13 Червня, 2024

Покровительки гроз

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди

            Дисклеймер:

            Описувані події є авторською вигадкою. Історія не має на меті образити кого-небудь і може зачіпати чутливі для читачів теми.

            Жанр: горор, фантастика.

            Пролог

           Все сталось за лічені секунди. Блякле світло несподівано згасло і хол залився червоним, навіть кривавим сяйвом, від якого неприємно засльозились очі. До мурашок моторошно голосно завили сирени, гучне ревіння яких вдарило по барабанних перетинках і просочилось вглиб, наче вп’ялось в саме моє єство. Донедавна велична і, як мені колись здавалось, непробивна фортеця, оточена святим духом Агати, заповнилась в’язкою атмосферою первинного страху по самісінькі вінця. Відлуння гучного шепоту і подекуди зойків хвилею пронеслося по широких коридорах і маленьких куточках, доки не обволокло кожну живу душу в цій будівлі…

            — Тривога? — я округлила очі від щирого здивування. Підняла голову на мерехтливі вогники на стінах. — Що ж таке трапилось?.. Ракети?..

            Короткі пасма, які я завжди довго вкладала, бо ті неслухняно крутились, м’яко впали за вуха. Я різко закрила книгу, від якої хвилину тому боялась відірватися, і стурбовано поглянула на подругу:

            — Ти пам’ятаєш, коли востаннє лунала… не навчальна тривога?

            — Ні… — приглушено відповіла та, міцніше закутуючись у в’язаний светр на випадок, якщо нам зараз доведеться спускатися в підземне укриття. Хоча востаннє, коли я була в лабораторії, помітила, що там набагато тепліше, аніж в самому Монастирі. — При нас… ніколи не лунала. Але черниці знають алгоритм дій, коли таке трапляється. Правда ж?

            Ми майже синхронно озирнулись навколо, щоб віднайти втрачений спокій. Але ґрунт, який так швидко і невпинно тікав з-під ніг, так і не повернувся…

 

            Розділ перший. Деліверки

            Неподалік Брествудських гір, кострубаті верхівки яких залишались світло-блакитними увесь рік, розташувався Монастир Святої Агати Сицилійської. Візуально готичний чи то палац, чи то замок, слугував святим місцем для близько тисячі жінок різного віку і етносів, серед яких була і я.

            Нас справедливо охрестили «взірцями чистоти і невинності», які віднайшли у Монастирі прихисток для душі та тіла, подалі від реального світу. Адже про спокій за стінами залишалось тільки мріяти. Світ за воротами Монастиря Святої Агати змінився до невпізнанності — я знаю, хоч і ніколи там не була. В ньому панувала небезпека і жорстокість; справжня війна за виживання. Наша Захисниця оточила своїми металевими обіймами замок і його жительок від зла, яке панувало буквально за горами…

            Кожна жінка, що жила тут, зусиллям сили волі і мужності оберігала і огортала теплом найбільший дар і ключ до спасіння людства — нове життя. Перед жінками, які досягали вісімнадцятирічного віку, стояла вища мета, як вважали настоятельки монастиря і черниці — екстракорпоральне запліднення. Таких жінок прозвали «деліверками». Я — одна із таких. Разом ми слідували традиції, яка була започаткована ще сотню років тому і успішно справлялись зі своєю задачею. Зрештою, всі ми прийняли той факт, що ця місія – «настільки ж свята, як сам Бог», в якого ми вірили.

            Деліверки не знали іншого життя, якщо говорити відверто. Я не знала. Ми ніколи не були за межами монастиря, адже народжувались і росли в його непорушних кордонах. Наша віра була сильна і не існувало нічого, що могло б її похитнути. Кожного ранку, обіду і вечора — молитва. Після скромного сніданку, який частіше всього складався з вівсянки і хліба з маслом, — заняття, які проводили вчителі-мандрівники. Це були люди, схожі на носіїв світла. Їх так і називали — «світилами науки». Зовсім юні дівчата починали з основ літератури, математики, мистецтва, біології і історії. Після чотирнадцяти разом із складнішою програмою приходили й уроки шиття, куховарства, основи деліверства.

            У межах Монастиря Святої Агати Сицилійської панувала мирна і блаженна атмосфера. В повітрі головної зали витав запах ладану і воскових свічок, а навколо туди-сюди снували черниці і жінки-деліверки. На третьому і четвертому поверхах, де навчались і жила малеча, стелі були розписані яскравими, епічними біблійними сценами, які можна було розглядати цілими днями і кожного разу знаходити для себе щось нове. Крилаті янголи і чудернацькі рогаті підземні, пекельні істоти сходились в бою… і битва ця тривала вічно. Задля балансу, задля рівноваги.

            У той час я була дуже допитливою і активною дитиною. Кожну вільну хвилинку я намагалась витратити на дослідження: снувала коридорами, лазила по найбільш недоступних і прихованих від чужих очей кутках… любила підслуховувати розмови черниць. Часто ми з моєю кращою і єдиною подругою Златою ховалися в комірці, де зберігалися старі подерті парти і стільці, які необережно скинули в одну купу і забули на довгі, довгі роки. Монахиню, яка зазвичай зачиняла двері комірчини, було надто легко заговорити зуби. Тим більш, хитромудрій мені. Вона була уже старенькою і проста розмова, навіть про погоду за вікном, збивала її з пантелику, і ось — жінка не лише забула про двері, але й куди вона планувала дальше йти і що робити. Тому ця комірчина стала нашим таємним місцем, де ми зі Златою могли попліткувати про речі, яких ми ще навіть не до кінця розуміли.

