Поки немає черг

Зала гуділа, наче переповнений вулик. Оуех мовчки роззирався: на його віку деміурги так збиралися вперше.

За столом президії поміж собою про щось перешіптувалися члени Ради. Ледь не кожен молодий деміург мріяв перебувати поряд з ними. Але це право ще потрібно було заслужити.

В першому ряду зали сиділи сивочолі видатні майстри, ті, кому пощастило створювати цей світ. Заплющені очі, незвична скутість тіл — збоку здавалося, ніби вони витесані з каменя. Позаду патріархів, наче сичі в дуплі, бовваніли свідки динозаврового вимирання та біблійного потопу. Ці також не реагували на гомін — на їхньому віку чого тільки не траплялося, тож і майбутнє їм здавалося нецікавим, прогнозованим. Зате молодим деміургам, з якими сидів Оуех, не терпілося дізнатися, що стало причиною такого зібрання.

Врешті голова Ради підняв руку, дочекався, поки стихне гамір, і в повній тиші заговорив:

— Бути деміургом — це не лише творити. Якщо ви не вмієте брати відповідальність за свій утвір, якщо не здатні приймати рішення, котрі, нехай і через біль, але покращують його, то назвати деміургом вас буде важко — ви радше ремісник, а не справжній Творець, — Верховний на хвильку замовк, без поспіху окинув оком залу й продовжив: — До чого я це кажу: ви знаєте, що навіть деміурги не застраховані від хибних рішень — не помиляється той, хто нічого не робить. Тому нам періодично доводиться коригувати вже створений світ: чогось позбавлятися, щоб на його місці з’явилося нове, більш досконале, яке, можливо, свого часу буде замінене на кращий варіант. Хтось, мабуть, заперечить, мовляв, навіщо ламати те, що працює? Але якщо ми цього не робитимемо, якщо зупинимо розвиток, то чи будуть деміурги потрібні болоту, в яке перетвориться плід нашої праці? Ми тоді станемо такими собі божками: лінивими, схожими більше на слизняків, ніж на творців, котрим поклонятимуться такі ж слимаки.

— Отже, — голос Верховного потвердішав, — наразі настав час вносити чергові зміни, — голова змахнув рукою і перед присутніми з’явилася напівпрозора мапа світу: — Як ви знаєте, в різних регіонах Землі періодично виникають кризові ситуації. Найбільш загрозливими на цей момент  виглядають ось ця, — в центрі континенту, схожого на серце, з’явилась яскрава червона цятка: — Ось ця, — ще одна ляпка змусила свідків біблійного потопу загомзатися: — І ось ця, — велика пляма закрила собою частину території, що лежала вище перших двох.

— Використати кризу — як шанс для виправлення недоліків, — кращий варіант для змін, — продовжував Верховний. — Тож вам доведеться спуститися на Землю, щоб оцінити ситуацію в конкретному регіоні й озвучити свій присуд. А вже на його основі Рада прийматиме рішення щодо кожної з проблемних територій: або стерти її з лиця планети, як це сталося з островами гігантів, або знищити народ, що там проживає — в сучасних реаліях охочих заселити спорожнілі землі, гадаю, буде вдосталь. Звісно, що можна сподіватися на виправлення ситуації без нашого втручання — такий висновок також розглядатиметься.

Верховний прокашлявся:

— Ви знаєте, що люди, на відміну від нас, здатні брехати, приховувати свої думки. Тому на Землі вам слід бути обережними, аби ненароком не бовкнути зайвого. Менше говоріть — більше спостерігайте. Інформацію щодо регіону,  ситуацію в якому потрібно оцінити, нададуть ваші куратори. На цьому все. І не забувайте: справжніми деміургами не народжуються — ними стають. Успіхів!..

***

До пасажирського потяга Микола не встиг. Поки відвозив клієнта в неблизьке село, поки повернувся, біля вокзалу вже жодної автівки — схоже, роз’їхалися з пасажирами. До ранкової електрички, найімовірніше, жодних замовлень не буде — хіба що якийсь заблуда захоче покататися нічним містечком.

Микола вже опустив сидіння, щоб вмоститися зручніше, аж тут зауважив, як з темряви привокзального скверика вийшов чоловік. Незнайомець роззирнувся площею, помітив автівку й попрямував до неї.

Надворі хоч і морозно було, та Микола заздалегідь відчинив дверцята: раптом це заробіток — не втрачати ж його.

— Перепрошую! — незнайомець зазирнув до салону автівки. — Мені б до ранку десь перебути — у вас тут готель є? — перепитав.

— Колись був, та зараз… — несподівана думка промайнула в Миколиній голові. — Втім, ліжко та сніданок можна влаштувати. Якщо вам таке підійде, то лише зателефоную дружині, щоб підготувалася, — Микола взяв мобільника й коли незнайомець на знак згоди кивнув головою, натиснув клавішу.

Деякий час в трубці чулися гудки, потім сонний жіночий голос відповів:

— Ти вже їдеш додому?

— Ні. Тобто, так — я тут заїжджанина знайшов, — залопотів Микола. — Тож перенеси обігрівач в кімнату для гостей і постав чайника — ми скоро приїдемо…

Двері будинку відчинила жінка в халаті та кімнатних капцях.

— Ви будете чай чи каву? — поцікавилася з порогу. — Я — Марічка. А до вас як звертатися? Миколо, як пана звати? — глянула на чоловіка.

— Ой, а я й не спитав, — заметушився той. — Не звик надокучати клієнтам, тож…

— Я — Оуех, — озвався незнайомець. — І нічого не буду — мені б відпочити.

— Олег? А по-батькові як? — Марічка побачила, що гість зам’явся, — Гаразд, нехай буде просто Олег. Проходьте до кімнати — я все приготувала. Миколо, ти залишаєшся?

