На перехресті світів

Розділ 1

— Ну шо друзяки? Наша пісня гарна й нова … Завтра змінюємо позицію, – радісно виголосив Ден, заскочивши у бліндаж. – Кеп сказав – заходимо в якесь історичне місце біля Дніпра.

— А нам татарам все одно. Наступати – літати, відступати – літати, аби не копати, – байдуже кинув у відповідь хлопчина років двадцяти з темним прямим волоссям наче стріха.

— А якщо я скажу, що звідти можна долетіти й до Перекопу, що скаже твоя татарська душа Рустеме? – бадьоро продовжував Ден.

— Скаже, що мотивація «ну так собі». Під Дніпром тунель же додому не прокопаєш, – не відриваючись від екрану, вставив свої пʼять копійок його рожевощокий напарник, – а от ми будемо, наче жива мішень в тирі.

— Нащо нам щось міняти? – Рустем обережно відклав до кейсу нову модель Shark(у). – Тільки-но тут усе налаштували, а лівий берег ми і так бачимо майже до моря.

— Не сумуйте, «дівчатка», – посміхнувся Ден, викладаючи на імпровізований стіл з пластикового ящика солдатський обід, – там буде повно цікавих кавалерів. Я надвечір заскочу в містечко, погляну, може якийсь підвал чи льох хазяйський знайду. Давай до столу, Рустеме. Сьогодні Кеп підкинув волонтерських смаколиків. А потім зміниш Змія.

— Звісно, а то аромат свіжого кекса йому мізки туманить та зір притупляє, – почав з десерту свій обід Рустем.

— Хазяйський льох не треба, – тихо та повільно, наче на своїй хвилі, знову вставився Змій, – не варто підставляти хазяїна. Якщо нас вирахують, льохом не обмежаться.

Ден дістав цигарку з пачки, але так і не підкурив.

— Кеп сказав, там є якась бурса з підвалами. Наче в будівлях старого монастиря. Може й копати не доведеться, – підняв плечі Ден.

— Ги-ги, – невесело посміхнувся у відповідь Рустем. – Ти, і «не копати»?! – так не буває.

— Дене, іди поглянь, – вийшов зі стану «відсутності присутності» Змій, – якого біса вони там ялинки таскають?

На моніторі двоє росіянців пересаджували молоді сосни.

— Це вони вʼїзд-виїзд до позиції маскують, – підхопився Ден, – можеш збільшити? Де це?

— Це самий край Олешківських пісків, – збуджений азартом, відповів Змій.

— Ось вони, – тицьнув в край монітору шматком кексу Рустем.

Серед кущів та невеликих сосен виділявся тоном правильний квадрат.

— Має бути якась «жирна ціль», раз так ретельно її маскують, – придивлявся до монітору Ден.

— Давай передамо координати гармашам, – закинув в рота останній шматок кекса Рустем, – і дізнаємось уже в підсмаженому вигляді.

— Любиш ти смажену баранину друже, – запхав цигарку назад до пачки Ден, – та треба дочекатися поки вони вилізуть або якось виманити їх з комірки, аби знати що то таке «жирне».

— FPV-шкою ми не дотягнемося, – зрозумівши хід думок командира, сказав Змій.

— А з нової позиції в містечку – цілком, – замислившись, продовжив Ден. – Не налякай їх, Змію. Хай вовтузяться. Завтра завітаємо на гостини.

— Yes sir, – клацнув пʼятами під складаним стільцем хлопець, – я здалеку погуляю.

Іскристі бісики азарту не полишали Змієвих очей і вискакуючи з-під окулярів, перетворювали мамину «кімнатну рослинку» на матьорого кіберстрайкера.

Ден обвів очима з розумом обладнаний бліндаж, зупинивши погляд на новому Shark(у).

— Як тобі нова версія? – кивнувши головою на дрон, спитав він Рустема.

— Ша(я)йтан машіна, – намазуючи індичий паштет на товстий кусень хліба, відповів той.

— Добре. Доповідайте. Якщо нічого – заберу вас як зазвичай, – повернув на вихід Ден.

І вже на виході кинув з посмішкою Рустему: «Гостри лопату, друже».

— Ша(я)йтан нашяльніка, – зупинивши руку з бутербродом перед відкритим ротом похитав головою той.

