Передбачені, непередбачуванні

Кілька останніх ночей Кіран спав чи не найгірше в житті. Товкся на ліжку, вставав, пив воду, знову лягав, дивився на стелю. Нарешті занурювався в сон — поверхневий, короткий, з безліччю видінь, а коли відкривав очі, то бачив, що стрілка годинника пройшла жалюгідні кілька градусів. Вранці він вставав раніше, ніж треба, виливав на себе кувшин води, вдягав фіолетову мантію послушника та йшов до скріпторію.

Працювати з чужими долями і думати про свою, яку остаточно дізнається ось-ось.

Йому виповниться двадцять один, повноліття. На його пергаменті з’явиться третій запис Долі. 

Коли людина народжується, служник Храму дає жінці пергамент. В цю мить на пергаменті проступають літери першої частини передбачення.

В його пергаменті було написано “ти  проживеш довге щасливе життя”

Чи може мати очікувати чогось кращого?

Коли Кірану виповнилось чотирнадцять, прийшов час для другої частини передбачення. 

В той день він був сам — друге передбачення, як і третє, людина отримує сам на сам з своєю долею. Може розповісти — але має право зберігти таємницю. Якщо ти не король або герцог, якщо ти не йдеш служити Долі, якщо ти не скоїв великий злочин — ніхто не буде питати тебе, що написано в твоєму пергаменті.

Друге передбачення було: “доля твоя пов’язана з церквою Долі”. Отримавши його, він пішов до Храму вже наступного дня. 

Що як він одного дня стане кардиналом? Або навіть Пастирем Доль? 

Вже після початку навчання та послушництва він дізнався, що можна все життя копирсатись в скріпторії — і мати таку саму запис на пергаменті-передбаченні.

Він сподівався на диво. На те, що в третьому, останньому передбаченні, яке людина отримує за своє життя, буде написане щось на кшалт “Буде стрімким твій зліт”, “Вищим над вищими будеш стояти” або навіть “через буремні часи прговедеш ти своїх послідовників”. 

І ось сьогодні, виливши на себе цілий кувшин води, він сидів посеред крихітної келії та медитував.

Він народився вдень, отже, останні літери мали з’явитись вдень. Пергамент просяяв червоним, ніби вогонь пробіг по ньому, залишивши знаки, та став таким як був. 

Літери склались в слова. “Коли у віці ста років ти підеш у засвіти, в Храмі ще довго будуть розказувати про старанного служника скріпторія, що був на своєму місці і не жадав більшого”.

Дива не сталось.

Сонце сховалось, і зайчики що були кольоровими завдяки вітражу на вікнах, зникли.

Кіран залишив пергамент посередь підлоги — навіть як хто зайде, передбачення було надто банальним, щоб приховувати його — та пішов до скріпторію. 

Він піде туди сьогодні, завтра, та ще вісімдесят років.

*

Алісія народилась глибокої ночі. Тому зараз, коли весь замок її батька спав — або намагався робити вигляд, що спить — вона сиділа в креслі, підібравши ноги, та дивилась на світло від свічок. Пергамент лежав на столі розгорнутим — Алісія хотіла бачити, як будуть проступати на ньому нові літери. Десь в протилежному крилі палацу так само не спав її батько, герцог Рейнмар. Десь далеко хвилювалась і герцогіня — через важливі переговори вона не могла бути поруч з донькою в день її повноліття. Та більш за всіх — Алісія була впевнена в цьому — нервувався старший брат. Перші два передбачення, що отримала Алісія, були “Життя буремне та яскраве” та “Таємниці відкриєш, які відкривати не маєш”. Важко з таким знайти дівчині чоловіка.

Була б вона простою служницею. Простою торговкою. Да навіть донькою багатія, та не герцога. 

Ніхто б не змушував її відкрити долю. Це було несправедливо — закони захищали права всіх людей, та всупереч їм неписані правила казали: той, хто належить до високого роду, зобов’язаний відкрити свою долю родині. Жоден аристократ не одружиться, якщо його не влаштує передбачення його обранниці. 