— Ні, зміна ще не закінчилася. Тому я поїхав, а ви тут вже самі, — і Микола пошкутильгав до автівки.

— А де ваші речі? Ви до нас по справах чи як? Що вам на сніданок приготувати? — жінка розглядала гостя. — Ви такий мовчазний, як мій чоловік… — незнайомець безмовно озирався, тож Марічка взялася за ручку дверей: — Гаразд, не буду набридати, відпочивайте, — і вийшла з кімнати.

А Олег-Оуех всівся на ліжко, зітхнув.

— І чого я такий невезучий? — перепитав невідомо в кого.

Затим роздягнувся, поклав одяг на стілець і заліз під ковдру. Але сон не йшов у голову. І в животі забурчало — шлунок, мабуть, вимагав їжі. Оуех склепив повіки й мимоволі згадав зустріч з куратором…

— Заходь, не бійся, — опікун за столом розглядав у гортачеві мапу. — Отже, Оеуху, тобі випало інспектувати ось цю територію, — палець куратора вказав на велику пляму. — Тут не доведеться нічого вигадувати — назвешся суспільником, який досліджує перспективи соціального розвитку, що практично відповідатиме темі твого відрядження. Все, що притаманне людям, у тебе з’явиться, щойно дістанешся Землі: також захочеться їсти, спати тощо. Єдине, як і попереджав Верховний — брехати не зможеш. Тому будь обережним у висловлюваннях. Готівку тобі видадуть — сподіваюся, тієї суми вистачить до завершення місії. Так, наче все. Питання є?

— А можна поміняти регіон? — Оуех благально подивився на опікуна. — Або хоча б перенести відрядження на місяць-два? Бо зараз на Землі лютий, а він у них, — Оуех кивнув на гортач, — віднедавна вважається нещасливим місяцем. Я чув, що навіть створили петицію на його відміну — після січня відразу хочуть запровадити березень.

— Відколи це ти став таким забобонним? — куратор  посміхнувся. — Та й це не мій вибір. Система проаналізувала твої здібності й видала такий результат. Його може відмінити лише Верховний — підеш до нього?

— Та ні, ви що! — замахав руками Оуех. — А хоч вибрати місце, де проводитиму спостереження, можна?

— На жаль, і тут я безсилий, — куратор розвів руками. — Система перекине тебе у випадкову точку, позаяк всі території умовно рівнозначні й статистична похибка результату дослідження не перевищуватиме допустимих позначок. І не переймайся — зона бойових дій виключена з переліку місць для споглядання, тому тобі нічого не загрожуватиме. В іншому — ти знаєш, що робити. Закінчиш — скористаєшся ось цим, — куратор простягнув молодому деміургові браслет. — Успіхів!..

***

Прокинувся Оуех через шум за стіною. На кухні калатав посуд і чувся приглушений жіночий голос:

— Ти, Миколо, якийсь чуднуватий! Невже важко було більше розізнати про гостя: хто він, навіщо приїхав сюди, чи є гроші, щоб за квартирування платити? Та і я сонна була, не стала допитуватися. Ні, воно не шкода того ж ліжка чи сніданку, але ж ти помітив, що він без речей?

— То може в людини їх вкрали чи загубив, — почувся невпевнений чоловічий голос. — А про гроші не питав, бо ніяково. Та й з виду чоловік наче статечний — бач, зайвого не балакає.

— Так отож! — на кухні щось зашкварчало. — Йди відпочивати, бо ще цибулю через тебе спалю.

Микола промовчав — схоже, пішов з кухні.

Оуех відкинув ковдру, всівся на ліжку:

— Менше балакати — більше слухати! — прошепотів невідомо кому, опісля вдягнувся й вийшов з кімнати.

— О, то ви, Олеже, вже прокинулися! — на кухні Марічка поралася біля плити. — Зараз ось доготую яєшню й сядемо снідати. Ви смаженицю їсте? — перепитала.

— Я їстиму все, що подасте, — Оуех витягнув з кишені пачку банкнот. — І можете звертатися до мене на «ти». То скільки я за квартирування винен? Бо вночі не перепитав. Цього вистачить? — показав гроші.

— Та з головою, — заметушилася Марічка. — Ви… ти до нас надовго?

— Ще не знаю, подивлюся, — Оуех озирався кухнею. — Мені дещо з речей купити треба — у вас тут крамниця є?

— Звісно є — ми ж не якесь там село неасфальтоване, — відповіла жінка. — Наше містечко раніше районним центром було. То вже після адмінреформи потроху занепадати стало. Хоча, можливо, й раніше. Тож магазини ще є. Та якщо тобі щось із одягу потрібно, я можу Миколине запропонувати. Ти з ним схожої статури, а він його не носить — нікуди. Тож занедорого віддам. Або й так — а там вже розберемося. Мий руки, сідай за стіл — яєчня вже готова.

— А ваш чоловік? — перепитав Оуех.

— Він аж два бутерброда ум’яв. Як поспить, потім борщу поїсть — онде закипає, — Марічка підсунула до гостя тарілку зі смаженею. — У нас же, знаєш, з роботою сутужно. Миколине таксування хоч якусь копійку в хату приносить. Бо з моєю пенсією не розжирієш. Ото як бібліотеку закрили, як мене на відпочинок спровадили, то, вважай, на його заробітку й тримаємося. Дочка, правда, із-за кордону ще інколи допомагає, але то таке. А ти до нашого містечка навіщо завітав? І чого потягом приїхав, а не автівкою?

— Ви не схожі на пенсіонерку, — Оуех взяв виделку. — А сюди мене направили провести соціологічне дослідження. Щодо потяга чи автівки — я…

Тут на плиті зашкварчало.

— Таки проґавила! — Марічка швиденько пересунула каструлю на край плити, зняла з неї кришку. — То ти опитування тут проводитимеш? А куди записуватимеш відповіді?