Надвечір Ден, переодягнувшись у цивільне, манівцями подався в нещодавно звільнене містечко. Дорогою весь час тримався ближче до кущів та лісосмуг. Росіянці, хоча і пасли задніх у використанні дронів, проте активно вчилися та влаштовували справжнє сафарі на велосипедистів. Доходила інфа з лівобережжя, що вони понабирали молодняк по селах, обіцяючи «легкі гроші», тренували їх на цивільних. Ровер чи дирчик вважався бажаною мішенню. Тож села та містечка, що біля річки, завмирали в переляку. Навіть дворові собаки навчилися ховатися, почувши дзижчання мотору над головою. То й Ден завбачливо залишив свого ровера біля крайньої хати з поля, а далі рушив пішака, уважно примічаючи деталі.

Селище мальовничо розтягнулося вздовж Дніпра, і якби не зруйновані хати та розтрощені дахи здавалося б, що сам Господь благословив цей куточок земного раю для життя людей. В центрі селища, як зазвичай, стояли якісь адмінспоруди та магазини, зруйновані тепер. Великий будинок культури та церква дивилися один на одного вибитими шибками та згореним дахом. Одвічне змагання за душу «клієнта» вирішив російський 152мм снаряд, що розірвався якраз посередині між ними.

Трохи подалі, на краю містечка, на півострові, що утворився між Дніпром та затокою, в затінку столітніх дерев, нависало над берегом декілька споруд позаминулого століття, а дзвіниця із золотою банею височіла флагманом над цією флотилією, що ніби вийшла в рейс на заплави Дніпра. На протилежному березі затоки самотньо ховалися в парості верболозу руїни маєтку барона фон Фальц-Фейна. Він і раніше був не в найкращому стані, а за часів війни і поготів. Місцеві ентузіасти до війни водили екскурсії на руїни, розповідаючи міфи та легенди про життя родини барона та містечка. Ден і сам захопився містикою цієї землі, поскроливши Гугла. Енергія могутньої річки, вільних вітрів та пекучого сонця перетиналися в безкраїх причорноморських степах, утворюючи вихори енергетичних потоків, торуючи шляхи та перехрестя світів і цивілізацій. Звісно, як закоренілий матеріаліст, в свої двадцять шість він не переймався всією цією окультною маячнею. Автомат, мінометна міна для скиду та святий біткоін на рахунку виглядали для нього більш реалістично, ніж будь-який фізичний закон чи вчення будь-якої з релігій, але відчуття вільного простору на кручах над Дніпром магічно провітрювало мізки та надавало крила думкам. Навіть інстинкт самозбереження тихенько відсиджувався у куточку поки він надихався могутністю Дніпра та подихом степового вітру. Врешті решт він згадав, що час шукати шпарину де можна було б облаштувати позицію для дронарів. Ден попрямував до облуплених від дощу та вітру будинків, які ще зберігали сліди минулої величі попри всі нашарування соцреалізму. Дзвіниця та найбільший корпус, дивним чином, майже вціліли. Навіть двері та вікна були зачинені. Поруч з дзвіницею тулилося щось схоже на котельню з трубами, тільки чомусь вона мала арочне склепіння. Ден постукав у двері. Потім ще. Смикнув їх, і, ті відчинилися невдоволено скрипнувши.

— Агов, є хто живий? – крикнув він у прочинені двері.

У відповідь ані звуку, ані руху. Ден переступив невисокий поріг. Важкий сморід перегару різко вдарив у ніс. Повітря липким простирадлом майже фізично огорнуло тіло. Сморід вʼїдався у волосся, в очі, наче одяг прилипав до шкіри.

Ден повільно оглянув доволі просторе приміщення захаращене всіляким мотлохом. Посередині іржавою горою височіли парові котли радянської доби. Лопати, відра, кочегарський реманент було звалено у кутку біля входу. Заяложений мухами та ліктями стіл перетинав приміщення котельні впоперек, відокремлюючи житлову зону «класу люкс».Кривенька лавка тулилася до столу, утворюючи витончений ансамбль з рештками наїдків та брудного посуду. Такому натюрморту позаздрив би сам Франс Снейдерс. В глибині, під вузьким віконцем, стояв доволі широченький дебелий тапчан зі зваленою на нього купою брудного лахміття. А в дальньому кутку цілковито царювали порожні пляшки, бляшанки, пляшечки від настоянки глоду.(бояришніка). Довершував композицію рекламний банер пічного магазину біля узголівʼя тапчану з вишуканим каміном італійських майстрів та справжнє антикварне «Королівське крісло», може ще якоїсь Помпадур. Поруч з ними дзеркало на весь зріст в деревʼяній рамі витонченої ручної роботи. Павутиння, що коливалося від подихів і рухів та липкий сморід підкреслювали реальність інсталяції.

