Ординці Теї

–         Про що мрієш салаго?

–         Салаго, скромність тобі пасує Тетіє. Вчора отримала на одну хвилю більше на шевроні, а вже носика закопилила!

–         Але ж гарний носик?

–         Напрошуєшся на комплімент?

–         Б’єш питанням на питання Атласе, хитро.

–         А якщо і так, то що з того. Я ж салага, вчуся в профі.

–         Що ж, ось тобі моя відповідь. Так, я напрошуюся, але образити тебе не хотіла, просто в тебе був такий вигляд мов ось-ось засохнеш.

–         Тіт, я можу собі дозволити сонячні ванни.

–         Не ухиляйся від питання…

–         Я й не ухиляюся. Лише це фото серединноокеанічних поселень нагадали дитинство. Уяви весь твій клас з плавунів, а ти один осілець на тридцять душ. Я був вельми популярний в школі, а ці години з заправкою кисневих балонів, про таке дозвілля годі й мріяти.

–         Ласе, як тебе туди занесло?

–         Мої батьки були генетиками, досліджували геном бурих водоростей як складник для збереження опірності проти холоду для зернових культур.

–         Ти б все одно був б моїм другом, шкода ми зустрілися лише в академії. Але тепер все стало на місця.

–         Що?

–         Я завжди намагалася зрозуміти як тебе занесло у водні ординці, в них ж 70% роботи проходить в океані, а ти все віджартовувався.

–         От, тепер ти знаєш все чи майже все, а тепер до справи. Що там, з вигляду тут справжній переполох. Отакої, всього тиждень був в відрядженні, а ледве справу століття чи принаймні року не прогавив.

–         В нас десяток мерців. Семеро осільців і родина плавунів, молодшій дівчинці було лише чотири і жодних зачіпок: ареал проживання, місця роботи, відпочинку, знайомі, родичі, друзі і навіть харчові вподобання в всіх різні. Я вже з тиждень не сплю, тому й попросила тебе в підмогу. Зараз як ніколи згодить твоє занудно метке око.

–         Показуй докази.

–         Що ж, це не проблема…

Вже за хвилину дівчина несла величезний стос паперів:  «Тягни каву, багато кави, нам тут до ранку».

***

Просинаючись в холодному поті Атлас Бріг першим подумав, що і вчора не розповів подрузі повну правду. До теянської морської служби його спонукало не життя в батьками у безкраїх океанічних водах подалі від проралених масивів суші і не тільки кепкування однокласників, а дещо набагато більше. Точніше сказане ним вже не було брехнею, воно було напівправдою. Та чи зможе він розповісти більше?

–         Вибач, я заснув, – хотів вже промовити хлопець та швидко помітив, що Тетія сама спала на підлозі, а подушкою для неї слугував стос паперів і йому її стало справді шкода.

–         Тіт, прокидайся. Тобі потрібно вийти в океан.

–         Вибач, не хотіла заснути. А ти щось знайшов?

–         Так, тобто ні. Я сам не знаю, потрібно подумати.

–         Кажи, – вона пожирала його поглядом.

–         Ти ж знаєш мене як ніхто й знаєш як мені важливо сформувати теорію, а це найкраще на самоті.

–         Атласе, – тупнула ногою дівчина.

–         Тетіє в тебе хорда вже піднялася, голос гугнявить, тож зябра пересохлі. А й  звісно ж в горлі дере, тож водяний мішок непропорційно роздувся.

–         Щооо…, – вже почала дівчина та швидко зрозумів, що Лас має рацію продовжила м’якше. – Добре та коли прийду ти розповіси мені все.

Голос з шлюзу повідомив про зміну атмосферного тиску, передбанник наповнився водою, прожектор дав спалах й Тіт поплила в холодну воду як швидка різнокольорова стріла, зливаючись з обрисами медуз в сутінково синьому просторі. Атлас хотів в цей момент думати про справу, а натомість його думки раз у раз поверталися до розмови про дитинство, про спогад, що хотів забути та до води. Блакить, в його різному поселенні Акваторія була така яскрава, ні не брудно синя як тут він її звав. Місто розташовувалося в теплих широтах і температура, навіть ближче до дна, рідко опускалася нижче десяти, що й говорити про поверхневі спокійні води розігріті до понад тридцяти градусів. Суцільна гладь, яку лише інколи хвилювали слабкі припливи від сонячного вітру. Годинами сидячи майже на шпилі оглядової будки маленький Лас думав який несправедливий світ і чи міг він бути інакшим.

Їх планета була гібридом своєї сестри з якою вони зійшлися в зіткненні. Малий Лас вважав це іронією долі. Дві планети й дві цивілізації. От тільки його в меншості на десять плавунів тільки два осільця. Виняток виду, який сформувався в тих його пращурів, які розвивалися ближче до ґрунтових борозн: дві легені, рухома хорда, нуль плавців та зябер. Весело, коли майже вся планета один суцільний океан.

