Поміж світів

Це був звичайний ранок звичайного дня, яких ми проживаємо тисячами та забуваємо про них, як тільки виходимо за поріг рідної домівки.

Важкий підйом під настирливу та гучну музику будильника на телефоні, водні процедури, приготування кави та перша, майже свята, ранкова цигарка, дим у відчинене вікно, за котрим повітря ще зберігало нічну прохолоду.

Над містом повільно підіймалось літнє сонце, даючи очевидний та красномовний натяк на те, що сьогодні буде спека. Неймовірна літня спека, від якої хочеться зануритись в води величної ріки, що поділяє місто навпіл, і знаходитись в них до самого вечора, коли його величність сонце буде завершувати свою щоденну царську ходу.

Звичайне, але таке рідне, побажання доброго ранку від дружини, обмін буденними поцілунками, які несли скоріш звичку один до одного, ніж любов. Приготування легкого сніданку, бурчання дружини про куріння на кухні та про кількість випитого пива минулого вечора.

Звичайний ранок звичайного дня.

Я дивився у вікно на чисте, блакитне, липневе небо, і гадав наскільки важким буде сьогоднішній робочий день та скільки сьогодні засмічень доведеться усунути в каналізаційних артеріях міста.

Я працював у аварійній бригаді міськводоканалу, яка займалась усуненням проблем, що з’являлись у системах водовідведення рідного міста і дуже хотів, щоб сьогодні було якомога менше засмічень, і трохи більше часу для відпочинку у прохолодних містах. Працювати в липневу спеку важко, а тим більше працювати в спеку, дихаючи каналізаційними випаровуваннями майже цілий день.

– Сніданок готовий, – повідомила дружина, витираючи рушником долоні.

– Дякую, люба, – я потушив недопалок у заповненій попільниці. – Чим будеш сьогодні займатись?

-Я б хотіла ще поспати, але ж хіба можна це зробити в таку спеку? До мене прийде Олена, подруга, ти її пам’ятаєш. Ми з нею вип’ємо кави та сходимо на центральний ринок. А в обідній час я, все ж таки, спробую заснути.

-Я теж думаю, що в обідню перерву мені вдасться трохи поспати.

– Ти сильно не напружуйся по такий спеці, – її долоня стиснула мою руку, ніжно і турботливо. – Бережи себе. Ти в мене один. І у себе є тільки ти сам.

-Я буду намагатись так і робити, – відповів я, розуміючи, що якщо буде серйозна аварія, чи заб’ється якийсь глибокий колектор, то робота легкою не буде, і доведеться додавати чимало зусиль для розв’язання цієї проблеми.

Ми обійнялись, подарувавши один одному ніжний поцілунок.

Я кохав свою дружину і вона кохала мене. У нас все було добре, не дивлячись на орендоване житло, відсутність дітей, війну з агресором та невідомі перспективи майбутнього. Вона вірила, що все буде добре, і вчила мене радіти кожному дню і знаходити в ньому лише позитивні емоції.

– Я кохаю тебе, Марк, – сказала вона мені перед тим, як я вже виходив з квартири.

В її бездонних карих очах я готовий був тонути цілу вічність.

-І я тебе, Катерино.

Останній поцілунок перед важким робочим днем. Аби ж я знав, що то наш останній поцілунок, то він би був набагато довшим.

На працю я їхав з гарним настроєм, слухаючи улюблену музику, відгородившись від непривітного світу вакуумними навушниками.

Місто, незважаючи на війну, намагалось жити звичним життям, з незгасною вірою в те, що колись це жахіття скінчиться та агресор втече, піджавши хвоста й тихенько підвиваючи від досади та ранячи свого отруйного язика об зламані зуби.

Люди їхали на роботу, намагались вірити в краще, дарували своїм близьким чарівні посмішки, будували плани, просто жили. Всі хочуть жити – мурахи, комахи, птахи, тварини й, тим паче люди. Тільки тварини та птахи не ставлять питання, в чому сенс життя – вони просто живуть й радіють.

Кожен мій робочий день розпочинався з шаленої метушні. Всі кудись поспішали – слюсарі бігали від своїх робочих машин до складу, до зварювальників, до кабінетів начальства, потім знов до робочих машин, завантажуючи їх необхідними матеріалами. Над ділянкою стояв ґвалт, наче тут знаходився виробничий цех просто неба, або йшло прискорене будівництво важливої споруди.

