Спудей та Вовкулака з Городка

Розділ 1

 Раннього ранку року, який згодом назвуть 1640-м, у невеличке подільське містечко Грудек в’їхало семеро вершників.

Місцевий торговець Лейба відразу зауважив: люди були з далекої дороги. І самі вони, і коні вкрилися дорожнім пилом; сильні тварини ледь переставляли ноги, повільно йдучи, ніби задрімавши на ходу.

— Гей, добрий чоловіче, це вже Новогруд-Грудок? — звернувся до нього кремезний чоловік років п’ятдесяти, коли торговець опинився поряд із подорожніми.

— Прошу пана, так, — Лейба сіпнувся, помітивши за капшуками пістолі та сагайдаки, з яких явно виглядала зброя.

“Невже якісь харцизи насмілилися грабувати чесного торговця посеред нашого тихого мирного міста?”

Чоловіки хитнули головами й дружно розреготались. Молодий чорнявий хлопчина з обличчям, поцяткованим віспою, весело підморгнув крамареві й штурхнув сусіда — чоловіка з довгими рудими вусами.

— Ти диви, братику Чорнявцю, він, здається, думає, що ми його грабувати будемо, — промовив він, витягши з сакви яблуко й відкусивши шмат. Потім додав: — Не бійся, посполитий, пан староста подільський нам не за це платить. Краще скажи, де у вас добра корчма: щоб ваші, — тут він кивнув на пейси Лейби, — не мішали вино з водою, а горілку з порохом. І щоб раді були лицарям запорозьким!

Торговець зітхнув — козакам він не був дуже радий. Іще свіжі були в його пам’яті слова родича Ривки Іцхака, який ледве втік із Канева під час повстання Острянина в тридцять восьмому році. Та слова запорожця, що вони з якимось дорученням від великого старости подільського пана Потоцького, вселяли старому єврею надію, що гості містечка будуть чемні.

Він іще раз уважно обдивився їх. Один із козаків глузливо напнув груди, й Лейба обережно почав:

— Прошу пана, знаю таке місце й проведу вас.

— Крамар, який не бере навіть шеляга за допомогу? Я сплю… — сивий запорожець підняв брову.

Крамар знітився й швидко додав:

— Прошу пана, це корчма мого зятя Дова. З поваги до нього та молодої сім’ї допоможу.

Запорожці швидко переглянулись, а тоді сивий, який, очевидно, був за старшого, махнув рукою:

— Веди, й так несила вже пил ковтати. Я б випив доброго пива. Звати тебе як?

— Лейба, шановний пане, — торговець посміхнувся. — Може, вам чого треба? То моя крамниця на ринку…

Під веселі жарти козаків крамар вирушив до корчми Дова.

Вони спустились із горба, на якому зустріли Лейбу, до річки. Дорога відверто була поганенька: битий камінь то тут, то там сиротливо визирав із-під землі; один чи два рази коні перечепились й під лайку запорожців мало не скинули своїх вершників.

Місцеві дітлахи з цікавістю розглядали вершників, показували на зброю, яка виглядала із дорожніх сакв. Інший молодий козак — хлопчина років сімнадцяти — весело помахав хлопцям і кинув їм кілька монеток. Мить — і хлопчаки втонули в куряві бійки. Сивий зітхнув.

— Брате Спудей, просив же не робити такого.

— Пане Яцькевич, я ж не зі зла, он які мармизи, — молодик посміхнувся майже білосніжною посмішкою й підморгнув молодій дівчині, яка несла на коромислі два відра води зі Смотрича, що змією звивався за кілька десятків метрів нижче.

Дівчина зашарілась і на мить зупинилась, але тут же, звідки не взялась старша пані в хустці, очевидно її мати, й недовго думаючи ляснула бідолашну прутом, який виламала із зарослів ясена трохи нижче.

— Йди, куди йшла, Килино, — жінка люто глянула на козаків і мало не сплюнула. — А ви не займайте чесних дівчат. Знаємо, як козаки кохають, а потім покриток лишають.