— У мене гарна пам’ять, тож із цим проблем не буде.

— А знаєш що — ходімо зі мною в школу. Ми там з жінками сітки для військових плетемо. От послухаєш їх, розпитаєш, якщо треба. Наша група для початку, гадаю, саме те буде. То як — підеш?

Оуех знизав плечима, потім кивнув головою:

— Нехай буде так, — відповів…

***

— А я гостя привела, — ще з порогу великої кімнати, поперек якої було натягнуто рибальську сітку, голосно проказала Марічка. — Олег приїхав подивитися, як ми живемо, чим дихаємо. Ганно, покажи гостю, як смужку вплітати. Нехай практикується — буде потім що згадати.

Жінки, які перед цим про щось тихенько гомоніли поміж собою, замовкли. Спочатку вони косилися на незнайомця, та коли Оуех став жваво ув’язувати смужки в сітку, одна з них наважилася спитати:

— А скажіть, пане Олеже, у вас там, нагорі, напевне знають, коли все це закінчиться? Невже не можна домовитися? Най би ті іроди забирали, що встигли заграбастати, аби лиш мир настав. На тих територіях життя ще довго не буде — розгромили, зруйнували все, мінами засіяли, — кому воно таке потрібне. Боляче ж дивитись, як люди гинуть.

— Мар’яно, ти думаєш, що говориш? — перебила її Марічка. — А якби до тебе в будинок злодії забралися — ти б їм теж віддала свою кухню, аби лиш мир настав? Або ж твоя хата залишилася на окупованій території — як би ти почувалася?

— Та вже якось би втягувалася, — невпевнено відповіла Мар’яна. — Люди ж до всього звикають.

— Що ти мелеш? Що ти, дурна, мелеш? — Марічка, лице якої аж почервоніло, кинула в’язати стрічку. — Тобі без різниці, де жити, аби лиш тихо було? То це за таких, як ти, гинуть хлопці? Що б сказав Катеринин Іван, якби почув таке? — Марічка вказала на жінку в чорному платку. — Чи за це він життя своє віддав?

— Та якби ж нам допомагали зброєю, а то бачиш — наче й обіцяють, а коли й дають, то потроху, — намагалася виправдатися Мар’яна. — Воно ж і воювати нічим, сама знаєш.

— А хто в цьому винуватий? — Марічка вклала руки в боки. — Якби не вибрали невігласа, бо була б і зброя своя, та й невідомо чи війна почалася б.

— Якби вибрали колишнього, то він би ще раніше країну здав, — пробурмотіла ще одна жіночка. — А нинішній бач, аж змарнів, постарів за цей час.

— Дівчата, схаменіться! Вимкніть нарешті телевізор і почніть думати, якщо є чим! — Марічка дивилася на жінок, та ті уникали зустрічатися з нею поглядом. — Бо не здатна муха приносити мед, а двірник проводити операції на серці. Не може по природі своїй віслюк стати левом. І «сталевими яйцями» чи портретами неголеної пики жодну ракету не зіб’єш. Все, що відбувається — результат вашого вибору. Ви повірили словам, а слід вірити справам. Не буває простих рішень — вам продають ілюзії, а ви, як ті діти, ведетеся. Зазвичай отак дурнів і зачаровують — подорослішайте нарешті! Обираючи головнокомандувачем мартопляса, ви зробили гірше не лише всім нам, а й нашим дітям та онукам. Тому, Горпино, твій Петько й переховується на горищі, бо ти свого часу купилася на солодкі слова, — жінка на краю сітки спробувала щось відповісти, але Марічка не дала: — Не віднікуйся, всі знають, що сина ховаєш.

— Тобі добре казати, — огризнулася таки Горпина. — Дочку з онукою за кордон відправила, тому й така гонорова.

— Так, відправила, бо через вас, ходячих шлунків, в погреби дітям доводиться стрибати. А якби сина мала, то під спідницею не ховала б. Та ну вас всіх! — Марічка попрямувала до виходу.

— Куди це вона? — тихо перепитав Оуех сусідку.

— В туалет — їй нервувати не можна, сечівник відразу реагує, — відповіла та.

Деякий час жінки плели мовчки. Потім Оуех почув шепіт:

— Марічка знов своє завела — і не набридне їй?

— Та вона завжди вважала себе розумнішою, бо, бач, книжки читає. А не розуміє, що не може більшість помилятися, що не ми ненормальні, а вона. Нехай меле — погаласує й замовкне.

— Тихіше, вона повернулася…

***

Додому Марічка й Оуех йшли мовчки. Зрештою жінка не стерпіла:

— Ти не подумай, вони непогані. Я майже всіх їх змалку знаю, разом в ляльки гралися. І Горпининого Петька хрестила — хороший хлопець, добрий. Як мати я її розумію, але… — Марічка зітхнула. — Мене через це тут і недолюблюють, бо як нашкодивших кошенят щоразу тицяю: а я ж казала, попереджала! Та це, як об стінку горохом: «Але ж він так гарно говорив! Ми ж про дітей, про їхнє майбутнє думали», — відповідають. От що їм ще сказати, аби дійшло, га? Іноді така злість бере: аби я була на місці Творця, то б усе в Армагедоні спалила к бісовій мамі. Бо цих вже не вилікуєш, для них телевізор — остання крапка над «і». Навіть Микола мій вірив усьому, що там кажуть. Аби не мої роз’яснення, то теж би молов ось таку маячню. І хлопці, з якими він таксує, також одурманені. Програли ми битву за уми, ой, програли. А сама я — що зможу? Таких на все містечко з десяток якщо набереться, то й добре. І ніхто слухати нас не бажає. Воно й зрозуміло: кому хочеться визнавати свої помилки. На таке здатна сильна особистість, а у наших із цим… — жінка знову зітхнула. — Тому й торочать: «А ми що — ми нічого не вирішуємо». Як ті овочі, їй-бо. Отак подивишся навкруги й дійсно повіриш у помиральну яму: щоб влягтися, скласти руки на грудях і склепити повіки. Бо тут вже ніщо не допоможе. А як ви, Олеже, там, нагорі, бачите наше майбутнє? — поцікавилася в супутника.

