Мракобіси

Епіграф

Обраний із сірої маси, наділений владою

За те, що найсіріший з поміж усіх.

Тут усі рівні:і вовки і віці, а він найрівніший.

Ось наш взірець, дайте йому право сильного

моліться на нього, він – влада, намісник Бога

Дивіться, він сам, як Бог!

Один з поміж нас!

Заглядайте йому до рота, ловіть кожне слово.

Слідкуйте за його руками, у пальцях його сопілка.

Йдемо за ним, наче щурі, покірні його мелодії,

Погойдуючись в такт симфонії руйнування

Він говорить не вагаючись, він мислить не думаючи.

Він виконує програму, наче робот.

Ви думаєте, він людина,

Але це автомат влади: скриплять іржаві мізки,

Аж поки  не вибухнуть! Підірвуть усе!

Йдемо за ним, наче щурі, покірні його мелодії,

Погойдуючись в такт симфонії руйнування!

Ми танцюємо, як маріонетки,

Погойдуючись в такт симфонії руйнування!

За мотивами

Megadeath “Symphony of Destruction”

1

-О-отже, Любі наші телеглядачі! Перш ніж у студію увійдуть екстрасенси, ми покажемо вам те, що ви ніколи досі не бачили! Найкращі! Найвидовищніші моменти оперативного фільмування на нашому головному екрані країни! – ведучий розвернувся до джазового оркестру й продиригував під останні вибухи свінгу на тему “Радянський цирк” так жваво, аж поли малинового піджака опинились на плечах.

Асистентам довелось вискочити до нього на сцену, щоб поправити одяг та відновити завиток напомадженого чуба якомога ближче до пропорцій, прорахованих славнозвісним Фібоначчі. Камера тим часом відпрацювала по оркестровій ямі, де гладко вибриті й нарум’янені щоки видували з відомого маршу максимум джазу, скільки могла дозволити цензура першого каналу державного телебачення. Потім у кадрі промайнули усміхнені добрі обличчя можновладців з комітету у перших рядах та фрагменти квадратних пик та вуглуватих постатей охоронців за їхніми спинами.

За мармуровою колоною, на місцях трохи далі від софітів, сховані від випадкової уваги камер та миготіння лазерного шоу розмовляли двоє чоловіків. Один – квітучий дідок з рум’яними щічками, миршавий і водночас блискучий увесь – від спітнілої лисини до платинових запонок, що визирали з-під рукавів ідеально підігнаного піджака. Другий – типовий представник “старої школи”: строгий сірий китель з коміром-стійкою, смугаста краватка, на помереженому синіми судинами носі-барабольці балансували, готові щомиті скотитись додолу з цього високого пагорба, схожі на велосипед великі неоковирні окуляри у роговій оправі, під носом же – кавалерійські вуса, а під вусами – чаділа дешевим смородом проста масивна люлька.

Зала вибухнула оваціями. На екрані у цю мить адепт білої магії Юрій Лонго ширяв у нічному небі, а під ним – проламував собі шлях крізь кукурудзу жалюгідний ухилянт.

Лискучий засміявся й підхопив аплодисменти. Вусатий поглянув скоса й болісно скривився.

-То що, Кобо, воно було того варте? Як тепер вважаєш? Ти лишень поглянь на них, – промовив Лискучий, вказавши на п’ятьох екстрасенсів, що під вибухи овацій якраз вийшли на сцену.

-Бачу, – скривився вусань, – до нудоти надивився і на отих, і взагалі. А інакше як? Інакше – ніяк! Танки під будівлю уряду підганяти? Бахкати з гармати по вікнах?

-Як бачиш, живемо, – відповів лискучий, діставши з нагрудної кишені схожий до короткого металевого фломастера пристрій, затягнувшись й випустивши пахучу хмаринку, – А потрібно буде – знову підженемо, й не лише під наш уряд, а й взагалі, куди треба – туди й бахнемо..

– Кажи, за чим явився, Архітекторе. Просто у гості ж не ходиш, – вусань зиркнув скоса на пристрій у кулаці співрозмовника, шморгнувши носом прослідкував, як піднялась густа хмара пахучого диму, чи, скоріше, пари, котру видихнув Лискучий.

– Звертайся до мене “Великий Архітекторе”, якщо вже хочеш. А прийшов по справі: ми згортаємо цей проєкт. Зікурат у Москві останніми десятиліттями ледь жевріє. Енергії для підтримання цієї бульбашки ледь вистачає. Та й сенсу у світі дев’яностих, як виявилось…

-Ми ж захистили країну від розвалу! А люди? – Коба вчепився покрученими пальцями у лацкан піджака намагаючись заглянути в очі Лискучому, – Наші, радянські люди! Вова, ти не правий!

– Руки прибрав! – Великий Архітектор відштовхнув вусаня й додав, опанувавши себе, – А що люди? Люди завжди однакові. Кажу ж тобі: старі ідеї не працюють. Ми створюємо нові легенди: нова велика війна, нові великі вожді й нові великі будівництва. Окрім того – технології. Розумієш, старий? На, – Лискучий тицьнув йому свій пристрій у нагрудну кишеню кителя, – Дарую. Вайп називається, чи щось таке. Готуйся до евакуації, й не кисни так! А знаєш що? Перш ніж повертатись до Москви, погостюєш у моїй приватній бульбашці: маєток над морем, закільцьований оксамитовий сезон, невільники… А потім і тобі щось викраємо із континууму. За вислугу років, так би мовити. Бувай, Кобо.