Не встигли вони пройти й ста метрів від дороги у напрямку пагорба, за яким ховався центр містечка, як дорогу козакам перегородили кілька місцевих гайдуків. Чоловіки хмуро зиркали на запорожців, які ліниво зупинились і стояли, мовби на оглядинах.

Почувся шум — гайдуки розступились, і наперед вийшов кремезний чоловік у червоному каптані. Його лице, мовби витесане із граніту, а ліве око було закрите чорною пов’язкою. На голові чоловіка була шапка із пером.

— Хто ви такі й що тут робите? — голос чоловіка був йому під стать. Здавалось, що грім гримів.

— Прошу пана, — сивий козак ліниво потягнувся, — а ви хто будете?

Чоловік сіпнувся, мовби від ляпаса. Його очі зло блиснули, але він стримав себе в руках і повільно промовив:
— Я помічник старости Грудека, Януш Пац. — Гайдуки стали тісніше. — Повторюю: хто ви та що тут робите?

Сивий порився за пазухою, дістав якусь грамоту, розгорнув її й обережно подав помічнику старости.

Той читав та хмурнішав, врешті тільки кинув:
— Хорунжий Яцькевич? — Чоловіки схрестили погляди й мовби боролись. Врешті Пац відвів очі й пробурчав: — Згідно з листом пана старости, ви мали бути тут місяць тому.

— Справи були, чорнокнижника в Хаджибей проводжали, — Яцькевич посміхнувся в сиві вуса й кинув гайдукам: — Та не тримайте ту зброю так, наче боїтесь, що ми її одними поглядами видеремо.

Хлопчаки, які підглядали за чоловіками з-за огорож, засміялись. Чорнявець жартіливо віддав салют огорожам і підморгнув крайньому солдату. Кілька гайдуків тихо лайнулись.

— Добре, вистачає бавитись, — Пац скривився й уже привітніше кинув запорожцю: — Прошу пана зі мною, я вас надовго не затримаю. А ви можете продовжувати свою дорогу.

Старшина відправився з помічником війта в центр міста, який захищали такі-сякі дерев’яні стіни із насипом, а козаки продовжили свій шлях у середмістя. Дорога ставала все гіршою. Подекуди лежав пил у пересохлих калюжах. Хати ставали все бідніші, вікна — менші. Де-не-де курився дим із курних хат. Руки козаків мимоволі почали тягнутись до зброї.

— Панове, — Лейба зблід, — не хвилюйтесь. Он там за поворотом буде корчма. Вона просто на виїзді в сторону Сатанова та Кузьмина, а тут земля дешева.

— Сподіваюсь, хоч їжа там буде хороша, — Спудей подивився на дівчину у рваній свиті, яка втомлено йшла з полів, що виднілись у далині, й відпив води з бурдюка.

Корчма, в яку їх привів крамар, різко контрастувала з довколишніми будинками. Велика, як по мірках передмістя, двоповерхова споруда, вкрита соломою, мала невелику стайню та огорожу.

Мандрівники зупинилися на кілька хвилин, пропускаючи купецьку валку, яка саме заїжджала в двір, а тоді проїхали самі.

— Іцику, — Лейба кинув кілька слів на їдиші хлопчині років десяти й полегшено зітхнув, коли той щось йому відповів. Крамар вказав на будинок: — Панове, я зараз про все домовлюсь, а за кілька мідяків Іцик подбає про ваших коней.

З цими словами крамар відправився в корчму, а козаки із кректінням та стогонами почали злазити з натомлених коней.

У корчмі, незважаючи на те, що ще не була глупа ніч, було людно. Кілька купців у кутку грали в кості. Місцеві чоловіки співали якусь пісню на суміші польської, їдишу та русинської мови, намагаючись потрапити в ритм дудки від хлопчини в рясі бурсака.

До козаків підійшов кремезний чоловік із довгою чорною бородою. Такими руками, як у нього, можна було ламати дуби.

