Правильний вибір

Ситуація, без перебільшень, була патовою. Ми перебрали безліч сценаріїв, прорахували і оцінили всі можливі варіанти рішень, проаналізували, як здавалося, все, але що б ми не робили, все зводилося до необхідності вибору. Страшного вибору. Ми мали обрати. Обрати одного, хто допоможе іншим п’ятьом вижити. Ми мали вирішити, хто з них стане героєм. Але по суті, якщо відкинути усі сентенції і зайвий епос, ми мали вирішити хто… хто з шістьох помре.

***

Коридори стикувальних станцій завжди виглядають однаково, незалежно від того, де фізично знаходиться сама станція. Темно сіра підлога, підсвічена зеленими та червоними кордами, що вказують на місця аварійних зон та кабелі резервного живлення. Нудні графітні стіни без вікон. Людина, що потрапляє в такі коридори вперше, може загубитися в просторі і часі, не розуміючи, в якій частині всесвіту знаходиться та який наразі час доби. Ерік ловив себе на цьому відчутті не вперше. Як експерт з вирішення надзвичайних і техногенних ситуацій, за свою тривалу кар’єру він встиг побувати у більшості куточків галактики, облетіти основні космічні хаби, винесені за межі Сонячної системи і, навіть, пропрацював кілька років на прабатьківщині людства Землі. Якщо комусь, раптом, спаде на думку порівняти всі ці надзвичайно різні місця, то єдиним, що було спільного у них могли б стати саме стикувальні коридори, які, будемо чесними, нагадували йому портали у невідомість.

З часом він навчився підмічати маленькі деталі, як то спеціальне термічне покриття на станціях близьких до сонця, зеленуватий відтінок  кордів у марсіанському планетному просторі, більш шершаву підлогу з імітацією морської гальки на станціях в зоні астероїдів, посилений режим циркуляції повітря на станціях в сірій зоні, але суті це не міняло. Всі стикувальні станції були як клони. Монотонні, нудні, безликі.

Цей раз не став виключенням. У грифельно-сірому коридорі відчувався запах старого пластику і затхлості. Стандартне біле світло звично вмикалося лише на крок попереду і позаду.  Кроки Еріка, поки він йшов, глухо відлунювалися об стелю і зникали в темряві. Зрештою, ось вони – шлюзові двері, вихід на зовні. Звичним відточеним рухом Ерік підняв руку, дозволяючи системі просканувати і ідентифікувати його, ще мить на звірку кодів допуску і з легким шипінням двері роз’їхалися, впускаючи його у середину. Ерік навіть в чергове встиг подумав, що процедура допуску надто застаріла і слугує скорше як своєрідне заспокійливе для людської психіки, яка попри тисячоліття еволюції до всього нового продовжує адаптуватися повільно і насторожено.

Приміщення зали прибуття, на відміну від коридору,  було величезним і світлим. Більше того, на перший погляд воно нагадувало зал очікування космопрту десь у віддаленому галактичному хабі. Високі прозорі панелі стін, підсвічені зсередини, імітували повноводний водоспад. Картинку доповнювали тропічні рослини, що тягнулися вздовж стін прямо з щілин у підлозі. Різнокольорові метелики роєм кружляли поміж них, створюючи ілюзію спокою і розміреності. Саме бузково-малиновий метелик так заполонив його увагу, що зустрічаючих він помітив не одразу, а уже тоді, коли вони опинилися безпосередньо перед ним.

— Погано, — констатував про себе з легким роздратуванням, — втрата концентрації –  найкоротший шлях до помилки. І тут жодні виправдання не допоможуть.

Його зустрічали двоє. Невисока темношкіра жінка, пишна, з великими вологими очима,  заплетеним у короткі тугі кіски волоссям і повна протилежність їй  – високий дуже худий чоловік з важкою квадратною щелепою, товстими старомодними окулярами, за якими ховалися червоні очі альбіноса, і блискучим, ніби відполірованим, лисим черепом.

