По той бік яру

***

Смуглява леді.

Вона тихенько прослизнула в темряву за двері величезної старої обори. Дерев’яна будова була настільки стара, що здавалося хиталася і рипіла від ледь помітного подиху вітерця. Усередині було похмуро. Струмені світла пробивалися крізь дірки в даху та стінах. На них, бігаючи у вселенському вічному танці, мерехтіли порошинки, закручувалися і зникали в темряві. Декілька рядів брудних замаслених довгих ослонів поділяло її від витоптаного центру. Підібравши оксамитовий чорний поділ свого вишуканого вбрання, вона присіла в куточок, ніким не помічена, і вп’ялася очима в фігури, що снували по центру. Серед них вона пізнала   Вільяма. Фігури були поглинуті в свої дії й не помічали раптову гостю. Вони  розігрували перед її поглядом одну зі сцен вистави. Їхні шати, пошиті зі старих ланців і прикрашені блискучою мішурою виглядали убого, проте жар їх полум’яних промов і завзяття , з якими вони зображували, не піддавало сумніву серйозність і значущість всього, що відбувається. Два актори, стоячи один навпроти одного, сотрясали обору рвучкими полум’яними фразами, намагаючись вкласти в ці окрики весь спектр емоцій, який міг би бути в цій суперечці на їхню акторську думку. Вона ледве стримала сміх, затиснувши рота рукою в мереживній рукавичці, коли уважніше подивилася на спідницю в одного з двох акторів. Купа різнокольорових шматків була слабо пов’язана мотузкою на поясі, і нещасний актор, що грав даму, постійно підтягував то один, то інший край, намагаючись не заплутатися і не втратити їх, збиваючись і забуваючи слова.
-Чорт забирай, Крістофере! Ти знову забув цю фразу! – обурено закричав Вільям. – «Не смій виляти…»
-Не смій виляти, бовтанка-папуга! Зараз же відповідай мені без приховування, А то я палець виверну тобі, -швидко встав у позу жадібно просячої любові і ласки дами  актор, при цьому один шматок все ж таки сповз до його ніг.
-Пусти, пусти! То що ти знати бажаєш? Чи люблю я тебе? Зрозуміло, що ні. Закінчилися турніри поцілунків, і в ляльки не стало колись грати. Тепер у моді розбиті корони та попит на перебиті носи. Коли коня мені підведуть, однак? Так що ти, Кет? Що ти кажеш, Кет?
-Як, ти справді мене не любиш? І ти не жартуєш? Гаразд. Не кохай. Я відплачу такою ж монетою. Ні, ти мене серйозно розлюбив? Скажи мені, це правда, ти не жартуєш?…
Подальшої фрази вона не дочекалася, бо нестримно голосно засміялася. Її сміх дзвінко озвався в усіх куточках старого ангара і, знову здалося, що він затремтів під переливами її веселого сміху. Актори завмерли і встромили в порушницю свої спочатку гнівні, а потім здивовані погляди. Вона піднялася з лави і підійшла до них. Актор, який грав даму, швидко нахилився в поклоні. Вільям стояв, не поворухнувшись.
– Я бачити радий, і зовсім не радий Вам, –  процідив він крізь зуби.
– А я без тіні сумніву та гірких докорів вам зізнаюся, що рада бачити Вас. Який довгий був мій шлях і як довго я вас шукала.
-Не дивно. Ваш статус досить високо здійнявся вгору…
-Так, мені скаржитися гріх. Як бачиш, я багата. Але все ж таки повторюся, я бачити рада Вас. Але що у вас із грою?
-Вас, о багата леді,  раптом зацікавила наша гра? Не вже вам не байдуже життя блазнів?! – крізь зуби продовжував відповідати Вільям.
-Я б роль Леді Персі зіграла інакше. Дозвольте? –  і бачачи  як Крістофер обернувся, щоб піти зі сцени, вона, легко перехопивши його за лікоть, раптом зупинила його. Крістофер обернувся і побачив на своїх грудях її ніжні руки і трохи вище сумний медовий погляд.
-Як, ти справді мене не любиш? – повільно почала вона декламувати фразу з п’єси. Кристофера пробив легкий дріб. Вона була схожа на таємничу грозову хмару, що таїла в собі грім і блискавки. Здавалася 6 ось-ось і розверзнеться вона в своїй стихії. Та незнайомка журливо видихнула і,  наче Діва Марія, подивился у його очі, потім простягла пальці до його щоки і, ледь торкнувшись, продовжила,  -І ти не жартуєш?
Кристофер зачарувався її ніжним голосом, що ладен був зірватися. Він побачив, що її по блідим щокам раптом потекли сльози, і голос дивної відвідувачки, здригнувся:

