В маленькій кімнаті було доволі тепло, у порівнянні з крижаним повітрям грудневого міста. Дмитро зайорзав на м’якому стільці та озирнувся по боках. Біля стін стояли металеві секретери з ящиків яких трохи виглядали якісь папери. На столі перед ним стояла лампа яка горіла м’яким жовтим світлом. Це була одна з тих новомодних електричних, Дмитро ніколи не бачив таку зблизька. Така коштовна річ, викликала дисонанс в цій невеличкій кімнаті з дешевими меблями. За столом сидів клерк який заповнював формуляр. Поруч з ним стояла новомодна друкарська машинка. Але Дмитро бачив її вперше в житті і гадки не мав що це таке. Він роздивлявся цю технологічну чудасію намагаючись зрозуміти для чого вона потрібна. Клерк зловив його погляд, і відкинувшись на своєму кріслі посміхнувся.
– Це Удервуд! Друкарська машинка. Не бачили таких?
– Ні, а що на ній друкують? -, щиро відповів Дмитро
– Та що завгодно. От наприклад трохи пізніше, як ми з вами заповнимо всі форми я надрукую вам подальші інструкції. – підморгнув клерк і повернувся до паперів.
– Ваше ім’я та призвище?
– Дмитро. Стельмах Дмитро
– Рік народження?
– 1881
Клерк старанно заповнювнював клітинки на папері. Перо трохи поскрипувало при кожному русі. Дмитро зачаровано дивився на чоловіка, сам він писати вмів але мав дуже поганий почерк, тому в писарчуки його не взяли, не дивлячись на те що він писати любив. В школі при притулку йому найкраще давалась арифметика, але постійні клякси та неохайне письмо, визначило його подальшу долю слюсаря.
– Батьки?
– Я сирота, з малечку ріс у притуку. Родичів інших не маю, може десь якісь і є.
Клерк подивився на хлопця, з награним співчуттям. Дмитро за свої 19 років навчився вже не реагувати на такі погляди. Він інколи задумувався ким були його батьки, але на жаль будь які спроби знайти про них якусь інформацію провалились. Були, звісно ще варіанти, але вони вимагали доволі суттєвих капіталовкладень, а у Дмитра зайві гроші ніколи не водились. Навіть зараз він сидів вдягнений в доволі заношене пальто, яке йому подарував один з майстрів в його цеху. Воно було холодним, але іншого в хлопця не було. На ногах в нього були дуже легкі чоботи які він латав сам, як вмів вже кілька років.
– Співчуваю. Сподіваюсь ви колись знайдете своїх родичів. Все ж таки людина, як то кажуть, істота що має жити у своєму стаді -, повчально промовив клерк ставлячи якісь помітки в формі що він заповнював, – гарні новини, Дмитро. Ви чудово підходите для роботи. Чи бажаєте щоб я вам розказав що від вас вимагається?
– Так, якщо така ваша ласка. Бо все що я маю це оцю об’явку в газеті -, Дмитро поклав на стіл шматочок паперу відірваний від більшого аркушу. Там було надруковано – «Унікальна пропозиція! Побачити нові світи! Знайти друзів та неймовірні пригоди! Можливість заробити для будь якого авантюриста! Звертайтеся до нашого офісу»
Клерк посміхнувся, відкинувся на кріслі заклавши руки за голову. Він примружив очі та промовив
– Наша компанія займається видобутком дуже рідкісних діамантів, а саме Вогняне скло. Чули про такі?
– Так, чув. Але ніколи їх не бачив. До сих пір вважав що це казки. -, здивовано промовив Дмитро.
– О, повірте мені, ці діаманти далеко не казки. А вельми реальні. Секунду -, клерк нагнувся і почав шурудіти в ящику столу. Через пару миттєвостей він виправився та бережно поклав на стіл кристал розміром з черешню, майже прозорий в середині якого наче билось живе полум’я.
У Дмитра щелепа відпала від побаченного. Ходили чутки що один такий камінь коштує як невеличке місто з усім що в ньому є. А тут от прямо на столі, перед ним. Він з німим питанням подивився на клерка. Той посміхнувся ще ширше і кивнув, мовляв, звичайно можеш взяти подивитися поближче. Дмитро трясучимися руками доторкнувся до каменя, той був теплим навіть трохи гарячим. Полум’я в середині кристалу ніби намагалось вирватися. Хлопець зачаровано дивився як відбиваються та заломлюються промені від лампи на гранях коштовності. Потім він збагнув що тримає в руках таку страшну купу грошей що йому стало страшно і він поспіхом, але обережно поклав діамант на стіл.
