Перш ніж вийти надвір, старий поклав до кишені новий кисневий балончик і перекинув через шию кисневу маску.
— Солю, я пішов. Сьогодні прилетить дрон з продуктами. Повернусь раніше, — він знав, що дружина навряд відповість, тож вискочив і швидко, щоб не випускати зайвий кисень, зачинив за собою двері.
Розрідженим повітрям було важко дихати, але він постановив економити запас і скористатися маскою на зворотному шляху. Стежка з гравію рипіла під ногами і повторювала вигини даху над собою. Сонце піднялось вище обрію, і старий спітнів.
— А щоб їх! Нічого цих падлюк не бере! — Тадей вгледів обабіч стежки сліди на гарячому піску. Хоч як це не було неприємно, але марнувати час і розглядати лунки діаметром у стогривневу монету, він не міг. Чоловік йшов до мети і крив останніми словами тварюк, що постійно збільшувались і пожирали все, окрім щедро розкладеної отрути.
От і саморобний купол, перероблений з каністри для води. Під металевою сіткою і прозорим пластиком Тадей побачив оновлення — маленьку білу квітку на тонкому стеблі. Він упав на коліна, сам не знаючи від утоми чи від полегшення, і притулився чолом до боку колишньої каністри.
«Ти виростеш, ти обов’язково виростеш! — він охопив руками купол, ніби гігантську шкаралупу. — Зараз треба подихати. Я буду пильнувати».
Старий підняв лопату і, приготувавшись до оборони, зняв пластикове накриття. Листочки затріпотіли від вітру. Тадей вже не міг милуватися, лише гарячково кидав погляди навколо.
Рожевий ніс показався з-за каменю. Ніс втягнув повітря, і сіра пляма кинулась до людського скарбу.
«Ось тобі!», — лопата впала плазом на масну пацючу спину. Пацюк завалився на бік і з нападника перетворився на межу. За наступні десять хвилин ще п’ять пацюків випробували долю, але навіть не встигли добігти до першого.
Чоловік налив трохи води під кущ, приснув кисню і знову накрив рослину: «Вибач, але довго гуляти не вийде. Бач, що коїться — клятих почвар все більше і більше». Завершивши догляд, Тадей з полегшенням надів кисневу маску. Ще кілька глибоких вдихів він стояв, виглядаючи загрозу. Але втративши контакт із запахом, пацюки втратили й інтерес.
У будинку Тадей дав волю словам. Говорити з дружиною, навіть якщо вона рідко відповідає, значно приємніше, ніж з кущем:
— І звідки тільки такі здоровезні беруться. Все всохло, лиш вони ширшають і довшають. Жеруть і взуття, і силіконові кришки, і всього їм мало.
Дружина дивилась у маленьке вікно і кивала чи то Тадею, чи то своїм думкам. Вікно виходило на задній двір, де колись давно був сад.
Прилетів дрон і лишив тижневий запас консервів та кисневий балончик. Тадей утретє за день випустив трохи повітря, прочиняючи двері. Тринадцять банок він розставив у шафі, а чотирнадцяту відчинив. Єдиний розпізнавальний запис на ній був унизу дрібним шрифтом: квасоля у власному соку. Решту етикетки займало оголошення про винагороду, як і на інших тринадцяти нових консервах та тисячі порожніх бляшанок, що громадилися у дворі.
Тадей висипав квасолю у дві сталеві миски і, як завжди, сів на ліжко біля дружини. Соломія, не виринаючи із задуми, почала їсти. Вона жувала квасолинки повільно, по одній, і ця вишуканість стримувала Тадея, який міг би проковтнути все за раз. Він замилувався. Навіть у старості та хворобі дружина зберегла притаманну їй чарівність.
Шафа з консервами виблискувала чистим металом і вабила погляд. Етикетки обіцяли мільйон тому, хто виростить рослину, придатну для їжі. Навіть квасоля з хрускотом піску здавалась смачною, коли Тадей читав це і згадував свій кущ. За мільйон можна повернути радість Соломії, купити багато кисню і нових продуктів. Тадей поцілував дружину в чоло, прибираючи порожню миску:
— Ти знаєш, можливо, наше життя незабаром покращиться.
Дружина подивилась на нього, у втомлених і вицвілих очах він бачив питання. Чоловік продовжив:
— Віриш, на незараженому клаптику дещо росте. Шкода, що у горщику з тією землею досі нічого не приймається, але нічого. Я ходитиму, і результат буде.
Соломія усміхнулась кутиками блідих губ і накрила рукою його зморшкувату долоню. Тадей відчув ком у горлі. Це була не перша спроба. Щоразу він обіцяв собі не дарувати передчасних надій дружині, але не стримувався.