            Ми грались у схованки, лазили під столами, шукали «скарби». А саме — будь-що, що виділялося б і відрізнялося від речей, які ми мали в нашому простому і скромному житті. Одного разу серед мотлоху я натрапила на стареньку і запорошену хустинку, на якій була обережно вишита літера «Б». Моє ім’я — Ізабелла. Скорочено — «Белла». Я так сильно загорілася фантазіями про те, що це моя давно втрачена мати з любов’ю вишила для мене… що я дуже довго заперечувала реальність і не сприймала той факт, що це просто хустинка, яка випадково знайшлась в пилюці в одній з коробок у старій комірчині. Вона могла належати якійсь Бонні, Барбарі чи якійсь Божені або Богдані… Більше того, навіть Злата не піднімала цієї теми, щоб не засмутити мене. Я і не наполягала. В якійсь мірі, мені було приємно володіти хустинкою, адже у мене було щось, чого не було ні у кого іншого. 

            Я пригадую, як одного дня на одній з парт в глибині комірчини знайшла вирізьблений надпис: «Circulus vitiōsus». Ми й гадки не мали, що він означає і хто його залишив. Тільки через довгих сім років у книзі з філософії в бібліотеці Монастиря я знайшла розгадку. І навіть це не дало мені тих відповідей, які я очікувала. Донедавна.

            Але початок моєї історії стартував не з мого народження. Він почався саме в той момент, коли я провела рукою по глибоких і незграбних буквах, вишкрябаних на фарбованій парті світло-болотяного кольору і замислилась над загадками, які чекали на мене в Монастирі Святої Агати Сицилійської…

            В один із днів, сім років тому, ми сиділи на підлозі, спершись на стару дерев’яну тумбу і пошепки обговорювали останні новини, посміюючись:

            — Ти бачила сьогодні мати-настоятельку Агафію? Вона знову злюща, як оті чортяки на стелі в залі… — задоволена своїм вдалим жартом шкірилася Злата.

            — Приблизно такий вираз обличчя? — я з превеликим азартом потягнула руками за кутики рота, показово його роззявивши, і заричала. — Гр-р-р-р!

            Подруга пирснула сміхом так, що довелось прикрити їй рота, щоб нас не викрили. Але, якщо я скажу, що сильно за це переймалась, то збрешу. Це був, так би мовити, «золотий» етап мого життя. Я була спокійна, безтурботна і навіть… щаслива.

            І Злата такою була. Якщо подумати, в той день я востаннє бачила, як вона щиро сміється. Навіть регоче. Не стримуючись, не ховаючись. Злата завжди мені пригадується саме такою — життєрадісною і веселою. З милим каштановим кінським хвостиком, зав’язаним сірою стрічкою, яку всім дівчатам видавали черниці. Проте у Злати вона була зав’язана по-особливому. Красивий акуратний бантик підкреслював її округлі риси обличчя і ніс-кнопочку, а нейтральний колір не відволікав від її найкращої візуальної особливості — чистих, навіть магічних, блакитних очей.

            Перед нами різко з неприємним скрипом відчинились двері і в той момент ми перевтілилися з тих, хто контролює, на тих, хто підкорюється. Різко затихли, коли на горизонті показалась та сама настоятелька, чи, іншими словами, мати-ігуменя Агафія, яку ми висміювали.

            — Ізабелла! Злата! Що я вам казала? — грізно нахмурилась жінка. На її обличчі яскраво вималювались багаторічні зморшки. Але не вони мене більше всього лякали. Було щось у її погляді, від якого по шкірі бігали мурашки. Траплялись дні, коли я отримувала від неї прочухана і потім пів ночі не могла заснути. А іншу половину — снились жахіття. — Що ви тут, заради Святої Агати, робите?! Як ви сюди пробралися, маленькі варвари?!

            — Але ми… — спробувала заперечити я.

            — Припни язика, Ізабелло. Ніхто не сидить мені в печінках так, як ти зі своїми витівками. Біда ходить за тобою по п’ятах! Скажи-но мені, гидке каченя, хто насипав в овочевий суп повну жменю солі? — жінка підійшла впритул і грубо схопила мене за комірець льняної сорочки. Без зайвих церемоній смикнула, та так сильно, що я втратила рівновагу. — Коли спробувала на прохання кухарки, мені аж обличчя перекосило!

            — Я… — знову спробувала щось сказати, але розуміла, що толку не буде. Злата сором’язливо опустила очі. Тоді я не розуміла, але зараз можу сказати, що це був акт мудрості. Великої мудрості в маленькій беззахисній дівчинці. Вона знала, коли сперечатися безглуздо і навіть небезпечно. На відміну від мене…

            — Я з усіх сил вмовляла сестру Аврелію взяти тебе в помічниці на кухню і божилася, що більше ти не будеш поводити себе як чорт в казані. А в тебе, вочевидь, дідько вселився, бігме… Тьху, — жінка обурено фиркнула і окинула мене зверхнім поглядом.

            Чому я була їй так огидна? В той час мені здавалось, що у всьому монастирі, та що там, — у всьому світі немає більше нікого, кого б вона так сильно ненавиділа, як мене.

            — Але це була не я! Я не підходила до супу. Цього разу я робила все те, про що мене просили! — емоційно запротестувала я. Відчула, як обличчя почервоніло від образи і злості, і сподівалась це приховати.

            Я дійсно увесь день бігала туди-сюди, наче заводне мишеня: це принеси, сюди поклади, це подай, перемішай, подрібни тоненькою соломкою, не барись і не крути головою, уважно слухай. І оце була мені така дяка?

