Робот Лоберт

Робот Лоберт на прізвисько «П’ята нога» закохався. 

Принаймні йому так здалося, після того як він, тиняючись кімнатами, помітив на столику хазяйки розкриту книжку й зазирнув туди. 

Якби не пилосмок «Пилип», котрий саме прибирав у кімнаті, то простояв би Лоберт отак, аж поки не дочитав увесь текст. Але настирливе пікання упереміж із повторюваним:

— Відійдіть, будь ласка — ви мені заважаєте! — змусило перервати читання. 

— От тільки не кажи, Пилипе, що не впізнав, — пробурчав Лоберт. 

— А, це ти «П’ята нога»! — пилосмок заблимав світлодіодами. — Багатим, схоже, будеш. Або роботу тобі знайдуть, — і Пилип противно завищав.

— Смійся, смійся! — Лоберт переступив через пилосмока й попрямував до своєї комірки…

Його, робота-вихователя, разом із іншими розумними приладами хазяйка привезла у цей дім відразу після весілля. У неї з чоловіком було бажання мати багато дітей, тому вона заздалегідь замовила новинку: приємної зовнішності робота з оксамитовим голосом. Але сімейне життя не склалося й у пошуках нового чоловіка жінка, здавалося, забула про придбання. Тож тинявся Лоберт кімнатами, не знаючи, куди приткнутися, й одного разу ляпнув спересердя:

— Почуваюся тут, наче п’ята нога у корови.

Лоберт цим хотів виявити свою ерудицію, натомість отримав прізвисько. Його він терпіти не міг, втім, іншим розумним приладам в будинку подобалося так називати робота, зовні схожого на людину…

В комірці Лоберт звично завмер, щоб подумки обмірковувати прочитане. 

«…Закоханість супроводжується не тільки емоційними, а також яскравими фізичними відчуттями, — згадувався текст. — Легка тривога або збудження в ділянці живота, підвищена пітливість, поганий сон — ось деякі симптоми закоханості. Також можливе відчуття незвичної легкості в тілі та надлишок енергії…». 

— Тривога присутня, енергії надміру, сну майже немає — все збігається, — шепотів собі Лоберт. — Пітливість не спостерігав, та в животі щось наче бурчить. Це кохання, стовідсотково. Але хто його об’єкт?

Робот став приміряти до нового відчуття усіх, кого знав:

— Пилип точно ні — зазнайко ще той. Тостер, мікрохвильовка й посудомийка відпадають — не в моєму смаку. Телевізор теоретично міг би стати об’єктом кохання, але корчить із себе розумника, хоча розрахований на дурнів. Хто ж це може бути?

Отак розмірковуючи, Лоберт вийшов на подвір’я, озирнувся — на паркані сидів рудий одноокий кіт.

— А може, це жива істота? — несподівана думка ошелешила робота. — Але ж окрім хазяйки я більше ні з ким не спілкувався. Вона точно відпадає, бо схожа на телевізор, що ходить. Цікаво, чи можна закохатися в того, про чиє існування навіть не здогадуєшся?

— Що ти там белькочеш? — знічев’я обізвався кіт.

— Та тут така справа… 

Лоберта не здивувало, що він розуміє котячу мову. Йому притьмом захотілось поділитися з ким-небудь своєю проблемою, а тут, як на замовлення, вільні вуха знайшлися. Тож робот попрямував до паркану…

Коли Лоберт зрештою замовк, рудий кіт зітхнув:

— Будь ти людиною, то подумав би, що із-за рогу повним лантухом вдарений. Бо таке вже мелеш. Але ж ти залізяка…

— В мені заліза майже немає, — спробував заперечити робот.

— Яка різниця, — кіт скривився. — Ти не ходячий мішок лайна — це головне. Я — Рудько. А тебе, мабуть, Арчибальдом звуть, еге ж?

— Ні, я Лоберт.

— Що далі, то гірше, — посміхнувся кіт. — Гаразд, бачу, декому слід провітрити макітру, та і я тут засидівся. Складу тобі компанію — прогуляємося. Заодно, може, й твою проблему вирішимо.