Що б там не з’явилось на пергаменті, Алісія мала показати це батькові. А він, в свою чергу, розповів би це одному з кардиналів. Тоді вже кардинали підберуть їй кілька женихів — на свій розсуд, не розголошуючи долі. 

Матері було простіше — її передбачення було таким, що коли вона познайомилась з батьком, церква просто подивилась на їх долі і сказала “одружуйтесь”. 

Та з тим пергаментом, що мала Алісія, всі було набагато складніше. Хто захоче мати справу з людиною, від якої не сховаєш таємницю? 

Від свічок стало душно і спекотно. Алісія відкрила вікно. Проходода літньої ночі влетіла в кімнату.

Пергамент впав зі столу. Літери почали проступати.

Алісія підняла його і ледь не закричала. Безжальні літери казали, що вона принесе руйнування світу та нещастя для тих, хто до неї наблизиться.

Сталось те, чого Алісія боялась. 

Та кричати було не можна. Надто багато вух навкруги. Не виказувати біль, не видавати свій відчай. Закрити вікно, лягти в ліжко, та вже вранці, натягнувши посмішку, дійти до батьківської кімнати і віддати йому пергамент.

*

Кіран обережно ніс піднос з їжею до гостьових покоїв  Храму. Там панувала тиша, наповнена важкими думками гості. Ритуал, який готували для Алісіі, був надто небезпечним, тож Алісія сиділа біля вікна, меланхолійно спостерігаючи за останніми променями сонця, що пробивалися крізь щільні штори. Вона не звернула на Кірана уваги, але він відчув тривогу, ніби відлуння її боротьби з невидимим ворогом, що стискав повітря навколо.

— Я приніс вам їжу, — сказав він, обережно ставлячи піднос на столик. Алісія повільно повернула головуі.

— Я не голодна, але поставте, — відповіла вона тихо, з низьким голосом, у якому бриніла напруга, ледь схована за маскою спокою. — Блюзнірство. Ви з тих, хто готує мені ритуал, який може вбити. І все, що я можу обирати — це їсти чи ні.

Вона трималася гордо, та не пихато. Їїї спина залишалася прямою, мов клинок, навіть перед невідомістю. Це була не просто сміливість; це була непокора. Присутність дівчини знов повернула думки Кірана до його власного передбачення, до думок, що йому дійсно потрібно від життя.

— Ритуал проводять нечасто. Дуже нечасто. Значно частіше можна зустріти людину, яка не хоче приймати свою долю, — сказав він тихо, сідаючи поруч. Здавалось, її внутрішні опір поширився на його власні думки, розпалюючи бажання змін.

І саме тоді Кіран усвідомив: ця зустріч — його шанс. Шанс на справжні пригоди. Це був шанс, який його передбачення не обіцяло, та який тепер він мав можливість створити власноруч.

*

Кіран волів би провести зі шляхетною панною більше часу, але його чекав скрипторій. Довгі стелажі з трактатами, шухляди з пергаментами-записами доль, що правдами-неправдами потрапляли до Храму. Хтось віддавав справжні пергаменти в пориві релігійності, хтось відкривав свою долю випадково, і тоді священники робили копію — копія не мала сили, але в Храмі цінували знання навіть про долі найслабших світу цього.

Біля одного з таких стелажів сидів наставник Кірана — старий, як і книги поруч з ним.

— Відчуваю, твоє серце ще шукає відповіді, — сказав наставник, не підводячи голови. — Ти прийшов у пошуках правди чи втіхи?

— У пошуках розуміння, — відповів Кіран, сідаючи навпроти. Старий служитель витягнув зі стосу один із древніх сувоїв  з жовтуватого пергаменту, і обережно розгорнув його. На сторінках мерехтіли стародавні символи, що розповідали історії тих, хто кинув виклик своїй долі.

— Це легенди про тих, хто намагався обійти свою долю, — почав наставник, вказуючи на зображення людей, що стояли на роздоріжжі. — Дехто досягав мети, але ціна завжди була високою. Одні втрачали себе, інші завдавали шкоди тим, кого любили. Доля завжди повертається, як річка, що знаходить свій шлях, навіть якщо її намагаються перегородити.