– Це ж. Цілий скарб. Вам не страшно тримати його тут? -, Дмитро озирнувся оцінюючи кімнату, – а як хтось дізнається?
– Не хвилюйтеся, – клерк розсміявся, ховаючи вогняне скло назад у ящик, – повірте, ніхто не зможе його вкрасти. Ми на ніч забираємо його в значно більш надійне сховище, це раз. Ну а по друге кожне вогняне скло має свої особливості та легко ідентифікується. І ще досі ніхто не зміг ці камені огранити чи розбити. Навіть діамант ріжеться ним. То ж, ми абсолютно спокійні. Його не зможуть продати навіть якщо захочуть.
Дмитро недовірливо подивився на клерка, який продовжив розказувати
– Але повернемося до ваших обов’язків. Як я і казав ми видобуваєм ці коштовності в одному доволі – таємному місці. І ми набираємо команду авантюристів, яким належить дістатися до нього і звідти винести ці камені. Оплата роботи відбудеться по поверненню. Ваша частка буде п’ять відсотків від початкової вартості діаманта. Ви до речі, маєте досвід володіння якоюсь зброєю? Або може на кулаках б’єтеся майстерно? Бо місця там можуть бути небезпечними.
– Ну, стріляв якось з рушниці на полюванні. Але я на жаль не дуже влучний стрілець -, похмуро визнав Дмитро, – а щодо кулачного бою, ви ж розумієте що я ріс у притулку? То ж за себе постояти можу.
– Чудово, дуже чудово. – посміхнувся клерк ставлячи чергову позначку у формулярі. – Отже вас не лякають випробування. Радий чути. Нам дуже потрібні такі люди.
Дмитро знизав плечима та опустив голову:
– Я хочу спробувати. Бо інакше мені ніколи не заробити стільки грошей, скільки ви обіцяєте. Складнощі мене не турбують. Можна сказати все моє життя це постійні випробування.
Посмішка клерка стала ще ширшою, він протягнув хлопцю перо і формуляр.
– Отут і отут поставте ваш підпис. І я вам видам ваші підйомні для того щоб ви змогли придбати одежу та взуття. Інше спорядження вам видадуть на місці збору.
Взявши перо, Дмитро на секунду завагався. Все це було занадто гарно щоб бути правдою. Він чув багато історій про агенції працевлаштування, які брали гроші наперед як оплату своєї роботи. Але ж ця контора нічого не взяла, а навпаки, збирається профінансувати його. Клерк дивився на нього з широкою посмішкою терпляче чекаючи на підпис.
– Та скільки там того життя? -, з цими словами Дмитро поставив підписи на паперах і примудрився залишити кляксу на одному з аркушів. Стурбовано він глянув на клерка, але той забрав формуляр і задоволенно поставив якусь чергову позначку після чого підмигнув хлопцю та заховав все в одну з шухляд столу.
– От і чудово! А тепер, як я і обіцяв – надрукую вам подальші інструкції! -, з цими словами він вставив аркуш чистого паперу в Ундервуд та почав клацати клавішами. Дмитро зачаровано дивився як на білому з’являються чіткі та рівні літери.
Через деякий час, він вже був вдома, перечитуючи текст який казав йому завтра о дев’ятій прибути за адресою біля міського річкового порту. Там було також сказано що у випадку запізнення більш ніж на п’ятнадцять хвилин, роботодавець буде змушений розірвати договір та йому належить повернути гроші протягом тижня. Дмитро захвилювався, в нього не було будильника, а вставати вранці для нього завжди була проблема. То ж він вирішив що сьогодні ляже якомога раніше. Прибравшись в своїй коморці під самим дахом, Дмитро написав записку домовласнику, про те що від завтрашнього дня він припиняє оренду. Поклав її на підвіконня та озирнувся навкруги. Незважаючи на холод взимку та нестерпну спеку влітку, він любив свою кімнатку з маленьким круглим віконцем яке виходило на захід. Йому дуже подобалось дивитися з нього на нічне місто і мріяти що колись в нього буде велика квартира з цілою ванною! Він посміхнувся, завтра все зміниться. Він відправиться у пригоду. Небезпечну, без сумніву, але справжню. Колись йому пощастило прочитати багато книжок Жюль Верна, і він мріяв про мандри та відкриття невідомих земель. І от, він, нарешті вирушає в таку. Та ще й з можливістю заробити просто купу грошей. А всього лише треба дістатися завтра вчасно місце збору. Він не сумнівався в тому що йому пощастить знайти найбільше вогняне скло коли небудь знайдене. Хлопець ліг на ліжко та заснув мріючи про неймовірні пригоди.