– Гаразд. Не люби! –  і в цей момент вона відштовхнула Крістофера від себе, – Я відплачу такою ж монетою.
Вона зробила крок назад і знову кинулася йому на груди. Крістофер ледве дихав, вражений пристрасними промовами. Вона зазирнула в його очі, притягла його обличчя до своїх губ і палко вимовила:
– Ні, ти мене серйозно розлюбив? Скажи мені, це правда, ти не жартуєш?
Вільям схопився між ними і губи, що вже зблизилися в пристрасному поцілунку, розтулилися під його натиском. Він став між ними, відтіснивши пані від Кристофера. Його голос набув справжньої сили і різко пролунав:
– Вийдемо у двір. Перед тим як їхати, я присягаюся, з коня тебе запевню, що твій навік. Але обіцяй і ти не питати вперед, куди я їду. Якщо їду, то треба їхати. Сьогодні маю я тебе залишити. Ти розумна, проте не розумніша мене, ти … –  він запнувся і зібравши свої сили продовжив: – вірна дружина, але – жінка, і мовчати маєш тільки про те, чого не знаєш. Таких меж я й тримаюсь із тобою.
Крістофер не міг поворухнутися. Вона озирнулася на нього і обдарувала однією зі своїх ніжних усмішок.

– Вас Крістофер звати? Ви прекрасні. Однак грати закохану Леді чоловікові непросто.
– Особливо таку  як Ви -загадку. Мені здалося на мить, що золотом покрилися всі гнилі дошки і пилюка, що пурхала по кутках, раптом у чудових метеликів обернулася. У вас стільки пристрасті, що боюся обпектися.

– Не бійся. Я тебе не зачеплю.
– Так може все ж таки спробувати?  Про які ж гарні вигини цих ліній мені б проспівати…
– Досить. Таких слин досить. Наш глядач чекає лише на видовища. Інакше він платити не стане, – обірвав пристрасну промову приголомшеного Крістофера Вільям і, зірвавши з нього подобу спідниці, прокричав йому прямо в обличчя. – А наші обноски лише викликають сміх…

– Не в грошах щастя! – раптом розізлився Крістофер і, переводячи погляд з незнайомки на Вільяма, продовжив, – ти завжди тільки про гроші і думаєш. А глядачеві потрібні й почуття: пристрасть та страждання.

– Жахлива праця – приховувати свої почуття під маскою, чи не так? – звернулася вона до Крістофера, і він знову потонув у її медових очах.
– Від вас так і віє океаном.
– О, Всевишній! – вигукнув Вільям і з усієї сили відкинув незнайомку вбік від Крістофера.

– Вільям! Що ти робиш?

– Хіба ти не бачиш? Ти осліп? У підступних її промовах повно отрути гадюки! Вона через твою витончену чуттєвість вже проникла в твою голову, душу, і я боюся, що вона вже нарізає ножем твоє серце і смакує ним, як відьма серце жертовного оленя! Бійся, мій брате, її, чиї мови подібні до нектару, але вони здатні сіяти смерть,  –  і почувши її сміх, істерично затупав ногами, –  Її душа –  пекло! Їй нічого не варто розтоптати та знищити будь-кого. Слухай! Я знаю, про що говорю! Глядачеві потрібні видовища: лиходійства, кров і всякі розпусти. Якщо ти хочеш слави, гроші все ж таки головніші…
– А якщо взяти і в одній дії вплести одвічну історію кохання з лиходійством, кров’ю і всякою розпустою? Ти цим можеш у своєму театрі зібрати величезну кількість гостей. Закоханий тут знайде кохання, грішник – розпусти, ну а лиходій насититися жорстокістю та кров’ю… –  вигукнув Крістофер.
– І гроші потечуть рікою…-   відгукнулася незнайомка, потираючи від болю руку, –   Історія кохання така вічна, як вічний світ, і підступність і обман, які біля неї  –  вічні подруги. О, якби знала я, що той день не Господь благословить, а диявол, я б ніколи не дозволила собі лізти через той чортів яр і  бігти по тому чортовому полю до своєї любові і ніжні колосся не пестили б мої ступні.
– Я чути це не бажаю. Прощай мій брате, прощай. Роби що хочеш. Я тебе попередив, –  вигукнув Вільям, задихаючись від люті,  та розчинився в глибині обори.