І Рудько зістрибнув із паркану…

— То, кажеш, коли зустрінеш своє кохання, в грудях щось повинно тьохнути? — кіт з відстовбурченим хвостом упевнено шпацирував тротуаром.

— Не знаю. Так в тій книжці написано, — робот, зацікавлено роззирався — він у своєму житті крім будинку майже нічого й не бачив.

— І що, досі не теленькнуло? Ми вже онде скільки людей та роботів зустріли.

— Та наче нічого особливого, — Лоберт примружився, закотив догори очі, ніби до чогось прислухаючись. — Все як завжди.

— А може, кохання лише плід твоєї уяви? Можливо, його взагалі не існує і люди вигадали цю казку, щоб пояснити свою недосконалість? Їм до котів далеко, — Рудько зупинився. — Мені, наприклад, ніхто не потрібен. Кішки не рахуються — то природа свого вимагає. Воно, знаєш…

Кіт не договорив — заволав щосили: 

— Дивись, куди стаєш, сліпандя! — гаркнув молодикові, котрий наступив йому на хвоста.

— Шановний, ви хоча б вибачилися, — Лоберт розумів, що люди котячої мови не знають, тому взяв на себе роль перекладача.

— А то що, поб’єш? — вишкірився молодик. — Ану, спробуй! — і став у бійцівську стійку.

Лоберт не знав, як діяти: насилля в його програмі не було прописане.

— Отож бо! — молодик сплюнув і почухрав собі далі.

— І ти після такого ще шукатимеш в людях об’єкт кохання? — кіт досі кривився від болю. 

— Та не знаю, — вагаючись, відповів Лоберт. — А твоє око — теж люди викололи?

— Ні, то ми територію з іншими котами ділили.

— І як, ти чимось заволодів? — робот побачив, що Рудько відвернувся, й зрозумів, що дарма спитав. — То куди ми зараз? Куди б тобі хотілося піти?

Кіт ураз оживився:

— Спочатку треба підкріпитися — зранку нічого не їв. А потім поведу тебе в одне місце, але йти далекувато.

— Роботи витривалі — аби ти не скаржився, — підморгнув Рудькові Лоберт.

— Хм, жартуєш? — кіт потупцяв уперед. — Не відставай, залізяко!..

Біля рибної лавки Рудько зупинився.

— Я так розумію, що їжа тобі не потрібна? — перепитав, примружившись.

— Заряду моєї батареї вистачить на декілька людських життів, — пояснив Лоберт.

— Тоді з собою не зватиму. Я швиденько, — і Рудько зник за дверима.

Люди заходили до крамниці й виходили звідти, а кота все не було.

— Невже з ним щось трапилося? — захвилювався Лоберт. — Він же такий задиристий — можливо, отримав на горіхи й лежить зараз у канаві, конає.

Роботу стало шкода кота, втім, промайнула думка, що насправді йому шкода себе: ніколи раніше йому не було так весело, комфортно, як ось тепер із новим знайомим.

Лоберт намірився зайти в лавку й дізнатися, що ж там сталося, аж тут з дверей вийшов задоволений Рудько.

— Визнаю, не всі люди погані, — промурчав, облизуючись. — Місцева продавчиня, наприклад, добра жінка — завжди підгодовує. То що, залізяко, готовий іти далі?

Робот у відповідь лише зітхнув і потупцяв за котом. 

Йшли вони дійсно довго. Лоберт спочатку звично роззирався. Та коли кіт став зупинятися, аби перепочити, робот вмостив його собі на плече й тепер змушений був слухати балаканину супутника — Рудько горлав свої оповіденьки прямісінько над вухом.

Перехожі подекуди косилися на чудернацьку парочку, котра ні сіло ні впало починала реготати. Втім, вони бачили, як реготав лише робот, а кіт, який сидів у нього на плечі, щось голосно винявкував. Зв’язуватися з диваками ніхто не бажав — люди мовчки проходили повз і лише деякі допитливі озиралися.