2

-Чекушечка! Вранішній сеанс перед Чумаком на ослінчику заряджалась, – Маруха поставив на столик пляшечку.

-Тра було літру перед телевізором ставить, – зауважив Петрович, – Алан Чумак – ето потужно!

-То все дурня! Я води біля телевізора не заряджаю – промовив Льоха тоном, що не передбачав заперечень і додав – І гіпнозу вечорами не вмикаю. На мене не діє. Я цю хрінь вже й не дивлюся. Вчора, приміром, на інший канал перемкнув.

Петрович саркастично хмикнув й відсьорбнув, усім своїм виглядом показуючи, що якби Льоха не телепень, то й говорити не було б про що. Потім, кивнув до третього.

-Банкуй, Марухо

-О сьомій? – Вася на прізвисько Маруха збив щиглем набік козирка своєї незмінної бейсболки з написом “МММ” примружив око відміряючи пальцем третину на чекушці й зі спритністю професійного бармена плюснув кожному у пиво: спочатку собі, бо це була його горілка, потім – по старшинству: Петровичу та Олексію, – І що ж там, на іншому каналі у цю пору?

– Битву екстрасенсів переглянув. Наші перемогли у півфіналі чемпіонату.

– Так то ж повтор.

– Краще, ніж на ту квадратну пику в екран витріщатись, – відрізав Льоха, – Який у тому сенс? Зирить, ніби я йому у борщ наклав й гарчить: “Один – усі рубці та післяопераційні шрами розсмоктуються! Два – камені у нирках розчиняються! Три – у вас більше нема енурезу!”

Льоха наступив брови, й так натурально передражнив голос відомого екстрасенса, що Маруха загиготів, а Петрович хрюкнув у бокал, видмухнувши звідти хмарку пивної піни.

-А у мене й не було того енурезу, – знизав плечем Льоха, закурюючи самокрутку, – То на хріна той цирк?

-Нема, то буде, – з цими словами Петрович пригостився з Олексієвого портсигара, що лежав відкритим на столику, – Он, у тої, у тещі моєї розсмоктався рубець. За десяток телесеансів, каже, й сліду не лишилось: кожа, як у младєнца.

-А ти сам бачив? – лукаво підморгнув Льоха.

-Та ну його…- Петрович сплюнув під стіл – чи то з пересердя, чи махорка приклеїлась до язика, – й показав компаньйонам грубого кулака з татухою СЕВЕР та схематичним зображенням полярного сонця, – Я вам кажу! На тому тижні сам перевіряв: обручку на нитці тримав перед екраном.

-І що?

-А те! Розхитується! Само! Від біополя! Тоді дуже мощний сеанс був. У “тої” – так вобше, помраченіє случилось. І Люська моя теж: відкинулась на дивані і мичить. От!

-Я коли на флоті служив, – зауважив Маруха, – Так у нас на судні розсмоктався боцман…

-То пусте, – урвав Петрович, – От вчора, приміром, приніс я получку. Ну, зайшов, як нормальна людина, відразу ж при вході заначку на похмілля сховав – на рівні очей поклав, під килимок у коридорі. А “тая” з моєю беруть мене під руки, садять за стіл і стаканюру під носа: “На! Випийте за здоров’я, Сидоре Петровичу! Нюхнув – самогонка. Я й потягнув.

-От, бреши, та не забріхуйся, Петровичу!

-Ти слухай далі. Серед ночі прокидаюся бо щось мені не теє. Ніби почуствовав щось, поняв? Одкриваю очі – повна квартира диму. А моя сидить біля узголів’я: в одній руці чорна свічка, а в іншій – газета “Цілитель”. Читає намовляння від алкоголізму. А “тая”, теща, значить, ходить по кімнаті й чадить: палить якесь сіно у пучках і отченаш навиворіт бубонить.

-Це як, “навиворіт”?

-З кінця до початку читає. Я з дивана схопився і бігом на кухню. Там на дверцятах холодильника завжди стоять тещині натирання: гриб веселка на спирту, боброва струя, ну і таке всіляке. Я з одного слоїка – не те, чайний гриб, я з другого – знов якась урінотерапія. З третього ковтнув – нормально. Ледве встиг врятуватися. Вони мені так і казали: якби ще раз до кінця дочитали б – усьо: закодіровали б.

Товариство ще декілька хвилин мовчки смакувало тепле пиво, кожен переживаючи в душі Петровичову пригоду, та ставлячи себе на його місце.

-Молодець ти, Петровичу, – резюмував Маруха, – Я б розгубився – й усе пропало.

-Бо опит, – підняв пальця Сидір Петрович, – Опит не проп’єш!

– Таке, – сказав Льоха, – На мене не подіяло б. Це стовідсотково. Мене ніщо не бере, – тоді ковтнув пива й додав знічев’я, – У поштовій скриньці знайшов повістку до ТЦК.