– Куди він подівся?

– Він у кімнату свою пішов.

– Прощайте, Крістофере, ось візьміть. А з ним я ще поговорю, – швидко попрощалася незнайомка. Кристофер розкрив долоні і опустив вниз погляд – там був чорний оксамитовий мішечок із позолоченою мотузочкою. Смуглява леді кинулася слідом за Вільямом до його кімнати. Крістофер повільно вийшов і зупинився під стінами обори, що тихенько порипувала у полудневій тиші, прислухаючись до його ніжного співу. Десь угорі з вікна другого поверху то стихала, то знову розгоралася суперечка, але незабаром і вона затихла. Він все ще чекав  появи незнайомки і вже надвечір, коли вогняний диск сонця почав ховатися за будинками Лондона, розчаровано почвалав до себе додому.

Три тижні до точки неповернення
Юлька

Вона відчувала, що час невблаганно летить. Краще б вона й не чула про діагноз. Рідним вона так нічого і не сказала. Навчання якось відсунулося назад. Почала помічати, що робить недозволені витівки, як і до друзів, так і до викладачів. Надломлена і стара… Однак у душі палав невгамовний і незгасимий вогонь. Вона щиро любила та плекала надію на чергову зустріч. Ада підступно посміхалася і підморгувала щоразу, як пан Єлисей звертав свій пихатий погляд у їхній бік. Юлька хмикала і опускала очі, дірявлячи ними пошарпаний збірник соннетів Шекспіра.
– … Правління Єлизавети І благоволило театралам, навіть окремі трупи були наближеними і знаходилися завжди при королевському дворі, щоб у будь-який момент розважити королівську особу. Вільям Шекспір був одним із улюблених драматургів королеви та її спадкоємця Якова І. Саме в останнього театральний колектив змінив статус та  назву на «Слуги короля». Сам Вільям Шекспір займався як написанням п’єс, так і…

У цей момент Юлька голосно розсміялася. Професор різко перервав свою проникливу промову і звернувся до Юльки:
– Ви щось хочете сказати?
– Не здається вам дивним, що людина, яка написала найчудовіші драми, які до цього моменту ставляться у всіх театрах світу, іншими словами дуже популярні і актуальні, не залишив жодного рукопису, а єдиний заповіт його написано коряво з великою кількістю помилок?
– Те, що він автор творів не підлягає сумніву. Можливо він не записував свої твори, можливо для цього користувався послугами інших….
– І знову дивність … Ці послуги потрібно оплачувати, а якщо подивитися на список його судових позовів та розглядів, то його добробут покращився вже ближче до смерті, а це сталося згодом після написання його знаменитих п’єс. Чим би він сплачував?
– На той момент були люди –  меценати, які жертвували на театр.  А можливо, завдяки його позовам він навпаки значно раніше покращив свій добробут. Наприклад, він у 1597 році купив собі другий за величиною будинок у Стратфорті. А це період написання п’єси «Ромео та Джульєта».
– Його трупа зробила його багатим. Він був не один.
– Погоджуюсь з вами.. Як вас? Пані Юлія? – покрутив невдоволено носом пан Єлисей і продовжив,-  Авжеж, Шекспір розумів, що один він не впорається, тож крім творчого початку в ньому вміщалася і хватка менеджера. Чому б і ні? У цьому й унікальність такого феномену як Вільям Шекспір.
– Тобто ви не виключаєте такої ймовірності, що його п’єси написані у співавторстві з іншими членами трупи? А можливо і просто зі сторонніми людьми
– Науковці, пані Юлія, – не пліткарки на лавці. Ми можемо спиратися лише на історичні факти : оригінали, рукописи, предмети мистецтва. Продовжимо. Оскільки наш дорогоцінний час ми подарували пані Юлії Перебейді, дві п’єси вам на самостійне вивчення, –   і, перекрикуючи загальний гул, Єлисей Андрійович повідомив: – Запишіть: «Ромео і Джульєта» та «Макбет». Повний аналіз цих творів. Вдалого полювання, панове студенти!

