Стриж під куполом

Розділ 1. Скринька та сургуч

Стрілки годинника клацнули сухо, мов ножиці, відрізаючи останні секунди дня. Іржаві шестерні заскрипіли десь усередині, важко, натужно обертаючи механізм, що зламаним голосом співав часу в такт. Дванадцять. Годинник бив гордо, голосно, і танцююча пара в крихітному віконці ледь помітно тремтіла. На камінній полиці дзеленчали порцелянові фігурки, а одна рожевощока гарненька пастушка підібралася зовсім близько до краю.

У кабінеті було темно. Єдина гасова лампа, що стояла на широкому столі з червоного дерева, створювала тіні, що бігли по стінах. Ті чіплялися за чудернацькі візерунки на шпалерах, чорнильними плямами застигали по кутках, вкриваючи підлогу сірою вуаллю, через що кімната здавалася продовженням погано очищеного каміну. В осередку ледь помітно біліли недоторкані полум’ям уривки листа, поряд червонів кепською плямою пролитий на килим сургуч. Яспер змусив себе відвести від того погляд, але зникнувши з виду, пляма ніби оселилася на краю свідомості, як свербіж чи піщинка в черевику, не даючи спокою одним лише своїм існуванням. Дратівлива дрібниця. Яспер зчепив руки і до болю стиснув праву долоню, щоб неспокій нарешті зник.

Десь у хаті грюкнули двері. Не чекаючи поки кроки і бурчання наблизяться, Яспер повернувся до столу, де крім паперів і журналів, була розкладена зовсім нова морська мапа. У світлі лампи кожна її деталь, починаючи від химерного напису, закінчуючи дрібними цифрами на меридіанах, виразно виділялася на білому полотні.

«Скляний світ» — проголошувала в’язь у самому кутку. Яспер доторкнувся до намальованого континенту, ніби окреслюючи невидимий маршрут, і двома пальцями «покрокував» від Австрійської імперії – що була охоплена нині скорботою через смерть імператора, – крізь шторми Північного моря до берегів смарагдових кельтських островів. Дика земля. Купіль магії, звідки чари, подібно до стрімкого Гольфстріму, вливалися у світовий океан. Колись давно магія змінила світ, перетворивши сіль моря в неприступні дзеркальні стіни. З дитинства Яспер чув історії про вири та потоки, крізь які можна було подорожувати на багато-багато миль. Тепер він сам зустрічав купців, що прибували з усіх кінців світу на важких торгових судах.

«Бам!». Двері кабінету відчинилися, грюкнувшись ручкою об стіну, через що на шпалерах з’явилася помітна вм’ятина. До кімнати ввалився одягнений у нічний ковпак чоловік, а за ним і слуга, що чимчикував зі свічкою в руках. «Фуф», — пихкав він. Яспер виструнчився і, клацнувши підборами, чітко вимовив:

— Прибув за вашою вказівкою, герр ван Майєр.

Людвіг ван Майєр невдоволено засопів. На ньому була ліврея, накинута прямо поверх сорочки, і м’які домашні туфлі із загнутими носками. Пишні бакенбарди стовбурчилися після сну, а величенький живіт зухвало стирчав так, що навіть у цю пізню годину чоловік виглядав дуже солідно. Інакше, втім, і бути не могло, адже, схоже, тільки така статура і личила засновнику чималої поштової компанії, власнику трьох кораблів і почесному члену клубу «Червоні кити».

— Заради всіх святих, Гірш, — буркнув ван Майєр, грізно показуючи на Яспера пальцем. — Якщо це могло почекати ранку, я вижену тебе під три чорти.

Яспер кивнув, приймаючи таку умову. Йому не вперше доводилося чути подібні погрози примхливих панів. Швидко стрільнувши поглядом у бік злощасної плями, він простяг пану ван Майєру листа, що витяг із внутрішньої кишені. Той миттєво спав з лиця. Клацнувши пальцями, вказуючи слузі на стіл, він сам перший ступив до бюро, щоб вивудити з-під обрізків улюблений ніж для паперів, і обережно, вивіреним відпрацьованим рухом, розкрив конверт. Слуга поставив поряд із лампою свічку, додаючи світла.

