Пригоди детектива Варави та пана Гаціанта

Параліч потроху проходив, і я, як міг, похапцем прибрав ногу від червоної калюжі, що розливалася з-під мертвого тіла, яке лежало переді мною. Не вистачало до всього ще залишити на місці вбивства свої сліди.

Різкі запахи свіжої крові, заліза, порохового диму та ще невідомо чого створювали жахливе амбре від якого паморочилася голова.

Степан теж заворушився. На правій половині його обличчя, не прикритій маскою, можна було помітити жах. Він вказав дерев’яною рукою на майже півметрову багряну кулю, яка висіла посеред кімнати.

— Вона … вона зараз вибухне! Треба тікати! — неслухняними після паралічу губами вигукнув Степан.

Куля, наче почула його, засвітилася ще яскравіше, нею замиготіли блискавки.

На кволих, ніби ватних, ногах я рушив до виходу, Степан же, хоч і першим зрозумів небезпеку, спочатку підскочив до шафи й спробував провести рукою у вузькій щілині між підлогою та краєм цієї громіздкої меблі.

— Нема часу! Біжи! — крикнув я йому.

Степан у розпачі підхопився й поспішив до дверей. Його довгі ноги за один стрибок долали втричі більшу дистанцію ніж мої, тому вже через мить він був поруч, та підхопив мене, щоб пришвидшити нас.

Я вже повірив, що ми зможемо втекти, але в цю ж мить куля таки вибухнула. Наче ураганний вітер штовхнув Степана у спину і ми покотилися сходами вниз. Згори на нас посипався дощ з дрібного битого скла. Я спробував згрупуватися й не встиг — тверда поверхня сходів жорстоко зустрілася з моєю головою, в очах потемніло та я втратив свідомість.

                                                                                    * * * * *

                                                                                                                   За чотири з половиною місяці до того …

Ми познайомилися, коли я сидів на лавочці на Волинському бульварі. Останні тижні, це було моє улюблене місце для приємного напівдрімання та медитації. З цієї лавочки відкривався чудовий краєвид на Грюнвальдський міст, Віслу та Вавельский замок.

Близькість до королівської резиденції мала ще, як плюс, можливість дихати без маски. Видана пів року тому заборона на використання самоходів на вугіллі чи дровах в центрі Кракова непогано очистила повітря навіть в кілометрі до зони вільної від темного їдкого диму.

Масивний та фундаментальний Грюнвальдський міст з сірого бетону та чорними чавунними парапетами скидався на постамент для яскравого, на фоні похмурої невиразної споруди, королівського замку. Вавель радував око сумішшю різних архітектурних стилів та розмаїттям кольорів: стіни з різними відтінками коричневого мали чимало вставок з білої цегли, готичні вежі, що вишкіряли вгору хижі чорні ікла, сусідили зі золотими бароковими куполами Вавельської катедри та червоною черепицею дахів інших будівель. Якщо добре придивитися, то на Сандомирській башті можна побачити червоний королівський штандарт з білим орлом, що означало, що Казимир X перебуває у своїй резиденції.

Так от, я милувався приємним видом, чистим повітрям та останніми теплом початку осені, коли відчув, що хтось присів на мою лавочку.

На мій погляд, це було вкрай нечемно, бо вільних місць на бульварі предостатньо і без того, щоб зазіхати на мій особистий простір.

— Чи пан не заперечує, якщо я складу йому кумпанію? — спитав незнайомець. В його вимові відчувався мелодійний східний акцент. Певне, це був один з українських уходців від війни з орками, яка закінчилася декілька років тому. Навалу орди вийшло відбити, але пів України залишилося в руїнах і багато українців й досі перебували в Польському Королівстві.

Я невдоволено промовчав й навіть не повернув голови.

— Хотів запропонувати вельмишановному пану кооперацію, — нахаба наче й не помітив мого ігнорування.

У відповідь я демонстративно позіхнув та знову навіть не озвався. Втім, і це не зупинило набридливого причепу. Замість того, щоб нарешті піти у своїх справах, він раптом нахабно поклав свою руку мені на спину.