Юлька постаралася швидше сховатися від розлюченої групи і шмигнула в буфет, потягнувши за собою Аду. Як на зло зіткнулися знову з професором. Він сидів у кутку з високою стрункою аспіранткою, насолоджуючись її молодим шебетанням і проникливим оспівуванням його заслуг. Але, коли вони з Юлькою зіткнулися поглядами, від Ади не вислизнув повний набір почуттів, які змінювалися на його обличчі, як у калейдоскопі: від невдоволення до люті, від гидливості до повної огиди. Юлька місця собі не знаходила. Вона похапцем поглинала хот-дог, вимазуючи ніс і щоки в соус, облизувала пальці і намагалася сховатись за спиною Ади. Сховатись не вдалося. Професор Єлисей, чемно розкланявшись перед разомлілою аспіранткою, попрямував до Юльки з Адою.
– Я хотів би уточнити, ви й надалі маєте намір зривати мої лекції?
Юлька мало не вдавилася і, тримаючи шматок сосиски в роті за щокою, постаралася відповісти.
– У житті Шакспера, а його прізвище звучить саме так, надто багато білих плям. Чим ви поясните його семирічне зникнення?
– Вчені і самі не можуть дати остаточної відповіді з цього питання.
– А як же його прикольний заповіт?
– І що ж там, на вашу думку, прикольно?
– Навіщо заповідати дружині друге за якістю ліжко?
– Такі на той час були звичаї.
– А якщо припустити, що Вільям Шакспер, живучи довгий час поза домом, утримував іншу родину? Можливо у нього була інша жінка? – Юлька нарешті проковтнула злощасний шматок.
– Що ви маєте на увазі?
– Смаглява пані, якій він присвятив свої сонети. Зі всього видно, що він кохав її, на відміну від своєї жінки, бо його змусили на тій одружитися.
– Смаглява пані, всього-навсього куртизанка в Лондоні.
– Куртизанка?!
– Так називалися в той час повії.
– Це вам куртизанки про це повідомили? – розгорячковано закричала Юлька.
– Це я вам, як науковець кажу. Не меліть дурниць.
– Шакспер – неймовірна людина. Він справжній геній, тому що біля нього була муза, а не куртизанка!
– Дурниці все це … Неперевірений факт, – відповів професор і додав: –   І на подальше, я вам наполегливо раджу, не говорити того, що приходить у вашу хвору уяву. Шекспір. Саме «ШЕКСПІР»! Він жив, писав, і … закриємо цю тему, якщо звичайно ви хочете благополучно скласти іспити.