– Та ну його, – зреагував Петрович.

– Не ходи, – порадив Маруха.

– Не піду, – кивнув у відповідь Льоха.

3

Спека була такою густою, що, здавалось, її можна було зачерпнути ложкою й намастити на хліб, точнісінько як кабачкову ікру. Опівночі у Льохиній квартирі пролунало три важких удари. Ніби хтось тричі підряд з силою хлопнув вхідними дверима. На першому ударі Олексій ще бачив сон: стара відьма у насунутій на густі сиві брови квітчатій чорній хустині вчепилась у передпліччя, вивернувши йому долоню, зиркала колючим поглядом, шкрябала гачкуватим кігтем поперек лінії життя й бубоніла: “До першого нуль сьомого дві-двадцять п’ятого з’явишся у казенний дім для уточнення даних…”. На другому ударі Льоха розплющив набряклі повіки й подумав: “Якого лисого ти так гатиш дверима?”. Третій удар пролунав, коли він вже повністю прокинувся, згадав, що вже давно сам-один живе у своїй однокімнатці, й що звечора засинав на самоті. Гупнуло так, що з завішеної червоним килимом стіни зірвалось фото Френка Заппи, а за ним, жалібно зітхнувши басовою струною, впала у Льохині обійми гітара фірми “Трембіта”.

-Х-хто? – вичавив Олексій. Звуки, що виривались назовні крізь пересохлу горлянку нагадали йому каркання старої відьми й освіжили у пам’яті спогад про жахливий сон.

У квартирі – нікого.

-Невже здалося?- Льоха підвівся з липкого від поту дивану й прислухався до звуку, що лунав з кухні, аж поки не зрозумів, що то лишень капотіння нещільно закрученого крана. Його кадик судомно засмикався у такт падіння крапель, а розпечена до білого соляна пустеля у горлянці зажадала води, як… Влучне порівняння ніяк не траплялось, й тому Льоха припинив вглядатись у миготливі тіні, котрі носились по кімнаті у світлі помереженого лініями екрана старого лампового телевізора. Від того миготіння стало млосно, й п’яні “вертольоти”, що кружляли навколо Олексієвої голови, пришвидшили обертання своїх гвинтів. Мерехтіння екрана на якусь мить причарувало, та він, хитнувши мокрою гривкою, скинув оману.

-Двадцять п’ятим кадром намагаєтесь? Мене не бере, – пробурчав Льоха й висмикнувши шнур живлення телевізора з розетки, навпомацки, ніби Гоголівська панночка, помандрував вздовж стіни у пошуках рятівної вологи.

От тоді-то стукіт пролунав знову. Цього разу – не оглушливі удари, навіть навпаки: таке ввічливе моторошне постукування: тук-тук-тук. А потім – чіткі, з розміреними паузами: тук, тук, тук.

Звук лунав конкретно у цій квартирі, його навіть можна було прослідкувати за тембром: ось невидимка відбив ритм на всіяній недопалками тарілочці, перетнув кухонного стола, потім продріботів зачовганою стіною до вікна, випробував акустичні властивості віконної шибки, тричі ляпнув кришкою чайника…

-Ма-ма-мать… Мати Божа, – Льохині пальці самі згорнулися для хресного знамення й тремтливо потягнулись до вкритого холодною росою лоба.

У цю мить звуки тричі продріботіли підлогою, наближаючись до нашого напівпритомного героя й наступних три розмірених поштовхи він цього разу відчув власним плечем. Хоч і маленька, але важка рука невидимки з силою тричі стусонула Олексія. Наступні сигнали локалізувались на чайному блюдечку з недопалками. “Бички” у ньому підлітали над золотою каймою у такт ударам: тричі легенько, за тим – знову тричі сильно.

-Хто? Чого ти хочеш?- Льоха полишив намагання перехреститися й сидів витріщаючись, -На добро, чи на погане? – зненацька згадалися йому з казок слова для заклинання домовиків.

Удари пришвидшились. У такому темпі вони нагадали Олексію щось дуже знайоме і близьке, сотні раз почуте і…

-Ну звичайно ж! У кіно сотні раз бачив! – не маючи перед очима таємничого співбесідника, Олексій вирішив звертатися до блюдечка, – Морзянка?

Ствердний удар розкришив мисочку на скалки. Недопалки підскочили до прокуреної стелі й радісним салютом осипались на Льохину голову.

За хвилину-дві Льоха озброївся олівцем, аркушем паперу та “Довідником радіолюбителя”, котрий довго слугував йому на кухні підставкою під сковорідку.

-Не дарма я на станції юннатів штанці протирав! Ось! – Льоха ляснув об стіл книгою у масній обкладинці, – Згодилося-таки! То хто ти таке?

Гість відцокотів кришкою чайника, Олексій занотував й переклав з морзянки: Б-А-Р-А-Б-А-Ш-К-О.

-Барабашко? То ти таки існуєш? А я гадав, брешуть у газетах.

У відповідь пролунав ствердний стук, потім зачастили удари наступного повідомлення.