Але такий ґвалт не дуже довго турбував мешканців довколишніх будинків. Коли з адміністративної будівлі виходили майстри ділянок з необхідною документацією для проведення аварійних робіт, водії заводили машини, а слюсарі поспішали на свої місця і, нарешті, рушили по адресах, де були виявлені проблеми з водовідведенням або водопостачанням.

Засмічень, поки що, було не дуже багато, що давало надію на більш-менш спокійний робочий день. Перші два засмічення були усунуті легко і швидко, немов команда професіоналів вищого ґатунку замінила колесо на піт-стопі формули один. Ми впорались не за лічені секунди, як на перегонах, але теж доволі спритно.

На третій адресі мадам Фортуна вирішила нас покинути, тому ми витратили майже півтори години на усунення складного засмічення, причиною якого стали вологі серветки, які перетворились на ганчірний канат, та чиясь спідня білизна великого розміру.

За той час, що ми працювали у дворі житлового будинку, біля нас зібрались місцеві мешканці, які намагались давати нам поради, що треба зробити, щоб такі засмічення більше не утворювались. На наші зауваження, що треба просто не кидати зайвого в унітаз, ми чули стандартну для всіх мешканців міста відповідь – ніхто нічого не кидає, все сміття кидається у відро, і невідомо звідки все це береться в каналізаційних трубах.

Коли з працею було закінчено, ми розбрелися по крамницях в пошуках морозива, цигарок, холодних напоїв та різноманітних смаколиків до обідньої перерви. Так вийшло, що до нашої службової машини я повернувся першим. Очікуючи своїх колег я розмістився на лавці біля під’їзду, яку накривала прохолодна тінь від дерев.

Не встиг я розкурити цигарку, як на лавочці з’явилась одна з мешканок під’їзду.

– Дякую вам, хлопці, – з вдячною посмішкою мовила жіночка. – У вас така важка праця, мені вас шкода, чесно кажучи. Цілими днями дихати тим смородом – це жахіття. Я не можу дивитись, як ви розбираєте той мотлох з каналізації руками.

– Ми робимо це у рукавичках, – відповідав я, намагаючись пускати дим від цигарки в іншу сторону від моєї співрозмовниці. – Щодо запаху, то це справа часу. Чим більше працюєш в цій галузі, тим менше звертаєш увагу на запах. Звикаєш, та і все.

-У вас такі добрі очі, – повідомила жіночка. – Хоча ви так лаялись під час праці, що мені ставало трохи моторошно від ваших слів.

– Це таке діло, – посміхнувся я. – Робочий процес, все ж таки. Парадокс в тому, що якщо не лаятись, то воно нічого не виходить. А з гучною лайкою, з прокльонами та з образами в бік засмічення процес трохи прискорюється.

-У кожного свої забобони, – жінка витягла з кишені карти таро. – В мене теж вони є. Я маю на увазі забобони. В мене, наприклад, це карти.

– Це зараз модна тенденція така. Всі стають тарологами, від малого до старого.

– Даремно ви так, – посмішку немов вітром здуло з обличчя жінки. – В мене є дар, моя бабуся мені його передала.

Мені стало трохи шкода жінку.

-Я просто кажу, те що бачу. Всі соцмережі зараз наповнені гарними дівчатами та жіночками, котрі роблять розклади з магічних карт. Проти вашого спадкоємного дару я нічого не маю. Ви мене вибачте, якщо мої слова образили вас.

– Все добре, я відчуваю, що ви не хотіли образити мене, – промовила жінка, вдивляючись мені в очі.

Я кивнув головою, розраховуючи на те, що розмову закінчено.

-Я хочу вам віддячити за вашу працю. Віддячити розкладом карт на ваше майбутнє, – посмішка поступово поверталась на її обличчя. Блакитні очі спадкоємної ворожки випромінювали бажання зробити добру, на її погляд, справу.

– Але ж я не вірю в ці ворожіння, – я спробував відмовитись від такої пропозиції тому, що насправді не вірив у потойбічну маячню.

– Ви просто послухайте, – наполягала жінка. – Те, що дійсно ваше, то ви запам’ятаєте і в майбутньому ці знання можуть стати вам в пригоді.