— І дійсно, Дов, — рябий посміхнувся корчмарю, за яким сховався Лейба, — сподіваюсь, у вас буде місце, де переночувати, й ми не даремно ковтали пилюку по дорозі до вас? І перекусу було б добре.

— А гроші в панів є? — голос корчмаря був до пари йому; здавалось, ревів ведмідь.

— Гроші є, — втрутився козак, який до того мовчав. На відміну від інших, він був дещо повнуватим, із кучмою рудого волосся й перебитим носом. — Кімната, місце для коней та харч на тиждень. Думаю, два крейцери буде достатньо?

Корчмар почервонів, як ведмідь, стис кулаки й обурено, не добираючи слів, почав жалітись чотирма мовами, що його хочуть розорити. Козак тільки підняв брову й почав перераховувати, що та як коштує, і скільки вони платили за корчму в Брацлаві, Бару та Дунаївцях.

За мить пів корчми з цікавістю слухали диспут козака та корчмаря, кожен із яких стояв на своєму до кінця. Врешті корчмар здався й, впершись руками в боки, мало не прокричав:
— Три з половиною, й ні шелягом менше! — Він почервонів, із носа мало не виривався пар, а лоб вкрився потом.

— І знайдете нам якусь дівчину, яка буде одяг прати, — швидко додав рудий і простягнув руку корчмареві, яку той, з лайкою під ніс, потис.

За пів години козаки сиділи за столом, із якого зігнали кількох місцевих п’яничок, і ласували нехитрим харчем: кулішем з бараниною, рибою та свіжим хлібом. Спудей з цікавістю дивився на кількох дівчат, які розносили їжу, й мало не вдавився, коли одна з них підморгнула йому.

Тут же рябий вліпив своїм великим кулаком межи спину й погрозив дівчині пальцем:
— Ти не зиркай на дівок, бо потім отець Сильвестр гріхи не відпустить, як без носа прийдеш.

Козак зітхнув і додав:
— Ми не на дівчат приїхали, а на завдання. Тож поки нема пана Івана — їмо, а тоді спати.

Козаки мовчки кинулися на їжу.

Тим часом кілька місцевих селян, які сиділи за сусіднім столом, будучи добряче вже напідпитку, почали обговорювати місцеві новини. Селяни не добирали слів, не забуваючи залити в себе по чарці сивухи, від запаху якої Спудей кривив носа. Хлопець узагалі час від часу поривався був щось сказати балагурам, але старші товариші його стримували.

— Браття, що ж це робиться, куди дивиться староста? — Сивий чоловік із обвітреним лицем закусив цибулею, смачно ригнув і продовжив: — Чув, по дорозі у Кузьмин трактом на Фельштин знаходять мертвих подорожніх.

— І все на чамбул Алі-Керіма знову будуть записувати, — молодий, на кілька років старший за Спудея, селянин зітхнув. Тоді, мовби випадково, зиркнув на козаків і вже тихіше додав: — Знову ті волхви з Сатанова та Чорткова призвали якусь нечисть. Он якісь інквізитори вже приїхали.

До козаків підійшов Дов із фляшкою й посміхнувся:
— Особливий напій, за таємним рецептом, зніме втому…

— І розв’яже гаманці та язики, — рябий розреготався й відпив щось зі своєї фляги. Тоді взяв шмат сала й показав корчмарю на стіл: — Став, усе одно нині останній день спокою. Завтра — до праці, то чому б і не погудіти, браття?

Розділ 2

 Спудей із стогоном спробував було розплющити очі. Зненацька над ним пролунав хрипкий голос.

— На, попий, стане легше, — до горла хлопця піднесли чарку. Той потягнув і фиркнув від того, що напій був холодний, мов з річки зимою.
Голос тим часом продовжив:
— Ти пий, пий, хлопче, легше стане.