— О-о-о, — сказав Людвіг ван Майєр.

Його погляд швидко забігав по рядках і зупинився на мить, очевидно запнувшись об якесь особливо каверзне слівце, після чого ван Майєр у явному збудженні стиснув лист у пухкій долоні. Його очі блищали, наче від лихоманки. Він нервово пробігся кабінетом, хапаючи зі столу і полиць журнали, печатки, мапу. І навіщось скляне нікуди не годне прес-пап’є, куплене, здається, як сувенір десь далеко на півдні, у склодува-майстра, що не мав жодної гадки про призначення тієї дивної штуковини. І поки ван Майєр перечитував листа знову, його слуга, явно вловивши думки Яспера, непомітно шморгнув убік, ставши підбором якраз на сургучну пляму. Той усміхнувся краєм рота.

Близько місяця йому знадобилося, щоб перетнути океан разом із поштовим кораблем, що зупинявся в кожному порту, через що бліда шкіра Яспера вкрилася хворобливими опіками, які й досі розцвічували йому шию та підборіддя, ховаючись під шаром корости. Не знімаючи капелюха, кітеля і рукавичок навіть у найспекотніші дні, він виглядав дивно навіть на тлі капітана, що любив яскраві східні тканини, і швендяв по палубі в модних черевиках на підборах так само впевнено, як і по центру Відня. Світле волосся, брови, навіть вії Яспера – трохи рудуваті з дитинства – під сонцем і солоним вітром втратили залишки кольору, ставши білішими за суддівську перуку з найкращої вовни. Але, що головне, чортове ядро, що колись просвистіло в Яспера над лівим вухом, замовкло, нарешті, в його голові, дозволивши вперше за кілька років відчути себе в безпеці.

Він отримав посилку і супутній їй лист, будучи «списаним офіцером» з репутацією людини надійної, але надто прямолінійної, а ступив на борт поштового корабля на посаді помічника капітана. Місяць у дорозі. Читання карт, книги з морської справи, уроки найкращого на світі квартирмейстера, що спочатку тільки й робив, що сміявся над школярською вченістю вже досить досвідченого, але все ще нерішучого Яспера. Цього ранку корабель зайшов у порт для того, щоб міцно сісти на бюрократичну мілину. Матроси розсипалися по шинках та борделях – топити морську тугу в темному пиві та жіночих пестощах. Докери спустили пакунки та кліті з листами, що розділилися на дві нерівномірні частини для відправки поштовою службою. І поки Яспер уважно стежив за посилками під грифом «терміново», капітан де Лавеа пурхнув кудись із начальником порту і не повернувся навіть надвечір, глянути на корабель востаннє.

Швидкісний парусник, легкий і витягнутий, як стріла, пішов на тривалий відпочинок. А Яспер, покінчивши з роботою, поспішив виконати інше важливе завдання: вручити ван Майєру особисто в руки того ж дня пакет та лист.

Довга стрілка годинника доповзла до позначки п’ять хвилин. Як завжди акуратний, одягнений у трохи вицвілий, але випрасуваний і чистий кітель колись яскравого синього кольору Яспер терпляче чекав, поки власник поштової компанії приборкає емоції. Той ще якийсь час звіряв листа з якимись записами в журналі, а переконавшись, що все сходиться, звернув увагу на Яспера.

— Де вона? Давай її сюди, швидше.

Ван Майєр схопився за посилку, тільки-но Яспер її протстягнув, і з нетерпінням – навіть жадібністю – розірвав обгортку. Шматочки темного паперу полетіли вбік, тонка мотузка впала на килим. Ван Майєр, Яспер і навіть слуга з цікавістю подивилися на скриньку, що вміщалася легко у двох долонях. Вперше хтось із них бачив так близько «заборонену технологію».

Темне поліроване дерево матово виблискувало у світлі лампи, щільно прилягала до корпусу кришка, через що здавалося, ніби скринька не здатна була відкриватися зовсім. Борозни та символи вилися по всій її поверхні, перетинаючи м’які плавні грані, і стікаючись до єдиного центру, утворювали три концентричні кола. Чудова робота.