Олексій поспіхом занотував: В-І-Д-Ч-И-Н-И. Вхідні двері загуділи від ударів: знову тричі – так само сильно, як на початку.

-Дзвінок для того є! Що ж ти ногою гатиш, матері твоїй ко… – Олексія заціпило на півслові.

На порозі стояв маленький чоловічок. Навіть не так: перед Олексієм постала кудлата борода на коротеньких ніжках. З бороди стирчав ніс-картоплина, ручки та кирзові чоботи не менш як сорок шостого розміру. Маленькі очиці-зірочки окинули суровим поглядом усі Льохині метр-вісімдесят згори до низу і навпаки.

-Олексій Ухилюк? – спитав чоловічок.

-Ну.

-Розпишись за повістку, – з бороди випірнув аркуш жовтого паперу.

У повістці було: “З’явитись 01.07.2025 на 10-00 до ТЦК СП…” – а унизу зазначалося: підполковник БАРАБАШКО, і підпис.

-Згинь, нечистий! – вигукнув Льоха й, замість підписатися, перекреслив повістку навхрест, – В ім’я Отця…

– Ну, Ухилюк! Ти ще про це пошкодуєш! – прошипів чоловічок, вмить спалахнувши синім полум’ям.

Олексій гримнув дверима, провернув ключа на три оберти, закрив на нижній замок, котрим майже ніколи не користувався, накинув ланцюжка, підпер шваброю, ще й перехрестив наостанок, плюнувши тричі через плече.

Гуркіт у двері припинився. Олексій кинув оком по задрипаних стінах квартири, шукаючи та не знаходячи хоч якихось цінних речей, котрі шкода було б полишити.

-Тікати у село треба, і то вже! – вирішив герой, перевіряючи кишеню, чи на місці портсигар, – До світанку пересиджу у Петровича в гаражі, а там…

4

Великий Архітектор ще на кілька хвилин затримався на терасі мавзолею Леніна: хотілось постояти на самоті на улюбленому місці, відчути обличчям світанкову прохолоду. Ближче до опівдня столиця дихатиме по іншому.
Покинути б усе, та гайнути до себе. Передати справи майстрам великих лож, а самому б сховатись якомога далі від усієї тої суєти у своєму маєтку у бульбашці міжсезоння? Море, повітря, кріпаки – прості щирі люди… А тут? Переступи поріг дому – зустрінеш десять тисяч ворогів.
Великий Архітектор стиснув покручені артритом пальці у сухенькі кулачки й вдарив по низькій балюстраді. Ні! Не можна! Варто послабити контроль, й вони вмить усе розкрадуть – розміняють на долари усі звершення та плани, котрі закладались ще на світанку імперії, – усе піде псу під хвіст…
-Ті, хто радить тобі домовитись із ворогом, уже домовились із ним за твоєю спиною.
-Що ви сказали, пане президент? – старший з групи охорони наблизився на дозволену дистанцію – ніби запакована у чорний костюм гранітна брила відділилась від стіни мавзолею й схилилася, усім своїм виглядом показуючи готовність прислужитися
-Не знаєш, хто це сказав?- спитав він в охоронця.
-Ви.
-Щезни, дурню, й передай іншим: всередину не супроводжувати! Далі – сам,- відмахнувся Великий Архітектор, спускаючись до серця зикурату.

Прохід вів через центральну залу: низька й пласка стеля, облицьовані темним мармуром стіни і тиша. Архітектору на мить здалося, що цей мавзолей – насправді могила, побудована спеціально для нього. Усе готово: і почесний караул, і народна любов. Він справді дуже натурально уявив себе на місці головного експонату цього музею смерті: як м’яке світло буде згладжувати загострені риси його обличчя, як рухатиметься натовп соратників повз скляний саркофаг…

-Цікаво, від мене смердітиме? – Архітектор сплюнув з пересердя під ноги й розтер плювок, – Тьху! Приверзеться ж таке! Тьху! Мене мої “соратники”, швидше за все, відразу прилаштують у підвалі – перетворять на терафим – стану новою “антеною” для Апарату№0, а сюди, у саркофаг, з першого дня ляже хтось з двійників, а може, й усі по черзі. Справді, треба ж буде їх кудись прилаштувати. А що? Гарна ідея: законсервують усіх гуртом у бочці, як оселедців, вийматимуть й виставлятимуть: поки один “купатиметься у народній любові”, інші – в маринаді, про запас.

-А тобі, – Архітектор пустотливо постукав пальцем у скляну стінку, що відгороджувала небіжчика, – Доведеться поступитися місцем! Нічого й казати: я заслужив!

Думка про те, що у далекій перспективі в могилу ляже не сам-один, а з двійниками, добряче потішила Архітектора й він пішов підстрибом, навіть насвистував приспів з улюбленої пісеньки про бухгалтера, поки перетинав похоронну залу й петляв покрученим потаємним коридором до дверей з написом “Апаратна”, а потім ще з хвилину вистукував ритм об підлогу носаком правої туфлі, поки чекав на швидкісний ліфт.