Хлопець зробив кілька ковтків, тоді його очі мовби самі собою розплющились, і він скрикнув. Навпроти стояв кремезний, мов дуб, чоловік із шкурою кабана на плечах. Його голову вкривала кабаняча голова, так що можна було подумати, ніби якийсь нечистий зійшов у цей світ.

Чоловік подивився своїми сірими очима, в яких танцювала темрява, тоді погладив себе по зав’язаній у вузлик бороді й розсміявся, побачивши, як козак перехрестився та почав читати молитву.

— А ти сміливий, у гаю волхвів кликати свого Бога, — на козака наставили довгий костур із вирізьбленою головою потвори.

Спудей похитнувся, відчувши, що очі на посоху підморгнули йому.
— Шаблею махати гаразд? Хто це вчора, сп’янівши, хотів спалити відьму? Ти хоч розумієш, що вона могла тебе перетворити на свиню чи кішку й пустити в село?

Перед очима Спудея промайнула картина: ось вони п’ють оковиту Дова, ось до них підсідає якийсь гурт, звідкілясь з’являються циганки, кілька старших, але ще ладних жінок. Ось хтось говорить про відьму з містечка Кузьмин. Далі шалений скандал, крики, натовп. Хтось молиться, він махає шаблею — і тут же отримує костуром по голові й темрява.

Юнак почав ще голосніше молитись Богородиці про порятунок.

Волхв, а це був він, стукнув посохом і кинув кілька слів невідомою мовою. Спудей розібрав тільки “Мокош”, “Мара” — і тут же відчув, як його мовби скували залізними мотузками. Хлопець не міг навіть поворухнутись, тільки перелякано кліпав очима.

— Отак вже краще, нема чого кликати свого Бога на землі, де йому не раді, — чоловік уважно подивився на хлопця й скрутно похитав головою. — Ви характерники іще гірші за інквізиторів. Думаєте, що всюди хитрістю візьмете.

У задушливій кімнаті пахло полином, чадом від свічок та прілою шкірою кабанячої шкури на плечах волхва. Тіні від вогню бігали по стінах, і в них ввижалися чудовиська.

В залі з’явився іще один волхв — сивий чоловік у світлій сорочці, але з обручем із коштовного каміння на голові, мовби виник нізвідки.

— Так, так, Віродане, кого ж це принесло в наші краї, — Спудея мовби розкрили як відкриту книгу. Хлопець поїжився, згадавши стільки всього, що й не міг уявити, як за свої двадцять років можна встигнути вляпатись у стільки бід. — То ти в нас із семінарії втік…

Волхв розсміявся. Спудей тільки почервонів, згадавши дочку купця з Білої Церкви, через яку йому довелось тікати на Січ від розлюченого нареченого та батьків дівчини. Йому здавалось, що він уже забув ті муки, коли накладені чорнокнижником чари ледь не скрутили йому в’язи, а він шукав прихистку під самим Запорожжям.

— То ти в нас Нестор, прямо як один літописець князя, що зрадив своїх богів, — старий посміювався, перебираючи спогади хлопця, немов відкриту книгу. — Та ще й служиш із Іванком Яцькевичем. Не думав, що він наважиться так близько показатись до рідних країв.

Віродан тим часом щось мішав у великому глеку, час від часу наспівуючи короткі замовляння. Врешті, коли Нестор-Спудей уже ледь не втрачав свідомість, молодший волхв підніс йому до губ глек. На жах козака його губи самі потягнулись до варева, в якому відчувались нотки фруктів, чебрецю й гіркого полину.

— Пий, козаче, після заклять пана Томислава сили відновиш, — і, побачивши очі хлопця, розсміявся. — Та не бійся, не вб’ємо. І в жертву Стрибогу не принесемо, як відьма хотіла. Ми з козаками не воюємо.

— Іще б пам’ятали, що за Теребовлянськими статтями сюди й лізти не можна без дозволу круля Речі Посполитої, — сумно додав Томислав, зробивши рукою якийсь знак. — Добрий у нас король, хоч і латинянин.