— М-да… протягнув Ден, – не Ріо-де-Жанейро.

Раптом купа лахміття, що лежала на тапчані, заворушилася, і з-під неї, наче в черепахи з під панциру, витягнулася кудлата голова та, не помітивши хлопця, почала блукати очима по столу.

— О-па… Карло прокинувся, – посміхнувся Ден.

Зняв наплічника та дістав звідти пляшку світлого пива. Театральним жестом крутнув кришку та протягнув кудлатому аборигену. Той із зусиллям навів фокус та, не розмірковуючи, присмоктався до струмка рятувальної вологи. Зробивши останній ковток, гучно крякнув та перевів погляд на свого рятувальника.

— Дмитрович, – протягнув він руку для знайомства.

— А можна я буду називати вас Папа Карло? – потиснув простягнуту руку Ден.

Дмирович на секунду замислився та багатозначно відповів.

— Дон… Дон Карло.

Ден приснув зі сміху, але стримано продовжив.

— Тоді я Діоніс.

— Годиться. А чого прийшов Діоніс? – з подивом дивився на нього Дмитрович.

— Шукаю підземелля в Країну щасливого дитинства, – продовжував тролити Ден.

— Тоді ти помилився адресою, – розчаровано відкинувся на тапчан Дмитрович, – у нас тут тільки підземелля теплотрас.

— Мені й такі згодяться, – погодився Ден, – а втім, скажіть, Дон Карлович, де мені знайти «Золотий Ключик» від дверей головного корпусу? Щоби не ламати двері.

— А ти з якою метою цікавишся? – крізь прищур очей поглянув на нього Дмитрович, – бо я тут за охоронця, і за завуча, і за попа.

— О, так ти Дон Карлович, цінний фрукт.

Дмитрович, з відчуттям власної величі, піднявся на лікоть та голосом постійного клієнта ресторану заявив: – А можеш, Діоніс, ще пару пива начарувати?

— А можна ключ від підвалу? – в такій же манері відповів Ден.

— Можна, але пиво вперед.

— Дон Карлович, маєш хворе серце, – кивнув головою на пляшечки від глоду Ден, дістаючи з наплічника ще пляшку пива.

— Так отож, треба підтримати серцево-судинну від зневоднення.

В цей момент ожила радєйка. Кеп викликав Дена.

— Стажер на звʼязку, – відповів той.

Кеп стриманно, але з напрягом говорив із трубки.

— Стажер, куди пропав, де доповідь? Що бачать ваші очі?

— Шукаю позицію в містечку. Тут все замкнено. Потроху встановлюю з місцевими контакт, – махнув пляшкою в бік Дмитровича Ден, – на краю пісків знайшли жирний обʼєкт, що ретельно маскують. Що саме невідомо. Хочу підлетіти зблизька побачити.

— Плюс, – відповіла рація.

— А ще «наші очі» копати не хочуть.

У відповідь рація напружено мовчала.

— Ладно, є ідея. Чекай, – розродилася рація і замовкла.

Поки Ден розмовляв, Дмитрович напружено гіпнотизував пляшку з пивом, якою той вміло жонглював, двічі намагаючись її зловити раніше Дена. Але той щоразу виявлявся спритнішим.

— Чув ти стажер. У чому стажуєшся? – спитав Дмитрович,

— Стара історія. Вчився у цирковому, на хореографа, а підробляв в нічному барі. Звідти і стажую по життю. А ти Дон Карлович, давно тут хазяйнуєш?

— Від Різдва.

— Невже від Христового? – посміхнувся Ден.

— Я старий, але не древній, – нарешті вхопив пляшку Дмитрович. Тренованим жестом крутнув кришку та жадібними ковтками спустошив пляшку.

— Я народився тут.

— Що, в цій котельній? – іронізував далі Ден.