Людвіг ван Майєр покрутив скриньку, розглядаючи кожну зі сторін, і гмикнув, помітивши, як незвичайно вона важка. Втім відкрити він її не зумів.

— Це, мабуть, працює якось … гм… інакше, — задумливо бурмотів він.

Яспер тихо зітхнув. Цілий місяць він боровся з цікавістю, що ледь-у-ледь та поверталося назад маленькою, але настирливою пташкою, через що думки танцювали навколо загадкового пакунка. А тепер таємниця була так просто розкрита. Що у ньому? Яке воно на вигляд? Незнайомий аристократ, який відправив ван Майєру посилку, відгукувався про неї вкрай скупо, згадуючи лише незначні деталі угоди з власником поштової компанії, але опускаючи її основну мету. «Не твого розуму діло, Гірше. Виконуй свою роботу та тримай язика при собі».

Скринька виглядала маленькою і невинною. Здобута десь на далекому заході, в одному з неприступних міст, що ховалися за шкаралупою дзеркальних стін, вона пройшла довгий шлях у трюмах, схованках і сумках, перш ніж потрапити до рук Яспера. Заборонена технологія. Один маленький пункт зі списку сотень інших, заборонених для «ввезення та розповсюдження у всіх вільних містах та країнах». За винятком невеликих шматків землі біля морських узбереж, де базувалися чорні, сповнені металевим брязкотом та задушливим димом фабрики.

Мершери. Сторожі та володарі, що й на людей мало схожі, єдиний народ, якому дозволено торкатися «неприродно» змішаних із магією технологій.

Для такого складного шляху, скринька виглядала безглуздою та жалюгідно. Наче дрібниця. Занадто дорога, безумовно небезпечна. Яспер не стримав розчарованого зітхання, а ван Майєр, кинувши на нього поблажливий погляд, посміхнувся.

— Перед вами унікальна річ, дорогі друзі, — напівпошепки сказав він. — Цілком незвичайна. Ось так. Ця скринька – не якийсь дерев’яний ящик із купкою шестерень усередині. Це справжнє диво, одне з небагатьох пристроїв у світі, здатне зловити Удачу.

— Впіймати Удачу… — луною повторив за хазяїном слуга.

— Рідку магію, ідеальне паливо, багатство, про яке кожен може мріяти. Та не лише мріяти, а тримати. Нюхати, куштувати на смак. Чи знаєте ви, яка вона на смак?

Слуга зачаровано похитав головою. «Ех», — махнув на слухачів ван Майєр, закочуючи очі. Він ще трохи пройшовся кімнатою, уявляючи гіпотетичний маршрут у гонитві за живою Удачею, після чого різко замовк. Годинник заскрипів та клацнув.

— Це робота для де Лавеа та «Сороки», — вирішив Ван Майєр. — Тримати скриньку довго на місці погана… гм… прикмета, тож слід швидше підготувати все до відплиття. Уф, скільки поспіху. А ти, Гірше, передаси завтра листа капітанові, я чекатиму його на розмову з ранку.

Ван Майєр позіхнув, не домовивши останнє слово, і помахавши долонею, ніби заганяючи до рота більше повітря, швидко накидав кілька рядків прямо на старому конверті. Яспер акуратно прибрав записку. Він коротко попрощався з власником компанії, дозволивши собі не розшаркуватися довго з побажаннями пану приємних снів та здоров’я, але не втримався від усмішки, виходячи за двері. Слуга за його спиною, опустившись на коліна, шкрябав застиглий на килимі сургуч.

Розділ 2. Тінь та канат
Цієї ночі повітря здавалося важким та щільним, як гарячий шоколад. На море опустився штиль, змушуючи прапори й вітрила опасти без сил, через що позбавлені пихи хвилі перетворилися на дрібні брижі. Сонце було безжальне. Краплі вологи осідали на стеклах, блищали у світлі ліхтаря серед рідкої трави, що вигоріла, скочувалися разом з потом за комір, змушуючи плечі нервово здригатися, а очі горіти від солі.