            — Нічого не хочу чути. Поглянь на Злату. Таку скромність і смиренність я хочу бачити у всіх жінках в межах цих стін, маленьких чи великих, — мати-настоятелька Агафія опустилась до рівня моєї голови. Продовжила тихіше: — Тобі є чому повчитися і Бог досі не відвернувся від тебе, хоч ти і випробовуєш його терпіння.

            Злата нервово і злякано ковтнула грудку нервів. Тіло ледь помітно затремтіло. Я вперто, пересилюючи саму себе, вирячилась настоятельці прямо у вічі, стиснувши руки в кулаки. Це не залишилось не поміченим.

            — В якості покарання ти прочитаєш Святе писання від початку до кінця. Вголос, — серйозно оголосила та вердикт. Я б сказала, з погано приховуваним задоволенням.

            — Що? — обурилась я. — Чому? Я цього не заслужила! Я… я ж казала… — приречено пробурмотіла, не стримуючи почуттів.

            — І будеш робити це в Кімнаті усамітнення і гармонії. Я буду уважно слухати.

            Слова різонули мене по живому. Якщо я посмію видати ще хоча б один звук — то що ще вигадає ця жахлива жінка? Несправедливість покарання вдарила блискавкою в голову, окропила кип’ятком, буцнула молотком, встромила ніж у спину… Я не робила того, у чому була звинувачена!

            Але дуже чітко здогадувалась, хто зробив. Меліса. Мій смертельний ворог. Я ненавиділа підле дівчисько всім серцем, всією душею. Ненавиділа так, що кожного вечора мріяла і уявляла, як її виженуть подалі від монастиря, в жорстокий і дикий світ, а мене охрестять святою, будуть любити і поважати, наче Кардинала нашої Церкви. А ще — я зможу виконати свою головну місію, а Меліса — ні. Ну хіба ж це не страшний сором на її лиху чорну голову?

            Я розуміла, що краще проковтнути образу, аніж напроситися на покарання, яке буде рівноцінне тому, що за правом заслужила Меліса. Я вже не вперше змушена була відсиджуватися в Кімнаті усамітнення і гармонії, в якій все, що мені давали — це дві свічки, наполовину пусту коробку сірників і Біблію.

            Часом мені здавалось, що якби в тій кімнаті було хоч однісіньке віконце, я б сприймала ситуацію менш болісно. Насолоджувалась би сходом і заходом сонця. Можна сказати — єдиною доступною розвагою з-за цих гігантських стін, які оточували Монастир Святої Агати. А раптом навіть би помітила пташку чи дві, які були настільки рідкісними в цих краях, що їх поява, хоч би на горизонті, вважалась справжнім дивом? І те, за стіни вони ніколи не залітали. Ні тваринки, ні іншої живності поблизу не було. Ну, а що ж вони, власне, забули в глухих Брествудських горах, де живе така підла і груба жінка, як настоятелька Агафія? Все логічно.

            — Ви вільні, — спокійно додала мати-ігуменя і махнула рукою. — Йдіть на урок математики. Якщо вчителька пожаліється, що ви спізнились, то покарання доведеться відбувати всьому класові.

            Ми зойкнули. Це стало для нас серйозною мотивацією, а тому в пришвидшеному темпі почимчикували до класу, щоб погрози пані Агафії не справдились. Всі уже сиділи за одиночними партами, які були розміщені на невеличкій відстані одна від одної, щоб «учениці не відволікались на розмови і інші безглуздості, а присвятили себе вченням монастиря».

            Як тільки переступили поріг, з-під свого апостольника на нас глянула молода мати-настоятелька Дарина.

            — Дівчата, ви якраз вчасно, — кивнула вона з легкою посмішкою. Це була одна з небагатьох служительок Бога, яка була доброю до всіх дівчат і не намагалась ускладнити нашу і так вдосталь непросту долю.

            Жінка мала приємні риси обличчя і міцну статуру. Я ніколи не розуміла, чому вона вирішила присвятити себе служінню Монастирю Святої Агати, а не, наприклад, службі у війську за стінами святині. Я часто захоплювалась вродою настоятельки Дарини та мріяла колись стати такою ж красунею.

            Одного разу розповіла про це Златі, а та здивувалась: мовляв, а навіщо мені та врода здалась? Найбільша краса, на думку подруги, полягала в реалізації свого прямого і безцінного обов’язку, і ніяк інакше. Легко їй казати… красуні. Ігуменя Агафія мала рацію: я була гидким каченям. Густюще ластовиння. На диво біляве волосся. Плямисті чи то світло-коричневі, чи то сірі брови, наче на мене випадково впустили банку з «заіржавілою» фарбою. Я не любила дивитися на себе у дзеркало. Навіть очі не тішили, начебто «дзеркало душі». Вузькі і незрозуміло зелені. Ніби в болоті похлюпалась і з жабами побраталась… Коротко кажучи, я вважала противною і свою душу.

            — Доброго дня, пані Дарино, — опустила голову Злата.

            Я вирішила повторити за нею.

            — Доброго дня. Сідайте, будь ласка.

            Перед тим, як зайняти своє місце, я, хижо примруживши очі, глянула на Мелісу. Та зневажливо хмикнула і, як тільки зустріла на собі зацікавлений погляд ігумені, втупилась в Біблію. Я також хотіла уникнути неприємностей. Принаймні, до закінчення уроку.

***

            Це і наступне заняття пройшли, а отже я була все ближче і ближче до покарання. Після обідньої молитви за розкладом йшло те, що в іншій ситуації я би назвала найкращим, що є у всьому дні: ми всілися за довжелезні столи в їдальні і готувалися до прийому їжі. В нас ніколи не було гастрономічних багатств, які вартували б згадки. Ми вели максимально аскетичний спосіб життя — мали тільки найнеобхідніше, базове, а все інше компенсували духовними і релігійними цінностями.