— Я зможу, люба, я вже біля мети, — він підняв її тонкі пальці, притулив до неголеної щоки і потерся, як безпритульний кіт.
Через два з половиною тижні розклад порушився. Пополудні прилетів незамовлений дрон і кинув безкоштовну бляшанку з оголошенням. Усередині були мариновані сливи, а етикетка оголошувала програму переселення на Марс, якщо їстівна рослина не віднайдеться через місяць.
Тадей затримався на ґанку, перечитуючи текст. За звичкою, він шепотів думки вголос: «Отже, Землі кінець. Треба відправити сьогодні. Може бути і більше мільйона».
За цегляним парканом на пагорбі з’явився транспорт, що наближався від сусідньої садиби. Сусіди жодного разу не навідувались до нього. Тадей не вірив у збіги, тож завбачливо надів кисневу маску і підтюпцем побіг до рослини. Там він накидав на купол лахміття і нагріб розкидані бляшанки. Небезпека швидко наближалась і набула обрисів квадроцикла. Здіймаючи стовпи пилюги, Тадей заквапився до паркану.
Прості розпашні ворота, встановлені ще до Тотального Забруднення, і тоді не вирізнялись надійністю, а за довгі роки встигли добряче заіржавіти. Тадей ніколи не замислювався над їх оновленням. Думка про це майнула у нього, коли метал вигнувся, один бік воріт злетів з петель, і у шпарині між рідним обійстям і навколишнім світом загарчав квадроцикл. З-за керма вистрибнув значно молодший і вищий за Тадея чоловік. Він опустив кисневу маску і закричав, не шкодуючи голосу, як не пошкодував і квадроцикл:
— Чув про Марс? Я не дам тобі все спаскудити! Я хочу туди! Де воно — те, що ти вирощуєш?
Тадей відкривав і закривав рот, збираючись із думками:
— Ти… ти не маєш права, — його рука затряслася, вказуючи на руйнування. — Це злочин!
— Злочин буде, якщо далі патякатимеш дурню. Показуй, що в тебе є, — чоловік штовхнув старого і, не чекаючи на відповідь, побіг у бік будинку.
Тадей кинувся за ним. Можна було бігти мовчки і дихати на повну, або переконувати . Він обрав друге. Маска на бігу розхитувалась і стукала у кістляві груди.
— Стій! Я повідомлю Управління поліції! Ти робиш помилку! — від криків у горлі почало дерти.
Молодик добіг до прогулянкових стежок і помчав оглядати засипані непотребом стовпи, що тримали дах із сонячними панелями. Загалом стовпів налічувалось тридцять шість: по вісімнадцять зліва і справа. Кущ ховався з лівого боку, біля сьомої пари. Сусід вгадав зі стороною.
— Ти збожеволів! Це моє майно! — Тадей наздогнав агресора і схопив його за руку, намагаючись відтягти.
Марно. Молодик легко скинув старечу долоню.
— Я бачив, тобі доставляли добрива. На біса тобі добрива? Щоб паркан краще ріс? Де твоя рослина? Віддай мені, якщо не хочеш, щоб я її знищив, — сусід перекидав каністри, стільці, тюки з бляшанками. Він впевнено просувався до схованки. Під сонцезахисним костюмом проступали напружені м’язи.
Ось і замаскований кущ. Поруч піском присипало завжди актуальну лопату. Руки Тадея самі схопили довгий держак і з широким розмахом опустили лопату на потилицю, що схилилась над куполом із рослиною. У розкиданому мотлосі знайшлась мотузка, якою старий обв’язав чоловіка, закріпивши кінець на стовпі.
Тоді Тадей повернувся до дружини. Вона не змінила пози від ранку, лише її погляд посунувся за єдиною хмаринкою на запилюженому небі. Соломія облизала потріскані губи, але вони все одно лишились сухими. Тадей сів на краєчок ліжка, намацав на вишитій квітами ковдрі її гарячу долоню та поцілував такими ж сухими губами.
— Як ти?
Соломія повільно і важко повернула голову.
— Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?
Чоловік судомно ковтнув. Дружина дуже вчасно повернулась до тями. І, звісно, він пам’ятав: і довжелезне поле полуничних кущів, і своє дитяче передчуття солодкого, і найкрасивішу на світі дівчинку. «Тадусику, як господар плантації покажи всі сорти і почастуй гостю, — сказала тоді бабуся. — Наша сусідка, Соломійка».
— Так, люба, я закохався у тебе з першого погляду.
— І вибирав для мене найкращі, найчервоніші полуниці. То був мій найкращий день. Чого ще можна бажати від життя? — дружина зазирнула йому в очі, як тоді, проникливо і перелякано. — Тадейчику, мабуть, я не протримаюсь до завтра. Як думаєш, люди відновлять втрачене?