Мої колеги, на чолі з бригадиром, повільно повертались до нашої машини з гарним настроєм, щось активно обговорюючи з гучним сміхом.

-Добре. Тільки, якщо можна, то не довго, – погодився я. Все одно в це не повірю, а жіночці буде приємно.

Я не дивився на те, як вона розкладає карти, не бачив, які символи були на тих картах. Я дивився в чисте липневе небо, й мріяв про відпочинок на морі.

– Бачу кардинальні зміни у вашому житті, – сказала спадкова ворожка з блакитними очима. – Найближчим часом.

– Зміни до кращого? – уточнив я, намагаючись, щоб моє обличчя не видавало скептицизму до ворожіння.

– Не можу зрозуміти, – відповіла вона, не відводячи погляду від карт. – Бачу, що ваше життя кардинально зміниться, а потім відбудеться зустріч з родичем, якого давно не бачили. З вашим дідусем.

Далі я слухати вже не міг.

– Дякую вам за вашу доброту, але мені вже насправді треба йти, – недопалок полетів у смітник, я підвівся з лави та попрямував до своїх колег.

– Все ж добре, чи не так? – запитав я, в останній раз озирнувшись на ворожку.

Вона нічого мені не відповіла. Я і не чекав на виразну відповідь. Мій дідусь помер п’ятнадцять років тому. Зустрітись з ним в найближчим часом я не просто фізично не міг.

В очах ворожки доброта змінилась страхом, її руки трохи тремтіли, але я цього не бачив.

– Швидше, Марк, – квапив мене бригадир. – Ще потрібно на ринок заїхати, там щось забилось. Не дуже хочеться завалити обідню перерву.

– На центральний ринок? – спитав я, згадуючи ранкову розмову з дружиною.

– Ні, на той, що недалеко від нашої ділянки.

Я вскочив в нашу будку та сів на своє місце. Через декілька секунд машина рушила до наступної адреси. До ринку.

Обідню перерву ми все ж таки завалили. Засмічення міцно трималось за своє місце. Заважало ще те, що поруч з нами постійно проходили люди, що прийшли на ринок за покупками. Бригадир вже тримав в руках телефон, щоб замовляти техніку для промиття каналізаційних труб, коли вщент заповнений колодязь нарешті почав спустошуватися. Обідня перерва зробила нам декілька кроків назустріч.

– Марк, бери руру та йди до машини, – скомандував бригадир. – Андруша, змотуй дріт та теж йди до машини.

Рурою називали довжелезну трубу, вигнуту на кінці. За її допомогою дріт діставався до каналізаційної труби на дні колодязя. Андрушою Андрія міг називати тільки бригадир, на інших він ображався і потім довго пояснював, чому йому не подобається, щоб до нього звертались саме так.

Сполоснувши руки теплою водою з каністри, я знов закурив, обмірковуючи, що можна купити на ринку до тої їжі, що чекала на мене в моїй сумці. Я вирішив, що декілька смажених пиріжків з картоплею будуть чудовим доповненням до зеленого борщу. Але спочатку треба докурити у спокійній атмосфері.

Десь далеко завила сирена, але майже ніхто не звернув на неї уваги. За роки війни до неї звикли та дуже часто нехтували тим, що треба бігти до бомбосховища, в надії, що пронесе і ворожа ракета не долетить до міста.

Я теж звик до тривог, тому продовжив смалити, не залишаючи думок про пиріжки.

З неба на землю, з блискавичною швидкістю, падав величезний чорний спис. Мене підкинуло в повітря і лише потім я почув звук вибуху. Ракета таки долетіла, с запізненням подумав я, болісно приземляючись на розпечений асфальт.

Гострий біль в спині та шиї я відчував лише декілька секунд, потім він раптово зник, немов його і не було.

Я став на ноги, відчуваючи в тілі неймовірну легкість і думаючи про те, що мені пощастило. Дуже пощастило. На відміну від ринку, що палав, понівечених будівель, бідолашних покупців та продавців, які лежали на бетоні в неприродних позах, стікаючи кров’ю. На їх обличчях застигло здивування. Вони немов хотіли поставити питання, але трошки не встигли.

Повітря заповнилось криками болю та відчаю. Тріском вогню та їдким запахом знищення.

Я зробив декілька кроків до нашої вантажівки, яка дивом залишилась цілою і неушкодженою, коли біля неї з’явилась собака.