Спав Дмитро дуже погано, тому прокинувся десь о п’ятій ранку. Швидко зібравшись та зачинивши двері він вирушив у подорож. Двірник ще спав, то ж ключ від квартири хлопець підсунув просто під двері разом з запискою. Місто вже прокинулось, робітники поспішали на ранішню зміну на завод. Туди сюди снували екіпажі доставляючи різну провізію в численні лавочки. Він гордливо йшов до місця збору, дивлячись на людей, вони ще не знали, що саме йому пощастить бути багатим. Дмитро подумки вже витрачав гроші які він неодмінно заробить. Так непомітно для себе хлопець дістався потрібної адреси. Це була велика складська будівля. Ворота були зачиненні. Він постукав в них, але відповіді не було. Дмитро раптом перелякався а що якщо це все ж таки була якась хитра афера? Він докоряв себе що занадто легковажно повівся на обіцянку багатства і не розпитав про все докорінно. Коли вже все в середині його душі змірилось з тим що схоже його обманули, почувся металевий лязкіт і ворота привідкрились.
– Кого це там носить в таку рань? – прохрипів неприємний голос.
– Доброго ранку, мене звуть Дмитро. Я вчора підписався на експедицію. – почав було пояснювати хлопець, як його грубо обірвали
– Ну підписався, то й підписався. А чого так рано? Добре, біс з тобою. Заходи, може прохфесор вже не спить.
Ворота відкрились на ширину достатню для того щоб туди зайшла людина. Дмитро недовірливо зайшов всередину. На його подив, незважаючи на великий простір там було тепло. Горіли електричні лампи що розташовувались по периметру. Привратник – сонний чоловік середніх років, просто махнув йому рукою у бік дальнього кута будівлі.
– Тобі он туди йти. Бачиш сходи вниз? От тобі туди.
На цьому він дав зрозуміти що розмова завершена, та зачинив ворота. Після чого обернувся та пішов до своєї сторожки. Дмитро знизав плечима. Не так він собі це все уявляв, але з іншого боку – а що якщо це все спеціально такі заходи конспірації. Можливо цей чолов’яга навіть і не здогадувався що насправді тут збирається команда відчайдух які скоро будуть досліджувати та відкривати невідомі до сих пір землі та скарби. Таким чином заспокоюючи себе, Дмитро пішов до східців та спустився у підвальне приміщення. Там було ще тепліше. Навкруги стояли дивні прибори, призначення яких було не зрозуміле Дмитру. Він з подивом роздивлявся чудернацькі тумби з якимись проводами, то тут то там щось гуділо, стрекотало, час від часу десь іскрило. Між великими круглими провідниками проскакували невеликі блискавки. Посеред кімнати стояло два блискучих хромованих стовпа. Від них до різноманітних шаф з лампочками та перемикачами понад стін, розходились жмути чорних кабелів. Біля одного з таких приладів стояв літній чоловік. Він був вдягнений у білий халат, з плямами та пропаленими дірками. Голова в нього була лиса та блищала як металева куля в світлі електричних ламп. Чоловік обернувся
– Ах, ви мабуть Дмитро? Вельми радий познайомитися -, він радісно протягнув руку, – Мене звуть Василь Петрович. Професор.
– Дмитро. Приємно познайомитися -, здивовано промовив хлопець не припиняючи озиратися. Він потиснув руку професору. Він не очікував що попаде в якусь дуже замудрену лабораторію. – А я перепрошую, це і є місце збору? Мені сказали що ми вирушаємо в подорож.
Професор посміхнувся та обвів руками все навкруги
– Так мій юний друже. Все так і є, за пару хвилин ви відправитеся у подорож. У неймовірну подорож. І повірте мені – це не схоже на жодну мандрівку про яку ви могли читати, мріяти чи навіть уявити собі!
Він обернувся до своїх приладів і почав щось клацати та перемикати. Навколо гудіння посилилось. Дмитро знизав плечима, може це такий новітній спосіб підготовки електромобіля. Він якось бачив такі. То ж він терпляче став чекати на дивакуватого вченого який не звертав уваги на хлопця.
– Молодий чоловіче, не могли б ви підійти до мене ближче? Бо там де ви стоїте буде трохи небезпечно при відкритті дверей.