— Вітаю, докторе Стерджес, — з приємною усмішкою звернулася до нього жінка. Простягнута для привітання рука виявилась теплою і м’якою на дотик.  — Я – Ліла Компаоре, спеціаліст з питань міжвидової психології та подолання робочих конфліктів. А це, — вказала вона на свого колегу, — Андреас Морено. Доктор Морено спеціалізується на орбітальних інженерних конструкціях та протокольній роботі.

Морено сухо кивнув, блиснувши скельцями окулярів потис руку Еріка. Долоня його виявилась холодною і вологою, що було неприємним контрастом після руки Ліли.

— Радий вітати вас, Докторе Стерджес, — голос у Морено був різкий з металевими нотками. — Чув про вас багато хороших відгуків.

Ерік лише кивнув, начепивши на губи робочу посмішку.

— Радий це чути, але не будемо витрачати час на формальності. Як я розумію, саме часу у нас обмаль?

— Так, на жаль, — Морено, повністю перехопив ініціативу у Ліли і ствердно кивнув, жестом пропонуючи Еріку йти за собою. Ліла йшла позаду, Ерік помітив її насуплене обличчя, коли обернувся.

Йшли швидко, за кілька поворотів коридору вони опинилися перед невеликою скляною кімнатою переговорної зали. Швидкий погляд на розкладені на столі документи, смітник, повний стаканчиками з-під кави та магнітна дошка списана формулами дав Еріку чітке уявлення, що тут довго і напружено працювали.

Зайшли мовчки. Так само мовчки розсілися навколо столу. Ліла затрималась на мить біля кавомашини, а Морено запустив голограму з макетом станції.

— Я дуже попросив би максимально коротко ввести мене в курс справи. Скільки маємо часу? — Ерік потер очі, збираючись з думками, все ж довгий переліт давався взнаки, дуже хотілося спати. Він розстібнув і скинув з себе куртку від комбінезону, потер різкими рухами мочки вух, так само різко розтер рукою шию.

Несподівано темна рука Ліли, прикрашена численими плетеними браслетами прямо зверху на комбінезоні, поставила перед ним чашку темної міцної кави. Терпкий аромат наповнював ніздрі і, здавалося, працював як найкращий збудник, пробивався прямо до мозку. Маленький ковток засвідчив ідеальний баланс цукру і гіркоти:

— Як? — не втримався від питання він, піднявши очі на Лілу.

Вона лише потисла плечим, сідаючи на своє місце:

— Це вказано у вашій анкеті.

— Якщо ви закінчили, то можемо почати працювати, а не обговорювати сорти кави, — увірвався у їхню мимовільну розмову в’їдливий голос Морено. Ліла кивнула мовчки, взялась за блокнот, про роздратування свідчили лише міцно стиснуті губи.

Ерік уважно глянув на Морено, кивнув даючи йому відмашку почати.

— Все почалося 3 доби тому тому. Точніше, 70 годин тому. Контролююча орбітальна станція с сегменті R97-216 надіслала рапорт про вихід зі строю евакуаційного човника. Комплектація станції передбачає наявність двох таких човників, тож ситуацію розцінили як штатну. В сектор було направлено ремонтну бригаду у складі молодшого інженера Кіану Фалкота і 2 роботів ремонтників, — голос Морено неприємно різав слух, що допомагало зосередитися і слідкувати за швидким темпом мови. — Процедура рутинна, як і протокол реакції на подібний факт. Ремонтний човник, наблизившись до станції дав запит на стиковку і початок робіт. Запит було підтверджено. Човник почав стандартну процедуру стиковки, але в цей момент потрапив під дрейфуючий астероїдний рій, що призвело не лише до пошкодження механізмів стикування, двигуна, але і зачепило вхідний механізм, загрожуючи розгерметизацією. — На цьому Морено зупинився, швидким рухом прокрутив голограму станції, так, щоб Ерік міг бачити описані ним проблеми ближче.

Магнітний механізм, що за задумом розробників мав би нагадувати тонкі комаші лапи присоски був поламаний в кількох місцях і більше походив на обдерту гілку на дереві. Схоже саме він і розпоров частину обшивки шлюзової камери, що стало причиною трагедії.

