Педант

Андроїд натиснув кілька кнопок на кухонному автоматі й вийняв з нього тарілку з манною кашею. Страва пахла ваніллю і була прикрашена малиновим варенням.

– Поїж, Богданчику, – сказав андроїд, ставлячи тарілку на стіл, – тобі треба рости швидше.

– Дякую, Тарасе, – Богдан поплескав долонею по животу. – Росту тепер хіба що вширшки.

– Вибач, Богдане, я постійно забуваю, що ти вже дорослий. То що, ти не будеш кашу? – обличчя робота витягнулося, а очі потьмяніли.

– Ні, ти що! Пахне дуже смачно. – Богдан підсунув до себе тарілку. Тарас, просяявши, вийшов з кухні.

Уже допиваючи каву, Богдан почув сигнал виклику і розгорнув екран.

– Привіт, ми з малою вже їдемо до тебе. – Олена, Богданова сестра, говорила з машини. Яна, його племінниця, крутилася поряд.

– Е-е, я хотів відійти на кілька годин. Хлопці летять сьогодні у хмару Оорта – думав провести, попрощатися.

– То й гаразд. Тарас же нас впустить?

– Він впустить… Але ти маєш знати – Тарас останнім часом поводиться дещо… дивно. Він наче не розуміє, який зараз час, скільки мені років. Та й інші дивацтва…

– Ти про те, як він нас у сховище ганяв щоразу під час навчальної тривоги? Та нічого, хоча тоді й хотілося стукнути по його блискучій макітрі.

– Ми у школі завжди спускаємося в укриття під час тривоги, – заявила Яна, відірвавшись від пілотування голографічного флаєра.

– Звісно, Янусю, – поспішила погодитись Олена. – От бачиш, дитині навіть подобається.

– І все ж таки, якщо Тарас викине щось непередбачуване, вимикай його негайно – я налаштував кнопку на пульті, візьми одразу в передпокої та носи із собою.

– Сподіваюся, обійдеться, – махнула рукою Олена. – Діагност же сказав, що Тарасові вимикання може нашкодити?

– Так, але якщо буде небезпека – не зважай на це.

Олена відключила зв’язок, а Богдан згадав візит до комп’ютерного діагноста.

***

Провівши з Тарасом серію тестів і вивчивши його технічну документацію, спеціаліст звернувся до Богдана:

– Це точна інформація, що ваш робот брав участь у дослідженнях ще шістдесят років тому, разом з вашим дідом?

– Так, якраз запровадили вивчення планет з допомогою невеликих летючих модулів, де був один оператор. А для дослідження на землі використовували андроїдів-аватарів, тож Тарас і був цим аватаром. Ну звісно, тоді він мав інше тіло і ще був запрограмований як станційний робот.

– Тут написано, що Тарас – ваш сімейний робот.

– Дід поступово виплатив його вартість компанії та забрав Тараса додому. Розповідав, що з ними на модулі сталася аварія і Тарас тоді врятував йому життя. А я пам’ятаю, як Тарас допомагав дідові, коли той займався тераформуванням Марсу і вже був не надто молодий.

– Тож перша аварія з вашим роботом сталася ще коли він був аватаром. Це також могло вплинути на його програмне забезпечення. А далі він підхопив вірус під час війни?

– Так, Тарас брав участь у воєнних діях разом з моїм батьком. Вірус тоді накрив багато техніки, і його зачепило. Потім йому чистили програми, проводили апгрейд. Це все вплинуло на його нинішній стан?

– На жаль, так. Вірус міг зруйнувати деякі зв’язки, частини коду. Доступ до інформації утруднений, натомість утворилися нові асоціації. Це і спричиняє те, що Тарас плутає час, ваш вік, місце, де перебуває.

– А ця його… педантичність? Він завжди був такий правильний, але зараз це вже занадто – все перевіряти, все виконувати, причому безкінечно. Він постійно очікує небезпеки – нападу, диверсії… Часом це дратує, навіть більше. Можна якось підкоригувати його поведінку? – поспішив спитати Богдан.

– Це якраз зовсім не дивно, що Тарас педантичний – він же робот. А щодо того, чи можна підкоригувати… Я нічого не можу обіцяти. Якщо Тарас виконував обов’язки, які передбачали стеження за дотриманням безпеки, то його програми налаштовані затримуватися на цих питаннях. Навіть самі електронні зв’язки уже закріпилися. Можна, звісно, перезаписати програми, але це знищить його особистісні характеристики, певну індивідуальність. Тобто, якщо казати простіше, це вже буде… – діагност замислився.

– Це буде вже не він? – підказав Богдан.

– Так, точніше не скажеш. Це буде вже не він.

***

Богдан зупинився біля дверей та обернувся до андроїда:

– Тарасе, приїдуть Олена з Яною – впустиш їх, нагодуєш, ну як завжди…

– Звісно, Богдане! Нагодую, допоможу в чому зможу. А ти надовго йдеш?

– Я ж уже… Ні, через три години повернуся, не хвилюйся.

