Побачимось на полуничних полях

Перш ніж вийти надвір, старий поклав до кишені новий кисневий балончик і перекинув через шию кисневу маску.

— Солю, я пішов. Сьогодні прилетить дрон з продуктами. Повернусь раніше, — він знав, що дружина навряд відповість, тож вискочив і швидко, щоб не випускати зайвий кисень, зачинив за собою двері.

Розрідженим повітрям було важко дихати, але він постановив економити запас і скористатися маскою на зворотному шляху. Стежка з гравію рипіла під ногами і повторювала вигини даху над собою. Сонце піднялось вище обрію, і старий спітнів.

— А щоб їх! Нічого цих падлюк не бере! — Тадей вгледів обабіч стежки сліди на гарячому піску. Хоч як це не було неприємно, але марнувати час і розглядати  лунки діаметром у стогривневу монету, він не міг. Чоловік йшов до мети і крив останніми словами тварюк, що постійно збільшувались і пожирали все, окрім щедро розкладеної отрути.

От і саморобний купол, перероблений з каністри для води. Під металевою сіткою і прозорим пластиком Тадей побачив оновлення — маленьку білу квітку на тонкому стеблі. Він упав на коліна, сам не знаючи від утоми чи від полегшення, і притулився чолом до боку колишньої каністри.

«Ти виростеш, ти обов’язково виростеш! — він охопив руками купол, ніби гігантську шкаралупу. — Зараз треба подихати. Я буду пильнувати».

Старий підняв лопату і, приготувавшись до оборони, зняв пластикове накриття. Листочки затріпотіли від вітру. Тадей вже не міг милуватися, лише гарячково кидав погляди навколо.

Рожевий ніс показався з-за каменю. Ніс втягнув повітря, і сіра пляма кинулась до людського скарбу.

«Ось тобі!», — лопата впала плазом на масну пацючу спину. Пацюк завалився на бік і з нападника перетворився на межу. За наступні десять хвилин ще п’ять пацюків випробували долю, але навіть не встигли добігти до першого.

Чоловік налив трохи води під кущ, приснув кисню і знову накрив рослину: «Вибач, але довго гуляти не вийде. Бач, що коїться — клятих почвар все більше і більше». Завершивши догляд, Тадей з полегшенням надів кисневу маску. Ще кілька глибоких вдихів він стояв, виглядаючи загрозу. Але втративши контакт із запахом, пацюки втратили й інтерес.

У будинку Тадей дав волю словам. Говорити з дружиною, навіть якщо вона рідко відповідає, значно приємніше, ніж з кущем:

— І звідки тільки такі здоровезні беруться. Все всохло, лиш вони ширшають і довшають. Жеруть і взуття, і силіконові кришки, і всього їм мало.

Дружина дивилась у маленьке вікно і кивала чи то Тадею, чи то своїм думкам. Вікно виходило на задній двір, де колись давно був сад.

Прилетів дрон і лишив тижневий запас консервів та кисневий балончик. Тадей утретє за день випустив трохи повітря, прочиняючи двері. Тринадцять банок він розставив у шафі, а чотирнадцяту відчинив. Єдиний розпізнавальний запис на ній був унизу дрібним шрифтом: квасоля у власному соку. Решту етикетки займало оголошення про винагороду, як і на інших тринадцяти нових консервах та тисячі порожніх бляшанок, що громадилися у дворі.

Тадей висипав квасолю у дві сталеві миски і, як завжди, сів на ліжко біля дружини. Соломія, не виринаючи із задуми, почала їсти. Вона жувала квасолинки повільно, по одній, і ця вишуканість стримувала Тадея, який міг би проковтнути все за раз. Він замилувався. Навіть у старості та хворобі дружина зберегла притаманну їй чарівність.