Пахло кавою та перцем. Рибою, гноєм та вугільним пилом. Жирно лисніла в колії від коліс невичерпна калюжа, хропів недалеко від неї, у вузькому провулку між двох будинків, волоцюга в застарілій матросці. Яспер не бачив його обличчя.

«Боже, боже, бідна людина», — завжди журився батько, проходячи повз п’яницю на вулиці з таким виглядом, ніби проводив міську інспекцію.

«Неподобство. Жодного порядку», — додавав потім він.

У ті моменти Яспер упирався поглядом у носки туфель і червонів, ніби сам був відповідальний за весь безлад. А батько, ніби того було мало, закладав руки за спину і вчительським тоном – тим самим що впроподив зазвичай лекції, і тим же, що лаяв вдома за будь-яку помилку мати – описував вголос кожну неприємну деталь. Яспер запам’ятав його таким. Прискіпливим, самовдоволеним чоловіком, що стоїть попереду, повернувшись до всього світу неймовірно прямою спиною.

Він прискорив крок, намагаючись не дивитись у бік волоцюги. Виснажене спекою тіло ледве слухалося. Під кіркою свербіли сонячні опіки, від яких квартирмейстер обіцяв знайти найкращий засіб в усьому порту. Мабуть, варто було все ж таки попросити слугу викликати екіпаж, доїхати до невеликого гостьового будиночку, де здавалися дешево кімнати для «пересічних службовців», і впасти без сил прямо в діжку з водою. Але півдороги вже залишилися позаду. Нічний шлях, освітлений газовими ліхтарями, провадив далі.

Залишалося зовсім небагато, коли Яспер зупинився і, спершись долонями об бортик мосту, глянув униз на висохлий канал, що наповнювався зараз лише схожими на рвань водоростями, сміттям і нечистотами, що йшли кудись углиб колектора. Неподалік чулися голоси, іржання, цокіт і брязкіт. Внизу шмигнуло двійко хлопців, у справи яких ніхто не хотів зазвичай втручатися, а дошки під ногами завібрували, передаючи чиюсь поспішну ходу. Цієї ночі площа за мостом кипіла рухом.

Люди поспішали, розтягуючи мішки та ящики, стукали молотки, віддаючись дзвінкою луною від стін будинків, а в центрі метушні несамовито кричав невдоволений пузатий ослик. Його намагалися тягнути одночасно дві людини, через що тварина тільки сильніше відхилялася назад, змушуючи погоничів вхолосту скрести підборами по піску. Великі, наче підведені білою фарбою очі, сердито дивилися одразу на обох чоловіків.

Яспер забарився. Гул і тупіт десятків ніг змішувався зі стукотом крові у скронях, а почуття тривоги, отруйне й колюче, кісткою застрягло в горлі. Потрібно було вирішувати. Ділова суєта, або гаряча темрява незнайомого міста. Яспер зітхнув, наче набираючи повітря перед стрибком у неспокійні хвилі, і зробив крок. Обходити площу хотілося йому найменше. Занурившись у людську гущу, він поспішив уперед, не дивлячись на всі боки, але одразу уперся у здоровезний смугастий скруток. Той був кинутий прямо на землю.

— Що став?! — Гукнули його одразу. — Хапай мотузок і тягни.

Яспер озирнувся. Знайомі наказні інтонації повернули його до реальності. Хтось пробіг повз, несучи довгі різнокольорові парасольки під пахвою, мерділо потім, фарбою, звіриним загоном. Міцний чолов’яга із дерев’яним молотком закінчував забивати кілки у землю. Яспер скинув заціпеніння. Так само, як і кілька інших хлопців, він узявся за канат і позадкував, натягуючи щільний червоно-білий тент. По шкірі одразу же пройшовся вогник, а руки, протестуючи, затремтіли, проте через мить підкорилися. Тривога розчинилася у приємному гудінні м’язів.