– Це вже буде вечір – ти не замерзнеш? Прогноз на вечір – плюс 15–17 градусів. Тобі варто взяти із собою теплішу куртку.

– Тарасе, я біля космопорту одразу сяду в авто – і додому. Не встигну змерзнути. – Богдан швидко рушив до гаража.

– Богданчику, зачекай! Я ще мушу перевірити склад повітря. Можливо, тобі треба вдягнути респіратор.

– Тарасе! Ми на Марсі – тут завжди нормальний склад повітря!

– Ну Богданчику, я швидко, процес уже запущений. Лишилося…

– Гаразд, я почекаю…

– Склад повітря у районі Першого купола відповідає нормі. Але респіратор усе одно має бути в твоїй безпековій валізі…

Богдан задкуючи рушив до місця стоянки авто, і останні слова робота заглушив сигнал пуску машини.

***

Пролунав звуковий сигнал, схожий на виття сирени, і екран в авто сам розгорнувся на максимальну величину.

– Екстрене повідомлення: у районі Першого купола надзвичайна ситуація. Зафіксовано витік шкідливих речовин. В’їзд на територію району обмежено. Усі мешканці району та їхні близькі отримають додаткові особисті повідомлення.

Богдан прикипів до екрана, було ясно, що ситуація дійсно надзвичайна: розповідала про неї ведуча-людина, а не штучний інтелект. Дівчина намагалася говорити спокійно, проте кілька разів її голос задрижав. Ведуча кусала губи, мабуть не помічаючи цього.

Богдан відчув, що в нього сіпаються руки, і дав наказ автопілоту рухатися назад – додому. Олена з Яною якраз мали вже приїхати до нього і могли піти гуляти до найближчого парку. Поки машина розверталася, Богдан спробував зв’язатися з Оленою. Через кілька гудків він почув відповідь сестри:

– Ми в лік… З нами…

Голос переривався тріском, а невдовзі зв’язок зник зовсім.

– Лінія перевантажена, вибачте за тимчасові незручності. Щойно з’явиться можливість…

Богдан зупинив повідомлення і спрямував авто до найближчої лікарні. Знову ввімкнулися новини, після повторення попередньої інформації ведуча додала:

– Усі, хто міг постраждати внаслідок витоку шкідливих речовин, направлені до спеціалізованих лікарень. Їхні близькі отримають координати в особистих повідомленнях.

Богдан зупинив авто на узбіччі та спробував пригадати, де найближча лікарня з відділенням токсикології. В особисті поки що нічого не надходило. Тут Богдану спало на думку, що Тарас може щось знати – він же не постраждав від отруєння. Проте андроїд не відповідав. “Ну от, коли він насправді потрібен…” – Богдан різко скинув виклик. Він знову спробував зв’язатися з Оленою, але не зміг. Богдан сидів у машині, вчепившись у підлокітники, коли нарешті на екрані з’явилася адреса лікарні, а голос ШІ повідомив:

– Ваша сестра Олена Ковтун і племінниця Яна Ковтун перебувають на обстеженні в лікарні за надісланою адресою. Сподіваємося, що  стан здоров’я ваших близьких задовільний.

За кілька кварталів від лікарні на екрані з’явився напис: “Енергії дорожнього полотна не вистачає для подальшого руху” – і кілька можливих варіантів об’їзду. Та люди навколо залишали автівки на узбіччі та йшли далі пішки. Богдан зробив так само та пішов у напрямку лікарні, дослухаючись до розмов своїх попутників:

– В особистих тільки адреса, а зв’язок кепський. Я лише голос дружини впізнав. Дякувати богу жива. А ви щось дізналися? – говорив чоловік середнього віку, намагаючись не відстати від молодої пари.

– Так само, – сказав, обернувшись, хлопець. – Батьки відповіли, але можна було почути тільки якісь вигуки.

Біля входу в приймальне відділення лікарні зібрався чималий натовп. Поряд чергували кілька роботів з поліції, та біля кожного з них уже стояла черга з тих, хто хотів дізнатися про стан близьких. Богдан помітив і людей-поліцейських, але вони також були зайняті. Він спробував ще раз зв’язатися із сестрою, та марно: мережа була так само перевантажена. З приймального відділення вийшли кілька людей у жилетах з написом “Волонтер” і стали пробиратися у двір лікарні. Один з волонтерів, побачивши, скільки людей чекають відомостей, склав руки рупором і прокричав:

– Ніхто сильно не постраждав! Усі в задовільному стані.

Люди поряд з Богданом видихнули ніби всі разом і загомоніли, заспокоюючи одне одного. Тут якраз один з поліціянтів звернуся до Богдана:

– Будь ласка, скажіть своє ім’я та хто з ваших близьких госпіталізований?

Богдан швидко назвався. Поліціант глянув у комунікатор:

– Так, Олена і Яна Ковтун на обстеженні, попередньо – стан задовільний, загрози здоров’ю немає. Проте мають побути в лікарні ще добу для спостереження.

– А можна до них? Провідати?