Козак відчув, як чорнота накриває його, й не зчувся, як поринув у сон, стоячи. Друге пробудження Нестора у волхвів було приємнішим. Хлопець прокинувся у великій, просторній, світлій кімнаті від променів сонця. Відчув, як промінець мовби грається на його повіках, й відкрив очі. Окинув кімнату: стіл із шматком хліба та кухлем із якимось напоєм, стілець, на підлозі кілька килимків, а з полиць на нього дивилися глиняні глечики та різьблені дерев’яні фігурки. Нестор зітхнув.

Майже одразу прочинились двері, й у кімнату зайшов Томислав у супроводі молодої дівчини в простій полотняній сукні. Нестор закліпав очима, щось пригадуючи, і тут помітив, що дівчина лише презирливо зиркнула на козака, а потім обернулась до волхва.

— І ви кращого нічого не придумали?

Той посміхнувся й підійшов до козака, присів на крісло.

— Не думай, що ми тобі пробачили напад на нашу відунку, яка за договором лікувала місцевих, — дівчина скривилась і майже сплюнула, — але ми даємо шанс спокутувати провину.

Нестор нічого не розуміючи закліпав очима й кілька разів змахнув головою. Томислав тим часом продовжив:

— Я знаю, чому ви тут і чого по вам посилав пан Потоцький, і ми можемо вам допомогти, та тільки от…

На лице старого волхва набігла темна хмара.

— Що пан гетьман, що пан староста, що місцеві — не люблять служителів старих богів.

— Тоді чому допомагаєте? — мовив Нестор несвоїм, хрипким голосом. Здавалося, то був не він, а якийсь інший чоловік. Хлопець вражено змовк, почувши свій новий голос; дівчина на його обличчі проступив малюнок сварги, і вона знову зверхньо посміхнулась.

— І як буду спокутувати?

Старий тільки похитав головою.

— Молоді, вічно поспішаєте, — кахикнув він, потім важко перевів подих. — Клятий вовкулак з’явився тоді, коли місцеві були на нас злі за те, що ми не втримали лісовиків від помсти за вирубані ліси за Смотричем. І клянуть нас вовкулакою. Чим скоріше ви його виловите, тим скоріше люди заспокояться. Я дам тобі листа до твого курінного, і в твоїх інтересах, аби він до нас дослухався.

Старий блимнув очима й показав на щось на шиї хлопця. Той схопився руками, відчув якусь фігурку, спробував вирвати, але шнурок миттю стис шию.

— Оце від нас нагадування: допоможеш — шнурок розв’яжеться, якщо ні — стисне. І так, якщо спробувати зняти за допомогою вашого Бога чи когось іншого — нічого не вийде, але можеш спробувати.

Дівчина підійшла до козака й подала йому хлібину.

— Їж, набирайся сил, — вона вивела в повітрі якийсь символ, — я з тобою їду на поміч. І в твоїх інтересах, аби я звідти повернулась.

Спудей швидко ум’яв хлібину, із  медом, й кивнув, що готовий. Волхв та відьма мовчки піднялись й показали, аби він слідував за ними.

Вийшли вони у звичайному подільському селі. Ті ж хати під стріхою, ті ж розписи стін, от тільки в центрі села замість церкви стояло капище із ідолами давніх богів. Нестор на мить підвів туди погляд, й одразу відчув, що за ним мовби хтось спостерігає. Козак видихнув, аби скинути марево, і потупотів у напрямку конюшень, де відьма уже сідала на гніду кобилу.

Козак посміхнувся, побачивши свого Бурка, який радісно заіржав, й фиркнув, коли той доторкнувся до нього та ніжно погладив. Кінь був хлопцеві за друга відтоді, як витягнув його із степу, коли невеличкий роз’їзд потрапив у засідку татар. Стріла була з отрутою, бо всю дорогу, поки кінь ніс вершника, що ледве тримався у сідлі, до хутора Чуба, з якого вони вирушали в похід, той марив й уже прощався із життям.