Два тижні до точки неповернення
Ада

Дивитися на Юльку не було сил. Лікар мав рацію: без подальшого обстеження  і профілактичного лікування процес йшов у геометричній прогресії. Я знову звернулася до свого стиліста. Якщо Юльці начхати на своє здоров’я, то мені повинно хоча б бути не все одно на те, як вона виглядає. Він уважно вдивлявся в Юльчине обличчя, намагаючись згадати, де він бачив знайомі риси. Юлька випередила моє пояснення:
– Віра Павлівна, мама Юліани. Ми із її подружкою вирішили зробити Юлі сюрприз.
Я полегшено видихнула. Юлька стояла перед ним наче з хреста знята. Важко було дивитися на  худу дряблу бабцю в чорних трусиках-шортах і футболці. Стиліст розхвалив тіло, що чудово збереглося, як для глибоко дорослої жінки, і почав створювати модний лук для мадам Перебейди. Від декольте та спідниць ця примхлива мадам навідріз відмовилася. А він і  не заперечував. Запропонував класичні пудрові штани, трикотажний боді з мереживними тонкими вставками під горло і кошеміровий піджак з широкими на третину руки рукавами і довгими лайковими рукавичками. Юлька в образі своєї мами все схвалила і змушена була витримати фарбування волосся, тому що сивина, що так несподівано вилізла за одну ніч, прорідила чорну шевелюру   білосніжними пасмами. Насамкінець я планувала зводити її до пластичного хірурга.
З приводу пана Єлисея, Юлька остаточно розгромила його, представивши на його суд повний дослівний переклад кількох сцен і з  награним задоволенням видала на-гора свої варіанти бачення «Ромео та Джульєти». На її думку ця п’єса була зовсім не про наївне кохання підлітків. Кохання було лише барвистою обгорткою всього твору. Основна проблематика цієї п’єси – жахливий егоїзм усіх винних у цій трагедії і навіть тих, хто на перший погляд здавався потерпілим. Пан Єлисей уважно вислухав, поставив якісь галочки, спокійно скинув весь наданий електронний матеріал собі на ноут, з гордо піднятим забралом виставив їй середній бал, як завжди нашвидкуруч сказав: «Дякую, було дуже пізнавально», –   і зник…
– Козел… – зло промовила Юлька. І в цей момент я так зневірилася. Мій план не спрацював! Юлька не ридала, не рвала на голові фарбовані пасма, не билася в істериці, а з таким же гордо піднятим забралом, зібрала огризки своєї скурпульозної роботи, і пройшла повз оторопілих однокласників з широко розплющеними ротами та очима. Вони були в шоці не від потоку інформації, а від того, що тепер були цілком впевнені, що Юлька підписала цією витівкою собі смертний вирок і на другий курс вона точно не потрапить.
– Не переймайся, –   намагалася я хоч якось заспокоїти.
–  Та я взагалі спокійна, –  щиро усміхнулася Юлька, –   Знаєш, я тільки недавно зрозуміла сенс твоїх слів.
– Яких?
– Люди справді витрачають все своє життя на безглузді дрібниці. Я вдячна тобі. Ми раніше так багато ніколи з батьками не спілкувалися. Виявляються вони такі цікаві та милі. Я неодмінно поїду до них. Хочеш і ти зі мною .
– Дякую, але маю трохи інші плани.
– Я б почитала тобі в нашому замку сонети. Вони такі чудові.
– Тільки заради сонетів візьму та поїду! –  вигукнула я, – Це ті, що у старій збірці? Де ти взяла їх?
– Мені пощастило знайти їх у бібліотеці. Їх уже й на руки не дають. Я ледве випросила.
– Ну, знаючи твій талант у переконанні, ти була чудова у своїх доводах.
– Послухай хоч одне з них, –  і вона, порившись у своєму рюкзаку, вивудила пожовклу збірку, що мала намір на днях розсипатися.. Її пальці акуратно і дбайливо прогортали сторінки, шукаючи потрібну, поки я влаштовувалась на підвіконні в переході між корпусами нашого універу. Вона проникливо й таємниче поглянула, млосно зітхнула і, як молитву, почала читати:

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.
Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.
Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп’яття.
Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

Я ще довго дивилася на зморшки в куточках її очей, які стали глибшими і чіткішими, вже й в’ялість шкіри на вилицях і шиї була дуже помітна, але її мідні ледь засмічені світлим маривом   очі, все так само завзято горіли. Тоді мені здалося, що цю людську неспокійну натуру навряд чи можна чимось зламати.
– Як тобі?
– Приголомшливо, –  сказала я, натхненна силою своєю в далекому минулому суперниці.
– Мені здається, що цей сонет пронизаний такою гіркою самотністю, що мені стає так сумно, наче я сама вже по дорозі в інший світ.
– Не приймай так близько те, що написано майже півтисячоліття тому.
– Але в цьому весь парадокс. Часу для кохання не існує.

У переході показався пан Єлисей. Юлька, ніби чекала на нього як на ката.
– Я прийшов повідомити вам, що з таким ставленням до навчання ваші дні в нашому університеті вже прораховані. Але у вас є шанс. Ви повинні докорінно переглянути і подумати про своє майбутнє. Загальних прилюдних вибачень буде достатньо.
–  Мені шкода … О, якби чув він про все, в труні б перевернувся. Вибачень не буде. Все, що я сказала, я чітко зважила і це моє осмислене і підтверджене фактами судження. Якщо мені доведеться покинути університет, я шкодувати про це не буду. Маю честь.
– У такому разі я змушений цю проблему озвучити на кафедрі та особисто декану.
– Не смію вас затримувати, пане.

Я дивно почувалася в цей момент. Мені здавалося, що Юлька насолоджується своєю витівкою. А може, це в неї черговий хід конем і це шах перед  остаточним матом. Але мата  я так і не дочекалася. Юлька спокійно зібралася і, згорбившись чи то від ваги, чи то від своєї хвороби, попрямувала до виходу. Саме цю згорблену змарнілу спину з яскраво-рожевим рюкзаком я бачила востаннє. Юлька зникла. Потім була поліція, потім допити, потім Буба вляпався: сплив трафік постачання дівчаток до Емірати.

***

Синопсис