Велика собака, чорно-білого окрасу. Алабай – моя улюблена порода собак. Тварина стояла на місці, дивилась мені в очі та привітно махала хвостом, точніше короткою подобою хвоста.

Я подумав, що з’їхав з глузду.

– Аміра, це ти? – спитав я не своїм голосом.

Аміра, моя перша собака, яку підступно отруїли, котру я особисто поховав у лісі, поміж двох дерев, крони яких переплітались в одну. Але як таке можливо? В тому, що це саме вона, в мене, чомусь, не було сумніву.

– Аміра? – знов запитав я. Мій голос знов мені не сподобався.

Собака у відповідь голосно гавкнула та підбігла до мене, радіючи, немов після тривалої розлуки.

– Але як? – я зовсім нічого не розумів. Що це? Реальність? Шок? Захворівший розум?

Аміра ткнулась до мене в ногу, а потім декілька разів полаяла мені за спину. Немов закликала подивитись в ту сторону, куди дивилась вона сама.

Я повільно повернувся і побачив те, що хотіла показати моя собака.

Я побачив себе. Точніше своє тіло. Закривавлене та зламане, воно лежало обличчям до низу. З під нього повільно витікали багрові струмки.

Холодна, неймовірна холодна, але прекрасна у своїй простоті, думка каральним ударом розірвала мою свідомість очевидною та невблаганною істиною.

Мене вже немає.

                                                                               ***

Я бачив, як світило сонце.

Я бачив, як чорний дим намагався забруднити чисте липневе небо. Бачив, як до мертвих тіл збігаються люди та намагаються надати допомогу, ще не усвідомлюючи, що мертвим вона вже не потрібна.

Біля мертвих тіл стояли ті, хто нещодавно перебував в цих самих тілах. Такі, як я. Хто ми тепер? Душі, чи може дещо інше?

Дивлячись, як вони розгублено оглядаються на всі боки я теж озирнувся. Паніка, метушня, сполохи полум’я, крики відчаю. До мого тіла летів Андруша. Він пробіг крізь мене, я нічого не відчув, і знов ця думка спалахнула, наче блискавка в сонячну погоду – мене вже немає.

Моє життя в цьому світі скінчилось, але чому я досі тут, біля свого тіла? Де ті небеса, куди прямують душі померлих? Де ті самі ворота раю, біля котрих повинні зустрічати апостоли?

Якщо ж я не заслужив на перебування в раю, то де ж тоді пекло? Чи цей світ і був пеклом? Чи може це своєрідне чистилище?

Питання у моїй свідомості створювалися з неймовірною швидкістю. Але головне питання світилось яскравою неоновою вивіскою і дзвеніло дзвоновим набатом. Чому саме я?

Я стільки разів чув про смерть, бачив, як вона забирає моїх друзів та близьких людей і чомусь був впевнений, що мій час настане ще не скоро. Напевно, багато людей, можливо всі на світі, думають, що смерть – це те, що трапляється з іншими. Я думав так само, незважаючи на те, що не можна було думати саме так.

Що тепер робити? Куди йти? Чому так рано це трапилось, мені ж навіть ще не має сорока років? Страх пробрався в середину моєї свідомості й почав розгойдувати його в різні боки, наче шторм грав з самотнім кораблем посеред океану невідомості.

Хотілось кудись бігти, але я не мав гадки куди саме треба бігти. Я сів навпочіпки, обхватив голову руками.

Біля мого тіла сидів Андруша і плакав навзрид. Позаду нього стояли мої колеги, нервово курячи та не відводячи погляду від того, що колись було мною. Бригадир комусь дзвонив і намагався повідомити про те, що трапилось, з великими зусиллями підбираючи потрібні слова. Я сидів навпочіпки, скований страхом та невідомістю, біля мене сиділа Аміра і турботливо заглядала мені в очі.

– Що тепер, моя дівчинка? – спитав я.

Голос віддалено нагадував мій, але щось знайоме та рідне в ньому все ж таки було.

Замість відповіді Аміра притулилась до мене і тепло від неї трохи заспокоїло мою схвильовану свідомість.

До ринку влетіли пожежники, медики та поліціянти. Метушня та крики посилились. Я трохи відійшов в бік та подивився на небо.

– Чому я? Чому саме зараз? Чому? – питав я невідомо кого.

