Провалене завдання

  У лабораторії було охайно, майже стерильно, а прагнення до порядку та чистоти завжди належало до чеснот нашої цивілізації. Навіть життєва форма, запропонована дослідниками, мене цілком влаштовувала. І завдання наче не складне: сиди, спостерігай та фіксуй зовнішні подразники. Місцеві раси не мали здатності до трансформації, тому жодної небезпеки викриття я не відчував. Але згодом мені почала не подобатись ця одноманітність годин і днів, численні досліди та верескливі сусіди. Я прагнув опинитися в природних умовах, щоб з’ясувати реальні перспективи кормової бази цієї планети. До того ж могли виникнути питання щодо підозрілої тривалості життя звичайної лабораторної миші. І нарешті отримав переведення «в поле» у буквальному сенсі. Навіть зовнішній вигляд не довелося змінювати, та я й уже звик до тих можливостей, що дають маленький розмір, непомітність і швидкість. Але неочікувано натрапив на серйозні перешкоди для виконання завдання.

Величезне поле поросло травою і мало небагато поживних речовин. Я очікував, що потрібно буде визначати тип культурних рослин та їхню відповідність нашим поживним вимогам. Напередодні місії мене переконували, що планета має родючі ґрунти та здатна давати шалені врожаї –  такі, що наше втручання пройде непоміченим. Спишуть втрати на гризунів чи інших місцевих шкідників, загальний відсоток наших потреб порівняно невеликий відносно очікуваних прибутків від урожаю. І відправили в найкращий з погляду врожайності регіон. Але, як часто повторювали лаборанти мого попереднього місця перебування, коли досліди не вдавалися: не так сталося, як гадалося.

Замість злаків та овочевих культур, що я вивчав під час підготовки до завдання, мене оточували висохла на сонці жовта трава та поодинокі колосся, які дивом проросли з випадково загубленого збіжжя. Навіть для мого харчування цього було замало. До цього додалася шалена конкуренція, бо неконтрольовані орди гризунів билися за кожне зронене зернятко. Мої спроби організувати цей хаотичний рух наштовхувалися на потужну протидію випадкових «співплемінників», які лякалися кожного поштовху і гучного звуку. А цього тут було вдосталь на відміну від лабораторії. Ґрунт розривало вибухами, миші гинули тисячами, але їжі все одно бракувало. І я вирішив шукати інший тип кормової бази.

Прямував на запах. За мною навіть ув’язалися найсміливіші з мишачої колонії, яку я весь час намагався спрямувати в бік раціонального ставлення до харчування. Не те, щоб мені це подобалось, але вибору не було. Першою знахідкою стали запаси продуктів зі злаковими компонентами, знайдені в земляному сховку, підвішеними на мотузках. Кілька днів ми насолоджувалися відпочинком та їжею, всього було вдосталь. І я втратив пильність. Аж раптом згори почув:

– Ти дивись, сержанте, хто наші припаси нищить! Порятунку від цієї навали немає! Чув, що ротному навіть берци погризли? Вже і не знаю, куди хліб ховати від мишів.

Інший голос відповів:

– Що ж дивного? Їм же теж чогось їсти треба. Раніше тут поля засівали пшеницею, житом, кукурудзою. Врожаї шалені були… А тепер випалена земля. Ось вони до нас в окопи і переселилися, бо тут хоч чогось поживного знайдуть.

– Пропоную наловити цих шкідників і зварити з них бульйон. Хоч якась користь буде, – запропонував перший голос.

Я завмер, майже не дихаючи. Але відгризений шматок хлібу з лап не випустив.

– Та наче ще не голодуємо, щоб на мишей переходити, – жартівливо відказав другий. – Он який симпатичний сидить, навіть не злякався. Незвичний якийсь, білий. У мене в дитинстві схожий був.

Трясця, я ж не змінив забарвлення після переведення з лабораторії! Але що вже поробиш…

– Візьму цього миша до себе, – тим часом продовжив голос. – Все ж веселіше буде.

– Як хочеш, «Агрономе», – різко відповів той, кого назвали сержантом. – Кожен божеволіє по-своєму. Але тримай його подалі від наших запасів.

Вмить мене відірвали від поверхні, світло змінилося темрявою, стало важко дихати. За якийсь час штучне освітлення вирвало із сутінків молоде обличчя, що наблизилося до мене.

– Слухай сюди, – звернувся до мене чоловік. – Закарбуй у своїй свідомості кілька простих правил.

Це ж треба, він розмовляє з мишею! Від здивування я присів на задні лапи. Чоловік розсміявся.

– А ти кумедний! Якщо не будеш псувати речі, їсти все без розбору та заважати вночі, можеш лишатися. Харч і тепле місце для ночівлі буде забезпечено.