Збоку кректав розпатланий відставний матрос з кучерявим сивим волоссям на грудях, крізь яке ледве проглядалося синє татуювання. Трохи далі, не випускаючи цигарки із зубів, тягнув мотузку громила в купальному костюмі. Йому свистів у голомозу потилицю якийсь невідомий птах зі стопки ящиків. Канат палив долоні, видихали ритмічне «хо» чоловіки, що тягли з усіх боків тент. Той ніби смугастий гриб спухав над землею і мчав ривками до неба, поки, нарешті, не застряг, розпластавшись краями між кілочків і мотузок.

«Фух». Яспер перекинув кітель через лікоть і скинув капелюха. Змоклі білі пасма прилипали до лоба та шиї. Чийсь сердитий високий голос пробився крізь гомін, і Яспер, обернувшись туди, де знесилено знизували плечима невдалі погоничі, побачив зовсім юну дівчину верхи на віслюку. Її слів було майже не розібрати. Тонка, як травинка, чорнява, ясноока, вона вичитувала двох бородатих мужиків, наче хлопчаків, гладячи щасливого осла по сірому загривку. На ній були вільні, схожі трохи на спідницю темні штани, вишита блуза, старомодний чепець, що сяяв у факельному світлі скляними бусинами. Вона легко стукнула п’ятами по боках осла, змушуючи того, немов скакуна, рушити вперед, і той несподівано для всіх легко підкорився, загарцювавши до загону.

— Ось чортова дівка, — гмикнув хтось у Яспера над вухом.

Той відразу відвів погляд. Люди продовжували метушитися, носити, перетягувати, диміти тютюном. З різних боків чулися окрики, лайка і бурчання, що не давало працівникам лінуватися, збираючись у купки. А жінка, яка, мабуть, застала ще імператора – нині покійного – у колисці, повільно й недбало возила пензликом по малюнку, що розтріскався, на стінці фургона.

— Ходімо, — ляснув Яспера по плечу здоровань у купальному костюмі.

Він прихопив птаха і повів кудись крізь площу, де виявилося не так людно. Ніс залоскотав запах диму. Приємний, дров’яний. Тут, біля великого казанка, кругла дамочка в майже білому фартусі квапливо вручила Ясперу кухоль повний каші.

«Це напевно краще за те, що можна отримати у гостьовому домі в третій годині ночі», — вирішив він.

У їжі виявився цілком пристойний смак. Рідкувата, але ситна, приготовлена ​​зі свинячими шкварками і дещицею чорного перцю каша пилася просто так, із кухля. Кожен працівник тримав при собі особисту ложку, вишкрібаючи залишки з дна і потім кидаючи бляшанку у великий чан з мильною водою. Там, зануривши коліна у свіжий бруд, працювало пухкане дівчисько років десяти. Люди, що проходили повз нього, просто жбурляли перед нею посуд, з кожним разом оббризкуючи мийницю водою, і йшли, задоволено посвистуючи, бовтаючи або покурюючи цигарку. Яспер віддав дівчинці кухоль.

— Гей, шукаєш роботу? — почулося позаду.

— Ні.

— Я шукаю, — втрутився відставний матрос.

Розмова поруч побігла по діловим рейкам. А дівчинка зазирнула в середину бляшанки, інспектуючи прилиплу до дна і стінкам не з’їдену кашу, після чого підняла погляд, сповнений такого докору, якого, напевно, не бачив ніхто з тутешніх працівників досі. Яспер прийняв це мовчки.

Знайшовши серед їдців уже знайомі обличчя, він кивнув на прощання, і вирушив додому, струшуючи на ходу кітель та капелюх. Вже було недалеко. Біля краю площі він пірнув у вузький прохід там, де вишикувалися фургони. Більша частина їх була вкрита тінями, але деякі, схожі на прикрашені цукрові коробочки, світилися зсередини теплим світлом. На кожному, здається, був зображений його мешканець, а ось написів на боці Яспер так і не знайшов. Він пробирався тонкою стежкою, вдихаючи запахи деревини, старої фарби, пахощів і сечі. Зовсім поруч чулися приглушені голоси, метушня, стриманий сміх, ніби хтось вічно забувався і починав реготати на все горло, доки співрозмовник його не обривав. Якоїсь миті одна з дверей навіть відчинилася, випускаючи пляшковий дзвін і міцний винний запах назовні.