— Вистачить уже уявляти, що це твоя дружина, — відьма під’їхала на своїй кобилі й несхвально поцокала язиком.

— Ляно, Ляно… — старий волхв простягнув Спудею листа. — Це вашому хорунжому. В руки. І пам’ятай про угоду.

Волхв підвів їх до виїзду із села, від якого розходилися три дороги. Хлопець з цікавістю подивився на вказівник трьома мовами: староруською, німецькою та польською, на якому було написано, що вправо тракт вів на Тарноруду, прямо — в Груде́к, а зліва — в Кам’янець. Кам’янецький тракт виглядав добротним, хоч і роз’їждженим, в той час як дорога в сторону Грудека була зарослою травою й малоходженою.

«Не збрехав волхв, що вони із місцевими в не дуже приязних відносинах», — промайнула хлопцеві думка, коли вони з дівчиною рушили в сторону міста.

Нестор сидів у сідлі й, не звертаючи уваги на краєвиди полів та лісів, які пропливали повз, думав про те, що буде говорити курінному та як виправдовуватись. У Яцькевича був важкий характер і охочий до хитромудрих кар розум.

Зненацька над головою відьми гримнув постріл. Коні перелякано заіржали й позадкували, та було пізно. Мить — і їх оточив загін пахолків на чолі із двома шляхтичами. Козак скривився, помітивши соболине хутро й пишні жупани з галунами на двох своїх однолітках, які, радісно потираючи руки, йшли до них.

— Так-так, Струмило, подивись, хто тут у нас, — молодший шляхтич із лисячим лицем та дрібними вусиками радісно вишкірився на відьму, яка почала робити паси руками. — Ти, пташко, не махай своїми проклятими ручками — в нас тут свята вода та часник з осиновим кілком є…

Дівчина не витримала й розреготалась. Спудей тільки зціпив зуби, помітивши, як почервоніли шляхтичі, які, судячи з запаху, іще й були напідпитку. Хлопець швидко замахав руками:

— Прошу вельмишановних панів не робити висновків поспішних та не губити душі праведні, — тут він скрипнув зубами, глянувши на відьму, яка корчила пику, й продовжив: — Я товариш війська Низового, брат-спудей, а це посланниця від земель старих богів. Ми поспішаємо із важливим завданням пана Потоцького до Грудека, до нашого хорунжого.

Хлопець посміхнувся про себе, помітивши, що шляхтичі закліпали очима, намагаючись встигнути за його словами, а відьма дивилася так, наче вперше його побачила. Обережно, аби хтось у нього не стрілив, він дістав листа з-за пазухи й показав:

— Ось лист до старости Грудека та мого курінного від волхвів…

— Радеку, а дійсно говорили, що козаки прибули в Груде́к, — почав невпевнено старший шляхтич, який до того часу мовчав. Він уважно перевів погляд на відьму, тоді на козака й уже зі сталлю в голосі додав: — Добре. Раз кажете, що так, то ми вас супроводимо до Грудека, аби ви ніякого зла не творили, бо бігають тут вовкулаки, деруть людей.

Радек, в очах якого палав вогонь, повільно добираючи слова, додав:

— Сподіваюся, що ти набрехав і ніякий ти не посол. У мене в Грудеку є якраз гарна мотузка, яка зачекалась на безбожниць, відьом та їхніх прислужників, — шляхтич змахнув рукою, показав своїм пахолкам. — У кільце їх. Тримати святу воду та мушкети напоготові. Що, пане Струмило, будемо екскортом? Як у старі добрі часи походу на Московію?

Нестор тільки зціпив зуби. Залишалось вірити, що Яцькевич іще в містечку й може щось придумати, як спекатись шляхтичів, які уявили себе мисливцями на нечисть.

— Ну як воно бути в моїй шкурі, соколику? — одними губами прошепотіла відьма, коли вони сіли на привал за кілька миль від Грудека. — Сподобалось? Твій курінний хоч у місті? Інакше висіти будемо, як листи на он тому дубі.

Синопсис