Я хотів розвернутися та цапнути його, але та рука виявилася напрочуд теплою, наповненою приємною доброю енергією, якою щедро ділилася зі мною. Замість очікуваної агресії такий жест навпаки викликав хвилю довіри ти приязні до невідомого власника руки.

— Давно спостерігаю за вами. Я ж не помиляюсь і пан є котом-говоруном? А я задумав гешефт з відкриттям детективної агенції у магічних справах. Гадаю, ми могли б бути корисними один одному. — промовив незнайомець повільно погладжуючи мою голову та спину від вух до хвоста.

Я вперше скоса глянув на нього. Всі люди, на наш котячий погляд, дивні та незграбні. Нахабний незнайомець виглядав досить незвично, мабуть, й для людського ока.

На ньому був довгий чорний шкіряний френч з купою різноманітних кишень. Колись модний та недешевий, зараз цей одяг виглядав старим й затертим, подекуди шкіра потріскалася. Особливо глибока тріщина на правому рукаві грубо, наче наспіх, зашита товстими нитками. На лівому рукаві від самого плеча тягнулася складна конструкція з ременів, які підтримували дерев’яний протез у вигляді руки, оздоблений якимись хитромудрими візерунками, сплетінням металічних трубок та, чи то годинником, чи якимось іншим приладом зі стрілкою й шкалою по колу. Обличчя незнайомця було вузьким й витягнутим. Довгий та загострений ніс, явно колись зламаний в декількох місцях, займав положення не зовсім по центру обличчя і ділив його на дві нерівні половини. Ліва верхня половина обличчя була закрита дерев’яною напівмаскою, яку, певне, робив той же майстер, що і протез руки, бо вони були схожі між собою, наче меблі з одного гарнітуру. Замість ока в масці був камінь червоного кольору, навряд чи, дорогоцінний, якщо судити по одежині незнайомця. На другій половині обличчя можна було помітити білий нерівний шрам, що тягнувся від брови кудись нагору під темне скуйовджене волосся та капелюх. Але око на цій половині було ціле, неочікувано насиченого синього кольору, наче клаптик неба на Великдень, коли всі підприємства перестають нещадно коптити його чорним жирним димом, а поважна шляхта на честь свята пересаджується з залізних самоходів на коней. Капелюх він носив теж незвичний. Ані циліндр чи котелок, як більшість пристойних мешканців середмістя, ані кашкет— розповсюджений головний убір робочих околиць, а рідкісну для наших країв федору з темно-зеленого фетру. Втім і вона виглядала пошарпаною та старою.

Коротше, судячи з зовнішності, життя неслабо потріпало незнайомця, хоча беручи до уваги, що він був уходцем з України, в цьому не було нічого дивного. Незважаючи на вигляд, що жодним чином не викликав ніякої довіри, від чоловіка віяло якимось особливим теплом, впевненістю та спокоєм.

— Мене кличуть Степаном Варавою, — сказав він, продовжуючи гладити мене. Я насилу придушив бажання замуркотіти. Чорт забирай, певне, це якась магія чи артефакт.

— Гаціант. Так, пан не помилився, я — кіт-говорун, — відповів таки я.

— Пропоную пану Гаціанту скромну, але теплу та затишну кавалерку, якісне харчування, щире приятельство та цікаве життя сповнене захоплюючих пригод. Натомість, потребую допомоги вельмишановного пана у магічних справах, — не став ходити околяса Варава.

Що ж, інтерес українця до мене був зрозумілим. Він хоче працювати у магічних справах. І, хоча, певне, має магічні сили, без кота-говоруна обійтися тут вкрай важко. Люди — цікаві, але вкрай недосконалі істоти. На відміну від нас, котів, вони не бачать дуже багато яких магічних істот чи проявів магії. Та що там магію, люди навіть в темряві нічого не бачать! Ну а ми — коти-говоруни вирізняємося розумом та кмітливістю і не тільки бачимо всіляких там фейрі чи гремлінів, а й можемо поговорити з ними. Тому для детектива в магічних справах такий кіт, як я, — абсолютно безцінна допомога. Хоча, власне, ціну моїх послуг треба ще обговорити.