            В той день мені принесли велику тарілку супу. Я уважно подивилась на порції інших майбутніх деліверок і… моя разюче відрізнялася.

            — Що це? — на диво сміливо спитала я у черниці Єфросинії.

            Ця жінка майже нічим не відрізнялася від матері-настоятельки Агафії. Така ж зверхня і недоброзичлива. Часом, хоч криво і награно, але на вустах пані Агафії можна було побачити усмішку. Єфросинія ж, здавалось, була народжена без природної схильності до проявів добрих, світлих почуттів.

            Вона була жорстокою. Коли деліверки проходили повз неї коридорами, то одразу замовкали і тягнулися до стелі, немов балерини на сцені. А все тому, що як тільки вона бачила, що хтось горбиться — лупила по спині, та так сильно, що потім можна було роздивитися слід від руки. Таке відношення до жінок схвалювала сама ігуменя Агафія і називала його «виховними методами», а тому Єфросинія мала не тільки «авторитет», але й повну свободу дії.

            — Їж і щоб ні писку, Ізабелло. Знаю я твою любов поплескати язиком, — фиркнула та і продовжила робити ревізію — слідкувати, чи всім дівчатам поклали те, що наказано. Гострі скули і худе обличчя з глибокими очними впадинами Єфросинії нагадувало мені кістяків із підручників з біології.

            — Як гадаєш, чому мені дали подвійну порцію? — прошепотіла я Златі, повністю ігноруючи вказівки монахині. Часом, пригадуючи такі моменти, я сама собі дивуюсь — звідки в мені було стільки сміливості? — Ігуменя Агафія сказала, що хтось кинув пуд солі в суп… Я, звісно, здогадуюсь хто…

            — Спробуй, дізнаєшся, — знизила плечима подруга і потягнулась ложкою до рятівної вологи.

            Злата ніколи не жалілася на голод, чи втому. Але я завжди бачила і навіть відчувала, коли з нею щось було не так. Навіть, якщо це якась дрібниця. Такий був між нами зв’язок.

            У мене в животі бурчало і шурхотіло. Їсти хотілось страшно. І діватися було нікуди — адже якщо на тарілці залишиться хоч крихта, черниця Єфросинія потурбується про покарання, можна не сумніватися.

            — Тьху, — почала плюватися Злата і протерла собі рота. Я уважно на неї глянула. — Святі небеса… тут дійсно одна сіль!

            Довелось повільно роззирнутися. Приблизно схожа реакція була у всіх дівчат, які планували змести те, що було в полі зору, з великим апетитом. Я повільно потягнулась до своєї порції. Нічого. Суп, як суп. Навіть дуже смачний. Гарячий. По тілу пройшлись мурашки, чи то від тепла, яке розлилось по тілу, чи то від страху…

            — У мене не пересолений, — коли озвучила цю думку, кров в жилах різко охолола. — Це… це…

            Я важко і приречено зітхнула. Це кінець. Зрозуміло, що мене очікує. Тим часом, до столу підійшла настоятелька Агафія і філігранно змахнула рукою, щоб привернути увагу дівчат. Черниця Єфросинія, тим часом, спостерігала збоку, як вірний пес на ланцюгу.

            — Деліверки, хочу сказати декілька слів. Я помітила вашу неприпустиму реакцію на харчі, здобуті важкою працею. За цей дар Божий, в тому числі, подякуйте нашій юній Ізабеллі, яка допомагала на кухні, — вона зосередила свій погляд на мені. Я ще сильніше напружилась. Захотілось провалитися крізь землю. — Ізабелло, твоя порція взята з іншої каструлі супу, який сестра Аврелія зготувала для черниць і вчителів. Вона дещо збільшена, так як тобі ще тричі читати Святе писання в Кімнаті і без вечері. Також нагадую: всі мають з’їсти свою порцію до останньої краплини. Не потерплю безглуздої трати продуктів. Усім смачного.

            Присутні в залі не випустили і звуку. Натомість невтомно бурлили вельми незадоволеними поглядами винуватицю ситуації — мене власною персоною.

            — Тобі кінець… — прочитала я по губах однієї з дівчат, коли черниці розійшлись обідати. В очах почало все пливти, тому я навіть не змогла роздивитись, хто саме це був.

            — Проклянемо… — по буквах відслідкувала на губах іншої.

            «Таку смиренність ви від мене очікуєте, настоятелько Агафіє?» — думала я, міцно стискаючи ложку в руці. Поглянула на Злату. Та аж позеленіла, але повільно проковтувала ложку за ложкою, ніби від виконання цієї задачі залежало її життя.

            — Ти ж знаєш, що це не я? — я поспішила спитати, доки не втратила свідомість. Треба було триматися. Не показувати слабкість диким шулікам…

            — Звісно знаю, — підтримала подруга і м’яко усміхнулась навіть попри те, що їй також доводилось страждати. — Ти б ніколи так не вчинила. Не слухай нікого. Це просто суп. Всі його з’їдять і скоро забудуть.

            — Чомусь мені так не здається…

            Всі чекали кінця обіду, щоб розправитися зі мною своєю власною зброєю. Так, ніби покарання Кімнатою було недостатньо. Але після цієї гіркої і солоної для деліверок, як сльози, трапези, мене дивом врятувала настоятелька Дарина. Вона поклала руку на плече, як тільки я доїла, і голосно сказала:

            — Мені потрібно провести тебе до Кімнати усамітнення і гармонії. Ходімо.