На металевій платформі перед входом до підземної лабораторії його зустрів, розкинувши немічні руки для обіймів головний інженер. Цей чолов’яга виконував обов’язки наглядача за некро-трансформатором з кодовою назвою “апарат №0“ ще за правління Сталіна, й проти Великого Архітектора він виглядав справді старим: наче дідусь, котрий дочекався у гості онука.
-Вовчику! Яка радість! – горбань потупцяв назустріч, – Потішив старого перед смертю! А я гадав, вже й не побачу тебе, не встигну обійняти!
-Припини, Кіндратію Володимировичу, ти ж знаєш, як я цього не терплю, – Архітектор намагався звільнитись від старечих обіймів обережно, щоб ненароком не штовхнути наглядача – ато ще розсиплеться.
-Обіймав Йосифа Віссаріоновича! Цілував Леоніда Ілліча – і тебе обійму, ще й поцілую! – за цими словами Кіндратій Володимирович не міцно вчепився у ватні плечики на піджаку Архітектора й тричі цмокнув його. Аж луна пішла гуляти та помножуватись у високих кам’яних склепіннях, а молодші інженери почали оглядатись зі своїх місць.
-А ти усе не міняєшся: яким був, таким і залишився. Ще й вистачає нахабства щось там про близьку смерть базікати?- Архітектор обережно потріпав Кіндратія по плечу, -Хе-хе, он який міцний старий казак. Зізнавайся, старий лисе: тягнеш потроху з джерела Нахалаш? Га?
-Давно тут живу, – ухильно відповів той, беручи гостя під руку й крокуючи разом з ним гулкою металевою доріжкою, що вела вздовж бетонних стін, оминаючи Танатонексус – центральний вузол “апарата №0”
– Як державні справи? Як війна?
-Усе за планом, – Архітектор по-хлоп’ячи висунувся за поручні й піднявши голову окинув захопленим поглядом Танатонексус – з цього ракурсу той був схожим на корабель прибульців, або на металеву морську зірку – випатраного технологічного монстра, підвішеного у центрі кам’яної прірви у хаотичному плетиві власних кишок – енергетичних магістралей.

Це була по справжньому громіздка конструкція – нагадувала часи, коли країна пишалась кількістю витопленого чавуну на душу населення. Серце Апарата №0 – Танатонексус. По суті це була монструозна механізована катівська диба, облаштована навколо демонічного вівтаря, призначеного для принесення сотні жертв за раз. На початку недостачі у жертвах для магічних експериментів не відчувалось – нова влада позбавлялась від внутрішніх ворогів, й усі оті гаки, ланцюги та шипи не іржавіли без діла, а сателіти п’яти лордів Пекла, що обертались навколо окресленого обідком коронної шестерні центру, змащували рясні потоки людської крові.
З часом у Храмі Влади стало значно чистіше – тепер еманації енергії Нахалаш наповнюють Танатонексус без бруду, що незмінно супроводжував жертвопринесення. Поряд із механічною пентаграмою протягнули свої мацаки електричні магістралі. Прогрес увійшов до Храму Влади: спочатку радіолампи, потім – транзисторні блоки, пізніше – квантові комп’ютерні технології витіснили старе обладнання. Так Апарат №0 перетворився з вівтаря-м’ясорубки на машину, наділену штучним інтелектом.

“Цікаво, вони, ті хто живуть і працюють тут, моляться цим іменам?” – Архітектор розглядав в’язь почорненого гравіювання “MURMUR” на промені пентаграми, що зараз вказував вістрям просто на нього.

-Гарний млин у нас, правда ж? Меле не борошно, а муки – наглядач став поруч, підсліпувато мружачись на повільне обертання безлічі сателітів у вишині, – Серед наших є стара прикмета: щоразу коли центральна шестерня зробить повний оберт, – у нашій країні трапляється черговий великий капець.
-І як? Справджується? – поцікавився Архітектор.
-У нас невпинно щось таке відбувається, – пхикнув старий, – Воно мало б крутитись, незгірше вентилятора.

