Портал між епохами
Не залишаючи за собою жодного сліду, Літописець брів Києвом, відчуваючи втому і знесилення. Тепер після тисячі років повернутися сюди було дивиною, але й місією, від якої він не міг втекти чи відректися. Якщо він не порятує цей світ, то не залишиться жодної живої душі, навіть жодного залізного велета, який поскрипуючи залізом сновигає Києвом. Оці залізні створіння найбільше дивують Літописця, хоча, зараз його уже нічого не дивує. Добре, що зберігся його літопис, затертий, засмальцьований з вижовклими сторінками, якого він надійно ховає під мантією.
Ящур, затуливши сонце, пронісся над головою Літописця, шарпнувши його темну, вигорілу від часу мантію.
— Ти дивися, що за дивні створіння заполонили це місто! Довкола сновигають люди — диваки, мов якісь незрозумілі створіння.
— Відступіть з дороги, — Літописця штовхнув кремезний воїн у плащі, а його грубий та гучний голос озвався, мов відгомін, понад водами Дніпра. Здалося, що знялися хвилі над могутньою річкою.
— Не підкажете, тут на майдані, десь недалеко, має бути місце давнього капища. Я шукаю уже котру годину, і ці блискучі вітрини засліплюють мені очі, — старець у білій полотняній сорочці, прикритій сивою заплутаною бородою, зляканими очима роззирається поміж багатоповерхівками, розмовляючи з духами громів.
Літописець слухає ці розмови, а сам дивується людям з різних епох, яких стрічає на вулицях, і тривожиться, тому що знає — ні до чого хорошого це не приведе.
Гучний звук озвався з сусідньої вулиці, Літописець розумів, що допомогти нічим не зможе, але тільки визирнув з-за рогу. Дивне видовище: дружинник у кольчугах рубає машину, але та, мов жива істота не дається. Стоїть, виблискує, тільки віддзвонює метал.
Літописець дістає свій записник, сідає на вибілену лавку і починає виводити щось на папері. Щойно він своїми довгими пальцями огортає перо і вмочає його у чорнило, руки стають такими ж темними та зашкарублими. Мантія теж темніє. Слова, що він виводить спочатку пропливають у повітрі, тобі лягають на вицвілий жовтий папір. А очі аж світяться бурштином від кожної літери, що торкається паперу. Здається, що світ довкола завмирає, тому що стихають усі слова, і навіть вітер не гне каштанів та бузку, що виструнчилися попід брукованою вуличкою. На Літописця ніхто не звертає уваги, його ніхто не сприймає за ворога чи друга. Вони всі дивуються, але досліджують, що можуть зробити, щоб не сталося неминучого. І тільки Літописець може переписати майбутнє, але досі не знає, як і для чого. А ще коли це краще зробити, і чи вийде у нього? Здається, він один застиг і виводить літери спочатку в повітрі, потім на папері. Всі інші зазирають у щілини, вишукуючи якісь ключі, манускрипти, коди й таємні письмена.
Літописець знає, що потрібно знайти у всьому цьому гаморі й хаосі гору, де був похований Віщий Олег. Він розуміє, що реальність руйнується поступово, як бруківка на вулицях сучасного Києва. Але вогонь, що запалав на Щекавиці цієї ночі — негарний знак, що древні сили пробудилися. І Літописець ще не знає, чи зможе він спинити всі ті сили і врятувати майбутнє цього міста, де ховаються легенди минулого і закладаються камені майбуття. Хоча, в завтрашньому дні Літописець вбачає тільки залізо і кодерів, але він може все переписати, аби тільки знав, як. Він іде на гору, туди де його покликав посланець у плащі з каптуром, тож його обличчя Літописець не розгледів.