— Авжеж. Ти ж сама бачиш, наскільки всі зацікавлені, — чоловік затримав погляд на консервних бляшанках. Мільйон за рослину. А що він буде робити з мільйоном без Соломії? Швидко ковтатиме кращі консерви? Облаштує третій дах для захисту від сонця?
Тадей скинув купол, встромив лопату в ґрунт і перевалив грудку землі з кущем до бляшанки. На зв’язаного чоловіка він не звернув уваги.
— Соломіє, дивись, що я маю для тебе, — Тадей вклав у її руки найцінніше, що мав.
Зіниці дружини розширилися, губи від здивування розтулились, і вона прикрила їх рукою, як тоді, у дитинстві.
— Але ж як, Тадею? Це ж мільйон? Чи ні?
— Мільйон скасували, — Тадей дивився на дружину, не кліпаючи. — Це тобі, їж. Як і у дитинстві, я хочу подарувати тобі всі полуниці світу.
Соломія з третьої спроби наважилась доторкнутись до ягідки з червоним боком. Зірвавши, милувалась нею і не клала до рота.
— То їх багато? Можна просто їсти? — її голос слабшав.
Тадей кивнув:
— Цілі поля.
Соломія з пошаною, якої не бачила жодна квасолина, переклала ягоду на язик. Поки вона з насолодою жувала, її очі заплющились.
— Тадейчику, вона така солодка і смачна. Ми знов малі на полуничному полі. Я хочу бачити їх у сні… — дихання вирівнялось, і Соломія заснула.
Чоловік тримав її за руку, поки сам не заснув. Скрутившись у ногах ліжка, він засопів у ритмі з дружиною. В обох на вустах була усмішка.
Прокинувся лише Тадей. Може і прокинувся тому, що зник хоч і тихий, але звичний і рідний звук. Над обрієм повільно спливало сонце, повертаючись на місце, як камінь Сізіфа. Тадей поцілував дружину востаннє: «Побачимось на полуничних полях, люба». Потім поправив ковдру і, як був, без кисневої маски, рушив надвір: розв’язати сусіда, якому вже ніщо не заважатиме летіти на облаштований Марс.
Дуже не вистачило розуміння, де відбуваються події і що стало причиною того, що рослини (І Земля? І людство?) вимерли. Також незрозуміло, яким чином все ж вдалося виростити полуницю.
Але загалом, розумію, що “апокаліпсис” – все ж канва, щоб передати трепетну історію кохання. І це у вас вийшло вдало)
Нехай щастить!
У творі є відповіді щодо того, де відбуваються події: планета Земля («Отже, Землі кінець»), Україна (імена головних героїв, а також порівняння відбитку лапи зі стогривневою монетою (сто – бо все ж майбутнє, інфляція і все таке). Людство поки не вимерло, навіть функціонує як суспільство. А чому таке припущення?
Щодо причин зникнення рослин, то акцент хотілося зробити не на тому як і чому таке сталося, а на людях посеред наслідків. Є маленький натяк на причини у фразі про «незаражений клаптик» землі.
Дякую за відгук! Вам також успіхів!
Насправді, гарно описано постапок: молодику не треба мільйон за рослину, йому треба на облаштований Марс. Ми наразі ще не в постапку. Навіть якщо Марс був уже облаштований, все одно мало знайшлося б сучасних молодиків, що проміняли б мільйон на квиток до Марсу.
Щиро дякую за відгук і за роздуми! На щастя, у нас до постапоку не дійшло.
У творі на Землі все погано, а Марс видається молодому сусіду перспективним і безпроблемним.
Але цей молодик ще подумав би, що обрати, тому казав Тадею віддати рослину. А от змиритися з тим, що в сусіда може з’явитися мільйон, і через це переселення на вже більш придатну для життя планету не буде, цей нахаба не може.
Успіхів і натхнення!
Ось воно як. Я думав, просто злочинний психологічний прийом, на кшталт, віддайте нам самі гроші, якщо не хочете, щоб ми вас убили.
Мабуть, це моя перевтома, бо не дуже розумію другий коментар у контексті з першим. Не знаю, чи мої пояснення не заплутали і Вас.
Про всяк випадок напишу, що нападник не міг знати на якому етапі рослина: чи вже у тій стадії за яку дають гроші, а якщо ні — чи зможе довести самостійно до пуття. Тобто перша мотивація у нього була не грошова, а “Марсова”. Тому знищити — це простий і легкий шлях, план “А”.