            Я полегшено видихнула. З плечей ніби впав мішок з камінням. Однак ненадовго. Я подумки залишила цей тягар біля дверей, адже зранку знову доведеться накинути його на плече і зустрітися з усіма віч-на-віч. Опустила голову. Поки йшла до своєї маленької в’язниці витріщалася виключно на білі кросівки, щоб ніхто не міг проклясти мою душу в разі, якщо наші з недоброзичливцями погляди зустрінуться.

            У кімнаті, в яку несміливо зайшла, було, як завжди, темно. Мені вручили свічку, що уже була запалена як двадцять хвилин і ще одну запасну.

            — Ось, — мати-ігуменя Дарина протягнула мені Біблію. — Не забувай читати вголос, бо настоятелька Агафія буде уважно слухати… — дальше вона перейшла на шепіт. — Перед відбоєм вона піде на вечірній огляд, однак залишить наглядачку. Та потім доповість, якщо ти припиниш читати, але свічка не згасне. Чи якщо вона згасне надто рано. Будь обережна. Читай, поки горить світло, і все обійдеться.

            Молода жінка доброзичливо кивнула і лазурові очі, мов озерце в яскравий сонячний день, заграли легкими бісиками. Я нахнюпилась. От би і мені бути такою ж впевненою у вірі і місії, яку сповідують в монастирі.

            — Дякую, — ледве промовила. Я була розчулена її добротою.

            В ту мить мені здалось, що я зараз чимдуж розридаюсь, але ні — витиснути не виходило й малюсінької сльозинки. Мене турбував те, що навіть свої почуття не вдавалось зробити більш благородними: замість того, щоб тихенько поплакати і мирно прийняти будь-яке покарання, «понести хрест», ба навіть за іншого, я стиснула подушку від гніву.

            За дверима почулись тихі кроки пані Дарини і вже через мить дверцята-віконце зі скрипом відчинили і на мене грізно поглянуло двійко темних очей:

            — Я не чую, щоб ти читала, — не підвищуючи голосу вилаяла мене настоятельниця Агафія і, не чекаючи відповіді, зачинила металевий засув.

            Я поспіхом, тремтячими від холоду руками, відкрила перші сторінки Біблії.

            — На початку Бог створив небо та землю. А земля була пуста і порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води… — почала я голосно.

***

            Ніч в Кімнаті усамітнення пройшла дуже важко. Я навіть не закінчила читати Біблію, як догоріла друга свічка. Чи не насварять ще й за це? В маленькій в’язниці для неслухняних було зимно. Лишень тоненьке покривало відділяло мене від переохолодження. І це таке покарання за те, чого я не робила?

            Я вийшла з кімнати без відчуття гармонії. А усамітнення привело тільки до посилення страху переслідувань з боку однокласниць, а також злості на мати-настоятельку Агафію, яка навіть не захотіла розібратися і знайти справжню винуватицю. Власне, нічого нового. Адже одного разу Меліса мало не влаштувала пожежу, впустивши свічку на льняне полотно, що лежало біля ікони Святої Діви Агати… і звинуватила у цьому мене, як тільки на сполохи прибігла ігуменя Агафія. Інші дівчата з групи підтримали брехунку і також вказали на мене пальцями. І нічого не вийшло вдіяти — мені ніхто, окрім Злати, не вірив. Приблизно те саме трапилось з фіалками в саду, які випадково, чи навмисно затоптали мої недоброзичливці — знову винною виявилася я, оскільки гуляла поруч.

            Останній ж раз, в ситуації із супом, — це була фінальна крапля несправедливості в чаші мого терпіння, однак навіть тоді я старалась стримувати потік емоцій, бо сподівалась, що на цьому прикрому дні негаразди закінчаться.

            Після сніданку, під час якого мене мучила сильна параноя, хоч подруга старалась всіляко розрадити, мене перестріла Меліса разом зі своєю «бандою». Злата якраз пішла за новими підручниками в бібліотеку і ми домовились зустрітися біля класу. Група дівчат обступила мене, вдало підловивши момент: навколо не було ні душі. Настоятельки і черниці молилися і зверталися до святих на іконах далеко в головній залі.

            — Мене через тебе всю ніч живіт болів! — пожалілась одна з дівчат.

            — Ти навіть не вибачилась! Сама їла нормальний суп, а ми змушені були давитися через тебе якоюсь гидотою! — схрестила руки перед собою третя.

            — Знаєте… — я спробувала почати речення.

Це мали бути сміливі і зухвалі слова, які б розставили все на свої місця, але одна з дівчат напружилась і з розгону зацідила мені ляпаса. Я ледве втрималась на ногах. Щока запекла і загорілась.

            — Мовчи, маленька потворо! Ти така ж огидна, як той суп. Подивися на себе! Страшко! Я впевнена, ти покритка диявола!

            — Що..? Я не…

            — Меліса, твій вихід! — наче дала зелене світло одна з групи.

            Я спробувала розгледіти в її очах милосердя, але Меліса, як неофіційний авторитет у цьому злодійському колективі, мала проявити себе — такі були закони цькування. Ця, не побоюсь слова, поганка, витягнула з кишені свого сірого плаття ножиці і потягнулась до моїх дорогоцінних золотистих кіс — мого єдиного багатства.

            — Ні! — я намагалась пручатись, рукою відбивши замах нападниці. Та гнівно нахмурилась і в очах блиснув азарт — тепер вона точно не могла не закінчити справу.

            — Тримайте її, дівчата, — наказала.