— Кхм! А що ви, пані Марічко, маєте на увазі під отим «нагорі»? — перепитав Оуех.

— Ну як! Ти ж із столиці, до влади наближений, тож вище нас — більше бачиш, знаєш, — спробувала пояснити жінка.

— А якщо скажу, що я не зі столиці, але «згори» і на ваше майбутнє можу вплинути — ви повірите?

— Про що ти говориш?

— Мене сюди направили звідти, — Оуех тицьнув пальцем в небо. — Щоб оцінити ситуацію. Бо вас вважають проблемним регіоном. Бачу, що сумніваєтеся. Ви звикли вірити в єдиного Творця, та насправді нас багато. І саме там, — палець знову вказав угору, — зараз вирішується доля вашої країни, вашого народу.

— Це такий жарт, правда? — Марічка зупинилася, прикрила долонею рота. — Чи ти з божевільні втік? Тож бо я думаю: хто їде у відрядження без речей. Скажи, що це розіграш?

— Ми, Творці, такими речами не жартуємо, позаяк не вміємо брехати. На жаль, жодних доказів, що я звідти, — Оуех скосив очі на небо, — надати не можу. Бо на Землі всі наші надздібності не діють. Тож доведеться або прийняти мої слова на віру, або й далі вважати несповна розуму. І так: ідея помиральної ями має право на життя — принаймні ви будете готові, поки немає черг…

Залишок шляху до Марічкиної хати вони пройшли мовчки. Жінка інколи скоса позирала на супутника, але жодного слова так і не промовила. Вже вдома лише перепитала:

—Ви… ти щось вечеряти будеш?

На що Оуех відповів:

— Ні, дякую, — й пішов у свою кімнату.

А вранці зажурена Марічка, в очах котрої Оуех помітив незрозумілі вогники, ще раз перепитала:

— То, кажеш, Олеже, слід готуватися до гіршого?

— Я такого не говорив, але натяки на схожий висновок проглядаються. Час ще маю, тож поспостерігаю, пороздивляюся. Бо ваша група хоч і є маленькою спільнотою, але судити по ній одній не варто. А чому питаєте?

— Та оце ніч не спала, все обмірковувала твої слова, — Марічка опустила додолу очі. — Якщо все так погано і якщо ти ще залишаєшся — може допоможеш немічній жінці? Бо Микола з його ногою таке не зробить, та й ніколи йому. А ти казав, що Творець — от і попрактикуєшся.

— Пані Марічко, про що мова? — не розумів Оуех.

— Про помиральну яму — ану ж кінець світу настане, а ми не готові. Бо лежати в загальній не хочеться. Ми, знаєш, звикли, щоб своє було — нехай і маленьке, але власне. То що, на тебе розраховувати можна? — Марічка підвела очі, в яких благання аж випирало, змушуючи Оуехове серце стискатися в бажанні допомогти.

— Але ж я не по таких речах Творець, — спробував відмовитися Оуех. — Та й зима надворі — як ту землю длубати?

— То нічого — я все продумала, — стрепенулася жінка. — Як робити, я покажу. Сама не пробувала, але уявлення маю. Мерзла земля теж не проблема — онде на городі скляну тепличку бачиш? Нам вона вже не згодиться, бо то раніше і на продаж, і собі старалися, а зараз — кому воно потрібне? Тож накриємо плівкою — земля там і так не мерзла, а ще відтане, то взагалі копатиметься, наче в раю. Матеріали для облаштування теж є, а чого немає — Микола привезе. З грошима, правда, сутужно буде, але тут, вважаю, економити не слід. То як — домовимося? Зранку пройдешся містечком — у нас і ринок, і все інше саме о цій порі людне, потім все завмирає. І на станції теж лише вранці та ввечері — коли електричка є, — когось побачити можна. Або вночі — біля пасажирських поїздів. Але серед ночі тебе не зрозуміють, якщо до людей приставатимеш. Отож, нехай півдня на опитування, споглядання, а потім відчуєш себе Творцем. Я з тебе плату за квартирування тоді не братиму. І на стіл готуватиму, що замовиш — в розумних межах, звісно. Ти вареники з вишнями їв коли-небудь? У мене в погребі є у власному сокові, без кісточок — може якась і попадеться, та то вже дрібниці. То що скажеш?

Оуех дивився на жінку, поведінка якої жодним чином не вказувала на те, що вона готується вмирати. І не знав, як бути. Можна було б відмовитися, проте жодної вагомої причини Оуех знайти не міг, а брехати не здатен був. Тому залишалося на знак згоди кивнути головою й сісти за стіл — повеселіла господиня, щебечучи, як же їй пощастило з пожильцем, заметушилася й стала витягати з холодильника різні смаколики.

Після сніданку Марічка розповіла, куди йти, і Оуех попрямував на місцевий базар — жінка запевнила, що саме там і можна почути різні думки. Але невеликий критий ринок виявився напівпорожнім: декілька бабусь продавали овочі; стояла жінка з відром сметани, кавалками сиру та банками молока — якраз до неї і була черга; кілька продавчинь нудьгували біля купок м’яса та сала — вони аж стрепенулися, коли потенційний покупець переступив поріг ринку, але знову похнюпились, як він мовчки пройшов повз.

Звісно, що нічого купувати Оуех не збирався, але все одно зайняв чергу до молочниці. Втім, покупці стояли мовчки: похмурі, заклопотані. Тож невдовзі довелося чергу залишити й попрямувати додому — на станцію сенсу йти не було.