Правду кажучи, напередодні холодів осені та зими, теплий куток та їжа мені б не завадили. А людей, що розуміються в Кракові на магії і яким потрібен кіт-говорун, не так вже й багато. З іншого боку, не можна так просто погоджуватися на першу ліпшу пропозицію.

Ми ще з півгодини обговорювали деталі, кількість прийомів їжі на день, наявність та якість чогось м’ясного на обід тощо, і нарешті дійшли згоди.

Так я став партнером детектива у магічних справах Степана Варави.

                                                                         * * * * *

Перший місяць роботи нашої детективної агенції підстав до особливого оптимізму не давав.

Варава повісив на дверях квартири мідну табличку “Детективна агенція у магічних справах “Бабай””, принаймні так Степан мені її прочитав, бо я, як усі коти, читати не вмію, та не дуже й хочу розбиратися в цих людських закарлючках, Також він розмістив об’яву в досить поважних та популярних “Краківській газеті” та “Меркурію Польському”. Нарешті залишки бюджету, що Варава виділив на промоцію свого гешефта, він витратив на сотню візитівок, які час від часу залишав у місцях, де бував.

Але реклама вийшла не надто ефективною. Перший місяць ми так і не побачили жодного клієнта, а Варава цілими днями сидів перед каміном та читав якісь свої чи то магічні, чи то юридичні книги.

Наступного місяця нам трохи поталанило. Спочатку, на Клепарському ринку, де Степан звик скуплятися, до нього звернулася пані Катаржина. Вона продавала здебільше зроблені власноруч сири, молоко та сироватку і скаржилася на проблему, що вже другий тиждень поспіль в неї постійно скисає молоко. В цьому вона винила сусідку Ядвигу, яку називала не інакше ніж відьмою. Для скарги до королівської жандармерії чи стражі міської пані Катаржині були потрібні докази, за їх збором вона й звернулася до Варави.

Проте, розслідування Степана виявило, що насправді через недбалість пані Катаржини на неї розізлився баган — дрібний дух, який живе у хліву та приглядає за скотиною. Проблема вирішилася тим, що сини пані Катаржини добре прибралися врешті-решт біля корів, а сама пані, за порадою Варави, принесла багану хліб з сіллю та мідні дзвоники. Непрості переговори з ображеним духом поклали на мене. На щастя, він не надто довго крутив носом і погодився більше не капостити та приглядати за господарством пані Катаржини, якщо вона буде надалі слідкувати за чистотою та порядком у хліву.

Багато грошей ця справа нам не принесла, але з того часу ми мали свіжі молочні продукти зі значною знижкою, чому я не міг не радіти.

Потім виникла друга нагода — до нас звернувся пан Матеуш — господар будинку на вулиці Шпитальній. Щось чи хтось наводив безлад та шум щоночі в одній з квартир. Вже треті орендарі з’їжджали з неї не протримавшись й місяця. Слава про прокляту квартиру пішла по Кракову і охочих її винаймати, навіть з великою знижкою, не було.

Панотець, якого пан Матеуш запросив освятити свою власність, виявився не надто корисним. Тож нещасний господар почав шукати інші варіанти й, на щастя, наткнувся на об’яву Степана у “Меркурії Польському”.

Справа виявилась не надто загадковою. Бідокурив у пана Матеуша барабашка — не стільки злий, скільки хаотичний та пустотливий дух. Розуму у нього було не більше ніж у пацюків з краківської каналізації, тож домовитися з барабашкою було нереально. Так що якоїсь особливої ролі я тут не зіграв, а от Степан знайшов у своїх талмудах заклинання, як вигнати барабашку, і впорався з цим набагато краще за панотця. На радощах пан Матеуш був досить щедрим.