-Таки-так, – засміявся Архітектор, – Життя не стоїть на місці. Але погодься, Кіндратію Володимировичу, що у твої часи про такий розмах і не мріяли? Га?
-А мої часи ще не закінчились, Володю. Мої часи тривають, – старий відпустив його лікоть і сперся на зварені з грубого прута поручні, вдивляючись у підсвічений рубіновим світлом саркофаг на дні шахти. При цьому горб іще більше напнув білого халата над висушеними плечима, роблячи його подібним до старого грифа, що пригледів собі трохи мертвечини на обід – От ти, Володю, усе про шкуру свою дбаєш…
-Навіщо ж ти так, Кіндрате Володимировичу? Тримайся свого берега. Чи ти забуваєш, хто я?
– Ні, що ти, що ти! То я так – старечі думки обсідають, – відповів не до ладу наглядач, припаливши цигарку, – Цікаво, як звали того чолов’ягу, що лежить у скляній труні, у мавзолеї, не пам’ятаєш? І я забув. Справжнє тіло – там, у саркофазі, на дні, пронизане темними потоками, – наглядач щиглем відправив сірник у прірву, – Не так давно його ім’я промовляли з повагою, з любов’ю. Він був популярнішим від Ісуса: “великий Ленін, заповіти Ілліча, Ленін живий, Ленін-друг дітей!”
-А хіба останнє не про Сталіна?
-Так, точно – забуваюсь потроху. Ех, старість. Уся пам’ять ніби в одній ріці, й вири закручують усе сильніше. Деменція не за горами, хай би вона скисла, – наглядач кашлянув й скрушно кивнув, через що ще більше став схожим на старого втомленого грифа, – І скільки з Нахалаш не черпай – усе не те: ніби-то й живий-здоровий ходиш, ще й працюєш, а тут, – його палець постукав по скроні, -Бомба сповільненої дії. І таймер клацає. У тебе, Вовчику – теж, між іншим, до обнулення не довго лишилось.
-Ти про що?
– Щоразу більше й більше смокчеш з Нахалаш, ніби упир. А далі – буде потрібно іще більше. Як гадаєш: чи вистачить крові у народу? Не забувай, про ціну.
– Не забувай, діду, з чиїх рук їси! – просичав Архітектор, наблизившись у притул до наглядача, рвонув за лацкани білого халата так, що аж затріщала тканина, – тобі грошей не вистачає? То я дам! А ти – роби, що сказано і не базікай зайвий раз!
-Згода, – покірно знітився наглядач, – Тільки не тряси так, бо ще душу витрусиш. Та й попелом з цигарки сипле – може костюма пропалити. Ти пробач, Вовчику, мене, старого.
-Добазікаєшся колись, – Архітектор відпустив халата, – Годі вже, нумо до справ! Всі зібралися?
-Апарат до ритуалу готовий. Рада майстрів лож давно на місці. Тебе одного чекають, Володю.
-Що ж, – промовив Архітектор – Розпочнемо. Розкручуй свого “млина”. За планом через десять хвилин почнеться наступ військ на фронті. Багато піхоти. Треба, щоб їхні жертви не минули марно. Ходімо до усіх.

5

Посріблені повним місяцем кропивно – топінамбурні хащі зімкнулись за спиною, й пустир виплюнув Льоху у нетрі гаражного кооперативу. Коли Олексієве життя ще не було таким безпросвітно-безтурботним, він час від часу отримував у Петровичовому гаражі прихисток від “побутовухи” й жінчиних нарікань щодо вільного стилю та імпозантної аури алкогольно-тютюнового перегару.

Залишився за спиною погризений вологою цегляний паркан, вітерець прошелестів бур’янами, відігнавши запах сечі, й у розпеченому повітрі запанував специфічний паливно-мастильний аромат – такий, яким вирізняються старенькі автомобілі.

Пальці налапали під воротами гаража щілину, у потрібному місці вибили з внутрішньої поверхні  тремтливий дріб. Цей звук миттю освіжив неприємний, аж холодом по спині, спогад про дивну нічну пригоду й про безтілесного підполковника Барабашко, котрий загадково стукав, гримав та брязкав у Льохиній квартирі й чиїм підписом було завізовано злощасну повістку.

Нарешті пальці намацали приварений з того боку воріт гак, а на ньому – циліндричне тільце та округлу однооку голівку ключа від навісного замка. Слизький від мастила ключ плигнув у підставлену долоню, наче живий. Серце відміряло з десяток хаотичних ударів, котрі, здавалось, тривали нестерпно довго, через що Олексієві забракло кисню, й груди розривались, й кожен брязкіт замка та засуву об залізо гаражної брами звучав, наче удар дзвону, відлунював напруженим вібрато у скронях й викликав хвилі паніки – набагато сильнішої, ніж можуть спричинити звуки повітряної тривоги.

-Нарешті! – власний голос, відбитий голими стінами “точки”, прозвучав ніби з вокзального гучномовця.

Льоха зачинився на засув й клацнув вимикачем.

Радіоприймач старого Петровичового жовтого “запорожця” ожив після нескладних маніпуляцій з акумулятором. Щоправда, радіотрансляція о цій порі не велась, замість того – заспокійливе шелестіння “білого шуму”, що нагадувало морський прибій.

Диван у кутку, про який ходили жарти, що від нього можна завагітніти, запахи, речі й навіть сміття під ногами: корки від пляшок та недопалки, котрим не судилося потрапили до закіптюженої банки з-під розчинної кави, що стояла посеред збитого з дерев’яних піддонів столу – усі оті милі серцю та звичні дрібниці невибагливої обстави Петровичової “нори” були ріднішими за власну квартиру.

-Безпечно і спокійно – як у морзі, – Льоха напружено гигикнув й, присівши на край заяложеного дивану, підсунув бляшанку-попільничку.

П’ять цигарок підряд, припалені одна від одної, здиміли. Герой непорушно лежав, відкинувшись й поставивши брудну бляшанку на коліно, раз по разу жадібно затягувався й вглядався у сизі хмари, що переливалися та кублилися під стелею , й пускав димні кілечка, цілячи у тьмяну лампочку-сороковку.

-Ні, – Льоха труснув гривкою, – Не було. Точно. Привиділось зоп’яну.

– Не було? – вкрадливо перепитав внутрішній голос, – Чи було? Може, гіпноз?