А вдома Марічка зраділа, що її постоялець вже звільнився. Вона дістала з  комори старий чоловіків одяг, простягнула Оуехові:

— Перевдягайся — я покажу, що робити.

І вони удвох натягнули поверх скляної теплиці плівку, закріпили її. Опісля Марічка принесла лопату, відра:

— Для початку, Олеже, слід викопати яму, — вони зайшли до теплички, яка виявилася доволі просторою, і жінка втикнула в грунт чотири патички: — Ось приблизно такого розміру. І десь такої глибини, — Марічка витягнула догори руку. — Більшої, я вважаю, не треба.

— А навіщо таку здоровенну? — здивувався Оуех. — Настільки я знаю, для двох набагато меншої вистачить.

— Та то я про запас, — посміхнулася жінка. — Раптом дочка з онучкою приїде. А ще кум із кумою — вони ж як родичі. Та і з сусідами може поділитися доведеться — не чужі ж наче. Ти розпочинай, землю під межу віднось — потім розгребу. Як заморишся — відпочивай. Тут же все просто — бачиш?

Оуех почухав потилицю: «А якби вмів брехати, то оминув би цю оказію», — подумав.

— Ну, то добре — не заважатиму, — Марічка зауважила стурбоване обличчя постояльця: — На обід покличу — не хвилюйся.

Після чого підморгнула й пішла до хати.

А Оуех озирнувся, глянув на лопату в своїй руці:

— І навіщо я погодився? — прошепотів та встромив заступа в грунт.

Хоч як дивно, але копати Оуехові сподобалося. Коли Марічка прийшла звати постояльця на обід, біля межі вже височіла гарненька купа землі, а в тепличці з’явилася яма — Оуехові майже по пояс.

— Ого! — здивувалася жінка. — Тобі що, хтось допомагав?

— Та ні, сам, — Оуех накладав грунт у відра.

— То ти ще той живчик! — Марічка оглянула яму. — А знаєш що? Аби зручніше було вилазити — зроби отут сходинки: майже до дна, але щоб не дуже круті. Воно на потім згодиться — раптом у вас там затримка виникне чи ще що. А нам картоплю садити, а потім полоти, жуків кропити — по драбині, сам же розумієш, незручно туди-сюди швендяти. Тобі, бачу, це на пів дня роботи, а нам полегкість. О, ще: далі он, дивлюся, глина пішла. А мені в клуні дірки замазати треба — миші стіни поточили. То ти оте руде до сараю й піднось — я місце підготую. Але це вже після обіду — на плиті борщ свіженький чекає, і вареники, як обіцяла, і наливочку з льоху витягнула — вишневу, ви там таку не куштували, я знаю. Тож мий руки й — до столу…

Після обіду Оуех вирішив посидіти з ноутбуком — Марічка вговорила відпочити, аби жирок зав’язався. Але за переглядом новин час минув непомітно, надворі стемніло й копання, звісно, відклалося до ранку.

На станції, куди попрямував Оуех, стало людно тільки після прибуття електрички. Але натовп швидко розійшовся і привокзальна площа знову спорожніла.

— І чому Система запроторила мене в цю діру? — бурчав собі під носа Оуех, простуючи до Марічкиної хати. — Що взагалі тут можна побачити, крім заклопотаних людей? В інтернеті й то більше дізнаєшся…

Тож Оуех вирішив не марнувати час на прогулянки містечком — його пішки можна було пройти за пів години. «Краще вже закінчити з помиральною ямою, — подумав. — А в перервах проглядати інтернет і вже на тій основі надати Раді висновок».

Наступного ранку Оуех продовжив копати, а Марічка тим часом з хати протягнула до теплички подовжувач, аби увімкнути в нього ліхтар.

— Поки та вечеря зготується, — сказала, — це тобі, Олеже, щоб не темно було працювати.

Можливо, ліхтар допоміг, а може, Оуехові надздібності якось проявилися, але коли Марічка вже затемна прийшла звати постояльця до столу, той сидів на краю здоровенної ями й усміхався:

— Наче так, як замовляли, — протуркотів.

— Ого-го-го-го! — тільки й спромоглася відповісти Марічка, вибалушивши від здивування очі.

А вранці, поки Оуех ще відпочивав, жінка занесла в тепличку пластикову бочку, протягнула шланг — надворі якраз була відлига, — і наповнила ту бочку водою.

— Це щоб тобі, Олеже, не бігати з відрами до хати, — сказала постояльцеві, коли після сніданку вони удвох зайшли до теплички. — Бо яму слід обкласти — ану ж грунт обсипатися почне! А для цього треба цегла і цементний розчин. Ти коли-небудь цеглу клав? — Оуех, дивлячись на корито з піском, заперечувально захитав головою: — То нічого — я також не клала, але бачила, як це робиться, тож покажу. Принеси-но від клуні декілька цеглин.

І Марічка заколотила розчин, наклала його у відро, спустилася в яму:

— Ось, дивись: кельмою — ляп! цеглою — тиць! Ляп! Тиць! І так далі — по колу. О ще: шви треба перев’язувати, щоб не співпадали. Бо розвалиться, зрозумів?

— Та наче! — Оуех чухав потилицю. — Але навіщо все ускладнювати? Невже простої ями не досить?

— А ти, Олеже, уяви: через багато тисяч років хтось садитиме тут картоплю й викопає купу кісток. «Собака, схоже, сховав на потім», — мабуть, подумає. А коли натрапить на обкладену цеглою камеру, то гадатиме, що то якісь видатні особи, на кшталт скіфських царів, поховані в ній. Знаєш, мені було б приємно, аби про мої кістки так думали. Але якщо тобі важко, то нехай все залишається як є — я не наполягаю. Відпочивай, містечком прогуляйся — ще не всі собаки впізнають тебе, тож якраз у них буде можливість обгавкати незнайомця. Йди, я не ображатимусь, — і жінка покарачкувала з ями: східці таки вийшли трохи крутуваті.