Здавалося, що у нашої агенції почалася біла смуга, але, на жаль, ні. Після цих справ вже другий місяць до нас ніхто не звертався. Й так невеликі заощадження Варави танули на очах. Сам він спочатку не подавав вигляду та так само спокійно продовжував сидіти за своїми книгами, але атмосфера при цьому була напружена та похмура, а не діловита та зосереджена, як раніше.

М’ясо на обід, я, хоч і отримував, як і раніше, але порція помітно зменшилася. Все це наводило на думку, що навесні, як потеплішає, доведеться піти від Варави шукати кращої долі. Це було прикро, бо до Степана я відчував щиру симпатію та й детективна справа виглядала цікавою. Але вміння Варави заробляти гроші та його вдача, на жаль, очевидно, виявилися недостатніми.

З цими сумними думкам та голодним бурчанням у животі одного дня в ранню годину я розплющив очі. З напівдрімання мене вивів шурхіт на кухні. Миша? Полювати на гризунів, взагалі-то, нижче моєї гідності, але зараз будь-яке свіженьке м’ясце здавалося мені дуже спокусливим.

Я тихесенько прокрався до кухні. Незважаючи, що на відміну від недосконалих людей, я непогано бачив й без світла, проте цього разу було ледь видно навіть мені.

На жаль, те що я побачив не надто мене порадувало. Жодних мишей чи птахів! Натомість на нашій кухні хазяйнував якийсь дивний тип. Це була невисока людина у світло-сірій хламиді та каптурі. З-під каптура стирчав великий ніс та висіли якісь чорні мотузки. Невідомий злодій щось бурмотів собі під ніс та копирсався на кухонному столі. Крадій не розраховував поживитися чимось цінним у нашій квартирі та сподівався хоча б поїсти? Тоді на нього чекало розчарування і в цьому. Я підібрався ближче і зміг роздивитися все краще. При детальному розгляді незнайомець виявився юдеєм, те що я спочатку прийняв за мотузки — то були пейси — довгі пасма волосся на скронях, які часто можна побачити у Казімежі — юдейському кварталі Кракова. А ще він був привидом! Я не одразу помітив те, що постать неочікуваного гостя напівпрозора, а хламида була насправді саваном, але це стало очевидним, коли я уважніше придивився до того, що саме він там робив на столі: привид хаотичними рухами намагався підхопити чи хоча б посунути якусь каструлю чи інший посуд. Але, як це зазвичай буває у привидів, руки просто наскрізь проходили крізь предмети. Щоправда, інколи щось вдавалося посунути на якийсь міліметр і тоді я чув те саме шурхотіння та дзенькіт, який мене збудили.

— І що ж пан забув у нашій скромній обителі? — запитав я.

Привид здригнувся, різко повернувся і короткозоро роззирнувся навкруги, але мене не помітив, бо очікував когось явно вище ніж пів метра від підлоги.

— Ви чуєте мене?! Бачите мене?! — з надією заволав він.

Ага, більшість привидів непомітні для людей, а от ми коти-говоруни їх чудово бачимо та чуємо.

— Я тут, хай пан нижче подивиться, — сказав я.

Привид нарешті побачив мене, а я натомість розгледів його обличчя. При житті бідолаха, певне, був зовсім молодою людиною: на довгастому обличчі під великим горбатим носом ледь-ледь пробивалися вусики та вкрай рідка борідка.

— А … я перепрошую, чи я маю справу з паном детективом Варавою? — невпевнено спитав привид з подивом втупивши в мене свої очі.

— Ні, я його парт … — почав відповідати я, але мене перебив Степан, що зайшов до кухні.

— З ким це ви розмовляєте, пане Гаціанте? — поцікавився він, запалюючи гасову лампу. Ми давно перейшли на “ти”, але, на людях Степан дотримувався офіціозу, бо вважав, що так професійніше звучить.

— Я ще не встиг познайомитися з незнайомцем, що після смерті вирішив навідатися до нас. І він шукає саме вас, пане Варава, — відповів я.

— Дозвольте представитися, мене звати — Самуїл Цукермахер, — вклонився Степану привид.