Кіран вдивлявся в малюнки, де герої боролися з невидимими силами, намагаючись вирватися з невидимих ланцюгів. Слова наставника звучали як попередження, але в серці Кірана зароджувалася іскра непокори.

— Доля незмінна, — продовжив наставник, його погляд зустрівся з Кірановим, сповненим сумнівів. — Її можна знищити тільки в крайніх випадках, коли загроза стає очевидною і безсумнівною. Але навіть тоді — це великий ризик. Ми не завжди розуміємо, які наслідки це може мати.

Бажання змінити життя розбивалося об глуху стіну мудрості наставника. Та Кіран не міг змусити себе відмовитися від мрії про більше. Ці легенди, ці попередження, ці сувої — лише додавали палива до вогню, що розгорався всередині.

— А що як є інший шлях? — тихо запитав Кіран, ніби перевіряючи самого себе.

Наставник подивився на нього з легким сумом, що пробивався крізь зморшки на обличчі.

— Інший шлях завжди є, але чи веде він до того, чого ти прагнеш? Доля не любить тих, хто кидає їй виклик.

Слова наставника лунали в голові Кірана, змішуючись із власними думками. І він вирішив. Настав час шукати свої власні відповіді, навіть якщо доведеться йти проти всього, що було його життям.

*

Свічки, розставлені по колу, палахкотіли, а тремтливі тіні звивалися на кам’яних стінах, ніби примари минулого. Густий аромат ладану, незмінного супутника ритуалів, цього разу здавався особливо важким і задушливим. Стародавні фрески на стінах наче повертали свої обличчя, прислухаючись до шепоту молитов і тихих співів. Кіран, у своїй фіолетовій мантії, стояв поруч зі священиками, тримаючи в руках прозорий кристал. 

Він потемніє, коли справу буде зроблено

Відлуння кроків — дзвінке цокання каблучків по каменю — долинуло до Кірана ще до того, як двері розчинилися. Алісію ввели двоє старих служителів, і на їхньому фоні вона здавалася ще молодшою і тендітною. Її очі зустрілися з його — блакитні й холодні, наче крига, і цей крижаний погляд пробив Кірана до самісінького серця, змушуючи його відчути майже фізичний біль. Та він знав, що мусить діяти.

Кіран дочекався моменту, коли Алісія поклала свій пергамент на бронзову тумбу і стала в центр кола, що співало монотонну мелодію. Коли йому кивнули, він рушив вперед із кристалом. Тумба була зовсім близько, і в той момент Кіран навмисно похитнувся. Полум’я свічок здригнулося, і в тінях ніхто не помітив, як його ліва рука швидко і майстерно підмінила пергаменти, сховавши справжній пергамент Алісіі в складках свого одягу.

Алісія взяла кристал з рук Кірана, пергамент на тумбі спалахнув яскравим полум’ям. Коли вогонь згас, на ньому не залишилося жодного слова — він був чистий, порожній, недоторканий. Священики оголосили, що доля Алісіі знешкоджена, і її рідні, як і всі присутні, повірили у це. Але тільки Кіран знав правду: це його доля була знищеною.

*

Кіран відчував, як його життя поступово виходить з-під контролю. Після ритуалу все пішло шкереберть: предмети вислизали з рук, наче мали власну волю, дрібні невдачі переслідували його на кожному кроці. Кілька разів він порізав пальці пером, коли намагався працювати з пергаментами, а одного разу невдало ступив на сходинку й упав, заробивши тріщину на лівій руці

Кіран розумів, що це наслідки ритуалу. Там, де у світі був порядок, тепер панував хаос. Так вчила Церква. З того, що він знав, перший рік мало бути ще гіршим, потім могли з’явитися шанси на майже нормальне життя. Він усвідомлював ризики, коли приймав рішення, але вірив, що знання про наслідки дозволить йому уникнути їх.