Шафа з консервами виблискувала чистим металом і вабила погляд. Етикетки обіцяли мільйон тому, хто виростить рослину, придатну для їжі. Навіть квасоля з хрускотом піску здавалась смачною, коли Тадей читав це і згадував свій кущ. За мільйон можна повернути радість Соломії, купити багато кисню і нових продуктів. Тадей поцілував дружину в чоло, прибираючи порожню миску:

— Ти знаєш, можливо, наше життя незабаром покращиться.

Дружина подивилась на нього, у втомлених і вицвілих очах він бачив питання. Чоловік продовжив:

— Віриш, на незараженому клаптику дещо росте. Шкода, що у горщику з тією землею досі нічого не приймається, але нічого. Я ходитиму, і результат буде.

Соломія усміхнулась кутиками блідих губ і накрила рукою його зморшкувату долоню. Тадей відчув ком у горлі. Це була не перша спроба. Щоразу він обіцяв собі не дарувати передчасних надій дружині, але не стримувався.

— Я зможу, люба, я вже біля мети, — він підняв її тонкі пальці, притулив до неголеної щоки і потерся, як безпритульний кіт.

Через два з половиною тижні розклад порушився. Пополудні прилетів незамовлений дрон і кинув безкоштовну бляшанку з оголошенням. Усередині були мариновані сливи, а етикетка оголошувала програму переселення на Марс, якщо їстівна рослина не віднайдеться через місяць.

Тадей затримався на ґанку, перечитуючи текст. За звичкою, він шепотів думки вголос: «Отже, Землі кінець. Треба відправити сьогодні. Може бути і більше мільйона».

За цегляним парканом на пагорбі з’явився транспорт, що наближався від сусідньої садиби. Сусіди жодного разу не навідувались до нього. Тадей не вірив у збіги, тож завбачливо надів кисневу маску і підтюпцем побіг до рослини. Там він накидав на купол лахміття і нагріб розкидані бляшанки.  Небезпека швидко наближалась і набула обрисів квадроцикла. Здіймаючи стовпи пилюги, Тадей заквапився до паркану.

Прості розпашні ворота, встановлені ще до Тотального Забруднення, і тоді не вирізнялись надійністю, а за довгі роки встигли добряче заіржавіти. Тадей ніколи не замислювався над їх оновленням. Думка про це майнула у нього, коли метал вигнувся, один бік воріт злетів з петель, і у шпарині між рідним обійстям і навколишнім світом загарчав квадроцикл. З-за керма вистрибнув значно молодший і вищий за Тадея чоловік. Він опустив кисневу маску і закричав, не шкодуючи голосу, як не пошкодував і квадроцикл:

— Чув про Марс? Я не дам тобі все спаскудити! Я хочу туди! Де воно — те, що ти вирощуєш?

Тадей відкривав і закривав рот, збираючись із думками:

— Ти… ти не маєш права, — його рука затряслася, вказуючи на руйнування. — Це злочин!

— Злочин буде, якщо далі патякатимеш дурню. Показуй, що в тебе є, — чоловік штовхнув старого і, не чекаючи на відповідь, побіг у бік будинку.

Тадей кинувся за ним. Можна було бігти мовчки і дихати на повну, або переконувати . Він обрав друге. Маска на бігу розхитувалась і стукала у кістляві груди.

— Стій! Я повідомлю Управління поліції! Ти робиш помилку! — від криків у горлі почало дерти.

Молодик добіг до прогулянкових стежок і помчав оглядати засипані непотребом стовпи, що тримали дах із сонячними панелями. Загалом стовпів налічувалось тридцять шість: по вісімнадцять зліва і справа. Кущ ховався з лівого боку, біля сьомої пари. Сусід вгадав зі стороною.

— Ти збожеволів! Це моє майно! — Тадей наздогнав агресора і схопив його за руку, намагаючись відтягти.

Марно. Молодик легко скинув старечу долоню.