– Точно, ні! Мене не бере! – відповів голосу Олексій, – Мені той гіпноз – отой-во, – кивнув на “сороківку” під стелею, – До лампочки! Начхати на усю оту “шамбайню”!

– То можна додому? А повістка? Була?

– Повістка? – від згадки про жовтий бланк з синьою круглою печаткою та підписом нереального підполковника Барабашко гора Льохової самовпевненості дещо похитнулася, – Теж не було… Мабуть. А навіть як і було! Я свого підпису ніде не ставив.

– Ставив – не ставив, було – не було… – сонно пробубнів внутрішній голос, – То додому? Або тут переночувати?

Відповісти Льоха не встиг, бо у цей момент до розмови долучився радіоприймач Петровичового “запорожця”.

-Хр-хлопчику! – пролунав з динаміків голос, що нагадував скрипіння радіоперешкод.

Шум морського прибою змінився на уривчате багатоголосся, гул та свист, ніби хтось невидимий крутнув ручку настройки приймача. Льоха завмер непорушно, так і не донісши вогник запальнички до цигарки. На секунду-дві йому здалось: у тій какофонії він чітко розрізнив звук чийогось дихання : не шуму радіохвиль, не писку та скрипіння, а хрипких вдихів та видихів, що супроводжувались утробним гарчанням.

-Га? – вичавив наш герой, сподіваючись, що йому почулося.

– Хлопчику.

-Ви до мене? – герой збирався додати, що він ніякий не хлопчик і йому давно за тридцять, та не зміг – щелепу заклинило, бо гарчання приймача змінилось вовчим виттям. А потім – ще гірше.

-Хлопчику-хлопчику, – фальцетом простогнав приймач, – Бригада Темних ТЦК-шників уїжджає до твого міста!

-Дорогий, напевно, японець, – бурмотів Олексій, колупаючи чим знайшлося – великою викруткою, нестандартні гвинти кріплення з “буржуйськими” головками, – Бодай тебе! – Льоха “піднажав”.

Приймач, спочатку вимкнутий, а потім, коли виявилось, що цього замало, нещадно вирваний з тіла автомобіля разом з кишками дротів, врешті-решт замовк – динаміки ж від’єднано – але не здався: рядок RDS ковзав літерами по дисплею. Льоха погасив світло – бо раптом сторож поліцію викличе. Герой опинився у пітьмі та цілковитій тиші, лише радіотекст на усе ще живій панелі приймача підсвічував тремтячі пальці рядком:

БРИГАДА ЧОРНИХ ТЦК-ШНИКІВ ПРОЇЖДЖАЄ ТВОЄЮ ВУЛИЦЕЮ…ЗАХОДИТЬ У ТВІЙ БУДИНОК…

-Батарейки? Вбудований акумулятор? – Льоха безуспішно облапав кожен сантиметр, колупнув нігтем кілька заглибин у корпусі, – То як тебе вирубити?

У відповідь приймач блимнув кольоровою підсвіткою еквалайзера, та ще й так яскраво, що Олексій впустив його, й той брязнув об долівку. Стіни гаража осяяли синьо-біло-помаранчеві промені. Літери радіорядка пришвидшились і тривожно заблимали:

-ВІН ТУТ! ТУТ! УВАГА! ВІН ТУТ! ХАПАЙТЕ УХИЛЯНТА!

Льоха ударом каблука розколов дисплей надвоє, але частина кольорових спалахів лишились. Тепер вони проникали до Олексійової криївки з вулиці, крізь щілини у воротах. З-під гаражної брами повіяло вогким холодом та смородом могильної землі. Льоха кинувся до продухи у цегляній стіні й встиг побачити: Антрацитово-чорний “бобік” просочився крізь зачинені ворота гаражного кооперативу.

Страшний автомобіль з’явився по цей бік, не увесь і не відразу. Здавалось, матеріальний світ поступився, пропускаючи крізь себе щось потойбічне.

Спочатку по стінах прохідної миготіли лише відблиски мигалок, без самих ліхтарів і без автомобіля, до якого вони мали б кріпитися: яскраві вогники з’явились нізвідки, закружляли по цегляних стінах, відбились у скляній вітрині будки, міняючи на обличчі сторожа сині, помаранчеві та бліді маски жаху з античної трагедії. Охоронець схопився за груди й зіслизнув під пульт, у цю мить вовком завила сирена, й авто “темних” матеріалізувалося з густих тіней по цей бік зачинених воріт гаражного кооперативу.

Кропива у людський зріст, недопалки світляків розсипані у різнотрав’ї, радісне завивання хижака, що переслідує здобич. У небі – силует людини з розкинутими врізнобіч руками на тлі повного місяця, Від бородатого чоловіка у білому балахоні донизу б’є промінь, шарить пустирем, раз по разу вихоплює Льоху на тлі цегляного паркану, на стежці, у бур’янах.