«Артисти», — поблажливо подумав Яспер.

Він опинився на роздоріжжі, де стежка вела до гостьового дому, але раптом, відчувши щось, обернувся. Між лопаток пробіг холодок. Неприємний, нервовий, як короста чи укус. Біля крайнього з фургонів, майже повністю зливаючись із чорнотою нічного міста, стояла жінка. Високий тонкий силует, довге плаття, пишні рукави. У тінях виразно білів трикутник її обличчя, проте нічого іншого Яспер розгледіти здалеку не зміг. Незнайомка стояла не рухаючись.

У гарячому щільному повітрі гуділи далекі цикади. Кожен запах, мов олія, лип до піднебіння і залишався неприємним присмаком на язиці. Яспер завмер, відчуваючи, як тисне на скроні спека, що лягала на плечі ковдрою. Тіло, ніби застигло в густому киселі, й раптом відмовилося коритися. Незнайомка дивилася на нього. Невідривно, нерухомо. Сяк-так проштовхнувши в горло вдих, Яспер замикав, перевіряючи, чи здатний він взагалі говорити, і це ніби розвіяло липкий жар, що підступав з усіх боків. Тіло знову могло ворушитися.

Яспер повільно, як лялька, зробив невеликий крок. Незграбний, нетвердий. Земля майже не відчувалася під підошвами, і руки здавалися безвільними порожніми рукавами. Капелюх і кітель випали з пальців, що ослабли, опинившись у дорожньому пилу. Але Яспер їх наче зовсім забув. Вперед. Він більше не дивився на жінку, залишивши силует далеко позаду, і що більше Яспер віддалявся, то легше дихалося. Він ішов і йшов, зосередивши всі сили на дорозі, й лише біля дверей своєї кімнати уперся чолом об вологу стіну, згадавши, як залишив ключ у загубленому кітелі.

«Тум-тум-тум», — забарабанив він у квартиру господаря.

Той довго не відчиняв.

— А? Герр Гірш? Чого хотіли? — Позіхнув він, потираючи ліве око так, ніби намагаючись втиснути його якнайглибше в череп.

— Я… гм, вибачте, що турбую так пізно, — зібрав залишки ввічливості Яспер. — Але мені треба потрапити до себе, а ключа на біду ніде нема.

Хазяїн цокнув язиком, припинивши, нарешті, терти помітно почервоніле око. Він без слів зник у кімнаті, подзеленчав, пошарудів, і виринув знову через пару хвилин, вручивши постояльцю дублікат.

— Е…гм, дякую, — ледь видавив Яспер, приміряючи в долоні важку шайбу з напівстертою емблемою, що служила для ключа номерком.

— Доброї ночі.

Хазяїн зачинив двері.

Яспер кивнув, хоча прощатися вже не було з ким, і піднявся до себе нагору. Ключ зарипів у іржавому замку гірше за ланцюги примари помсти, кинулась на плече зі стелі відчайдушна мокриця. Черевики, штани, сорочка – все полетіло на підлогу, а по дошках і куцому килиму покотилися дрібні монети та зерна, що опинилися раптом у складках одягу. Яспер пирхнув і сів на край ліжка. Варто було б повернутися на площу хоча б за капелюхом. Сіль пощипувала опіки, трохи свербіли долоні, що відвикли від важкої роботи, але Яспер не поспішав вмитися. Адже в діжці не було води.

Розділ 3. Сніданок та бджоли
Капітан Марсель де Лавеа снідав. Він сидів на терасі за маленьким плетеним столиком, де ледве вміщався кавник, та із задоволенням намазував джем на смажений тост. Навколо шиї у нього була підв’язана хустка, щоб захистити прикрашену вишитими птахами сорочку з жовтого атласу від випадкових плям, хоча на вусах уже виднівся непоганий запас крихт. Тост сипався, джем шар за шаром зростав. Капітан де Лавеа мовчав.

— То я що, збираю людей? — Не витримав паузи Макс Фейманн.