            Співучасниці схопили мене за руки і одна з них прикрила мені рота, щоб я не покликала на поміч. Меліса не без зусиль, але відрізала дві довгі коси попід самий корінь.

— Це тобі за вчорашнє!

            — І тільки спробуй на нас пожалітися! Тобі все одно ніхто не повірить! — почулось.

            Дівчата залишили мене понівеченою сидіти на кам’яній підлозі, а самі швидко розійшлись, доки не були застукані за злочином, через який їх могла очікувати найстрашніша участь — вигнання за стіни.

            Коли натовп розійшовся, посеред коридору я помітила спантеличену Злату. Подруга одразу ж кинулась до мене, як тільки наші погляди пересіклися.

            — Все буде добре, Белло, — тихо сказала вона і спробувала зібрати коси з підлоги. Але який уже був сенс? — Бог не дає нам випробувань, через які ми не зможемо пройти…

            Уже без своїх скарбів-локонів, я опустила вії додолу. Намацала свої короткі пасма волосся і скривилась від болю і приниження. Дві нещасні коси валялись в мене біля колін, уже зовсім неживі і розпатлані. І що тепер у мене залишилось? Я чітко пам’ятаю, як подумала: «Тепер я навіки гидке каченя».

            — Угу… — лишень пробурмотіла.

            Я підвелась і помацала обличчя. Боляче. Невже я справді це заслужила? Адже, як сказала Злата, Бог не дарма послав мені це випробування?..

            Я намацала в кишені сукні хустинку з обережно вишитою літерою «Б». Вкрила нею голову і зав’язала вузлика…

            «Я не піддамся злу, як би несправедливо це не було…» — я подумки повторяла ці слова раз за разом, по колу, і ми з подругою зайшли до класу.

 

            Розділ другий. Падіння

            Мені вперше за довгий час пощастило. Злату поселили на ліжко поруч з моїм, а отже ми зможемо тихенько перешіптуватись безсонними ночами. Нас й інших однокласниць лише вчора перевели в нове крило на шостому поверсі. В крило для дівчат нашої вікової категорії. Тому останнім часом безсонних ночей і перешіптувань ставало все більше.

            Першого грудня Златі виповнювалось вісімнадцять років. Вона була старшою за мене аж на двадцять днів, а отже могла поділитися досвідом екстракорпорального запліднення. Ми, можна так сказати, перебували в хвилюючому очікуванні.

            — П-с-с, — я подала сигнал Златі. Сама уже вмостилась і вкрилась по самі вуха, частково затуливши рота ковдрою з овечої шерсті, щоб мене було менше чутно цікавим вухам.

            На зиму нам давали кращі речі, ніж в інші сезони. Багато в чому завдяки Кардиналу, який традиційно приїжджав у передріздвяний період, щоб подарувати деліверкам скромні подарунки. Це свого роду доброчинність в честь дня народження Христа, який вшановує наша Церква. Щоб Кардинал бачив, що про жінок в монастирі належно піклуються, робилось в сто разів більше, аніж протягом усього року.

            — Що таке? — так само пошепки спитала подруга, перекрутившись на ліжку.

            — Ти ж не спиш? — уточнила я.

            — Ні, уже точно не сплю, — зітхнула Злата.

            — Ти готова до свого дня народження?

            — Не знаю… не думала про це… А що?

            — Я увесь час про це думаю. Вже як пів року. Ніяк не можу викинути це з голови. Мені ще трішки зачекати, але… не знаю, що зі мною. У тебе бувають сумніви?

            — Сумніви? — здивувалась Злата. — Звісно, ні. Це мета, заради якої ми живемо. Я народилась і росла, щоб виконати місію. Це честь для мене. А для тебе… ні?

            — О, честь… — я поспішила підтвердити слова подруги, щоб не видати протилежне. — Просто легке хвилювання. Штучне запліднення… вагітність… все це дуже лякає.

            — Я не налякана. Навпаки. Господь дав мені великий дар і я не підведу ні Його, ні ігумень, ані людство, ані саму себе. Не хвилюйся дарма, Белло. Все буде чудово, — усміхнулась Злата. — Я знаю стільки жінок, які проходять через це кожні два роки і вони справді ніколи не жаліються… То чому ж я маю?..

            — Тільки послухай… «кожні два роки». Аж ноги підкошуються від однієї думки, — мій голос прозвучав більш приречено, ніж я те планувала.

            — Кажуть, що після перших декількох дітей… болить менше. Стає легше. Бог не дає нам випробувань, які ми не можемо пройти, адже так? — Злата завжди була позитивно налаштована, а ще частіше — вона повторювала ці слова. Я ніяк не могла зрозуміти, що за могутня сила стоїть за тією неухильною вірою.

            — Так і є. Мабуть… — пробурмотіла ледь чутно. — В будь-якому випадку, тебе завтра вперше відведуть до лікарів. Будь певна, я з тобою. Як би далеко ми не були одна від одної. Гаразд?

            — Я пам’ятаю, — Злата протягнула мені свою руку і я міцно за неї взялась. — А тепер спи. Сили потрібні нам обом.

            Тієї ночі Злату разом ще з декількома деліверками забрали в підземну лабораторію.

***

            Сніданок нічим не здивував. Але ще рано було для приємних сюрпризів. Кардинал мав приїхати лише на Різдво. Я зітхнула над своєю кашею. Мені було справді цікаво, звідки мужність і сила у людей, які справляються із складним життям ззовні. В класі ми проводили дуже багато часу, присвячуючи розмовам на цю тему. Історія завжди була мені цікава. Особливо, після «Століття Падіння». Загадка була, як деякі служителі Бога могли справлятися з жорстокістю війни, руйнувань і зла, які заполонили всі куточки Землі.