«Думай про справу», – намовляв себе хлопець, а натомість бачив шпиль оглядової будки й сріблясті переливи від батькової улюбленої сітки на її стіні. Ці сліди на шкірі і знову мерехтіння з будиночку Акваторії. І раптом, в одну єдину мить хлопця мов б пронизав поштовх! Шалений вир прозріння, нетерпіння і радості майже збили його з ніг. Його мозок вже знав відповідь і всіляко намагався не заплутати, а підказати йому розгадку. Лас несамовито загрюкотів кулаками по прозорому склу, привертаючи увагу подруги.

***

 

–         Благаю, скажи, що спец. криміналістом в нашій справі є Лео? – першим ділом видав Атлас.

–         Так, він. А яка різниця?

–         Бо це найгидливіший і найпрофесійніший криміналіст якого я знаю. Хз., як його занесло у професію та цей діло своє знає, хоч й боїться всіх доказів як вогню, тому використає всі засоби індивідуального захисту, які прописано в інструкції і які будуть на робочому місці.

–         Лео-дві рукавички, так от звідки це прізвисько.

–         Так, так…, та час не чекає. З ним терміново потрібно зв’язатися.

–         Стоп! Поясни?

–         Ти помітила місця, де найбільші скупчення еритем на тілах жертв: обличчя, шия, руки, але на закритих ділянках тіла вони їх мають поодиноку кількість. Вчора вночі цей факт здався мені вельми цікавим.

–         Так, Хіда теж зацікавило це й він припустив отруєння важкими металами.

–         Цього не було в звіті.

–         Бо на це потрібно було провести не один десяток аналізів. Повні дані ще не готові. Але основні, такі як ртуть, свинець, кадмій ми вже відкинули. І знову ж, звідки вони могли їх принести?

–         Тож, я також шукав цьому пояснення і мені постійно ввижалася батькова сувенірна сітка, а потім збагнув відповідь. Вона була декорована мініатюрними гранатами та сапфірами вперемішку з дрібнесенькими алмазами.

–         І?

–         Це не отруєння важкими металами, це радіаційна хвороба.

–         Щооо? Як вони могли отримати радіацію.

–         От це і є спільність. Сережки, браслети, ланцюжок та каблучна. Видобуток металів і так дорогезний, я тут ще й самоцвіти. Дорого проте всі хочуть для себе мати хоч простеньку прикрасу з ними. І тут до справи береться чорний ринок.

–         Тобто, камені дають опромінення, але це може значити тільки одне. Видобуток відбувається в закритій зоні з залученням прикордонників. Боже, я розумію, що в місцях, де мантія від удару просіла і вони майже на поверхні це можна робити фактично задарма, але ж це страх як небезпечно, як і страх як незаконно.

–         Перед великими грошима і довічне ув’язнення блідне.

–         А організм теянців майже не сприймає її, наш геном не пристосований до радіації навіть нашої зорі через потужне магнітне поле та щільну атмосферу.

–         Подумай, коли ти купуєш підозріло дешевий виріб про який так довго мріяв, що ти думаєш? Не більше чим, що це підробка або крадений виріб.

–         Так, я телефоную Келпу.

 

***

Монотонно довгі гудки полонили тишу і коли на тому кінці слухавки почувся втомлений голос, Тетія і Атлас нарешті видихнули.

–         Слухаю.

–         Терміново відправляй патруль до Левіятана Хіда.

–         Афаліна, ти зовсім здуріла. Розумію в тебе твій нічний мозковий штурм, але четверта ранку, я хочу поспати. Невже це не почекає пари годин?

–         Ні, його життя в небезпеці.

–         Як? Чому?

–         Потім, а зараз знайди Лео і в госпіталь його, потрібно терміново перевірити на рівень радіації в організмі.

–         Все, вже дав відмашку. А я за десять хвилин буду у вас.

–         Добре, але нам терміново потрібно плисти, а ти будь тут і тримай зв’язок.

На цьому їх телефонна розмова обірвалася і Тіт рвонула до виходу та Атлас перебив подругу

–          Забула, мені потрібен термокостюм чи хочеш мати ще одного небіжчика.

–          Вибач, – коротко кинула дівчина.

 

***

Після того як  Тетія Афаліні почала сердито вибивати нижнім відростком плавця по паркету, Лас вийшов в повному зборі. І хоч минуло менше двох хвилин та для дівчини вони тяглися з вічність. Вона знову рвонула до виходу й коли голос в шлюзі проспівав свою звичну фразу, напарники вирушили у плав.

Ранок тільки починався і ця місцина Світового океану Теї ще губилася в повній темряві. Планета не мала супутника, а Сонце ще не зійшло, тому простори океану радше нагадували обриси чорної тканини, що окутала очі. За керування сіла Тіт, її очі були краще пристосовані до темних океанічних глибин. В той час як Атлас почувався геть розгубленим, навіть слабким. А цього він аж ніяк не хотів. Так, в Заплаві – маленькому північному містечку в якому Лас вів службу, як і у інших теянських містах, на повну працювали вуличні прожектори, проте осільцю за відсутності прямих сонячних променів було майже нічого не видно. Окрім того, освітлення тих нечисленних вогнів від будинків житлової зони ближче до дна океану геть не допомагало йому, в той час, як серединна морська зона ще геть спала.