— Оскільки ситуація була штатна, — продовжив Морено так само швидко, — ніхто не насторожився і не забив тривогу, коли ремонтна бригада не вийшла на зв’язок. З ними зв’язалися лише через добу, коли Фалкота перебрався з човника на станцію, оскільки човник став непридатним для перебування людини. Але виконаний ним вхід став причиною розгерметизації шлюза і наразі ми можемо його відкрити лише один раз .

— Скільки людей зараз на станції? — уточнив Ерік.

— Шестеро— – Ліла відповідала тихо, але і Ерік і Морено повернули голови в її сторону. — П’ятеро –  штатний персонал станції і Фалкота.

— Як я розумію, евакуаційний човник розрахований лише на штатний персонал? — знову поставив питання Ерік.

Морено кивнув:

— Так. На випадок екстрених ситуацій є запасний евакуаційний човник.

— Який вийшов з ладу, – завершив за нього Ерік. — Якщо я правильно розумію ситуацію, то до повної розгерметизації станції залишилось не більше доби.

— 5 годин, — виправив його Морено, виводячи на голографічний екран таблицю з розрахунками. — Через 5 годин ситуація стане неконтрольована.

— У цьому випадку, слід помістити персонал в кріокамери. Це дасть нам час на усунення проблеми.

Морено відвів очі.

— Ми не зможемо цього зробити.

— Чому? — здивуванню Еріка не було меж.

— Скорочення програми фінансування дослідницьких станцій привело до обмеження енергетичного обладнання для підтримки кріокамер. Був лише один резервний блок, який згорів при стиковці і аварійному заході на станцію Фалкоти.

— Таак— Ерік різко відкинувся на спинку крісла, звузивши очі. — Ви намагаєтесь сказати, що наразі там шестеро людей і маємо вирішити як їх звідти витягнути?

— Ні. Я хочу сказати, що там шестеро людей і ми можемо спробувати врятувати п’ятеро з них. — У цей момент навіть металевий голос Морено затремтів.

На мить в кімнаті запанувала тиша.

Ерік піднявся з місця почав ходити по кімнаті, нарізаючи кола.

— Стиковка з рятувальним кораблем?

— В секторі немає підходящого. Найближчому знадобиться 18 годин щоб дістатися сюди. — Миттєво відповів Морено.

— Витягнути за допомогою шлюзових камер?

— Прораховували, на жаль ні. — Морено похитав головою. – Я прорахував всі можливі методи і схеми порятунку. Найкращий варіант – це вивезти п’ятьох за допомогою рятувального човника, що залишився.

— Але ж їх там шестеро? — Ерік глянув йому прямо у вічі.

— Так. — Морено кивнув, — Але місць в човнику лише п’ять. І ми маємо вірогідність 56,98% що зможемо вивести його звідти попри розгерметизацію.

— Це єдиний варіант? — Ерік знову повільно опустився у крісло.

— Моя команда за ці два дні обробила 2784 можливих сценарії порятунку. — На цей раз Морено відповідав повільніше, — Цей дає найбільші шанси на порятунок.

— Мені потрібні результати обстеження, — не здавався Ерік, простягнув руку.

Морено передав йому достатньо товсту теку з файлами. Ерік гортав швидко, звично скануючи текст і цифри, миттєво підраховуючи варіанти, проте з кожною сторінкою складка між його бровами ставала глибшою.

— Мені потрібна інформація про співробітників станції. — Ерік підняв зосереджений погляд на Лілу, яка весь цей час тихо сиділа за столом, слухаючи їх розмову.

— Так, — кивнула вона, і підштовхнула до нього по столу тонкі різнокольорові файли з інформацією.

— Амелі Буковскі, – паралельно почала коментувати Лілу, – 38 років, мікробіолог, заміжня, на станції працює уже 2 роки.

Тед Сколаріс, 79 років, має ступінь з космобіології, вдівець, на станції займався питаннями спостереження за метеоритними хмарами і роями, удівець, має 3 доньки і 6 онуків.

Алекс Горович, інженер-механік, 32 роки, одружений має 3 дітей.

Марина Сольварес – 21 рік, інженер з питань зв’язку, має ступінь з мистецтва, неодружена, третя дитина в родині.