На горі довкола величного вогню зібралися ще зночі ті, хто теж хоче розгадати секрети порятунку цивілізації від порушення часових вимірів. Камінь, на якому викарбувані слова «вогонь, що запалав, або забере усе і всіх, або відродить і збагатить. Вибирайте…». Літописець вибирається на Щекавицю, тримаючи під рукою свого товстого записника-літописа. Люди, які призначили йому тут зустріч, стоять біля вчорнілого каменя і вже вкотре перечитують ці слова. На Щекавиці Літописець відчув якусь силу, що змушувала його думки літати аж під хмарами, змішуватися, каламутитися і ставати просто уламками незрозумілих думок. А йому потрібно думати чітко і виважено. Він хоче й може врятувати цивілізацію і це місто, що ввібрало дух всіх історичних епох, що приховує загадки правителів і вождів, що омите кров’ю і слізьми, закарбоване в хрестах і уквітчане віками.
Літописця стрічають і вказують на вільне місце довкола вогню, що запалав на Щекавиці цієї ночі.
— Ми маємо зробити жертвоприношення, — першим озивається волхв, одягнений у лляне лахміття, неголений і нечесаний, — саме тут, біля цього вогню. Саме ця жертва зупинить розрив часу.
Інші присутні тут перезираються, залишають свої думки в тиші, що нависла над Щекавицею. Літописець озвався тихо, немов боявся порушити тривогу, яка нависла над містом і цією горою.
— Серед усіх хронік бачу сотні версій кінця світу і сотні можливих дій, але поки не можу спинитися на жодній. Одного разу я відкрив Око Велеса, яке дозволило мені бачити Київ у всіх часових розрізах. Відтоді я веду свій літопис, знаючи не лише минуле, а й можливі майбуття. Я знаю, що станеться, але не знаю, яка саме версія майбутнього стане реальністю, поки не запишу її, — Літописець здіймає над вогнем свої письмена, струшуючи з них попіл, і проводить поглядом довкола.
— Я все життя присвятив археології, але жодного разу не бачив Ока Велеса, хоч мріяв знайти, — озвався захоплено археолог.
— Я натрапив на нього тільки раз у житті, і зараз як не шукаю шлях до нього, не знаходжу, — сторожко відповів Літописець.
— Я знаю, що десь тут під землею, під величчю Щекавиці, є Око Велеса, яке треба відкрити, щоб змінити долю світу. Я сам не справлюся, але вірю, що разом ми зможемо все, — додав вчений-археолог, стомлений і сонний, бо кола довкола його очей були уже чорно-сині, а рухи мляві та повільні.
— Моє місто встояло від монгольської навали, перетворилося на центр великої імперії, то тепер я втримаю його усіма силами, — грізним голосом озвався князь, у кольчугах якого виблискував вогонь, що то розгорався, то притухав.
— Якщо нічого не зробити, місто або розчиниться у вирі реальностей, або застигне у вічному хаосі, — мовила людина-залізо, сучасний робот, який був дивним для всіх, — але зараз не час вирішувати, хто має мешкати у Києві, а кому тут не місце.
Всі п’ятеро здіймають руки догори, тому що відчувають, що тепло від вогню йде в небо, несучи туди всю енергію. Щоб зарядитися на порятунок цивілізації, їм теж потрібна енергія.
Раптом усе відбувається швидко та блискавично. Літописець, зв’язаний ланцюгами та мотузками, падає на землю поблизу вогню.
— Я вам не ворог! Я хочу порятувати Київ, а разом з ним і людство. Я роблю для цього все, що можу, так як і ви всі, — безпомічний Літописець заволав, хоч і не відчував у собі сили боротися з розгніваними мешканцями різних епох.
— Ти єдиний, хто пам’ятає все минуле і знає майбутнє, ми маємо принести тебе в жертву, і тоді всі часові пласти стануть на свої місця, — вигукує волхв.
Літописець враз опиняється на спеціальній дерев’яній перетинці над вогнем, він відчуває, як вогонь пробирає теплом усе тіло. Літописець міцно тримає свого записника, тому що тільки він знає — згорять усі його записи, зникне все з Землі, і не тільки Київ.
Літописець просить про порятунок, але волхв не хоче його чути і свято вірить у жертвоприношення.
— Я можу написати продовження світу! — хриплим голосом озивається зляканий Літописець.
— Чому ж досі не написав? — вигукує волхв.