Варава його не бачив та не чув, як це зазвичай буває з людьми, хоч він і мав певні магічні здібності. Але бути перекладачем цього разу мені не довелося, бо Степан покопирсався у комоді з посудом, де, через брак місця, зберігав ще і якісь свої магічні штучки. Пан детектив дістав монокль та мідну трубку, що була вузька з одного боку і широкою з іншого. Як тільки Варава одягнув монокль на здорове око, воно засвітилося зеленим, наче у якійсь кішці при місячному сяйві. Після цього детектив приклав до вуха трубку і по тій пробігла смарагдова хвиля, висвітлюючи дивний візерунок, що був вигравіюваним на трубці. Магічні предмети. Люди — недосконалі, але розумні та винахідливі створіння, що є — то є. Добре, що ці штучки, схоже, спрацьовують тільки на привидів, бо інакше я Вараві був би непотрібним.

— Так, я вас бачу і, сподіваюсь, чую, — нарешті промовив пан детектив.

Далі розмова пішла вже досить жваво. Цукермахер виявився молодим магом з Казімежу — юдейського кварталу Кракова, де традиційно мешкали чародії та була Польська Магічна Академія. Помер молодик не від хвороб легенів, як значна більшість небагатих мешканців Кракова та не від нещасного випадку під час експериментів з магією, що також можна було очікувати, а в результаті вбивства.

Саме така нагла смерть й не дала бідоласі спокійно відійти в інший світ, а зробила з нього істоту, що наче та муха між шибками, застрягла між двох світів. Найгірше, що в такому стані він може існувати сотні, а то й тисячі років, аж поки не вирішиться проблема, що як якір тримає його тут. Або зглянеться та найвища сила, що керує такими речами.

Пан Цукермахер, мудрий не по роках, вирішив не чекати на таке милосердя чи щасливий випадок, тому й шукав детектива, що знайде його вбивцю. Рухало ним не стільки бажання справедливості чи помста, а досить очевидна думка, що саме таємниця його смерті і є тим, що перевело його у ряди привидів. Блукаючи темними вулицями нічного Кракова свіжоспечений привид Самуїл натрапив на клаптик “Королівської газети” якраз з об’явою Варави. Можливість звернутися до детектива у магічних справах здалася Цукермахеру справжнісіньким подарунком долі, тож він поспішив до нас.

На відміну від столітніх привидів Самуїл ще не мав їх безпардонності та нехтування людських правил поведінки, тому не поліз до нас безпосередньо, а намагався якось привернути увагу за допомогою кухонного посуду.

                                                                                       * * * * *

Після того як ми познайомилися з паном Цукермахером і дізналися мету його візиту, Варава перейшов, власне, до обставин справи. Він дістав великий блокнот в солідній шкіряній палітурці та приготувався робити нотатки. Мені ж залишалося тільки слухати, зручно вмостившись на кріслі.

— Розкажіть, як же з вами трапилася така біда? — почав Степан.

— Це сталося позавчора. Я саме перебував у своїй квартирі на вулиці Широкій, неподалік від Старої синагоги. Живу я в мансарді чотириповерхового будинку — почав свою розповідь привид.

— Е-е-е, тобто жив, — з сумом поправився він. — Я працював всю ніч над одним заклинанням. Люблю … любив працювати вночі. В місті в такий час панує тиша, ніщо не заважає зосередитися. Повітря теж трохи чистіше, влітку можна навіть відкрити кватирку без ризику задихнутися від смогу. Однак саме позавчора вікна були повністю зачинені. Вже під самий ранок, якраз прямо за вікном я почув дивний звук. Якийсь скрегіт чи шипіння, чи ще чортзна що. Я підійшов до вікна, щоб подивитися що там, але нічого не розгледів через дим. Фабрики ще не диміли, але містяни вже прокинулися й заходилися жваво опалювали свої домівки після холодної ночі. Я вирішив, що мені почулося й хотів повернутися до своєї роботи, коли раптом щось запалало прямо навпроти мене за вікном і через мить, як ніж крізь масло, пройшло крізь шибку і вдарило мене прямо в груди. Після цього я поринув у темряву і отямився вже у вигляді привида поруч зі своїм обгорілим трупом.

