Заспокойся, тільки не кіпішуй”, – вмовляла дівчина сама себе. Із паперами на виїзд усе гаразд, а про те, що вона не збирається повертатися, ніхто поки не знає. У тітки є всі документи про родинні зв’язки, їх не повинні ні затримати, ні розлучити!

Коли погляд прикордонника спинився на Мальвиному дозволі на виїзд, дівчина затамувала подих. Здавалося, час зупинився, а вона все не могла вдихнути. “Тільки не кіпішуй”, – а відчувала, як мокріють долоні.

Раптом він звів погляд на неї. Пильний погляд, який не віщував нічого доброго. Мальва намагалася розслабити м’язи обличчя, не так часто кліпати і не так пильно дивитися, але чи вдасться їй? Чи спише офіцер її хвилювання на те, що вона вперше перетинає кордон?

Коли папери згорнули і двічі клацнула печатка, дівчина ледве не обійняла тітку тут же, перетнувши лінію. Хотілося стрімголов кинутися до машини і помчати якнайдалі звідси, але Ритина рука на плечі вгамовувала. “Спокійно, тільки не кіпішуй!”

Лише коли зупинилися на заправці і тітка усміхнулася, Мальва розридалася. Страх, тривога, недовіра, відчуття небезпеки, яке майже кидало в паніку, необхідність постійно себе контролювати та невластива їй навичка до хитрощів, для здобуття якої мусила відмовитися від частки себе — усе це так довго тримало її в полоні, що вона забула, як це — просто бути дівчинкою, вільно виражати свої емоції, пригортатися, довіряти і бути певною: мама завжди на твоєму боці, у світі є місце, де тебе ніхто не скривдить, де ти завжди знайдеш затишок та захист.

Тепер це все виливалося з неї сльозами, покидало тіло із тремтінням і залишало душу з ледве вимовленими словами, які тітка навряд чи зрозуміє. А Рита обіймала її, цілувала в маківку, шепотіла ласкаві слова й запевнення, що вона нарешті в безпеці й тепер усе буде добре.

Мальва усе ще не мала такої певності. Ні, дівчина не сумнівалася в добрих намірах тітки, але попереду був іще, може, й не довгий, але дуже страшний шлях у невідомість. Скоро вона подзвонить мамі, аби сказати, де вона і з ким. Розповісти, чому пішла на цей відчайдушний крок, розуміючи всі його наслідки. Аби ще раз спробувати достукатися. Може, хоч тоді мама нарешті повірить…

– Тримай ось, – Рита дістала пачку паперових носовичків. Мальва взяла і діставши один, запхала решту до кишені пуховика…

Її пройняло струмом. Це ж саме сюди вона поклала ніж, а потім так легковажно про нього забула! Як його не знайшли на кордоні?

Але ножа не було. Пальці намацали камінчик. Той, котрий вона після голосування прихопила на пам’ять. Голосування… Здавалося, це було так давно. І видалося б сном, якби на світанку не прокинулася в альтанці на тітчиному подвір’ї. Рита була першою за довгий час, хто її уважно вислухав і повірив. Авжеж, Мальва уже була в Ужгороді, коли ранковий потяг лише мав відправлятися.

Тоді вона зовсім забула про цей камінчик! Бо не мусила доводити, що те, про що розповіла, сталося насправді. Зрештою, після того, що сталося, на них чекала подальша дорога, нерви і невідомість. Зустріч із прибульцями нічого не змінила в її житті. Ну, майже.

Але тепер дістала з кишені знахідку і… світ перевернувся. На долоні лежав прозорий камінець, а в ньому сяяла жаринка теплого світла. Невже? Невже вона цієї ночі проголосувала чорним? Мальва ж готова була присягтися, що саме цей камінь вкинула у чорну діру!

– Що трапилося? – занепокоїлася Рита, сівши в машину з двома папірянками в руках.

– Я… я не знаю…

Мальву кинуло в жар, їй хотілося якнайшвидше вибратись із пуховика й запхати його на заднє сидіння, де лежав наплічник.

Поправляючи рукав гольфа, дівчина угледіла на правій руці рисочку. Звичайну рисочку чорнила. Відсунувши рукав, побачила на внутрішній стороні зап’ястя абияк накарлюкані два рядки:

“ювелір оцінить
свобода купується”

На душі розвиднялося. Ні, вона вночі таки не помилилася під час голосування. Просто дивні прибульці вирішили подарувати їй її “бюлетень”.

Мальва звела погляд у захмарене небо.

“Щасливої дороги!” – побажала їм. І собі.