— Видно що «стажер по обʼявленію», – цвиркнув крізь зуби слиною прямо на підлогу Дмитрович, – цю “котельню” барон Фальц-Фейн збудував в памʼять про дочку. Це вже потім в ній богу тепла почали молитися. Трубу проклали.

— Так ви, шановний, її жерцем влаштувалися?

— Ні, це вона мене зжерла. Ще до тієї війни тут чоловічий монастир був, – продовжував роздобрілий від пива, Дмитрович.

— А як же це вам, шановний аксакале, вдалося народитися в чоловічому то монастирі? – підняв брову Ден.

— Багато ти розумієш…

— Ну.., гадаю, без жінки тут не обійшлося.

— В ті роки монахи та святі отці все більше Сибір та Соловки обживали. А родітєль мій в герої не годився. Та й «духом» вийшов «нє сільон». А дівки у нас в містечку, знаєш які!?

Ден обвів очима жінок на вирізках з журналів, розклеєних на стінах.

— Це вочевидь.

— Ех Стажер, не на те ти дивишся. Ці холодні й дохлі, наче риба на Привозі, а наші, як вогень. Скільки історій та легенд по містечку. Шекспір тихенько курить.

— Навіть не можу уявити. До речі, а що то за історія з дочкою Фальц-Фейна? – Ден дістав з наплічника ще пляшку пива та вмостився в антикварне крісло, демонструючи, що він сама увага до оповідача.

— Ця історія неначе для кіно. Була у пана дочка. Хохотушка, веселушка, розумниця і «просто красавіца». Як стало їй повних шістнадцять, задумав барон її заміж віддати. Яких тільки кавалерів не привозив! З самого Києва. Та тільки панянка ставала все сумнішою та сумнішою. А потім і зовсім перестала людей признавати. Зробилася неначе божевільна. Тоді барон став лікарів запрошувати чужоземних. А народ тільки і насміхався над нею. Та діти дражнили панянку. І стала вона, як те звірятко поранене. Безпорадна та боязлива.

— Щось у тебе невеселе кіно, Дон Карлович.

— А потім, гостював якось в нашому містечку бурсак з Києва. Чи приїхав до кого, чи так до монастиря прибився. Картини малював. Річку, море, ліс. Пристрастилася панянка до нього кожен ранок приходити. Пан і їй мольберт купив. Фарби там всякі. Все літо вони малювали, та балачки розмовляли.

— Таке собі кіно, а як ваш родітєль згрішив? – змінив тему Ден, – одружився?

— Ну, якби не згрішив, життє своє рятуючи, не було б тобі зара, від кого казки слухати.

— Ок… А де ж ваша Дульсінея, шановний продовжувач справи свого діда й батька? Чи її батьки не дали згоди на весілля, враховуючи життєві обставини та відсутність місця проживання у нареченого?

— Тут я і жив. На монастирській території. Це труба сама до мене прийшла.

— Так ви, Дон Карлович, взірець самопожертви. Герой, що поділився жилплощею з трубою.

— Ну, не я, а мій родітєль.

— Так ви ше й потомствений хранітєль сімейної труби. Передаєте її від батька до сина. Закладаюся, що ця котельна зберігає чимало секретів.

— Ммм… ну, трохи є.

— Впевнений, за намальованим каміном мають бути двері.

Ден поставив свою почату пляшку на замизганий стіл, підійшов до банеру, що був прибитий до стіни, та обережно відігнув край. Крім павутиння та товстого шару пороху на голій стіні нічого не побачив.

— А як це так? – закопилив губу здивований хлопець.

Розчарований, він плюхнувся у крісло, зробив кілька добрячих ковтків Світлого, і незчувся, як разом з пивом проковтнув і таргана. А Дмитрович навіть і не думав натякати, що місцеві таргани теж полюбляють пиво, і вже давно пильнують коли Стажер поставить свою пляшку на стіл. Враз клацнула діафрагма, як в старому фотоапараті, і світ в його очах «поплив».

***

Двічі кліпнувши, очі наводили фокус. Світ навколо видавався знайомим і незнайомим водночас. Це як у ві сні. Він напевне знав, що він тут був, але коли і як лишалося цілковитою загадкою. Вільний простір, величезний обʼєм, гігантські споруди. Свідомість малювала порівняння чи то з комахою, чи то піщинкою у морі. Так, мабуть, відчуває себе людина у храмі. Чудовий аромат огортав усе тіло, заколисавши відчуття небезпеки. Навкруги повно їжі та питва.