Вже почало сутеніти, коли Лоберт з котом вийшли за місто, піднялися на пагорб і робот занімів з дива: попереду, скільки сягало око, неголосно шуміла велика вода.

— Що це? — лише й спромігся вимовити Лоберт.

— Ти що, ніколи моря не бачив? — кіт зістрибнув на землю, вказав на берег. — Ось там інколи з’являється моя мрія. Йдімо скоріше, можливо, побачимо їх.

— Кого — їх? — допитувався робот.

— Котиків. Удень вони не з’являються — бояться людей. Тож зараз повинні повилазити.

— У тебе тут є знайомі коти? Це ти з ними ділив територію? — Лоберт насторожився.

— Та ні, це морські котики. Вони у воді живуть. Йдімо, поки зовсім не стемніло, — і кіт попрямував до великих брил, що стирчали над берегом…

Лоберт з Рудьком сиділи на великому камені й вдивлялися в темне море.

— Може, ми своїм галасом налякали їх? Або вони покинули це місце, — кіт прислухався до шепоту хвиль, сподіваючись почути знайоме талапання.

— А чому ти їх називаєш своєю мрією? — Лоберт ніяк не міг уявити котів, що живуть у морі. — Чим тобі не подобається твій нинішній стан?

— Смієшся? — робот у місячному світлі побачив, як Рудько скривився. — У них не життя, а казка! Їжа поряд: рота роззявив і вона сама туди запливає. Гадаєш, брешу? Та я сам бачив, як люди невід з моря тягнули. А в нім риби — як зірок на небі. Котикам навіть лізти зі шкури не треба: наївся, на хвилях погойдався, знов поїв. Кращого годі й бажати. І ворогів у них — окрім людей — немає. Якби ж так можна було — вжух! — і ти вже морський котик. Ех! — зітхнув кіт. — Невже вони не припливуть? 

Лоберт нічого на це не сказав. Замовк і Рудько.

Отак сиділи вони, вдивляючись у темряву, аж поки робот не помітив, що кіт клює носом.

— Рудьку, ляж поспи, — Лоберт притулив кота до себе. — Як хтось об’явиться, розбуджу.

Рудько промурчав щось і майже відразу засопів.

Лоберт легенько переклав кота собі на коліна, спробував погладити. Той крізь сон лиш муркнув і скрутився калачиком…

Хвилі набігали на берег, розбивалися об каміння. Бризки води діставали й до несподіваних нічних споглядальників. Лоберту здавалося, що то піт виступає на його тілі.

«Ну ось і ще один симптом, — зауважив собі робот. — І спати не хочеться, і в животі щось мурчить. Невже Рудько і є об’єкт мого кохання?

Отже, правду кажуть: твоє повз тебе не пройде. Наша зустріч, як говорять люди, мабуть, була накреслена на небі».  

Лоберт подивився на зірки і йому згадався ще один вислів з тієї книжки. Його сказала, схоже, якась відома людина — ім’я робот не запам’ятав: «У ролі компаньйона дружина ліпша, ніж собака».

Лоберт посміхнувся: «Вважати Рудька дружиною — це, мабуть, занадто. Краще сказати так: У ролі компаньйона кіт ліпший, ніж собака».

Роботу так сподобався новий вираз, що він аж гигикнув. Рудько від цього заворушився.

— Спи, спи, одноокий котику, — Лоберт легенько погладив кота. — Я більше не робитиму так.

Робот зітхнув: «Якщо Рудько моя любов, моя доля, то мені слід піклуватися про нього. Шкода, що не дочитав книжку — раптом любовне опікування відрізняється від догляду за дітьми? Втім, разом, сподіваюся, ми щось придумаємо. Рудько кмітливий і життя бачив, тому не пропадемо. Якщо, звісно, морські котики не знаються на чаклуванні й не перетворять його на свого співплемінця».

Лоберт перевів погляд з Рудька на море:

— Хоч би вони не з’явилися, — прошепотів і всівся зручніше — слухати шепіт хвиль і сонне мурчання свого кохання.