Пан Цукермахер замовчав й деякий час, очевидно, заново переживав ті трагічні події, що добре відображалося на його вже вічно молодому обличчі.

Варава тактично почекав пару хвилин, а потім задав питання:

— Гаразд, а чого ви вирішили, що це саме вбивство? Можливо, якесь природне явище чи нещасний випадок від занять магією — ваших чи когось з ваших сусідів. Гадаю серед них чимало таких же магів-початківців, які не завжди добре контролюють свої сили.

— Одразу після моєї смерті хтось побував у моїй квартирі, обшукав її та, найголовніше, викрав Камені Магії. — гаряче відповів привид.

— Так-так, ви його бачили? Можете згадати якісь прикмети? — підібрався Степан, наче кіт перед стрибком.

— На жаль, вбивця пішов до того, як я отямився. Одразу, коли зміг оцінювати ситуацію, помітив сліди обшуку — речі стояли не на своїх місцях. І головне! Найголовніше! Зникли Камені Магії та всі мої записи щодо них! Їх треба знайти за будь-яку ціну. Не стільки вбивцю, скільки ці Камені, — пожвавішав, якщо так можна казати про мерця, пан Цукермахер.

— Зрозуміло … — розчаровано протягнув це слово Варава. — Ну розкажіть тоді про ці камені.

— Ви ще не зрозуміли? Мені вдалося створити Камені Магії! — вигукнув привид.

— Тобто … ви маєте на увазі саме Камені Магії? — єдине око Степана округлилося чи не до розміру десертної тарілочки та й камінь на місці другого, здається, здивовано блиснув червоним.

Я теж вийшов зі свого напівсонного стану. Про Камені Магії чув навіть я, хоча до людського чародійства маю досить посереднє відношення. То була, як для алхіміків філософський камінь — недосяжна ціль, над якою билися цілі покоління найкращих майстрів. Камені Магії мали важливе практичне значення — теоретично їх можна було зарядити магією і використати в потрібний момент. Не так, як деякі артефакти — одноразово та тільки певні заклинання, а в цілому магічну енергію, яку можна довгостроково використовувати будь-яким чином. З такою задачею не могли впоратися навіть найкращі маги — десяток годин, максимум доба і їм був потрібен відпочинок або заміна. Ось чому так розповсюджені технології парового двигуна, хоча магія могла б бути й дешевшою, безпечнішою і головне не давала цього мерзенного диму від якого страждає все живе. Але фабрики без труб та потяги чи самоходи без чорного смердючого сліду у повітрі так і залишилися мрією. Які тільки великі світила чародійства не билися над цією проблемою, скільки поколінь магів не пробували її вирішити, створити такі камені ніхто не зміг. І ось цей юнак, маг-початківець, стверджує, що спромігся їх створити.

— Авжеж! В тому то й справа, за що б іще було потрібно мене вбивати, якби не ці Камені? — наполягав на своєму привид.

— І ви прям впевнені, що у вас вийшло? — все ще виявляв здоровий скептицизм Варава.

— Однозначно! Я продемонстрував свої результати ректору Магічної Академії пану Залеському і він підтвердив, що це справжні Камені Магії. — відповів пан Цукермахер.

— І що саме він сказав? — уточнив Степан.

— Ну … — пан Цухермахер трохи зам’явся, — сказав, що це дуже важливе відкриття і що треба добре все перевірити та дослідити перш ніж показати Камені світу. Порадив поки нікому не говорити про них.

— І ви не говорили? — спитав Варава.

— Е-е-е, направду я не витримав і сходив з Каменями до пана Орленського. Ви, певне, чули про нього? Це мільйонер, відомий винахідник, успішний підприємець, який постійно шукає та впроваджує нові технології та винаходи. Я розраховував, що він побачить величезні перспективи й профінансує мій проєкт.

Степан кивнув. Навіть він, не надто знайомий з вищим світом Кракова, чув про цього одіозного магната.