— Я бачив, тобі доставляли добрива. На біса тобі добрива? Щоб паркан краще ріс? Де твоя рослина? Віддай мені, якщо не хочеш, щоб я її знищив, — сусід перекидав каністри, стільці, тюки з бляшанками. Він впевнено просувався до схованки. Під сонцезахисним костюмом проступали напружені м’язи.

Ось і замаскований кущ. Поруч піском присипало завжди актуальну лопату. Руки Тадея самі схопили довгий держак і з широким розмахом опустили лопату на потилицю, що схилилась над куполом із рослиною. У розкиданому мотлосі знайшлась мотузка, якою старий обв’язав чоловіка, закріпивши кінець на стовпі.

Тоді Тадей повернувся до дружини. Вона не змінила пози від ранку, лише її погляд посунувся за єдиною хмаринкою на запилюженому небі. Соломія облизала потріскані губи, але вони все одно лишились сухими. Тадей сів на краєчок ліжка, намацав на вишитій квітами ковдрі її гарячу долоню та поцілував такими ж сухими губами.

— Як ти?

Соломія повільно і важко повернула голову.

— Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Чоловік судомно ковтнув. Дружина дуже вчасно повернулась до тями. І, звісно, він пам’ятав: і довжелезне поле полуничних кущів, і своє дитяче передчуття солодкого, і найкрасивішу на світі дівчинку. «Тадусику, як господар плантації покажи всі сорти і почастуй гостю, — сказала тоді бабуся. — Наша сусідка, Соломійка».

— Так, люба, я закохався у тебе з першого погляду.

— І вибирав для мене найкращі, найчервоніші полуниці. То був мій найкращий день. Чого ще можна бажати від життя? — дружина зазирнула йому в очі, як тоді, проникливо і перелякано. — Тадейчику, мабуть, я не протримаюсь до завтра. Як думаєш, люди відновлять втрачене?

— Авжеж. Ти ж сама бачиш, наскільки всі зацікавлені, — чоловік затримав погляд на консервних бляшанках. Мільйон за рослину. А що він буде робити з мільйоном без Соломії? Швидко ковтатиме кращі консерви? Облаштує третій дах для захисту від сонця?

 

 Тадей скинув купол, встромив лопату в ґрунт і перевалив грудку землі з кущем до бляшанки. На зв’язаного чоловіка він не звернув уваги.

— Соломіє, дивись, що я маю для тебе, — Тадей вклав у її руки найцінніше, що мав.

Зіниці дружини розширилися, губи від здивування розтулились, і вона прикрила їх рукою, як тоді, у дитинстві.

— Але ж як, Тадею? Це ж мільйон? Чи ні?

— Мільйон скасували, — Тадей дивився на дружину, не кліпаючи. — Це тобі, їж. Як і у дитинстві, я хочу подарувати тобі всі полуниці світу.

Соломія з третьої спроби наважилась доторкнутись до ягідки з червоним боком. Зірвавши, милувалась нею і не клала до рота.

— То їх багато? Можна просто їсти? — її голос слабшав.

Тадей кивнув:

— Цілі поля.

Соломія з пошаною, якої не бачила жодна квасолина, переклала ягоду на язик. Поки вона з насолодою жувала, її очі заплющились.

— Тадейчику, вона така солодка і смачна. Ми знов малі на полуничному полі. Я хочу бачити їх у сні… — дихання вирівнялось, і Соломія заснула.

Чоловік тримав її за руку, поки сам не заснув. Скрутившись у ногах ліжка, він засопів у ритмі з дружиною. В обох на вустах була усмішка.

Прокинувся лише Тадей. Може і прокинувся тому, що зник хоч і тихий, але звичний і рідний звук. Над обрієм повільно спливало сонце, повертаючись на місце, як камінь Сізіфа. Тадей поцілував дружину востаннє: «Побачимось на полуничних полях, люба». Потім поправив ковдру і, як був, без кисневої маски, рушив надвір: розв’язати сусіда, якому вже ніщо не заважатиме летіти на облаштований Марс.