— Якщо Рай існує – він має бути саме таким, – говорила свідомість. Куди ж я тоді біжу? Чого ж мене так тягне до тієї купи новобудов, що від них так приємно смердить? Що це за мастодонти, що викликають у мене недовіру? А що це за антени, що постійно мерехтять перед очима? Схоже, що це мої сенсорні датчики. О Боже, я їх відчуваю!? Я НИМИ відчуваю! А ноги? Господи, чиї це ноги? Точно, наче з якогось природничого музею. І чого це їх так багато? Нащо мені шість ніг? Але це до біса зручно. Швидкість та маневреність вражають. А ще, схоже, я можу бігати по стелі. Фантастично. Фізичка нам брехала. Закони не працюють. Оце так скіли! З такими скілами я в будь-яку шпаринку пролізу, і будь-яке завдання проверну.

Отак міркуючи дорогою, він пірнув у вузьку щілину в підніжжі гори зі скла та заліза і опинився на вузькій вуличці якогось бідняцького гетто. Саморобні хатинки тулилися одна до одної, створюючи довжелезний коридор з безліччю провулків, тупичків, воріт, комірок, проходів, віконець, кабелів, світлової реклами, мотузок з білизною. Посеред вулички стікав струмок із нечистот, що неймовірно пахли. Навколо все бігало, котилося, повзало, шипіло, шкребло, гомоніло. Безмежний хаос, підвладний лише своїм неписаним законам. Він таке колись бачив у американському кіно про Chinatown. В цьому потоку паралельного життя він біг, не знаючи куди, не маючи змоги зупинитись. Він точно знав, що має місію – кудись добігти, керуючись інстинктом. Тож біг щодуху повз вітрини магазинів, аптек, пралень, невеликих кавʼярень, та нічних клубів. Посеред вулиці вперся очима в світлову рекламу невеличкої аптеки. Чорний павук на фоні червоного хреста плів концентричні кола. А у вітрині поруч виблискував перламутровим лаком візок для інвалідів. Не візок, а витвір мистецтва. Він зупинився, замилувавшись ним, хоча раніше подібним не цікавився ніколи.

— Діоніс, гей Діоніс, – врізався в свідомість знайомий голос. Зображення замерехтіло, заблимало і зникло, – Діоніс, давай очухуйся.

— І шо це було? – розплющив очі Ден.

— О-на, як тебе накрило. Всього з пів пива. Бурчиш, кричиш, сам до себе говориш.

— Ні, Дмитровичу, не з собою. Я був тарганом…

— Нє, ну з пів літри горілки ми всі тараканимо.

— Я був тарганом, я світ бачив тарганом, я думав як тарган.

— Хм, – зітхнув Дмитрович, – схоже тут інша клініка. Це до іншого спеціаліста.

— Дмитровичу, дихлофосу треба. Багато.

— То ти, ще й дихлофосом полірнутися хочеш?

— Інквізицію проводити будемо. Вогнем та гартованим залізом.

Ден підійшов до купи порожніх пляшок та бляшанок. Присів, уважно придивляючись, а потім розворушив пляшкову гору наче мурашник. Зграя різнокольорових комах кинулася навсібіч. Аби перевірити «дурну» ідею, знов відігнув край банеру з каміном.

— Дмитровичу, а двері де? – здивовано запитав Ден.

— Які ще двері? – не менше здивувався той.

— В інший світ, у країну щасливого дитинства. Портал є, а дверей немає. За всіма законами жанру тут мають бути двері, а ключик – у черепахи Тортіли.

— Тобі точно лікар не потрібен? Пиво саме вивітриться?

— Яду треба, Дмитровичу. Тарганячий геноцид влаштуємо.

— Чуєш, Стажер, щось ти розходився. Тут твій телефон дзвонив. Схоже отой Кеп. Відповідати будеш?

— Це не телефон, Дмитровичу, – несподівано обійшовся без стьобу Ден. Це рація.

— Один грець.

Ден потицяв кнопки на радєйці.

— Кеп, Кеп. Стажер на звʼязку, – рівним голосом доповів Ден.