— І що ж вам сказав пан Орленський? — спитав він.

Юнак нервово смикнув головою. Мабуть, якби він не був привидом, то його молоде обличчя почервоніло б, але зараз воно залишалося смертельно блідим.

— Він сказав, що все це дурня, фокуси, — після невеликої паузи відповів Цукермахер.

— Але це стосується магії загалом, не конкретно тільки Каменів. Пан Орленський — один з тих, хто заперечує магію, вважає її обманом, — поспішно додав привид.

— Зрозуміло, — чи то в підтримку Цухермахера, чи навпаки — Орленського, сказав Варава.

— Ну, добре, може ще кому похвалилися? — спитав він.

— Ні, більш нікому. — впевнено відповів бідолаха.

— Колегам, друзям, родичам? — наполягав Варава.

— Та які там друзі? Колегам тільки, коли вже повністю все підтверджу та отримаю королівський патент, — юнак знову забув, що його життєві плани вже ніколи не справдяться.

— Родичі? В мене тільки сестра наразі лишилася. Сарочка. Їй і справді розповів. Ми з дитинства один від одного нічого не приховуємо, — зізнався пан Цукермахер.

Степан ще трохи розпитав покійного мага щодо того, як виглядали Камені Магії і де вони зберігалися. Зробив собі якісь помітки у блокноті. Я занудьгував. Справа здавалася мені абсолютно безперспективною. Сподіваюсь, Варава це теж зрозуміє.

— Ну що ж. Я беруся за вашу справу. Але є ще питання оплати. Я не працюю безкоштовно, — визначився Варава.

— Я розумію. Гадаю, якщо Камені знайдуться, то мій спадкоємець, а це буде сестра, заплатить достатньо, — відповів пан Цукерамахер.

— Ну що ж, от бланк типового контракту … — почав говорити Варава, викладаючи якийсь папір на стіл перед привидом, але я його перебив.

— Пане Варава, мені здається нам варто переговорити. Наодинці, — сказав я.

Степан здивовано глянув на мене, але піднявся і ми відійшли в дальній куток кімнати. Варава присів біля мене.

— Степане, послухай мене. Не треба братися за цю справу — вона не принесе нам нічого крім неприємностей. Ти, певне, хороший спеціаліст, можливо, справжній професіонал. Але підприємець з тебе так собі. В нас грошей, як кіт наплакав. А я — кіт, Степане, і я не плачу. Зовсім. Ніколи. За жодних обставин. От стільки в нас фінансів. Ти повісив табличку про детективну агенцію, розмістив об’яву в газетах і чекаєш на клієнтів. Повір мені, в Кракові так справи не ведуть. Треба не сидіти та гріти дупу біля каміна, а мерщій шукати тих, кому ми можемо бути потрібними. — гаряче прошепотів я на вухо Вараві.

— Ти маєш рацію, Гацеку. З іншого боку, визнай, і моя стратегія спрацювала. До нас от завітав, хоч і незвичний, але клієнт, — тихо відповів мені Степан.

— Варава, не сміши мої капці. В мене їх навіть нема. З цього Шмуля зиску як із цапа молока. Грошей у нього катма. Це буде геть марна трата часу.

— Ти ж сам чув, що розповів пан Цукермахер. Якщо ми знайдемо Камені Магії — винагорода вийде більшою ніж можна собі уявити, — заперечив мені Степан.

— Матка Боска! Степане, той бевзь може й вірить у те що верзе, але особисто я певен, що то все маячня. Тисячі магів вже сотні років по всьому світу намагаються створити ті чортові камені, а якийсь такий собі Цукермахер, в якого ще молоко на губах не обсохло, на горищі, чи не на колінці, раз і створив їх, — я аж закотив очі від наївності українця.

У відповідь той промовчав, але вперто стиснув губи.