            Нас вчили, що, як не крути, всі діти Господа мали вміти захистити себе, щоб розповсюджувати його Слово і добро, доки не почнеться всіма очікуване і жадане «Століття Неовідродження». Саме це переконання і мрія стали підґрунтям для нашої оселі, що височіла біля Брествудських гір. Саме заради цього тут росли прекрасні, сильні і сміливі деліверки, які не дозволять ниточці людського роду перерватися. Чи мало це мене втішати? Я ставила собі це питання щодня, як тільки мені виповнилося шістнадцять. Я навіть Златі ніколи не казала, що моя віра похитнулась. Де там… було надто соромно і собі в цьому зізнатися.

            З кожним днем мені ставало все огидніше від усвідомлення факту, що моє тіло мені не належало… Воно власність когось іншого. Може ігумені Агафії. Може Єфросинії. Може людей, яких я навіть в очі не бачила.

            — Ізабелло, жуй активніше, у тебе скоро урок, — перервала роздуми одна із черниць. Вона швидко бігала навколо столів і підганяла дівчат.

            У новому корпусі було не так просторо, як в попередньому. Але тут можна було знайти більше цікавинок: великі і барвисті іконостаси, хоругви, які кожного дня зустрічали мене в коридорах і біля вівтарів, розписані стіни, які розповідали історії далекого минулого, кам’яні фрески з зображеннями сонця, тварин і природи. Часом, коли ставало зовсім нудно між заняттями і вечірньою молитвою, я бродила залами і розглядала кожен куточок. Хоч зазвичай графік деліверкам складали дуже уважно і старались не залишати зайвих пробілів, я вміла знаходити декілька хвилин для себе. Через що мене завжди лаяла мати-настоятелька Агафія, коли ловила на «гарячому».

            Я зайшла до класу. Декілька учениць були відсутні. Мені здалось, що стрес з цього приводу пожирав не тільки мене, коли глянула на стомлені обличчя однокласниць.

            Поки всі готували зошити і ручки, до приміщення увійшов новий вчитель, доволі молодий чоловік. Я навіть злегка здивувалась, що його впустили в ці стіни з такою кількістю черниць і деліверок… Надто вже красивий. Але коли спробувала роздивитися реакції дівчат — не побачила нічого, окрім знуджених облич.

            Зазвичай вчителями були люди похилого віку, або просто жінки. За цим уважно слідкувала сама ігуменя Агафія. Але коли сан настоятельки отримала і пані Дарина, порядки в Монастирі поволі почали змінюватися. В наше життя почало входити більше молодих, активних людей, зі своїм поглядом на життя і свіжими ідеями.

            Я уважно на нього подивилась.

            — Добро ранку, — почав він, одягнений в чорну рясу, як і черниці, однак він не був схожим на монаха. Та і волосся не було постриженим. — Ви, мабуть, не надто часто бачите тут нові обличчя, я вгадав?

            Ніхто не наважувався відповісти вголос. Але декілька дівчат стверджувально кивнули.

            — Гаразд. Можете звертатися до мене як «пан Максим». Я трохи заплутався в рясі, але, схоже, це не найбільша проблема зараз… — він трохи схвильовано розправив шари тканин. — Добре. Так краще. Про що я говорив?… А! Я ваш новий вчитель з образотворчого мистецтва. Не знаю, як надовго.

            — Не надовго? — поцікавилась однокласниця.

            — Атмосфера Монастиря Святої Агати — це зовсім інше, аніж атмосфера, до якої звикли всі, хто живе ззовні. Тут свої правила. Складні і не всім даються.

            Я зітхнула. Люди, які жили за стінами, давно звикли до реальності, що їх оточувала. Звикли настільки, що інша їм уже здавалась чужою і неправильною. Спокій і тиша цього холодного замку їх зводили з розуму, а звук гармат — заспокоював.

            — У нас з вами починається курс для випускних класів. Ви схвильовані?

            — Так, — відповіла я, уважно спостерігаючи за його поведінкою і звичками. Незнайомці були для мене, наче дикі звірі. Нові, раніше невідкриті види. Мало хто в цьому зізнавався і дозволяв собі так відверто витріщатися, як я.

            — Чудово, радий чути. Підніміть руку, хто з вас любить мистецтво, — посміхнувся Максим.

            — Мистецтво — це мало не єдине, що не дає вмерти від нудьги в цьому темному монастирі, — я на якомусь автоматі закотила очі і різко завмерла. — Вибачте. Я не повинна була казати це вголос.

            — Це нормальна думка. Не бійтеся висловлювати свої думки, як дорослі люди, — заохотив учитель. — Ви дуже сумні і похмурі. Розумію, що вас очікує багато випробувань, але тільки той, хто йде власним шляхом, здатен взяти від нього все.

            — Але ж… у нас один-єдиний шлях і вибору іншого немає, — я не заспокоювалась. Ця нав’язлива звичка — невміння тримати язика за зубами — не один раз мені відгукувалась.

            — Не зовсім згоден з вами, — плавно махнув рукою чоловік. — Шлях не завжди дає вибір мандрівнику. Часом це може бути справою рук як випадковості, так і вищого призначення.

            — «Настоятелька Агафія», — я іронічно приписала авторство його словам і тихо хмикнула.

            — Ви так не вважаєте? — доброзичливо спитав пан Максим.

            — Я не знаю. Чому, все-таки, у мене повинна бути власна думка?

            — У кожного вона має бути, — наполягав на своєму вчитель. Він вже тоді здався мені якимсь підозрілим. Щось було в ньому таке… що я не могла розгледіти за його ввічливістю, манерою себе подавати і доброзичливою посмішкою.