— Я не знаю, що це має бути — чи буде це сучасне місто, князівський град чи мегаполіс майбутнього? Я маю написати єдину правильну версію історії, що збереже Київ, але не дасть йому розірватися між світами.
— Ти брешеш! — волхв стоїть біля вогню, а його сиве волосся розвівається за вітром, що розносить жаруки від вогню.
— Я вирушаю шукати Око Велеса, сховане в печерах Києва, яке може змінити долю Києва. І не поспішайте робити необдуманих вчинків. Легко спалити когось із нас, але важко буде потім повернути життя у це місто, — археолог попрощався з усіма і вкотре застеріг волхва від агресії та злості.
— А може, Літописець каже правду! — озвався гучно князь, — маємо залишити ту версію Києва, де він найміцніший, найстійкіший, де він править світом.
— Якщо спалите мене, то знищите всю лінію часу, — тихо озивається Літописець, в очах якого відбивається вогонь, що палає на верхівці Щекавиці.
— Я краще знищу це сучасне місто, воно не зберегло історії, таємничості минулих віків, — князь махає своїм мечем у намірах убити всіх і знищити все у цьому місті, але він розуміє, якщо ніхто його не підтримає, то сам він цього ніколи не зробить. Гурт — це сила, а один — не воїн.
За годину, допоки всі сперечалися й щось доводили один одному, до гурту повертається стомлений археолог. Поспішаючи і загадково окидаючи поглядом розлючених людей, що випадково зібралися тут, біля вогнища, він поспішає примирити їх.
— Я знайшов вхід до підземель, здійснив свою мрію і тепер щасливий від того. Але Око Велеса не відкривається переді мною. Не розумію, чи я маю не достатньо сили, чи я не спроможний вирішувати історію свого рідного міста, — археолог сумовито окинув поглядом усіх, що поїдали його поглядами.
— Не забудьте, що тут є ще я, — озвався Архіварій, робот з майбутнього, який досі мовчав, і на якого ніхто тут особливо не зважав.
— Ти взагалі не людина, і не можеш вирішувати нічого ні в цьому світі, ні в цьому місті! — вигукнув розгніваний волхв.
— Я працював над архівацією історії людства, але цей дивний часовий розрив збив мене з пантелику, та не хвилюйтеся. Я щось вирішу.
— Якщо штучний розум творить долю, то це вже не воля богів, — озивається волхв, — іди геть і не заважай нам вирішувати майбутнє людства.
— А чи збережеш ти усі мої записи, архівуючи історію? — озивається Літописець, що й досі висить над вогнем і щомиті здригається, відчуваючи крихкість цього світу.
— Чекайте, адже цей робот і справді не просто машина, — озивається археолог, та волхв просто нервово спльовує і починає лаятися.
— А ти міг би зробити Київ могутнім містом? — з надією озивається до робота Архіварія князь.
Той тільки поскрипує залізом, розуміючи, що варто зважувати кожне слово.
— Якщо ми зійдемося на одному варіанті, то Київ може бути врятованим, а разом з ним і усі ми.
— А ці змішані часові пояси повернуться на свої місця? — озивається археолог, і Архіварій киває своєю залізною головою, а на екранчику, що у нього на грудях, рухаються в цей час якісь коди, літери, цифри, знаки.
— Чи можете передати мені свій записник-літопис? — звертається він до Літописця, огорнутого вчорнілим димом.
Той аж здригається, бо вогонь уже починає пропікати тіло, а сам він заходиться від кашлю.
— Я… Чи можете спустити мене на землю, мені не зручно так розмовляти, — прокашлюється і протягує Літописець.
Волхв недовірливо зиркає на нього, а князь з археологом перезираються і вмить звільняють Літописця з дерев’яної палі. Той струшує руки, що заніміли від висіння, але в цей час не випускає з рук свого літопису.
— Я не розлучався з цими записами навіть, коли були війни й різні катаклізми на Землі. Я беріг цей літопис під мантією сотні років, щоб тепер просто віддати його залізному створінню? — Літописець озивається тремтливим голосом, — я зараз візьму перо до рук і зміню увесь хід історії. І не потрібно різним залізним монстрам встрявати у хід історії.