Відповіддю була трагічна пісня зруйнованого ринку.

Душі інших загиблих після ракетного удару також перебували в розгубленості, розпачі та у нерозумінні. Вони виглядали як звичайні люди, тільки ті, що залишились живими, бачити їх не могли.

Раптово мене обдув вітер – гарячий, наче стривожений подих близької людини. Вітер наповнив мене тривожними емоціями та панічним настроєм. Але внутрішній голос підказував мені, що це не мої емоції. Це чиїсь почуття. Вітер почав трохи слабшати. Навколо мене поступово з’являлось червоне марево, яке парило у повітрі поруч зі мною. Марево пульсувало, від нього до мене тягнулись тонкі червоні нитки, які також пульсували та розростались в інші тонкі лінії, нагадуючи малюнок людської кровоносної системи.

Десь задзвонив телефон. Мені знадобилось декілька секунд, щоб зрозуміти – дзвонять саме до мене.

Марево пульсувало все сильніше, погрожуючи перерости в істеричне тремтіння. Воно безперервно завдавало удари відлуннями чужої паніки.

– Юрій Михайлович! – звернувся Андрій до розгубленого бригадира. – Марку дзвонять! Що будемо робити?

– Нічого! – крикнув бригадир у відповідь, витираючи спітніле обличчя долонею. – Андруша, не здумай нічого чіпати своїми руками, ти мене почув?

– Юрій Михайлович, треба відповісти на дзвінок! Раптом дзвонить його дружина, чи мама. Треба сповістити про те, що сталось!

З очей Андрія, двометрового силача з надзвичайно довгими руками, текли сльози, залишаючи за собою мокрі доріжки.

– Ти мене чуєш, Андрію? – вже спокійніше спитав Юрій Михайлович. – Я тебе прошу, підведись та відійди від нього. Він може бути ще живий, розумієш? Зараз ним займуться лікарі, тільки після цього ми зможемо про щось сповістити. Розумієш?

– Юрій Михайлович, він не повинен помирати! Він ще молодий!

Віктор та Костянтин, мої колеги, підійшли до Андрія та обережно підняли його на ноги. Він заплакав ще сильніше.

– Все буде добре, Андрію, – намагався заспокоїти його Віктор. – Він сильний, він обов’язково виживе.

Костянтин подивився на моє понівечене тіло і ледь помітно колихнув головою. Він розумів, що зі мною в цьому світі вже закінчено.

Мій телефон продовжував дзвонити.

Червоне марево не припиняло пульсувати. Аміра була поруч зі мною й уважно спостерігала за тим, що відбувалось біля мене.

Дивлячись на марево я розумів, що це чиєсь занепокоєння, наче хтось кликав мене, хотів дізнатися чи все добре. Внутрішній голос підказував, що треба просто протягнути руку до цього марева, щоб дізнатись чиє це занепокоєння.

Це був поклик рідної людини, в чому я ні краплі не сумнівався. Подивившись в очі Аміри та вгледівши в її погляді схвалення, я протягнув руку до таємничого, не баченого раніше, явища.

Тонкі червоні ниточки обволокли спочатку мою руку, а через мить все моє примарне тіло.

В той же момент, як я дозволив ниткам з’єднатись з собою, мене перенесло до рідної домівки, де я колись виріс, де все було таким рідним і знайомим.

Це була мама. Найрідніша людина в цьому світі. Вона перша відчула недобре, для цього їй не потрібно було гортати стрічку новин у смартфоні. Материнське серце відчуло біду. Потім, почувши вибухи, це відчуття лише посилилось.

Вона стояла на кухні, вибухи застали її за приготуванням чергової смачної страви, тримала  телефон біля вуха, дивилась спустошеним поглядом у вікно та як молитву повторювала прохання, щоб її дитина взяла, нарешті, слухавку та відповіла, що в неї все добре.

Коли гудки в телефоні припинились, вона тремтячими пальцями повторила виклик.

Я стояв позаду неї та фізично відчував весь той біль і відчай, що відчувала вона. Вона намагалась вірити в краще, але підлий внутрішній голос стверджував, що на цей раз лихо таки трапилось. По її обличчю текли сльози, її повело убік, вона схопилася за холодильник, щоб не впасти.