— Пані Марічко, я ж не відмовляюся! — Оуех виглядав розгубленим. — Я ж лише висловив свою думку.

— От і добре! — вже згори посміхнулася жінка. — Я її почула — твори. На обід будуть шухнудлі з грибами — ти таких точно не куштував…

До обіду Марічці двічі довелося наповнювати бочку, а Миколі не вдалося поспати — цемент закінчився, тож він мусив ганяти автівку до крамниці будматеріалів. А Оуех, який спочатку лякався роботи, аж сіяв, коли клав цеглу.

Марічка і цього разу дивувалася:

— Та у тебе, Олеже, золоті руки! Глянь, яка кладка — наче штучний інтелект намалював. Бачу, сьогодні й закінчиш, — жінка несподівано нахмурила брови: — А я от що ще подумала: а раптом дощ, і тепличка десь протікатиме — то це нам у воді лежати чи що? Мабуть, треба дно зробити з нахилом, а в найнижчому місці приямок викопати — туди потім насос притулимо, щоб воду викачувати. Як ти гадаєш, Миколо? — Марічкин чоловік стояв поряд і мовчки спостерігав за всім.

— Та я що — треба, то треба, — усміхнувся.

Оуех на це лише зітхнув:

— Зроблю, якщо просите, — відповів.

А на ранок Марічка знов стурбовано оглядала яму в тепличці:

— Наче й гарно, — м’яла підборіддя. — Та раптом грунтові води піднімутся? А зробімо, Олеже, гідроізоляцію! Кажуть, що бітумом було б краще, але тоді треба чекати, поки воно підсохне. Я онде ніч не спала, про це міркувала, й накопала в інтернеті, що є такі сухі суміші, які можна наносити на вологу поверхню — Микола їх ось-ось має підвезти. А щоб воно не потріскалося, заармуємо це сталевою сіткою. І вийде таке собі посилене тинькування. Поверх нього і кахель класти можна буде. О! А це ідея — піду, гляну в інтернеті, який там кахель для зовнішніх робіт є: щоб і недорого, і гарний був.

Марічка побігла до хати, а Оуех дочекався Миколи й взявся клеєм тинькувати стіни — бо все одно доведеться, вирішив.

Отак до вечора помиральна яма блищала гладенько, наче яйця теракотового кота, що стояв на буфеті кухні.

Марічка, як побачила таке, похнюпилася, стала гризти нігті.

— Що вже не так? — з острахом перепитав Оуех.

— Та все так, аж занадто, — над силу посміхнулася жінка. — Просто кахель, який я замовила, приїде через три-чотири дні. А шкода — так би завтра й можна було б клеїти. Але нічого — тобі, Олеже, відпочивати теж треба. Поніжишся в ліжку, я пирога спечу — смакуватимеш під серіали. Що тобі подобається дивитися? Чи ти вже залишаєш нас?

— Та я ще не підготував висновок, тож поки побуду — якщо не виженете.

— Та ну, кажеш таке — тебе на руках носити слід. Я спочатку сумнівалася в твоїх словах — тепер бачу, що ти таки Творець, щось умієш…

А вранці за сніданком Марічка знову поводилася дивно: покусувала губу й позирала на постояльця, ніби збиралася щось сказати, але ніяк не наважувалася.

Оуех помітив це:

— Вас щось тривожить? — перепитав.

— Та мені, Олеже, незручно й казати, — жінка почервоніла. — Наче обіцяла дати відпочити, аж тут… — і замовкла, позираючи на Оуеха, ніби благаючи його: «Переспроси вже, що я мала казати!»

А той вирішив промовчати, бо відчував, що пахне новим загадуванням.

Врешті Марічка не стерпіла:

—  Я розумію, що це нахабство, що ти, Олеже, й так багато натворив. Але коли ще така нагода трапиться — тож, якщо тобі не важко, зроби ще маленьку послугу. Тобі це завиграшки, а ми потім тебе добрим словом згадуватимемо. Знаєш, як це приємно, коли про тебе щось хороше говорять?

— Що я ще повинен викопати? — Оуех відклав виделку, витер вуста.

— Та нічого копати не треба, навпаки, — Марічка знітилася. — Помиральна яма — це добре. Такої ні в кого в окрузі не буде, дякую. Але я тут подумала, — після цих слів Оуех аж здригнувся. — Помиральна яма наразі заяложена тема. Ні, вона теж згодиться — онде Миколиним родичам із села кудись притулитися треба, тож запропонуємо місце. А я про гробницю подумала, — Марічка зиркнула на Оуеха й від того погляду мурашки пробігли його спиною: — Ні, не такої, як у фараонів, не лякайся. Бо і місця тут замало, та й матеріалу потрібно стільки, що з нього нове містечко побудувати можна. Та й часу на її спорудження піде багато — я все розумію. Тому продумала спрощений варіант. Біля теплички сарайчик цегляний бачив? Ми в ньому реманент зберігаємо. Тож можна його переобладнати під гробничку на дві персони: для мене та Миколи. Ззовні нехай таке незугарне й залишається, щоб не заздрили. А всередині можна розділити на дві частини: одну — з поличками для мене та чоловіка, — обшити деревом. Я вчора в інтернеті примітила липові дошки. Воно б евкаліптові було б краще, але дорого. А липа наче й наше дерево, то на ньому й лежатиметься комфортніше. Так ось: одну половину обшити дошками, а в іншій можна про всяк випадок влаштувати піч, але не таку, як оце тут — я потім покажу яку. Воно, знаєш, як в очікуванні кінця світу буде приємно лежати на екологічно чистих дошках, поряд з коханим чоловіком, та ще й в теплі — якщо надворі похолоднішає? То що, домовимося?