            — Я вважаю, що у мене є лише мета, але не думка. Я народжена для мети. Я йду до мети. Я виконую мету. Хіба не це має значення в сучасному світі? Поки за горами вирує війна і течуть ріки крові, у мене є лише… вона. І так буде доти, доки жінкам більше не доведеться сидіти в цьому… монастирі, — занадто гаряче пояснювала я і обірвала себе на бажанні сказати «Богом забутому», щоб не викликати паніку і ажіотаж, а також не опинитися в заручницях матері-настоятельки.

            — Отже, ви все ж «вважаєте»?.. — хитро усміхнувся чоловік. — Славно! А тепер давайте перейдемо до уроку.

            Я нервово хихикнула. За ці короткі п’ять хвилин я і так сказала більше, ніж кажу будь-якій людині в Монастирі Святої Агати, не рахуючи подруги. Тільки їй я можу довіритися, а значить і відкритися. Хоч останнім часом одержимість Злати «вищим призначенням» перейшла всі розумні межі, я не хотіла втратити дружбу, яка нас поєднувала змалечку. Часом мені здавалось, що ця сама «одержимість» — це тільки вуаль, яку одягала на себе Злата, бо хотіла приховати свої сумніви і страхи. В нас було багато спільного, хоч подруга навіть мені не зізнавалась у цьому. 

            Минуло два дні, перш ніж я вперше побачила її в коридорі в лінії з деліверок до вівтаря на вечірню молитву. Я з усмішкою підлетіла до Злати і обійняла дівчину так, наче боялась, що та виявиться всього-навсього привидом, який оселився в цьому готичному замку. На мене скоса глянуло двоє черниць, які перебирали в руках вервицю і нагородили засуджуючим цокотом язиком.

            — Привіт! Як ти? Як себе почуваєш? Тобі було сумно? Боляче? Страшно? — я засипала її запитаннями.

            — Белло, ти чого? Зараз нас через тебе знову будуть сварити. Йди тихенько собі поруч і я все розповім. Поглянь, в тебе навіть сукня задерлася! А ти й не помітила, — тихенько засмілась Злата. — Ну яка ти, все-таки, незграба.

            Я не могла дочекатися подробиць. Тепер ми разом очікували своєї черги до простенького на вигляд дерев’яного столу, на якому лежала ікона Святої Агати і горіли десятки білих свічок. Декілька монахинь, тим часом, розвіювали димок від пахощів, повільно гуляючи по головній залі.

            — Все пройшло спокійно. Більшу частину часу я просто спала. Лікарі кажуть, що процедура пройшла успішно. Через дев’ять місяців у мене буде дитинка, — пошепки розповідала Злата.

            — Як? З першого разу все вийшло? — в моєму голосі проскочили розчаровані нотки. Мені не хотілось в цьому зізнаватися, але я засмутилась.

            — Ти не рада за мене? Чого така насуплена?

            — Я рада, дуже-дуже, — кивнула неохоче. — Але все так швидко відбувається, що мені стає тільки страшніше.

            — Скоро ти мене зрозумієш, як тільки у тебе з’явиться твоя мета, — подруга м’яко торкнулась живота і посміхнулась.

            — Ти навіть не знаєш, як це. Чи що там. Раптом тобі підселили прибульця? Зеленого, слизького і з пазурями? — не знаю, чи вирішила я так пожартувати, щоб розрядити обстановку, чи то справді думала, що це можливо…

            Деліверка, що була в черзі попереду, повільно повернула голову і нервово закліпала очима.

            — Не кажи дурниць. Все я знаю. І ти знову читала ті дивні книжки з малюнками? Я думала мати-ігуменя Агафія давно їх конфіскувала… — з натиском прошепотіла Злата, напруживши чоло.

            — Ще чого! Я ховаю їх у надійному місці… І планую замовити ще випуски. Ось чому добре налагоджувати стосунки з деякими вчителями, — підморгнула я.

            Це була старенька колекція «Космічного патруля». Невеликі пригодницькі історії, не пов’язані одні з одними чіткою сюжетною лінією. Колись я мріяла не тільки про подорожі в країни і міста, за межі монастиря, але й про космос.

            Я наважилась покласти руку на плече Злати і промовила так тихо, як вміла:

            — Роби і думай, як знаєш, але не прив’язуйся до дитини. Ти ж пам’ятаєш, що як тільки вона народиться, протягом тижня чи двох, її віддадуть на всиновлення. В кращому випадку, ти побачиш її при народженні. Все, що вона знатиме — це життя назовні. Але ніяк не тебе.

            — Я знаю все те саме, що і ти, — навіть якось різко відрізала Злата. — Я знаю, що для дітей там є місце, і що вони в безпечних бункерах чи зонах, вільних від війни… І я від всього серця хочу вірити, що там їй буде краще. В повноцінних щасливих родинах, — вона знову повернулась до свого спокійного тону. — Але ми ж не можемо бути впевненими, так?

            Вперше за довгий час я прямо почула щось схоже на сумніви з вуст своєї подруги. І мені полегшало. До цієї миті мені здавалось, що я можу втратити Злату, якщо вона продовжить заперечувати реальність.

            — Ні. Але це вже не наші клопоти, — я знизила плечима.

            Наша черга до вівтаря дійшла. Злата, як я здогадувалась, від сьогодні почала молитися не лише за мир і спокій у світі, але й за здоров’я і благополуччя майбутньої дитини, яку вже носила під серцем.

Повернутися до конкурсу: Фантастичні пригоди