— Що в тебе? Де пропав? – відізвався Кеп.

— Та… був трохи поза зоною. Все гаразд.

— Я на місці. Чекаю тебе в бурсі, біля головного, – сказала рація та змовкла.

— Дмитровичу, – повернувся Ден до старого, – Давай ключа, і без зайвих розмов. До твого спеціаліста підемо завтра.

Дмитрович поліз за котли та витяг з закутку досить величеньку вʼязанку ключів.

— Я з тобою, Стажер, – заявив він, – вам у війнушку грати, а мені відповідати.

— Дон Карлович, сидіть вдома, – заволодів ключами Ден, – бо якщо ви там будете мені масове скупчення влаштовувати, – «прилетить», і не буде вам за що відповідати.

Дорогою Ден двічі переглягдав свій «Цукорок». Той мовчав. Небо лишалося чистим, тож він впевнено попрямував до центрального входу.

— Hande hoch, – почулося з-за спини, і з сутінкових хащів, що порозросталися за час війни, виринув Кеп, – розслабився, Стажер? Так не годиться. Повинен мати, як у тому мультику, нюх як у собаки, а глаз, мов у орла. А ще ноги мов у павука, щоб у будь який момент міг вскочити в шпаринку.

— Вже працюю над цим, Кеп, – приклавши долоню до скроні, демонстративно відсалютував Ден.

— Маєш ідеї як потрапити у підвал бурси? – зайшов здалеку Геннадій Іванович, стискаючи в кишені ключ від підвалу.

— Ідей не маю, – доповів Ден, дістаючи вʼязанку, – маю ключі.

— Звідки? – підняв одну брову Генадій Іванович.

— Встановив контакт з місцевим населенням, – рушив до дверей Ден.

— Це через це від тебе пивом тхне? – залишивши свій ключ у кишені, подався слідом Геннадій Іванович, – памʼятаєш, що у нас алкоголь заборонено?

— Це так смердить місцевим «пабом».

Підібравши відповідного ключа, чоловіки опинилися у майже цілковитій темряві просторого холу. Ден потягнувся за налобним ліхтарем.

— Сюди, – скомандував Кеп, несподівано відчувши кайф від фрази: «Знайти дорогу з закритими очима».

Дитячі спогади, як бігав цими коридорами, вмить повернулися. Темрява лише загострила колишні відчуття. Коридором навпомацки подолали сходи, та вже у підвалі ввімкнули ліхтарі. Вузькі промені вихоплювали арочне склепіння стелі. Товстелезні стіни-фундаменти були складені з буту-ракушняку. Через це температура взимку та влітку прагнула до константи. Вздовж стін, які прикрашало рясне павутиння, стояли в творчому безладі старі учнівські парти, стільці, учбові дошки, шафи.

— Зробиш тут кубло, а по містечку нариєте декілька комірок. І щоб більше дня в одній комірці не сиділи.

— Та замахалися хлопці рити, Кеп. Може тут пересидимо? Поставимо на дзвіницю ретранслятор…

— Я сказав рити, – підкреслив Кеп, – сам знайди мотивацію, бо треба бачити аж ген до моря, а… ви мені потрібні живими та неушкодженими. До речі, і дзвіниця з бурсою теж. Після війни екскурсії водити будемо, – вже з посмішкою додав він.

— Плюс, – не дуже весело погодився Ден.

— А зараз, «Вйо бо дощ, і коні мокнуть». Мій під вишнями в містечку. Ходімо відвезу, – махнув рукою Кеп, наче підігнав віжками коня.

— Так я ж на вєліку.

— Ц.ц.ц, – покрутив головою Кеп,- ну, в салон з немитими ногами – НЄ, бо в мене там… ой… мля.

Кеп згадав свою подорож, але зрозумів, що давати задню вже запізно.

— Поїде в кузові твій вєлік.

Чоловіки швидко, без пригод, дісталися пікапу. Тільки-но Ден відкрив двері, як перед очима – рожева парасоля.

— Нє, ну канєшна, для вєліка тут місця бракує, – саркастично підмітив він, – в кого які пріоритети.

— Слухай…я-т тебе прошу… Я жінку підвозив. Забула.

— Ну да, ну да, – зробив паузу Ден, – То кажете від мене пивом тхне?

Синопсис