Бігом! Швидше, навпростець! Петляючи, наче заєць, падаючи та піднімаючись! Уперед! Від яскравої плями прожектора, від вовчого виття! Олексій Ухилюк мчить щодуху, проживаючи кожну мить вдвічі, втричі, вдесятеро! Раз по разу хапається за груди, лапає кишеню, чи не згубив дорогий серцю срібний портсигар. Позаду – надривне гуде двигуном чорний “бобік”, й світло фар скаче вгору-вниз, а над головою – хрипіння гучномовця та залізний брязкіт: у місячному світлі ширяє постать у білому балахоні, гримить, обвішана ланцюгами, й скрипить.

-Бачу! Он де він!- гучномовець випльовує покручені слова, додаючи до них фонові завивання та хрип.

Звук заліза все ближче, ближче…

Пустир пролітає, миготить перед вмитими потом очима трав’яний хаос, ґрунтівка штовхає у п’яти. Китайські кеди на тонкій підошві тричі ляпнули по асфальту, герой кількома стрибками, наче олень, перетнув трасу й пірнув у кукурудзяне поле. Вузькі міжряддя, удари качанів, задуха, тріск стиглої зелені, що переламується під вагою Льохи. Він падає наосліп, руками уперед. Тиша?

-Покину куриво, їй-бо, покину,-  дихання зі свистом, калатає серце, аж у скронях відлунює, заглушує усі інші звуки. Льоха обтирає зі спітнілого чола кукурудзяні коси, перевертається горілиць й помирає. Ну, майже помирає.

Просто над ним, на висоті трьох-чотирьох метрів завис у повітрі кремезний дядечко. Пузо й широкі округлі плечі напинають важку тканину білого балахону. Грубий стан підперезують сталеві ланцюги. З десяток метрів ще намотано на шию. Кінці ланцюгів оплітають руки й звисають з розведених врізнобіч кулаків-гарбузів, побрязкують тихенько, ледь не черкають нашому героєві по носі.

-Уповноважений представник міського комісаріату Юрій Андрійович Лонго, адепт білої магії, – назвався чолов’яга, – Ухиляємось, громадянине?

-Камера! Обличчя в кадр! Стоп! – погукав згори у свій скрипучий мегафон дядечко, котрий назвався адептом білої магії – Дронщики-на – шабаш! Після перерви – зйомка лише з руки! Та спустіть мене на землю врешті-решт! Бороборонько-на! Мать!

-Січас, Юрію Андрійовичу! – ґратчасті двері чорного “бобіка” розчахнулись, в обличчя Олексієві націлився об’єктив кінокамери. Звідкись з-під ліктя кінооператора дрібним бісом вискочив низькорослий Бороборонько – той самий, котрий вручав для Льохи повістку.

-Ага, ну-ну, – бородань побіжно зміряв Льоху поглядом згори донизу й навпаки та кинув через плече, пірнаючи у кукурудзу й зникаючи за крилом автомобіля, – Тільки-но спробуй. Краще й не намагайся – прямий ефір о цій порі – діамантовий. Хлопці! Кирюша! Щоб не втік!

Дужі пальці вхопили комір нашого героя, котрий і справді, було, подумав дати драпака. Відчувши загривком Кирюшину міць, Льоха відразу пригадав казку про Кирила Кожум’яку – як той здирав шкури з вола одним махом, просто поклавши йому руку на спину – згадав та й передумав тікати.

Всередині авто ТЦК-шників виявилось нашпигованим лампочками, кнопками, тумблерами та регуляторами. Усе це, оплетене кабелями, нагадувало нутрощі телевізора, або космічного корабля зі старого фантастичного фільму. Враження посилював режисерський пульт та вбудований у перестінок кабіни великий телеекран. Він салютував герою яскравими рекламними барвами іншого, безсумнівно кращого світу:

-Куплю для дружини чобітки!

-Халявщик ти, Льоню!

-Відмінна компанія!

-Просто додай води!

Парад радісних, задоволених, ситих, спитих та не дуже облич скандував з телеекрана про право кожного на легкодосяжне щастя, свіжий подих та доступне для загалу райське задоволення.

Екраном проплив рядок титрів “пряме увімкнення телемарафону”. Центральний канал транслював дві картинки водночас. Основною мчали один за одним рекламні ролики: гостросюжетні, смішні, тупі, інтелектуальні, – пробивали мізки обивателів навиліт, зі швидкістю трамвайного компостера, перетворюючи емоційні образи у чистий стерильний сурогат: “Є краще життя. Не думай, сприймай, споживай! Радість – ось вона така, а отак виглядає свіжість, а це – райська насолода – по п’ятнадцять секунд кожному – вистачить на всіх!”

У правому верхньому куті телеекрану – стоп-кадр з кривою від переляку Льохиною мармизою, перекресленою великими червоними літерами “УХИЛЯНТ”.

-Юрію Андрійовичу, куди його повеземо? – звернувся до мага бородань-карлик, чаклуючи над пультом керування підіймачем.

Адепт білої магії відстібнув страховочні гаки, звільнився від плетива ланцюгів, потім задер руками білий балахон, й натужно крекчучи та поволі перекидаючи ноги через загородження, вибрався з пофарбованого у матово-чорний колір електромонтерського кошика.

-Куди-куди-на. У студію, звісно, на ВЛК-шоу. Наступне пряме-на включення ефіру – звідти! По машинам, мать! Шоу-на маст го он!

Синопсис