Тим часом, швидкісний підводний човен набирав обертів і за хвилин тридцять, разом з першими променями сонця, Лас почав вгледжувати зелено-буре латаття, що свідчило про їх наближення до борозн прибережного селища Радість. «Туристам, що припливуть сюди, щоправда, радіти не доведеться»,- саркастично думав Лас і він не помилився.  Щойно Тетія причалила до пірсу і вийшла на мулистий берег, то заволала.

–         Який сморід, вони точно геть! Як тут можна жити?

–         На такій глибині океан має вічно стоячу воду, вона постійно цвіте .

–         Це я розумію, але як тут можна жити? – не вгавалася вона. Де ці їх знамениті квітучі прибережні поля?

–         Але нам не до них. Фірма «Скарб моря», за даними реєстру, повинна знаходитися от там, – хлопець вказав на віддалений клапоть прибережної зони і Афаліна повільно поповзла за ним.

Так вони і йшли. Проте тут саме Атлас був на висоті: його пружиниста хода була впевнена, а легені вільно вдихали повітря. Тіт ж ледь-ледь перебирала ніжками та зачіплялася об каміння нижніми плавцями, дівчина потьмяніла на денному прямому сонці, густе водяне волосся сплуталося і стоншилося й вона хмурилася з кожним кроком все більше.

«Швидше б дістатися човна і поплисти звідси», – вже почала вона, відкриваючи двері контори та тут пролунав гучний удар і обличчя Ласа залив поцяткований фонтан синього кольору. Тіт спливала крою.

 

***

Атлас був шокований. Всі думають що в представників океанічних орденів такі справи кожного дня та насправді момент, коли йому потрібно було вирішити, що робити далі добігав кінця, а кожна секунда повертала хлопця з його роздумів до реальності.

–          Притисни, притисни з усієї сили, – нарешті заволав він, кинувся до рації і вже набирав Келпу стислий закодований звіт і координати.

–         Біжи за ним, – хрипким голосом почала Тіт.

Тетія не встигла договорити, Лас вже діставав з нагрудної кишені обов’язковий медичний набір, що складався, в основному, з важких знеболюючих, які слугували підтримкою пораненого, допомагаючи йому доплисти з пункту А в пункт Б.

–         Нікуди, я не побіжу, спочатку допоможу тобі, а тоді все інше. Зараз буде боляче.

–         Аааа, – заволала Тіт.

–         Знеболюючі ще не подіяли, а мені потрібно терміново перетиснути судини, що кровоточать, – сказав він, запихаючи частину скрученої хустинки у верхні шари луски. А тепер притисни, я тебе понесу.

–          Ти божевільний, – хотіла сказати дівчина та недоговорила, вона непритомніла.

–         Я ж не один з тих героїв фільмів, які говорять без упину поки їх друг помре, – це були останні слова, що вона чула.

 

***

Тетія невпевнено відкривала очі та Атлас був поруч з нею.

–         Що я пропустила?

–         Контрабандистів, разом з трьома прикордонниками було спіймано, суд триває. Їх чекає довічне без права апеляції. Скажи дякую Келпу, що оперативно спрацював і врятував тебе.

–         Дякую, Атласе.

–         Я ж сказав подякувати Келпу.

–         Подякую, але спершу хочу подякувати тобі. Не знаю, що зі мною було б якби не ти. Хоча ні знаю і тому ще раз дякую.

–         Будь ласка.

–         Доречі, Левіятана знайшли ледь живого в своєму домі та вчасно. Місяць, два в лікарні і буде такий самий занудний як і був.

Деякий час вони мовчали, а тоді Лас видав.

–         Що ти чула з того, що я говорив тобі на зворотній дорозі до човна?

–         Щось про погані фільмі і дурних героїв, які дозволяють другу загинути.

–         І все? – з посмішкою запитав хлопець.

–         А ти ще щось хотів сказати.

–         Мабуть.

–         То кажи і …

–         Ти питала мене чому я обрав таку дорогу і я віджартовувався. Ти гадала, що в той вечір, коли ми говорили про поселення дізналася правду. Та й це не було нею до кінця. А обрав таку долю, бо хотів, щоб всі хто до мене звертається були почуті. Отримали справедливий захист.

–         Вибач, я не зовсім розумію.

–         Коли я жив в Акваторії, одного разу мої недруги випадково зірвали з мене кисневий балон і злякавшись кинули. Я ледь виплив, а після того їх боявся, а найстрашніше те, що ніхто мені не повірив, моє слово нічого не важило.

–         Я не знаю, що сказати.

–         Нічого не кажи, я не це сказав не тому, що хочу співчуття.

–         Чому ж?

–         Бо довгі роки саме це не давало мені спокою, я сумнівався чи зробив правильний вибір. А ця справа допомогла мені зрозуміти моє справжнє місце. Воно моє так само як твоє, Лео чи Келпа.

–         Я рада за тебе друже.

–         А я радий, що ти тут зі мною. Одужуй подруго.