Він був одягнений трохи простіше, скромніше, хоча місцеві бджоли й вважали саме його зіркою цього дня. Гарний, як і належить квартирмейстерові, капелюх лежав поки що на колінах, незграбно пов’язана краватка явно кренилася кудись убік. А оскільки блюдце вже давно спорожніло, Макс з явним нетерпінням поглядав на вихід із тераси, чекаючи, коли ж почнеться справжній сніданок.

— Так, будь ласка, — відповів де Лавеа, зневажливо витираючи губи запискою від ван Майєра.

Не пізніше, як хвилину тому, він з багряним від обурення обличчям розорявся про «дурні авантюри, підкинуті йому нудьгуючими від неробства людьми». Благо, не називаючи імен, адже навіть у вузькому колі не варто було відкрито ображати власника поштової компанії та партнерів.

— Піти за Удачею? Невідомо куди? Та це просто хлоп’яцтво, — обурювався Марсель.

Яспер ховався від цього спалаху у своїх думках. А дочекавшись затишшя, відпив із крихітної чашки. Чорна, міцна як удар кава, приправлена ​​дрібкою червоного перцю, виявилася такою ж екзотичною, як і вся бухта. У ній був жар тієї ж землі і знайома пряність повітря, присмак рому і гіркота какао, у ній був бриз, бадьорість моря, загадковість чорношкірих танцівниць. Яспер зробив ковток і мимоволі заплющив очі. Кава щоразу повертала його до життя. Він сидів за столом, насолоджуючись прохолодою ранку, і слабкий вітер, що прийшов на зміну штилю, намагався розтріпати ретельно причесане волосся. Випрасувана сорочка, чисті черевики, синя краватка з невеликою брошкою у формі срібного стрижа-серпокрила. Все елегантно та просто.

Квартирмейстер схопився, намагаючись вибратися із занадто вузького плетеного крісла, та тієї ж миті скрикнув, помітивши біля себе бджолу.

— Ходи, ходи, — замахав він, через що де Лавеа стримано зітхнув.

— Тримайте себе в руках, герр Фейманне, це ж тільки бджола. Вам, зрештою, навіть непристойно так панікувати.

— Ага, угу, — відповів Макс, втиснувши голову в плечі. — Цих гадів, знаєте, у морі немає, от і я вже краще це… піду. Дасть бог, найближчим часом відпливемо, тож підготувати ще потрібно багато чого.

— Звісно. Я надішлю слугу після зустрічі з герром ван Майєром, думаю, він дасть більше інформації, ніж у листі.

— Я розмовляв з ним минулої ночі, — напівголосно сказав Яспер. — Пастка для Удачі потрапила до нього не так просто. Ван Майєр безперечно не перший і не останній її власник, і той, хто передав скриньку через нас, знав, що робить.

— Звичайно, — пирхнув Марсель. — Я в курсі планів ван Майєра та компанії, Гірш, ми обговорювали їх тисячу разів. Однак мене просто виводить із себе, як легко він мною розпоряджається. Пише, що вирушати треба за три дні. Три дні! Наче ми не в дальнє плавання йдемо, а за найближчий мис ловити марліна. Хіба це не схоже на хлоп’яцтво? Так довго готуватися, а потім – пуф – і все зіпсувати зайвим поспіхом.

— Все через ту скриньку?

— Правильно, Фейманне. Все через неї. Збирайте людей зі «Стріли Паріса» і…м-м… Не бовкніть зайвого.

— Як скажете, капітане.

— А для мене будуть вказівки? — Спитав Яспер.

— Для тебе? — Де Лавеа струсив крихти з вусів. — Знаєш, я тут подумав… Удачу спочатку потрібно знайти. Її непросто вистежити, то ж експедиція, напевно, затягнеться не на один місяць. Мені б не хотілося піддавати тебе такому випробуванню.

— Тобто ви вважаєте, що я не впораюся?

— Що? Ні. Ні, Гірше, друже, я поважаю тебе, і як помічник капітана ти цілком годишся. Але якщо ти підеш із нами, я вистрибну за борт уже за день.

— Капітане… — почав Макс.