І він поклав переді мною шматок справжнього сиру. Я такий куштував лише в лабораторії, і то лише перед черговими дослідами.

Що ж, правила цілком прийнятні та зрозумілі. Буду обережним, з’ясую, чим тут можна поживитися. Ще й «свою» колонію підгодую, не кидати ж їх на призволяще. Я навіть кивнув у відповідь, хоч чоловік цього і не помітив.

Я поводився чемно, намагаючись не дуже нахабніти. Їжі не бракувало, хоч джерело запасів я ще не відшукав. Але воно точно було не там, де я оселився. Мій рятівник називав це словом «бліндаж», коли повертався втомлений і спохмурнілий. Інколи його не було годинами, а часом і днями. Мені його бракувало. І не лише через чергові смаколики, які з’являлися щоразу з кишені «Агронома». Я звик до його спокійного голосу, цікавих вечірніх розповідей про неокраї поля пшениці та майбутні врожаї.  Коли інші голоси піддавали сумніву його слова та мрії, чоловік відповідав:

– Усе це буде, побачите. Після Перемоги усіх нагодуємо. Наша земля оживе, скинувши з себе цю погань.

Я не дуже розумів, про що він говорить. Але сумлінно відправляв звіти до Центру, що мало б переконати у перспективності планети та її поживних ресурсів. Ночами підтримував мишачу колонію їжею, намагаючись не порушувати правила. І ревно стежив, щоб інші теж їх не порушували.

Останнім часом почав відчувати напруження і небезпеку. Навіть голос здавався «Агронома» колючим. Він перемістив мене з наплічника до кишені і майже не залишав на самоті. Це ускладнювало спілкування з місцевими мишами, але давало можливість вивчити домінантну форму життя на планеті. Щодня гучні звуки наближалися, під вибухами дрижала земля. Я став розрізняти менше голосів. Недавно «Агроном» комусь сказав: «Сержант у шпиталі, важкий». Я виліз з кишені, намагаючи почути більше і все зрозуміти. Але він замовк і відвернувся.

Загальна знервованість перекинулася на колонію. Стримувати їхнє бажання з’їсти все, що можливе, ставало складніше. Центр вимагав звітів, а я не знав, що повідомляти.

Вночі темряву наповнив низький, ледве чутний звук. Я ще не зрозумів, звідки він лине, як хтось неголосно сказав:

– Дрон, трясця. Не кучкуймося. Розійшлися!

«Агроном» почув і навіть зробив крок у бік. Я встиг визирнути назовні, коли тишу розірвав вибух, а перед очима яскраво блимнуло. Мене кудись штовхнуло, а потім настала темрява.

Не знаю, скільки часу минуло. Я поворухнув лапами. Щось важке притиснуло з усіх боків, сковуючи рухи та забиваючи ніс, рот і вуха. Я почав борсатися і повзти, ніби рив собі нору. Потроху піддавалося, і вже на смак я визначив, що це земля. Напевно, вибухом нас з «Агрономом» відкинуло і засипало ґрунтом. Ще трохи, і я вдихнув повітря. Відтрусився, у голові поморочилося. Зовні поступив запит на трансформацію і повернення: сенсори повідомили Центр про загрозу життєдіяльності. Я не зважав. На цей випадок передбачено резервне живлення у вигляді потужного стимулятора. Найбільше мене хвилювало, де, чорт забирай, мій «Агроном». Я ж відчуваю його поряд, навіть можу визначити життєві показники. І вони кепські. Він задихається під товщею землі. Яка накрила нас з вибуховою хвилею. І нікого поруч… Та й хто почує мишачий писк, як би я не кликав на допомогу? Але я вирішив горлати, наскільки міг. Що це? Голоси? Ні, поруч нікого. Але у відповідь з усіх боків я почув спочатку далеко, а потім все ближче тоненькі мишачі відгуки. Колонія прийшла на поміч, і вони покликали всіх, кого змогли. І ми почали рити – швидко та організовано. Я першим дістався обличчя «Агронома», вичистив від землі ніс і рот. Інші вже тягли його ближче до бліндажа. Невже запізно? Чоловік не дихав, я не фіксував жодних життєвих показників. І тоді зробив єдине, що міг: вкусив його за плече, активізуючи стимулятор і вприскуючи його в кровоносну систему людини…

– Ось він, наш «Агроном», – хтось нахилився над нами. – Знайшли.

– Живий? – запитали у відповідь.

– Дихає! Дивись, і миша його поруч. Якась вона млява, їй добряче дісталося.

– Вантажимо обох! Хто ж після перемогу «Агрономові» буде допомагати врожай на якість перевіряти?

Я з останніх сил послав до Центру повідомлення про скасування трансформації та непридатність планети як кормової бази. До звіту додав інформацію про зіпсовані ґрунти та знищення врожаю. Тут би своїх нагодувати.