Я спробував забрати в неї хоча б частину болю, що невблаганно посилювався, але не зміг цього зробити. Відчуття її болю нахлинуло на мене немов хвиля цунамі, котра руйнує все на своєму шляху. Я ніколи б не міг подумати, що можливо відчувати такий біль. Всеосяжний, що заповнює собою всі куточки свідомості. Біль, що пригнічує, що вбиває, але повідомляє – тобі прийдеться жити з тим болем дуже довго.

Удар материнської емоційної хвилі відштовхнув мене від неї, рідна кухня почала танути, мов крижаний візерунок під нещадним сонячним світлом. Через декілька секунд я знов знаходився на зруйнованому ринку.

Мої колеги розмовляли з поліцією, свого тіла я вже не бачив – його накрили чорною плівкою. Чуда не вийшло – я не вижив.

Материнське марево нікуди не зникло, воно продовжувало пульсувати. Я знов простягнув руку до нього, маючи надію, що в цей раз я зможу хоч якось заспокоїти свою матір. Але в цей раз нічого не відбулося – я залишався на місті.

Біля моєї собаки з’явилось інше марево – воно було білого кольору та пульсувало набагато слабше за червоне, материнське. Можливо це моя дружина теж відчула недобре? Чи може прочитала новини, та почала перейматись за мою долю? Можливо я зможу хоча б у неї забрати частину болю та полегшити її стан?

Я зробив три кроки та простягнув руку до білої субстанції.

Але це була не дружина. Це була та жіночка, котра наворожила мені кардинальні зміни в житті. Вона читала новини, де вже повідомлялось, що серед загиблих є співробітник міськводоканалу та відчувала, що загиблий – це я. Вона звинувачувала себе в тому, що погано розбирається у картах таро, що вона не гідна дару своєї бабусі та за те, що не змогла попередити мене про смертельну небезпеку.

Цей біль вона переживе. Я це відчував та навіть бачив у своїй уяві. І я був впевнений, що буде саме так. Жіночка продовжить займатись ворожінням, з більшою обережністю у висновках, але продовжить. Кожного вечора вона буде молитись богу за мою душу, а також просити у мене вибачення, жалкуючи про те, що не дізналася як мене звати.

Я прощаю вас, добра жіночка, хоча мені немає за що вас прощати. Від долі не втечеш, в який бік не біжи.

Вона не почула моїх слів, але зла я на неї не тримав. Можливо колись вона це відчує, або побачить у своїх улюблених картах.

Раптом мені стало страшно. Я хотів повернутись до свого фізичного тіла, але не знав, як це зробити. З марева материнського болю мене виштовхнула хвиля відчаю рідної людини, а що треба робити тепер, щоб повернутись?

Інтуіція мені підказувала, що не можна надовго залишати своє тіло. Я завжди їй довіряв, тому відчував себе розгубленим, не знаходячи способу повернутись. Розгубленість поступово переростала в паніку, я кидався з боку в бік, немов шквальний вітер, впираючись в дерева, припарковані автомобілі та людей, що проходили повз цей затишний дворик, де ми нещодавно працювали.

– Аміра! – я згадав про собаку вже тоді, коли відчув, що відчай починає мене долати. – Аміра! Виведи мене звідси! Прошу тебе!

У відповідь я почув гавкіт своєї собаки за спиною. Я попрямував на цей звук, уявляючи Аміру сидячою біля мого тіла, накритою чорною плівкою.

В мене вийшло. Я повернувся до місця загибелі. Аміра привітала мене доброзичливим гавкотом.

Людей на ринку побільшало. Здебільшого це були звичайні люди, котрім закортіло подивитись на масштаби руйнувань власними очима. Були серед них блогери, журналісти та інші представники медійної культури. Вони спостерігали за роботою рятувальників, вели прямі трансляції та коментували трагедію сумними голосами.

– Я хочу побачити Катерину, – промовив я, дивлячись на своїх колег, котрі понуро прямували до нашої службової машини.

Аміра відповіла приглушеним гарчанням, немовби кажучи, що це не найвдаліша ідея.

– Що не так? – я присів перед Амірою. – Чому ти гарчиш, дівчинко моя?

Собака відвела погляд і тяжко зітхнула, наче ставлячи питання, чи дійсно я цього хочу.