І знову Оуех упіймав погляд, якому неможливо було відмовити. І знову він, лигнувши слину, на знак згоди мовчки кивнув головою.

Зраділа Марічка притьмом підскочила до постояльця, обійняла його й поцілувала в щічку:

— Тільки Миколі про це не кажи — він у мене страх який ревнивий, — прошепотіла на вухо й повернулася до плити…

Після сніданку жінка показала Оуеху, як вона бачить переобладнання сарайчика, вказала, де брати матеріали, інструменти. Насамкінець відвела до клуні, де стояла дивна металева піч з решіткою навколо корпусу.

— Правда гарна? — Марічка усміхалася. — І компактна, головне. Ти ж, Олеже, зрозумів, де тут що? От сюди вкладаються дрова, а звідси виходить дим — трубу ще не купили, але сьогодні-завтра Микола її привезе.

— А решітка навіщо? — дивувався Оуех.

— Та це щоб, — Марічка зам’ялася, — не обпектися ненароком. Я точно не знаю, гляну в інтернеті й потім скажу. Та воно тобі не потрібне, якщо чесно. Ото вмонтуй піч, а потім вже можеш облаштовувати полиці. О, ще: а зроби одну вище, другу нижче. Микола скаржиться, що я в хаті граю першу скрипку, то нехай вже там лежить вище мене — я ладна це прийняти, — Марічка усміхнулася, опустила очі: — І чого тільки заради кохання не зробиш, — прошепотіла. — То якщо питань немає, я піду. А ти працюй…

Оуех вивільнив від реманенту сарайчик, переніс туди піч, намітив приблизний план, як все робитиметься й до обіду вже встановив перегородку та каркас під обрешітку. Марічка, коли прийшла кликати на обід, нічого не сказала — обдивилася, мугикнула і все. Увечері вона взагалі не приходила до сарайчика — послала Миколу. Оуехові це було в дивину, та з іншого боку він радів, що ніхто не командує, не вносить корективи.

Після вечері Оуех вмостився з ноутбуком на ліжку. Щоденне перебування в мережі все більше спантеличувало молодого деміурга. Інформація, котру йому доводилося просіювати в пошуках чогось вартого уваги, вражала своїми об’ємами. Але цінність її була сумнівною: на одну й ту подію знаходилося безліч думок і правдиву серед них визначити було важко. Втім, потроху вимальовувалася потрібна картина, яка, одначе, Оуеха не радувала. Бо виходило, що процеси, які наразі відбувалися на інспектованій території, здавна періодично повторювалися.

Оуех ще не розумів, як цьому народові вдавалося виживати в обставинах близьких до критичних; що чи хто допомагав їм долати кризові моменти. Але у всіх тих випадках напрошувався один висновок: цей регіон потребував очищення. В Оуеха не було доступу до Всесвітнього архіву й він не знав чи були в ті періоди внесені зміни, але схоже, молодих деміургів з інспекцією сюди не направляли, бо інакше історія це якось би зафіксувала.

Отак пройшов день, другий. Оуех вже закінчував гробничку, коли привезли кахель. Тож відразу після того, як Марічка випробувала полички в гробниці — їй все сподобалося, — Оуех перейшов до теплички, класти керамічні плитки. На все це у нього пішло ще два дні. Марічка першого дня показала, як бачить візерунок, і відтоді не навідувалася — на обід чи вечерю звав Микола.

В ямі залишалося затерти шви на кахелі, та й з висновком для своєї місії Оуех майже визначився, тож наступного дня він планував повернутися «нагору».

Після ситної вечері, під час якої Марічка переважно мовчала й уникала зустрічатися з постояльцем поглядом, Оуех пішов до своєї кімнати. Наостанок не хотілося переглядати новини, тож він увімкнув смішні відео з котами. «І чому не існує Творців-котів? — промайнула несподівана думка. — Цікаво було б глянути, що вони б натворили?»

Оуех усміхнувся й став гортати сторінки в пошуках чогось нового. І тут почув за стіною Миколин голос:

— Коли ти збираєшся йому сказати? Він вже закінчує — завтра, можливо, покине нас.

— Не знаю, — невдоволено пробурчала Марічка. — Сподівалася, що він сам здогадається. Потім таки вирішила розповісти, але щоразу як побачу його палаючі очі, з яким завзяттям та задоволенням від робить те, що попросили, але не зобов’язаний був робити, то і язик німіє. Може, нехай і їде у незнанні, що то не помиральна яма, а басейн буде — я ж давно мріяла про нього! І про лазню — не знаю навіть, як додумалася її назвати гробничкою. А Олег, бач, повірив. Як дитя він: брехати не вміє, вірить усьому, що кажуть, безвідмовний. Зараз почуваюся останньою скотиною, бо скористалася цим. Але ж він таке молов, що, думаю, гріх не проминути нагоди, аби і з дурня зиск мати. Я й досі не розумію, чи він правду тоді говорив. Може, Олег дійсно «звідти?» Не знаю. Йдімо спати — завтра щось вирішиться.

Оуех відклав ноутбук — після почутого вже нічого не хотілося.

«То виходить, мене обдурили, використали? — подумав. — Отже, Верховний правильно говорив. І навіть моє зізнання не переконало Марічку — вона таки вважає мене несповна розуму. А якщо вона не вірить, то чи повірили б інші, якби відкрився? Хоча, — Оуехові згадалися коментарі під відео псевдоекспертів з різних питань, — більшість би, мабуть, вважала мене месією».

Оуех зітхнув, закрив ноутбук.

— Якось воно буде, — прошепотів невідомо кому і склепив повіки.