— Ти знаєш, як я ненавиджу разом обідати. З тобою, не з Фейманном. Ох, Фейманне, вибирайтеся вже з того крісла.

Квартирмейстер заскрипів і зробив відчайдушну спробу вирватися, але його затягнула назад власна вага.

— Вибачте, — відпирхуючись, промовив він і звичним жестом протер великі круглі окуляри.

— Якщо дозволите сказати, ви до хлопця несправедливі, капітане.

— Я дам ван Майєру найкращі рекомендації, — заперечив де Лавеа і повернувся до Яспера. — Адже хтось повинен вести «Стрілу Париса». Ти до цього безперечно готовий, але ось на «Сороку» я тебе не візьму.

— Але чому?

— Чому?

Марсель зтиснув губи, зображуючи внутрішню боротьбу, але потім таки спалахнув:

— Ну, бо я просто не виношу тебе, Гірше! Ти нерішучий. Недосвідчений. Зрештою, ти просто нудний. Вся ця погоня за Удачею – авантюра чистої води, а ти зі своєю правильною поставою та грамотною вимовою взагалі не схожий на людину, здатну таке пережити. Заради твого ж добра, Гірше. І моїх нервів особливо.

Яспер не промовив жодного слова у відповідь. У його міміці та рухах, здавалося, нічого не змінилося, але капітан раптом кашлянув і, відкинувшись на спинку крісла, подивився на чашку. Битва поглядів була ним програна за секунду. Яспер подав Максу руку, і перший вийшов з тераси, залишаючи притихлого де Лавеа на самоті.

— А! Ох, щоб тебе, — лаявся квартирмейстер, дряпаючи від бджіл, що полетіли за ним.

Яспер хмикнув.

— Це все твій новий парфум, Максе. Пахнеш, як цукровий льодяник, — з сміхом пояснив він.

— Парфум? — Здивувався Макс.

Він крякнув і ще міцніше вилаявся, коли одна з бджіл його все ж таки вжалила, а решта ніби за сигналом відразу розчинилися вдалині.

— Це ніякий не парфум, — пробасив Макс, потираючи ніс, що швидко набухав. — Це все циркачі. Я сюди йшов повз майдан, там якраз почали варити свіжу карамель. Ось, напевно, весь і пропах.

— Цирк, значить…

— Ага. Слухай, ти не переймайся. Я з Марселем ще поговорю, він передумає. Зрештою не кожен помічник капітана витримає його характер.

— Не треба, — хитнув головою Яспер. — Не хочу вибивати собі місце на «Сороці» та ще чужими руками. Звучить неправильно.

— Ох, Гірше, — зітхнув у відповідь квартирмейстер. Його ніс, що нагадував уже невелику червону грушу, з кожним словом тихо свистів.

— Ти зі своїми принципами ніколи далеко не підеш, але якщо ти просиш, я мовчатиму.

— Дякую. Цікаво, що скаже ван Майєр, а там… Може, й у мене знайдеться крапля везіння. На «Сороці» я проходив навчання одразу після війни, а ось де Лавеа її напевно ніколи не бачив.

— Оце правильно, не вішай носа. Краще трохи розважся, в той же цирк сходи. З дитинства, мабуть, там де бував?

Яспер знизав плечима. Смак солодкої кукурудзи, що доводилося важко розгризати зубами, запах горіхів, соломи та карамелі, що ввібрався надовго в чуже пальто. Кілька пересмажених зерен ще лежали на дні пакету, що липнув до рук, але замість солодощів на язику було солоно та гірко.

«Ну, ні, не має в мене грошей на третій квиток. Нічого, підеш наступного разу».

Тітонька, підхопивши матір за руку, зникає за дитячими дверима, де давно вже відпала ручка з внутрішнього боку.

«Ой, такий настрій хороший, не псуй своїм ниттям. Тримай, ось гостинець».

Саме лушпиння. Мати відводить погляд і щось бурмоче.

«А знаєш, дитину, сказали, могли і так провести».

— У цирку, — Яспер провів долонею по потилиці, згадуючи про загублений капелюх. — Ніколи там не бував.

Синопсис