– Відвідання дозволені з п’ятої години. Раджу записатися в чергу, бо всіх одразу не зможуть прийняти. – Поліціянт на хвильку замовк, шукаючи щось у комунікаторі. – Щодо вас: повертатися додому вам поки що не можна. У вашому районі проводиться очищення повітря, там досі небезпечно.

– Як же так? Потрібне очищення, а ніхто не постраждав? – здивувався Богдан.

– Люди були вчасно попереджені: вони вдягнули респіратори та пройшли в укриття, тому теракт не досяг мети.

– Теракт? – тільки й зміг вимовити Богдан.

– Та все одно незабаром оголосять, – махнув рукою поліцейський. – Це не витік, а навмисне розпилення отруйної речовини. Ще й система оповіщення не спрацювала… – Поліціянт помітив, що біля нього вже збираються люди, тож заговорив швидше: – До вас ще одна справа – у відділенні перебуває ваш робот: класифікація андроїд, серія АВ-2175, призначення робот-компаньйон, ім’я Тарас. Усе правильно?

– Так, це він, тобто мій. А чому він у відділку?

– Щодо цього в мене відомостей немає. Але вам треба навідатися до відділку. Вам є де жити, поки ваш район небезпечний? Якщо потрібно, вам нададуть тимчасове житло.

– Дякую, я мабуть у сестри поживу. А куди?..

– Адресу відділення я надіслав на ваш комунікатор.

Богдан, бачачи, що люди у черзі нетерпляче чекають відповідей, відійшов убік та став чекати повідомлення.

***

Тарас сидів у відділку, біля столу начальника, і просто сяяв від щастя. А може, від того, що його вимили знезаражувальними засобами, як пояснив начальник відділку.

– Він багато отрути на себе зібрав, ніяк не хотів залишати район. Добре, що для нього шкоди від цього ніякої.

– А що сталося? Чому він тут? За що ви його… забрали? – засипав запитаннями Богдан.

– Стався витік… небезпечних речовин. Та ви, певно, це вже знаєте. Щодо вашого компаньйона, то ми його знезаразили і тепер можемо передати вам. – Поліцейський глянув на Тараса і зітхнув. – Хоча ми б і в себе його радо залишили.

– Чому залишили? Якщо він щось накоїв, я готовий усе компенсувати.

Поліцейський декілька секунд мовчав, переводячи погляд з Тараса на Богдана, а тоді ляснув себе по лобі.

– То ви нічого не знаєте?! Насправді ваш компаньйон нам дуже допоміг. Саме він виявив у повітрі отруйну речовину, підняв тривогу, викликав рятувальників. І людей, що гуляли на майданчику з дітьми і в парку, переконав вдягнути респіратори та спуститися в укриття. Ще й ходив районом до нашого прибуття – шукав, може, хтось затримався.

– Я виявив двох осіб, які не послухали попередження, і пояснив їм, як важливо дотримуватися правил безпеки, – втрутився Тарас.

Богдан зітхнув з полегшенням:

– Так, це ти можеш. А загалом молодець!

– Ви можете самі подивитися. – Начальник відділку вивів на екран запис, і Богдан побачив, як андроїд раптово схоплюється, вмикає сирену і на максимальній гучності оголошує: “Увага! Хімічна небезпека! Усім слід негайно вдягнути засоби індивідуального захисту на себе та дітей і пройти в обладнане укриття. Вхід в укриття розміщений у парку, біля центрального фонтана. Увага! У повітрі перевищений вміст небезпечної хімічної речовини. Рівень продовжує підвищуватися…”

Усі ще кілька хвилин дивилися, як Тарас ходить парком та прилеглими вулицями, повторює оголошення та шукає заблукалих.

– От, а коли ми прибули, Тарас усе одно лишився нам допомагати прочісувати район. Коли ж ми всіх вивели, то забрали його із собою. Тож ви розумієте, такий помічник нам би знадобився.

– Я б міг чергувати певний час, якщо є потреба, – заявив Тарас. – Проте зараз я хотів би піти з Богданом – я маю дбати про сім’ю.

– Гаразд, хлопче, йди. А щодо твоєї служби ще поговоримо. Можливо, кожен буде потрібний.

***

Тарас стояв посеред вітальні та голосно закликав:

– Навчальна тривога! Усім треба пройти у сховища! Навчальна тривога!

– Тарасе, шоста ранку! Можна ми ще поспимо? – пробурмотів Богдан, виходячи зі спальні.

– У сховищі є дивани, там можна поспати, – перервав оголошення Тарас, а через хвильку знов підвищив голос: – Навчальна тривога!

– Він не заспокоїться? – спитала Олена, тручи очі.

– Ні, краще спуститися. У підвалі, може, вдасться подрімати.

Яна, тягнучи плюшевого зайця до сходів у підвал, заявила:

– Ми з Банні уже йдемо, Тарасе, не хвилюйся!

– Могли б ще дві години спати, – бурчала Олена, йдучи за дочкою. – Але ж його не переробиш!

– А якщо переробиш, це буде вже не він! – нарешті посміхнувся Богдан.