Дякую, наразі мені ще все зрозуміліше. Але що саме, як і наскільки порівняно з першим прочитанням, другім і третім не пояснюватиму, щоб не заплутати теж нікого )
Хай щастить!
Достойний твір!
Єдине: навіщо Тадей пирскав рослині кисень? Наскільки знаю, рослини потребують вуглекислого газу, щоб процвітати – він сприяє їх росту та підтримує процес фотосинтезу. І вони виробляють кисень))
Успіхів на конкурсі
Щиро дякую за відгук!
Той епізод з киснем можна трактувати по-різному, на вибір читача. Тадей може зі школи пам’ятати про зворотній фотосинтезу процес — дихання рослин, коли поглинається кисень, а виділяється вуглекислий газ. Вночі і без світла більшість рослин поглинає лише кисень, виділяючи вуглекислий газ. Звичайно, що кисню потрібно незрівнянно менше, але він і додає трошки.
Також, оскільки це вже не перша спроба, він пробує різні методи і намагається відтворити середовище “до катастрофи”.
Або можна сприймати як метафору пожертви чи не найціннішого, що є в людини, і водночас, її об’єктивної марноти. Адже він і говорить з кущем.
Вам також успіхів і натхнення!
Сподобалося: душевність, сенси, обґрунтована антиутопічність переселення
Не сподобалось: надвір
Дякую щиро за відзначені позитивні моменти!
А чим прислівник “надвір” завинив? У значенні прислівника це слово пишеться разом. Ось що каже словник:
“НАДВІР, присл. За межі чого-небудь, у напрямку назовні. Я стояв край вікна та дивився надвір (Граб., І, 1959, 163); Двері їдальні раз у раз рипали, і люди заходили й виходили, випускаючи надвір пахучі клубки пари (Досв., Вибр., 1959, 302); // За межі приміщення; на подвір’я, на вулицю. Раз, після великодня, чудового весняного ранку, вся Паляникова сім’я висипала з хати надвір (Н.-Лев., 11,1956, 28);-Коли мені треба було вийти надвір, я брав мамині черевики (Багмут, Опов., 1959, 4)”.
Просто єдине що можна було би вписати в графу “не спрдобалось” у цьому оповіданні – це те як “звучить” речення з надвором)))) хоч воно й написано за правилами ♂️
Це вишуканий комплімент, дуже-дуже дякую!
Дуже сильно, авторе. Щемко і проникливо до сирот по шкірі. Дякую!
Дякую щиро! Дуже приємно, що сподобалося і так відгукнулося. Успіхів на всіх конкурсах!
Вразило настільки, що слів не доберу…
Ніби їхнє життя сама пережила.
Давно не читала настільки сильних творів.
Дякую, авторе!
Дуже-дуже дякую за чудовий відгук! Про таку реакцію мріє кожен автор. Вам успіхів на всіх конкурсах!
Така гарна історія!
Успіху на конкурсі
Дякую дуже, приємно чути! Вам також успіху!
Дякую, дуже гарне оповідання. Єдине зауваження: треба попрацювати з повторами. Але то дрібничка.
Дякую щиро! Зазвичай стежу за повторами. То не у прямій мові, раптом? Бо персонажі такі, що можуть.)
Я не виписую, просто побачила, що місцями можна замінити слова синонімами, як в прямій мові так і в мові персонажів.
Автор, що ви таке чудове створили? Я сплакнула 🙁
Дуже легко уявляється картинка, бо текст живий, а теплота стосунків прогріває крізь екран. Полуничні поля, любов і тотальну розруху змішали і запхали у мене разом із купою різнобарвних почуттів. Дуже-дуже. Забрали моє серденько.
Безмежно дякую!! Ваш відгук немов маленький твір, а ще смачний, як кексик з полуницею.
Не знаю, який твір ваш, але щиро зичу успіхів на всіх конкурсах!
Гарне оповідання, яке чіпляє, з непередбачуваним фіналом
Щиро дякую за позитивний відгук!
Вітаю, авторе!
Емоційно дуже сильне оповідання. Як на мене – історії трішки затісно у даному обсязі, адже хотілося б хоч трохи більше дізнатися про світ і причини катастрофи. І хоч я не надто прихильник постапоку, але вашу розширену історію почитав би.
Успіхів та наснаги!
Дуже приємно, дякую! Хотілось зосередитись на головних героях, коли катастрофа вже відбулася. Але, можливо, згодом напишу передісторію вже без обмежень у знаках. Ваш коментар надихає!
Вам також успіху і натхнення!
Гарно написали. Довели до сліз…
Бажаю успіху на конкурсі!
Ох, дякую! Окрема подяка, що написали про емоції. Такий відгук багато важить! Вам теж успіху!