Він помилявся. Невдачі переслідували його постійно, не даючи передихнути. Кіран більше не міг ігнорувати ці знаки, відчуваючи, як кожна нова невдача підточує його рішучість і перетворює життя на випробування.

Останній тиждень Кіран усе частіше, ніби випадково, натрапляв на Бальтазара в коридорах Храму. Кожна зустріч відчувалася незручніше за попередню. Бальтазар, слідчий, був більше схожий на мисливця: пес, який, взявши слід, переслідував жертву до кінця. Найкращий у Храмі, він завжди знаходив те, що шукав.

Стало очевидно: увага Бальтазара не випадковість. Його запитання з кожним разом звучали гостріше, а проникливий погляд все довше вивчав Кірана. Кожна їхня зустріч ніби натякала: ти поранений звір, і Бальтазар вже відчув запах крові.

Ось і зараз Кіран поспішав зі скрипторію, намагаючись приховати чорнило, що розлилося темною плямою на мантії. Він думав лише про те, як швидше дістатися до кімнати і витерти її до останньої краплі.

Бальтазар з’явився у найбільш незручний момент, ніби виринув із тіні. Кіран випростався, намагаючись виглядати спокійно, але страх був помітним так само, як  чорнильна пляма.

— Раніше ти був обережнішим, Кіране, — зауважив Бальтазар, ковзнувши очима по плямі, і Кірану здалося, що слідчий бачить крізь нього.

— Це все через руку, — Кіран старався виглядати невимушено. — Ліва була зламана, і тепер ось… наслідки.

Бальтазар кивнув, але холодний погляд продовжував шукати щось невидиме.

— Будь уважнішим, — промовив він, і його слова прозвучали як попередження. — Не все можна приховати остаточно. Деякі плями залишаються з тобою назавжди.

Кіран відчув, як ці слова пронизали його наскрізь, залишаючи по собі гнітюче відчуття тривоги. Він знав, що Бальтазар не відступить — він буде стежити за ним, поки не розкриє всю правду.

Роздратований і виснажений після зустрічі з Бальтазаром, він нарешті дістався кімнати. У голові він прокручував слова слідчого, і тривога піднімалась хвилями, мов прибій. Він стягнув з себе мантію, кинувши її на стілець, але  зачепив лампу. Та впала,  полум’я охопило папери на столі. Вогонь розгорався, хижі тіні на стінах немов сміялись з Кірана і його незграбних спроб приховати правду. Кіран в паніці почав збивати полум’я мантією.

Коли полум’я згасло, Кірану залишився обгорілий стіл,  обвуглені рештки паперів та остаточно зіпсована мантія. Вранці прийде прибиральниця, і вже в обід про все дізнається Бальтазар. Ще один, мабуть останній, доказ проти нього. Так затягується мотузка.

Залишатися було безумством. Кожна хвилина у Храмі ставала дедалі небезпечнішою. Кіран розумів: він мусить тікати. Зібравши речі, він обережно сховав пергамент Алісіі глибше серед своїх пожитків. Потім, тихо, мов тінь, вийшов з кімнати. Його кроки були стрімкими, та серце калатало, відчуваючи, що це лише початок втечі від того, що наздоганяло його на кожному кроці.

Храм залишився позаду, а Кіран заглибився у ніч, сповнену невідомості й тривог, але й обіцянок нового шляху, який він мав обрати сам.

Тепер вже остаточно сам.

*

Єдиним бажанням Кірана було втекти якнайдалі від Храму, від поглядів Бальтазара і власних невдач, що переслідували його немов тіні. Він майже дійшов до міських воріт, коли зрозумів: його авантюра з ритуалом загрожує не лише йому, а й Алісіі. Бальтазар прийде по неї, буде шукати, звинувачувати. Що як він вирішить, що вона підкупила його? Тут вже не обійдеться новим ритуалом. Що там було написано в її пергаменті? Біда для світу і близьких? Що як її доля вже почала реалізовуватись? Що як дії Кірана це теж вплив її долі? Що як…

Неважливо. Він заварив цю кашу, він і відповідає. 