Дмитро підійшов поближче до професора. Той озирнувся, та оцінивши ситуацію смикнув великого важіля. В цей момент в кімнаті наче щось вибухнуло. З усіх боків почувся пронизливий звук який віддавався в зубах. Між тумбами та кулями безперервно стрибали блискавки. Дмитру здалось що в його шкіру впялися тисяч голок. І тут між двома стовпами посеред кімнаті наче простір вигнувся та протягся мацаками в різні боки, там де вони торкались підлоги залишались пропалені сліди. У хлопця від подиву перехопило дух. Один з мацаків викривленого світла чи простору, Дмитро не міг внятно описати що то таке взагалі ледь не торкнувся його обличчя. Хлопець відчув страшний жар який змінився на крижаний холод. Ще мить і раптом всі звуки зникли. Ані блискавки, ані іскорки, ані дзижчання чи гулу машин. Тиша була неймовірна. Між стовпами було ніби натягнуто сіре покривало дивного туману. Воно трохи хвилювалось та перетікало хвильками.
– Юначе! Оце і є початок неймовірної мандрівки! – урочисто промовив професор, він ніби сам був в захваті від того що тільки що відбулось. У Дмитра, побачене, в голові не вкладалось. Це була якась дуже дивна наукова штука. Він недовірливо повернувся до професора.
– Я перепрошую, а що це? Як це може бути мандрівкою? Це якісь фокуси? Що мені робити?
– Що ви, жодних фокусів. Це мій юний друже, двері до іншого світу. Саме туди і проляга ваш шлях.
Дмитро недовірливо подивився на прохід. Там ліниво перекочувались хвильки туману. Він і не думав що існує стільки різних відтінків сірого кольору.
– Е, ні. Я туди не піду. Що це за жарти такі? -, він позадкував було до виходу, як наштовхнувся на щось тверде. Обернувшись він побачив вчорашнього клерка і ще якогось кремезного чолов’ягу в дорогому костюмі.
– Доброго ранку, Дмитро. Я бачу що ви вже познайомились з нашим світилом науки Василем Петровичем. Це добре. -, з посмішкою промовив клерк, – Тепер будь ласка візьміть оцей наплічник, та пройдіть у прохід. Там ви зустрінетесь з іншими членами експедиції. Не бійтесь вони туди пройшли ще учора. Всі чекають виключно на вас.
Кремезний чоловік протягнув Дмитру наплічника до якого були пристібнуті спальний мішок скручений у рулон, та мотузка. Хлопець на автоматі взяв його до рук. Він озирнувся на прохід. Ця ідея вже не здавалась йому гарною, схоже що він трошки переоцінив свою авантюрну натуру. В цей момент професор підійшов до сірого туману та засунув туди руку.
– Бачите? Це безпечно. -, він дістав та помахав долонею Дмитру, – Ми туди ходили вже багато разів. І все нормально. Не зволікайте. Двері будуть прочинені ще три хвилини. Треба йти вже.
Дмитро недовірливо подивився на прохід. Зробив пару кроків та знов озирнувся до клерка, той з посмішкою кивнув головою, мовляв – «Ну чого ти? Ти ж хотів бути багатим? Ну так вперед» Сірий туман ліниво колихався іноді вихлюпуючи крапельки які швидко зникали не полишаючи нічого на бетонній підлозі.
Хлопець підійшов впритул, до проходу. Зробив глибокий подих та заплющивши очі зробив крок вперед. Сірий саван охоче оповив його повністю і там де була людина залишився лише силует. Мить і поверхня проходу знову стала рівною.
– Час переходу восьма п’ятдесять три. – Професор подивився на хронометр і зробив запис в журналі що лежав на консолі керування. Туман замиготів і зник. В кімнату повернулись звуки – клацання та гул приладів. Всі троє дивились на місце де тільки що був перехід. Клерк дістав з шафи поруч тюфтяк набитий сіном та поклав його біля стовпів. Василь Петрович потяг за важіль і в кімнаті знов все повторилось. Посипалися іскри, простір прогнувся пішов дрижаками і розкрився у сірий туман. Клерк ледве встиг відскочити. Всі замерли очікуючи. Через деякий час з чавкаючим звуком з туману на тюфтячок випав камінь – Вогняне скло. Він був доволі великим, з гострими прозорими гранями а в середині його билось та перетікало яскраве полум’я ніби намагаючись вирватися.
– Час повернення дев’ята рівно -, безпристрасно промовив професор відмічаючи щось в своєму журналі.