Вранці він нічого не сказав господарям — мовчки поснідав і пішов перетирати шви. Марічка, яка під час сніданку також мовчала, пізніше прийшла в тепличку, озирнулася:

— Гарно вийшло, — сказала неголосно.

Потім ще постояла, покусуючи губу:

— Я тут маю, Олеже, щось тобі сказати, — вимовила нарешті.

— Не треба, — Оуех продовжував затирання. — Я вчора підслухав вашу розмову, тож все знаю.

— І-і що — нічого не відповіси? — червоніючи, перепитала Марічка.

— А що ви хотіли почути? — Оуех зупинився. — Верховний говорив: і деміурги не застраховані від помилок. Можливо, ви наша помилка — треба визнати це і рухатися далі.

— То як з нами бути — ти вже вирішив? — завжди жвава жінка цього разу говорила тихо, невпевнено.

— Не знаю ще, — Оуех продовжив працювати. — Я скажу, як є, а вже Рада вирішить: стирати вас чи дати ще один шанс.

— То й правильно, — Марічка випрямилася, шморгнула носом. — Маємо отримати, що заслужили. Все одно колись зникнемо. А так може щось краще на нашому місці виросте. А ти, Олеже, — жінка знову зам’ялася, — можеш якось подати знак, що ви там вирішили? Блискавкою в тополю вдарити або ще щось. Щоб я встигла воду з басейну викачати й матраси постелити. Бо лежати на голому кахелю холодно буде.

Оуех після цих слів подивися на жінку так, що та замовкла й опісля невпевнено прошепотіла:

— А й дійсно — як я про гробничку забула! Там же полички дерев’яні, та й піч запалити можна…

Увечері Микола відвіз Оуеха на станцію — той сказав, що повертатися краще з того місця, куди й прибув, — Марічка залишилася вдома.

Перед тим вона ще раз вибачилася:

— Я знаю, що мені прощення немає, але якщо ти, Олеже, звідти, — жінка покосилася на стелю, — то зрозумієш мої вчинки. Ми ж вдячні за допомогу. Нехай тобі там гикається, коли згадуватимемо. Якщо треба, то я можу і свічку в церкві поставити — скажи тільки куди. Бо там є Святий Олег, але я не впевнена, що то ти. Ще раз перепрошую і — роби як знаєш.

Марічка хотіла, схоже, обійняти постояльця, бо смикнулася, але в останню мить відвернулася, приклала долоню до очей й пішла до хати.

Оуех так і стояв мовчки, аж поки Микола не торкнувся його руки:

— То ми їдемо чи що?

На станції Оуех зник у темряві привокзального скверика. Микола чекав якогось спалаху або іншого знаку, але нічого не відбувалося. Аж тут озвався диспетчер і Микола помітив на пасажирському сидінні пачку грошей. «Олег забув! — промайнула думка. — Але ж де в темряві його шукати? Гаразд, віддам Марічці — їм, казала, для плетіння сіток матеріали закупляти треба, от якраз і згодяться».

Микола прийняв від диспетчера замовлення й автівка залишила привокзальну площу.

***

— Оуеше, чому ти не дописав висновок? — замість привітання промовив куратор. — Наче все так гарно росписав, а основне — невже забув? Як я таке подам на Раду? Чого мовчиш?

— Тому що не знаю, як вчинити, — прошепотів Оуех.

— І ти хочеш стати справжнім деміургом? Чи боїшся написати таке, після чого почуватимешся винуватим? — допитувався опікун. — Та не переймайся так! Це вперше воно щось муляє, болить, а потім звикаєш — подумаєш, який там народець — та їх ще на твоєму віку буде… Хоча, знаєш, я теж так почувався, коли розчерком пера послав розвинену цивілізацію в небуття. Але витри шмарклі й допиши, що потрібно…

«Та й справді, хто я такий, щоб протистояти бажанню якоїсь нації самовбитися об стіну, зникнути з полотна історії? — Оуех роздивлявся папери перед собою. — Може, дійсно, на їхньому місці з’явиться щось нове, краще, здатне зрозуміти свої помилки й не наступати на граблі кожного разу, коли випадає шанс не робити цього? Можливо, мені й назначено стати тим, хто розчерком пера підштовне їх у прірву небуття? Бо інакше пояснити свою появу в нічим непримітному містечку я не можу. Або ж Система щось знала й тому закинула мене туди, щоб я дійшов схожого висновку, або ж… — Оуех відчув, як волосся на його тілі стає сторчма. — Або ж над нами, Майстрами, є ще хтось, кому заздалегідь все відомо, і хто рухає нас, як пішаків, вкладаючи в голови думку, що ми єдині є Творцями, вершителями доль!»

— Ні, це якась маячня! — Оуех струснув головою. — Якби воно було правдою, то всі б знали про це. І схоже, над висновком довго міркувати немає сенсу: якщо предмет схожий на яблуко, за смаком нагадує яблуко та ще й лежить під яблунею, то не слід вважати його чимось іншим.

Оуех взяв до рук перо, заніс його над аркушем, але в останню мить зупинився:

— А як же Марічка і їй подібні? Змусити копати помиральну яму, щоб облаштувати в ній басейн  — до такого я не додумався б. А в переддень кінця світу міркувати про садіння картоплі — чи не є це проявом оптимізму, впевненості, що все виправиться? Так, їх мало, та хіба не вони рухають історію, хіба не їхні пальці змащують набиті гулі, заспокоюючи, мотивуючи інших? Викреслити їх просто, та чи з’являться потім такі ж Марічки?

Перо вляглося поряд з аркушем. Оуех підпер руками голову, заплющив очі й простогнав:

— А таки нелегко бути справжнім Творцем. Ой, нелегко!

Але Рада вимагала висновку. І молодий деміург ще довго покусував губу, зважуючи різні його варіанти.

Та зрештою він ще раз зітхнув і взявся за перо…