Тож він розвернувся і, ховаючись у темряві, як тінь, наблизився до маєтку Алісіі.

Нічне повітря було важким, наповненим запахом вологої землі. Він рухався повз садові доріжки, під покровом гілок, що шепотіли під легким вітерцем. Намацуючи ногами камені стіни — з його нинішньою вдачею треба було бути вдвічі обережнішим — він дістався до вікна її кімнати на другому поверсі,  і, затамувавши подих, тихо постукав.

Алісія кинулась до дверей, щоб втікти. Зараз закричить, зрозумів Кіран.

Та в останню мить вона зупинилась. Підійшла до вікна, придивилась. Відчинила.

— Ти… той служник із Храму. Що б ти не задумав, за два тижні у мене заручини. Тож злізай тихесенько і йди, як прийшов. Я про цей візит мовчатиму, — сказала вона холодно, намагаючись тримати дистанцію.

Алісія виглядала спокійною і впевненою, ніби все в її житті було під контролем. Кіран на мить завагався — може, піти, залишити її в ілюзії безпеки? 

Бальтазар. Бальтазар нікуди не подінеться, він прийде. Не вийде їй нічого не знати.

— Є розмова, — випалив він. — Серйозна. Про ритуал.

Раптом його нога зісковзнула, і він відчув, як тіло тягне вниз. Він би впав, якби Алісія не схопила його за руку. Ліву, тріщина в якій відгукнулася пекучим болем. Але він витримав..

У кімнаті Алісіі панувала напружена тиша. Кіран сидів у кріслі, переводячи подих, а Алісія стояла перед ним, її очі палали гнівом і нерозумінням.

— Ритуал не спрацював. Я підмінив пергамент, — сказав він, заплющивши очі.

Тиша затягнулася, стала відчутною і важкою.

— Щ… що?

— Ти виглядала такою… нещасною і розгніваною одночасно. А я… я просто був готовий знищити свою долю, бо краще ніякої, ніж нудна і нецікава, — промовив Кіран, і кожне слово віддавалося у грудях болем.

Алісія плюхнулася на ліжко, різко і зовсім нешляхетно.

— Дурень. Просто дурень. Нудно йому було. 

Кіран знизав плечима.

— Не знаю, що на мене найшло.

— І що тепер? Ти прийшов розповісти мені, що я досі ходяче прокляття? Півроку я жила, як найщасливіша людина у світі, а тепер ти кажеш, що все зруйновано?

— Я міг піти, Алісіє. Але вони здогадуються. Слідчі з Храму майже викрили мене. Вони прийдуть по мене, а потім по тебе. Твій єдиний шанс — збігти зараз. Не обов’язково зі мною, але разом буде безпечніше.

Алісія ще кілька секунд дивилася на стелю, але потім різко підвелася і почала збирати речі — коштовності, одяг, побутові дрібниці. Її рухи були точними, мовчазними, але рішучими.

За півгодини вони вже йшли дорогою, що вела через ліс.

Мовчки.

*

Гілки сосен чіплялися за плащ і спідницю Алісіі, немов намагаючись зупинити. Небо висіло темним полотном, місяць ховався за хмарами, залишаючи втікачів сам на сам із холодним вітром і мороком. Вони сподівались, що дістануться сусіднього міста вже вранці, але настав день, вечір, знову ніч, а ліс все не відпускав їх з полону.

Світло вогнів з’явилося раптово, десь між деревами, і Кіран першим звернув увагу на м’яке сяйво ліхтарів, що визирали з-поміж стовбурів. Далі серед дерев з’явилися яскраво розфарбовані повозки — червона з золотими смугами, синя з срібним гріфоном, зелена з різнобарвними завитками квітів. Хтось грав на флейті, хтось басом співав пісеньку сумнівного змісту, і весь цей веселий гармидер був настільки невимушеним, ніби Кіран і Алісія перенеслись у чарівний світ, де немає місця турботам.

— Мандрівний театр, — пробурмотів Кіран. 

Артисти були не в костюмах і займались здебільшо побутом, але навіть це робили з якоюсь неземною виразностю та грацією.