Я не розумів причин її реакції на моє бажання, в моїй свідомості почало зріти неприємне та холодне відчуття. Щось було не так. Окрім моєї загибелі було щось ще неприємне. Неприємне для мене, тому Аміра не дуже хотіла, щоб я дізнавався про причини цього відчуття. Я відчував це. Виходить, що тепер я міг відчувати набагато більше, ніж тоді, коли був скутий власним тілом.

Разом з цим я відчував провину перед мамою. Провину за те, що завдав їй такого нестерпного болю, за те, що дозволив собі загинути так рано. За те, що зрозумів значення виразу про батьків, які ховають своїх дітей. Разом з цим я розумів, що моєї провини тут немає, так розпорядилася капризна доля. Проте я відчував себе маленьким хлопчиком, який наробив великої шкоди та дозволив пролитись материнським сльозам.

– Як мені побачити Катерину? – спитав я, гладячи собаку за вухом.

Аміра смикнула головою, немов відганяючи невидимих мух та неохоче відійшла від мене.

Переді мною з’являлось чергове марево. Воно також, як і материнське, було червоного кольору, але воно не пульсувало, наче знаходилось у спокійному, умиротвореному стані. Червоного кольору в ньому було набагато менше.

Мою свідомість знов пронизало неприємне, тривожне відчуття.

Не звертаючи на це уваги, я знов простягнув руку до тонких ниточок.

У квартирі, де жили ми з Катериною, грала музика. Легка, спокійна, вона заповнювала собою всі кімнати, немов прохолодне повітря від кондиціонера.

Моя дружина сиділа на кухні в нічній сорочці та з насолодою курила тонку цигарку. На столі я побачив відкриту пляшку вина, два порожніх бокали та коробку з шоколадними цукерками.

Зранку вона мені казала, що до неї прийде Олена, вони вип’ють кави та підуть до центрального ринку. Напевно, що дівчата вирішили змінити свої плани та замінити каву на вино.

Але де ж Олена? І чому мені не подобається, як виглядає Катерина? Вона хитала головою в такт музиці, в її очах горіли бешкетні вогники, її розкішне чорне волосся було недбало розкидане по плечах, немов вона нещодавно прокинулась.

Неприємне відчуття посилювалось, привиди здогадок про те, що тут відбувається, невблаганно проростали в моїй свідомості. Разом з розумінням дивної поведінки Аміри.

Музикальний трек скінчився і я почув звук води, що лилася у ванній.

З нестримною люттю я зробив крок крізь двері та побачив там незнайомого чоловіка, що мився під теплими цівками води з щасливим виразом обличчя.

Я вчепився йому в горло з наміром задушити, але ж мої пальці вже не могли заподіяти незнайомцю ніякої шкоди.

Через секунду я стояв перед замисленою Катериною.

– Шльондра! Стерво! – кричав я їй в обличчя. – Як ти могла?! Як?!

Я намагався її вдарити, розбити обличчя до крові, збити з нього задоволений вираз, знову забувши про те, що я вже фізично не існую.

– Чому?! Чому, Катя, чому?! – знов кричав я, знаючи, що відповіді не буде.

Чому? Таке просте питання в нашому житті. Але дуже не просто почути на нього відповідь, котра повністю задовольнить того, хто ставить таке питання. Відповідь – вбивця запитання. Чому не можна просто вмерти – зникнути, розчинитись, згаснути, розірватись на атоми? Щоб за мить, щоб назавжди та більш ніколи не з’являтись в жодному зі світів. Чому я повинен ще після смерті терпіти біль і приниження, наче я не натерпівся цього при житті, яке вважав більш-менш нормальним?

Чому? Дійсно – чому?

Мій потік люті, образи та ненависті перервав собачий гавкіт. Чиїсь сильні руки схопили мене за плечі та різко відтягли від дружини. Коханої дружини.

В наступну мить я знов знаходився на місці загибелі. Аміра бігала навколо мене і нервово гарчала.

– Не можна покидати своє тіло на довгий час, – промовив чийсь голос за спиною. – Інакше є можливість загубитись у цьому світі назавжди.

Я повільно повернувся на голос.

Добра жіночка, мені немає за що вас прощати, ваші карти говорили правду.

Переді мною стояв мій давно померлий дідусь. Він усміхався і мав намір мене обійняти.

Я зробив крок та обійняв його, заливаючись сльозами болю та відчаю. Як маленький онук, який побачив діда після довгої розлуки. Сонце продовжувало світити.

Синопсис