— Давай я тобі розповім про більш перспективні гешефти. Один знайомий кіт, який мешкає на Новому Юдейському цвинтарі, розповів мені, що останні декілька ночей, щось не те коїться на кладовищі. Хтось виє, гарчить, шкрябає могильні камені. Той кіт вже втік подалі, а сторож щоночі замикається у сторожці та носу надвір не потикає. Чуйка в мене, що то гуль завівся. А гуль — то великі проблеми. А де великі проблеми — там і непогані гроші. Казімежські равини ще ті скнари та така нечисть розв’яже їм гаманці. Певен, що вони чимало заплатять, щоб здихатися тої потвори, — я глянув на Степана, але не побачив жодної ажитації з приводу моєї пропозиції.

Тим часом я продовжив:

— Або от ще ходять чутки про гремлинів, що завелися на фабриці годинників пана Кучика …

— Це все дуже цікаво і справді перспективно, але в нас вже є клієнт. І спершу ми розберемося з його справою. — перебив мене Варава.

Мені так і не вдалося переконати Степана і ми повернулися до привида, який нервово поглядав на нас протягом усієї нашої розмови.

— Отже, пане Цукермахере, згідно з королівською уставою від шостого серпня тисяча трьохсот двадцять першого року, дозволяється укладати контракти з привидами чи неупокоєними з накладанням зобовʼязань на їх спадкоємців, — сказав Варава привиду.

Той у відповідь кивнув.

— Треба визначитися з винагородою та спадкоємцем, який буде відповідальним за контракт. — продовжив Степан.

— Ну спадкоємець в мене один — Сара. А щодо нагороди … Прямо зараз у нас нема грошей, але, коли Камені знайдуться, винагорода буде достойною.

— В контракт необхідно записати якусь конкретну суму. — сказав Варава.

— Ну … не знаю, нехай буде процент з патенту на Камені. — після деяких роздумів наважився пан Цухермахер.

— Три. Три проценти. — не стримався я, хоча, мені здавалося, що в цій справі можна просити хоч і всі п’ятдесят процентів — ми не побачимо ані гроша.

Степан невдоволено подивився на мене. Але що ж поробиш, якщо він навіть не намагається виторгувати кращі умови. Хоч я й не дуже вірив, що справа вигорить, але й стерпіти не міг.

— Два і підписуємо контракт, — махнув рукою привид.

Варава швидко вніс потрібні дані у контракт. Я зацікавлено дивився, як же привид зможе його підписати, але виявилось, що для таких випадків є спеціальний магічний сургуч. Степан капнув ним на місце підпису клієнта і пан Цукермахер доторкнувся великим пальцем правиці до нього, залишивши помітний відбиток.

— Чудово, а чи не зможете ви піти з нами до вашої квартири та вказати, які речі були переставлені чи щось зникло крім Каменів та … — Варава на півслові обірвав своє запитання до привида й витріщився на нього.

Пан Цукермахер прямо на наших очах почав танути у повітрі наче дим від цигарки. Не встигли ми оговтатися, як від нього не залишилося і сліду.

— Що це було? — після значної паузи першим промовив я.

— Судячи з усього, пан Цукермахер завершив свої справи в цьому світі й успішно пішов в інший, — задумливо відповів Варава.

— А що з його контрактом? Ми тепер вільні його не виконувати? — з надією спитав я.

— Рівно навпаки, Гацеку. Тепер ми зобовʼязані знайти Камені та вбивцю або після смерті будемо так само, як він, блукати привидами десь тут у Кракові, — похмуро відповів Степан.

Варава глянув на мене і додав:

— Хоча, можливо, котів це не стосується, навіть котів-говорунів. Але от на мене цей тягар наразі висить і він важливіший за гроші.

Ми мовчали аж поки гнітючу тишу не порушив гучний ляскіт. Це Варава луснув себе долонею по лобу.

— Дідько! І чого я не подумав про такий розвиток подій? Скільки всього треба було розпитати у пана Цукермахера! Та що розпитати?! Можна ж було попросити його по пам’яті відновити свої записи щодо створення тих Каменів, — з досадою промовив він.

— Що ж, як це не гірко визнавати, але нам таки доведеться розкрити цю справу, — невдоволено сказав я.

Синопсис