– Ну шо там, Олексо? – захекане, кудлате “шось” відсапується і переводить погляд на товариша.
Те “шось” то я – домовик Феофан. Будь ласка, тільки не говори, шо ти не віриш у домовиків чи магічних істот. Та навіть якщо так, твоя віра не скасовує факт нашого існування.
– Останній раз повівся на твої авантюри. “Ще один день! Підзаробимо трохи. Шабашка…” – тьфу на тебе. – Олекса тягне здоровецький червоний мішок, крекче і стікає потом.
– Ти ж знаєш, в мене не було виходу… – намагаюся хоч якось виправдатися.
– Бо ти довірливий. Тому і “повівся”.
Вирішую не злити Олексу ще більше, відмахуюся від нього і, в темряві, крадуся до ялинки, що миготить холодним світлом.
– І тут ця “роса”… – шпортаюсь об гірлянду і ледь не падаю. – Клади і пішли далі.
– Останній раз, Феофане, я тобі обіцяю, останній раз я тягаю шось важче, аніж ложка.
– Та досить вже бубоніти! Якби не ми, діти Полтави лишилися б без подарунків. – апелюю до здорового ґлузду товариша і бачу, як він легенько посміхається.
– То ми тепер ельфи Санти, чи шо?
– Помічники… Ні, ну ти уявляєш, як би Санта, та ще з десяток оленів, летіли по небу? Їх би перше ППО збило б.
– Не заслужив такого дідуган… – Олекса протяжно видихає і дістає коробку, обгорнуту в смарагдовий папір. – Перевіряй список: “Марія Коваленко, 6 років, лялька Monster High одна штука”.
– Є! – ставлю галочку навпроти імені і посміхаюся.
– Чуєш, Феофане, а як тоді Миколай переміщався?
– Тю, ото ти дивний. Миколай же свій – його на кожному блокпості знають, того й не чіпають. І з транспорту у нього один віслюк та ноги.
– Та й таке… В нас лишився тільки центр, потім зможемо відхекатися.
– Значить, спочатку йдемо до колишньої “Весни”, потім мимо ЦУМ-у й до білої альтанки. Там, біля пам’ятнику галушкам, і перепочинемо.
– От нащо ти про галушки згадав… Тепер їсти хочеться. – Олекса скрушно видихає і театрально гладить живіт. От же ж актор! Театр Гоголя за ним так і плаче.
Ранок зустрів нас близько п’ятої. Зморені, але щасливі, ми з товаришем сиділи і милувалися нашою Полтавою.
– Це тобі! – дістаю з кишені невеликий згорток і протягую Олексі.
– Тю, нашо ти… Шо там?
– Відкрий і дізнаєшся.
– Халва! Дякую… А я ж тобі нічого не підготував…
– Нічого, Олексо. Вітаю тебе з Новим Роком.
– І тебе, Феофане, з Новим Роком…
Оповідання зі своєрідним полтавським колоритом. Написано з гумором.
Однак, автор поманив читачів тими галушками й закінчив… халвою! 🙂
Ну як то “поманив” 😉 Йшли до пам’ятника галушкам (який дійсно знаходиться в центрі Полтави) і таки дійшли, тобто шлях до галушок здійснили успішно. Дякую за коментар і бажаю веселих свят ⭐
За “колорит” окреме дякую) запрошую в гості
Ніколи у Полтаві не був! Може колись і виберусь!
А Вам радив би замість отієї халви, щось цікавіше на фінал.
Бо тим домовикам нічого не загрожує, їм нема чого співчувати.
Ось якби вони перемогли якось чортика, чи відьму під час доставки подарунків – було б цікавіше! 🙂
Ет… Недооцінюєте ви наших бійців і наше ППО, так само, як і полтавських домовиків. Полтавщина, як відомо, — духовна столиця України. Тут жили і творили Мирний, Котляревський, Гоголь, Маруся Чурай… А домовики у нас ще ті естети й інтелігенти, які інколи навіть театр відвідують. До того ж діяли вони під покровом ночі, коли малюки сплять, тому ніхто їх і не побачив би. Дякую за ваш відгук і бажаю веселих свят!
Легке наче. просте і досить Новорічне, але не викликало у мене ніяких емоцій((( Чого? Не знаю, просто нічого…
Ет… То у вас новорічний дух випарувався! Запрошую вас до Полтави – ми швидко вам все підправимо і підчаклуємо. Спочатку смачними галушками нагодуємо, потім в Верхоли відвеземо – закинемо у теплий басейн поніжитися, лісом подихати, а там і в Сорочин Яр поїдемо глінтвейн пити і на лижах кататися.
Дякую за запрошення. Я мала на увазі що не викликало емоцій тому написано було без емоцій) тобто у автора вони певно були, але якось забули на папер записатись літерами)
Зовсім заплутали мене( Емоції свої виклав, емоції Олекси і Феофана занотував і твір надіслав. Може, то у вас конекту саме з домовими не трапилося?) Не знаю, не знаю…
А до галушок так і не дісталися? До справжніх, а не пам’ятника.
Про це історія мовчить, та полтавські домовики дуже спритні й хазяйновиті Скоріше за все, Олекса з Феофаном наварили цілу макітру смачних, пухких галушок на паровій бані: і з капустою, і з картоплею і з білими грибами, та ще й з сметанкою… Ммм…
Ви так смачно все описали! Аж закортіло тих галушок. Удачі вам на конкурсі!
Дякую ❤ На взаєм
Мене колись частували біля Полтави, тому я певен, що ваш опис – це не просто літературна майстерність, а справжнісінькі описи власного кулінарного хисту!
Хто зна, хто зна… Може, так воно й є.