 Легкі намети, прикрашені кольоровими тканинами, стояли рядами, створюючи острівці світла серед темряви.

— Думаєш, вони зрадіють нам? — Алісія зупинилася, кинувши погляд на свої порвані краї спідниці та брудні руки. — Ми виглядаємо, як злидні. Хто крім злиднів може блукати лісом в такий час?

— Вони не спитають про це, — сказав Кіран, трохи різкіше, ніж збирався. — Це трупа, Алісіє. Їм байдуже, хто ми, поки ми не заважаємо. А зараз це наш єдиний шанс на пристойну ночівлю і — в перспективі — знайти дорогу хоч кудись. Ми не можемо собі дозволити розкіш вибору.

Раптом, наче з-під землі, перед ними виник чоловік у простому сірому вбранні. Його поява була настільки несподіваною, що Алісія ледь стрималася, щоб не відскочити. Він оглянув їх уважним поглядом, але усмішка, що грала на його обличчі, не несла загрози.

— Хто це у нас вночі вирішив подивитись дармову виставу? — заговорив він, і хоча у його голосі відчувався жарт, гострий погляд ніби пробивався крізь їхні маскування.

— Ми… просто мандрівники, — почав Кіран, але чоловік перебив його легким жестом руки.

— Йдіть вже до нас, розповідайте. Може, саме вашу історію наш старий Зефір покладе в основу своєї наступної геніальної п’єси. — Він підморгнув, підштовхуючи їх м’яко, але наполегливо, в бік вогнища.

Кіран зітхнув, і поглянув на Алісію, намагаючись всміхнутися.

— Бачиш? — тихо промовив він. — Інколи варто просто довіритися моменту.

Алісія не відповіла, але повільно кивнула. Вони рушили за чоловіком до театрального табору, де кожне вогнище здавалось обіцянкою тепла і спокою.

— Мене звати Карел. Сідайте, не соромтеся, — Карел вказав на вогнище. — Розповідайте, звідки вас принесло.

Алісія замислилась, які слова обрати, щоб вигадана історія здавалася правдоподібною. Боковим зором вона бачила, що зараз всі в таборі зупинилися і прислуховуються, зацікавлені новими гостями.

— Я — Лана, — вона сіла біля вогню і простягнула йогму долоні. — Ми мандруємо вже довго, шукаємо можливість заробити трохи грошей.

Кіран кивнув, підтримуючи вигадку.

—  Моє ім’я Кай, — додав він, швидко підхопивши нитку розмови. — Ми з Ланою брат і сестра. Разом ходили на заробітки, але все, що заробили, швидко витратили. І от тепер шукаємо нове місце, де можна зупинитись.

Карел примружився, пильно оглядаючи Кірана і Алісію. Його усмішка стала трохи ширшою, а в очах читалось, що він не повірив жодному слову.

— Брат і сестра, кажете? — Карел підняв брову. — Ніколи б не подумав. Зовнішньо аж нічого спільного. І ким ви працювали, що вмієте? В таборі багато роботи, та, здається, тонкі руки пані Лани навряд чи тримали щось важче за золоту ложечку. Ось ти, Кай, дійсно виглядаєш як служник. Мені на думку спадають радше балади про кохання, бігство… сподіваюсь, злий батько або брат не буде нас переслідувати?

Кіран опустив очі, намагаючись не видати себе нервовим рухом. Алісія теж напружилася, але вдалося втримати посмішку, хоч і напівнатягнуту.

— Та що ж, всяке буває, — Карел махнув рукою, ніби відкидаючи свої ж слова. — Наша трупа чула і не такі  історії. 

Кіран і Алісія лише кивнули, намагаючись втримати усмішки на обличчях, хоча серця їхні калатали від неспокою.

— Не хвилюйтеся, — продовжив Карел, киваючи їм заспокійливо. — У нас завжди знайдеться місце для тих, хто шукає притулку. Ми артисти, а не судді. Приєднуйтесь до нас. Може, ви й справді знайдете тут те, що шукаєте.

Синопсис