Артем Кривий, 29 років, інженер гідравлічних систем, не одружений, дітей немає, рідних не має.

Фалкота, 36 років, інженер ремонтник, одружений має 8 дітей, вихідець з великої родини.

Поки вона говорила над стом спливали голограми з об’ємними фото та коротка інформація.

— За протоколами порятунку, — Ерік замислено тарабанив пальцями по столу, — у першу чергу ми маємо рятувати жінок фертильного віку, які мають соціально значущі обов’язки і навички. У нашому випадку, обидві співробітниці потрапляють під ці критерії.

Ліла закусила губу, дивлячись з-під лоба на Морено, але заговорила, звертаючись до Еріка:

— Але ж ми говоримо про людей, а не про протоколи! Те що Амелі Буковськи жінка в фертильному віці зовсім не означає, що вона може стати матір’ю, а значить це вирівнює її шанси з іншими.

— Що ви хочете цим сказати? — Ерік почав енергійно розтирати скроні.

—  Я хочу сказати, що такий важкий вибір ми маємо приймати не формально! —  гарячкувала Ліла.

— Ми маємо робити цей вибір об’єктивно, а не емоціями, —  раптом проскрипів Морено, —  і точно не на основі особистих симпатій.

— Які ще симпатії! — Щоки Ліли спалахнули. —  Ви намагаєтесь довести, що стерилізована жінка зі скандальним характером, та старий алкоголік зі ступенем важливіші за молодого хлопця, у якого все життя попереду.

— Красивого молодого хлопця, — в’їдливо додав Морено дивлячись прямо на неї.

— Так, красивого! Яке це має значення? —  знову спалахнула Ліла.

— Це означає, що ви не об’єктивні і керуєтеся емоціями, — сухо перебив її Морено. —  Таке не припустимо в умовах космічної рятувальної служби.

— Я так розумію йдеться про Артема Кривого? Він, здається єдиний, хто не має соціальних зв’язків, —  припинив їх суперечку Ерік.

Морено і Ліла кивнули.

— Думаю, немає сенсу сперечатися, всі дані анкет ми завантажимо до аналізатора і отримаємо відповідь.

—  Я це вже зробила, але вважаю відповідь не вірною, —  стояла на своєму Ліла.  —  Анкета не показує весь зріз особистості і…

—  І ми втрачаємо час, щоб взагалі врятувати хоч когось, —  перебив її Морено.

— Для того щоб безпечно вивести звідти п’ятьох мені потрібно запускати роботу уже зараз, —  рявкнув він, дивлячись на Лілу. Та стояла навпроти нього як кролик проти тигра, але вперто дивилась йому у вічі.

Пальці Еріка пробіглись по клавіатурі, створюючи запит і через мить на голографічний екран були виведені 5 фото. Фото Артема серед них не було. Він повернувся до Ліли:

— Пропоную голосувати. У нас немає часу на сентименти.  – І підняв руку. Морено підняв руку вслід за ним. —  Рішення прийняте.

Ліла стояла навпроти них, обійнявши себе руками:

—  Невже ви вважаєте, що це правильний вибір?

—  Тут немає правильного вибору, — втомлено відповів Ерік. У роті відчувався присмак заліза, а скроні наливалися тупим пульсуючим болем. — Вони всі люди, і кожен з них заслуговує на життя. Але місць усього п’ять.

Ліла відвернулась, ховаючи очі, що раптом заблищали від вологи.

Артем сидів впівоберта до екрану. Дивився кудись у кут на стелі. Здавалося, прислухався.

— Артеме, —  Ерік прочистив горло, видихнув, набираючись рішучості, і продовжив уже сухим формальним голосом з необхідною теплою ноткою, яка мала б викликати довіру. – Як ти знаєш останні кілька днів проводилася оцінка ситуації та можливість подолання наслідків аварії.