— То пиши! — вигукує археолог, — я теж думав, що коли знайду Око Велеса, то вирішу весь хід історії, та моєї сили виявилося недостатньо.
— А я ввібрав силу всіх віків і тепер можу все, — тихенько мовив Літописець.
Усі глянули на старого чоловічка у потертій мантії, що аж зігнувся від ваги літопису, якого носив під рукою, і важко видихав при кожному слові.
— Твій час минув, твої записи уже не мають тієї сили… — озвався археолог.
Літописець почесав свою сиву бороду. Тремтливою кістлявою рукою провів по палітурці свого літопису і простягнув свою роботу Архіварію. Той проскрипів залізом, що від вологи та тепла потребувало змащення, і взяв літопис, мов найбільший дар.
— Я збережу його, він уже історія, але тепер мій код, що я прописував роками задля майбуття цивілізації, має порятувати нас усіх.
На екранчику, що вбудований у його тіло, Архіварій починає сканувати всі версії Києва одночасно — княжий град, козацьку столицю, імперський мегаполіс, радянське місто, цифровізоване майбутнє. У нього в пам’яті є всі можливі версії Києва, і він бачить місце розриву, де щось пішло не так і часові межі зсунулися.
— Щоб Київ знову не розірвався, хтось повинен стати хранителем для нової реальності, — пояснює робот.
Усі перезираються між собою і згоджуються, що це може тільки робот.
Він використовує вогонь, що височить на Щекавиці, як точку перезапису: старі часові аномалії згоряють у ньому, а нова версія міста народжується з попелу. Усі стоять довкола полум’я і дивуються — воно то згасає, то спалахує з новою силою. Вогонь поступово змінюється — стає не руйнівним, а очищальним, розпадається на іскри, які розлітаються по всьому Києву, відновлюючи його реальність та сучасність. Архіварій, кодуючи щось на своєму екрані, відкриває вогонь як браму між епохами, через яку всі гості повертаються у свої часи. Часові пласти поступово розходяться: волхви мандрують у свої часи, князі повертаються у свою добу, козаки – у свою, роботи – у майбутнє.
Вогонь стає переходом у часі, а потім повільно-повільно згасає. Робот Архіварій залишається сам на вершині Щекавиці. Від полум’я залишилося саме попелище, від каменя — купа дрібних уламків. Київ потопає в зелені та цвітові каштанів. Робот залишається в Києві як новий Літописець. Літопис він збереже як артефакт, а новим місцем, де пишеться історія є екран на його тілі. Життя триває.
Дивно, але це перший чи другий твір з прочитаних, де згадується власне Щекавиця. Учасники чомусь старанно оминають цю тему. Але то таке, бо не всюди навіть є кінець світу чи його очікування. Тут – є.
Колоритне оповідання (так, саме оповідання, з художнім баченням, а не просто текст). Літописець у «квантовій суперпозиції» – цікава ідея.
Що найбільше порадувало: цей твір нагадав моменти з гри «Три тіла» у романі «Проблема трьох тіл».
Ближче до кінця подумав, що це чиєсь передсмертне марення, але не вгадав.
Що найменше порадувало: бракує якоїсь експозиції, тому важкувато сходу зрозуміти що відбувається, що за Око Велеса і т.д. Плюс, сам текст побудований, як смуга перешкод – важкувато йде. Здається, що автор навіть не читав його після написання. Якщо добре вичитати – буде файно.
Загальні враження неоднозначно-позитивні.
Удачі, авторе.
Хтось таки вирішив максимально жорстко випробувати мою любов до читання…
Однак, я осилив текст (оповіданням це тяжко назвати). Стиль схожий на шедеври від ChatGPT. Або на якийсь лютий модернізм. Хоча, місцями було навіть кумедно! Наприклад, летючу тварину з епохи динозаврів було названо небезпечною вірусною хворобою. 🙂
Вітаю, Авторе/Авторко!
Ідея цікава, але твір більше схожий на чернетку, нарис, над яким варто попрацювати. І є повтори в реченнях, які треба вичитати.
Удачі на конкурсі!