Артем повільно повернувся на звук його голосу, замислено глянув і знову відвернувся, прислухаючись. Ерік несподівано замовк. Став прочищати горло. Схопився за склянку з водою. Монітор з пілотною інформацією блимнув і почав зворотній відлік для запуску рятувального човника, траєкторію руху якого вони готували останні півтори години. Артем знову відвернувся, ніби прислухаючись. Нахмурив брови, а потім сумно посміхнувся, сам до себе. Повернувся до Еріка і запитав дивлячись прямо у вічі:

—  Скільки у мене часу?

Ерік нахмурився.

— Часу? — перепитав з удаваним здивуванням, —  чому ви питаєте?

— Ми ж із вами дорослі, — Артем розчаровано покачав головою. – Давайте не будемо марнувати мій час на нісенітниці. Я поставив конкретне запитання.

—  Артеме, я хотів ознайомити тебе з результатами проведеної нами експертизи…

— Слухайте, пів години томуьмої колеги покинули свої каюти, судячи по звуку з речами. — Він кивнув сам собі, спостерігаючи за розгубленістю на їхніх обличчях.  —  Я думаю немає сенсу говорити, що пару хвилин назад почалася передпілотна підготовка евакуаційного човника, — він потис плечима встав, відійшов до стінної шафи і почав порпатися в речах, певно шукаючи щось.

— Звідки ви…? —  ошелешено перепитав Ерік, трохи відійшовши від першого шоку

— У нього стовідсотковий слух, — прокоментувала раптом Ліла, яка сиділа поруч, обхопивши обличчя руками.

— Слух? — перепитав Ерік недовірливо дивлячись на неї

— Так слух, — роздратовано глянула та на нього дівчина і додала в’їдливо, —  таке зовнішнє чуття, що дає змогу сприймати звуки, в тому числі мови…

— Я знаю, що таке слух, — відмахнувся від неї Ерік, —  звідки ви..

— А я вам уже говорила про поза протокольний підхід, —  потиснула плечима Ліла, пильно дивлячись на екран, очі її підозріло блищали.

— Що він збирається робити? — несподівано втрутився у їхню перепалку Морено.

Ерік і Ліла повернулися до екрану, спостерігаючи за Артемом. Той саме вставав від шафи тримаючи в руках товстого зошита. На якусь мить Ліла навіть замружилась, не вірячи власним очам, це був рідкісний паперовий зошит з рівними рядками лінійок, зібраних по 5 в один ряд.

—  Що це? —  спитав Ерік, спостерігаючи за Артемом

—  Це ноти, —  відповів раптом той і подивився на них. — Така штука, щоб записувати музику. Точніше, те, як її записували раніше.

Він бережно розгорнув зошит на останній списаній сторінці, до його кінця залишалося ще кілька пустих аркушів і дістав з-під стола велику коробку. Ще мить і в його руках опинився коричневий продовгуватий предмет з натягнутими струнами.

— Що це? – Голос Морено звучав хрипко і без звичних металевих нот.

— Скрипка, —  тихо відповіла Ліла, — старовинний струнний музичний інструмент.

З-під пальців Артема раптом полилися дивні пронизливі звуки. Як космічний вихор складалися вони у мелодію, неслися кудись у глибини всесвіту, заколисували і змушували серце битися в такт ритму. Ерік затамував подих, ловлячи кожен порух його пальців. Ритм то наростав, то уповільнювався, здавалося, скрипка розмовляє з ним. Йому вчувалися голоси кранів навантажувачів на орбіті сатурна, крики птахів у зоо просторі Марсу, перегукування дельфінів, яке він чув на Землі, а ще звуки кроків, подих космічного вітру і шалений відчай самотності який ти відчуваєш лише в космосі.

Ще мить і рятувальний човник покинув станцію. Стіни станції здригнулися. По екрану пішли незвичні білі полоси. Розгерметизація відбулася миттєво. Смичок випав із пальців Артема, світло вимкнулось і настала тиша.

— Правильний вибір? Правильний вибір, кажете? — Ліла дивилась на них крізь товсту пелену сліз. Опустилася ліктями на стіл і голосно заридала.

А Ерік раптом відчув, як сильно він втомився. Втома – погана ознака, вона заважає мозку залишатися холодним і знаходити найкраще рішення. Мовчки потер скроні крижаними пальцями і вперше за багато років подумав, що, певно йому час у відставку.