Орачі

Орачі
(оповідання)

 Апельсини та лимони тут були скрізь. Вони додавали до звихнутого на кольорі Амальфі ще більше крикливості та строкатості. Їхні лискучи боки сяяли у сонячному світлі і від цього Петра нудило.
 У голові здіймався спогад, збудливий та огидний водночас: жінка із золотавою шкірою і великими гіпнотичними очиськами, повновиді груди із широкими мідними сосками, плетиво тіл, зойки, дражлива важкість наповнювала член і… змії. Так, чорт забирай! Він досі памʼятає той шепотливий, вʼязкий шелест навколо, блиск їхньої луски у світлі неонових ламп. У нього, як і у всіх його «братіків», є цей бісів калейдоскопічний спогад. Але ніхто не може згадати нічого в деталях.
 Мабуть, вони занадто захопилися різними речовинами — ось, що буває, коли змішуєш все, що трапиться під руку. Або ж їхній мозок, і так вже добряче просякнутий постійним адреналіном, видав якусь колективну галюцинацію. Врешті, хіба це перша пʼяна амнезія?
— Ей, Петь, то тобі фрешик брати, ні? — Нінка потягнула його за руку і повернула у реальність до тих таки помаранчів.
— Нє, Нін. Обпився я вже цими фрешиками. Краще сьорбну кави. Собі бери, а я забіжу в кавʼярню. І вже у номері перетнемося.
 Чмокнув її в гарячу від морської засмаги щоку і попрямував до маленького затишного закладу, що майорів синіми парасольками.
 «Тільки встигни до 16-ої! Ми мали з Балановими на екскурсію поїхати, памʼятаєш?» — Прокричала йому вслід.
 На що чоловік навіть не обернувся, а лише вʼяло махнув рукою. Кляті апельсини. Кляті спогади. Вичавили з нього всю енергію.

 Кава (ось, що безперечно вдавалося цим самовпевненим італійцям!) була те, що треба. Гірко-солона, навіть трохи землиста, але не перепалена. Міцна. Бадьорість прибувала у тіло Петра плавним, проте впертим потоком. Мить і світ знову набув фокусу. 
 Чоловік раптом усвідомив, що із його столика відкривається запаморочливий вид на грізну скелю, що трохи незграбно застигла над Тірренським морем, ніби їй дуже хотілося вислизнути геть. «Шикарно, — прошепотів, — вид на мільйон доларів, трясця!».
 А потім у полі його зору, біля самісінького оглядового майданчика, зʼявилося щось величезне. Щось химерне — з пащекою та бивнями. Воно однозначно витріщалося прямісінько на нього. І в його очах-вуглинах читалося те, що Петру було дуже знайоме — жадоба.
Від несподіванки чоловік перекинув вже пусте горнятко. Воно, зойкуючи стрибнуло на бруківку та перехопило його увагу. А коли Петро знову глянув перед собою, то нікого (ніщо?!) не побачив.

 Повертатися до готелю вирішив людними стежками старого міста. Не те, щоб боявся — вважав, що цю емоцію він давно не відчуває. Просто, якщо у нього щось таки із мізками, то коли почнеться якийсь приступ (чи що воно там буває з мізками?) — йому оперативніше допоможуть, викличуть швидку і все таке.
 Проте, звернувши в одну з вуличок зрозумів, що варто було б йти все ж тою дорогою, якою вони з дружиною потрапили у цей райончик. Вуличка була вузька та порожня, камʼяні будинки ледь не тулилися один до одного. І навіть сонце пробивалося сюди мляво та неохоче. Петро сповільнив крок у місці, де вулиця плавно розходилася на два боки. Після коротких роздумів звернув направо і вловив зміну простору. Ніби повітря стислося, будинки навколо зненацька стали ще більш щільними та хижими. У ніс ляснули запахи сирості та котячої сечі. О, він знав, про що це свідчить. Небезпека. Смердить довбаною небезпекою!
 Тож коли до його плеча летіло лапище із короткими міцними пальцями та блювотно-брунатними кігтями він встиг згрупуватися та ухилитися. Кремезна мускулиста істота мала широке зле рило, яке вростало у розлогі квадратні плечі. Дуже сильна. Але габарити обмежували її рухливість.
 Петро вражено відстрибнув, але не розгубився. Він розумів, що у нього є всього кілька секунд, щоб зімпровізувати. Інакше — бувай, дядя!
 У кишені його шортів був постійний супутник — невеличкий складний армійський ніж. Лише б встигнути дотягнутися, до того як…
 Кабанолюдина кинулася на нього вдруге. Але в руці чоловіка вже чатувало холодне лезо. Різкий впевнений удар — істота люто і зовсім не по-кабанячи загарчала. Чорна рідина бризнула із твердих грудей, обтягнутих грубою коричневою шкірою, де-не-де порослою довгою жорсткою щетиною.
 Петро скористався хвилиним збентеженням чудовиська і щосили побіг геть. Але вепр ненадто перейнявся пораненням і у напівстрибку збив чоловіка з ніг. Від удару ніж вилетів із рук, у голові запаморочилося й мовчазне місто почало стрімко розтавати перед очима.
 Останнє, що він побачив і почув — це як висока постать у чорному (звідки тільки взялася?!) упритул вистрілила у звіра. Ще раз. І ще. А потім стало тихо.

 Пала сиділа біля чоловіка, що лежав без свідомості на гладкому, відполірованому морем та часом камені. Терпляче чекала.
 Вона не могла закінчити ритуал, не розказавши йому. Тим більше, вона хотіла, щоб все відбулося, коли він дивитиметься на неї широко розплющеними очима. Так само дивилися на нього жінки та діти, над якими він знущався. Так само дивилися на нього усі покоління з поховань, які він осквернив.
 Богиня-мати, їхня Апі, їхня сколотська змієдіва, звабила та засіяла у ньому і його поплічниках зернята. Плід ріс і харчувався його мороком, жорстокістю, жадобою. Плід дозрів.
 Веприголовий син Ареса дістався до плоду першим. Але саме вона, онука Апі, його зірве, зʼїсть і повернеться додому достатньо ситою для відплати.

 Петро опритомнів і з полегшенням перевів подих. Він живий – і це вже непогано. Відчув під собою тверду вологу поверхню. Різкий контраст тіні та сонця боляче різанув по очах. Коли адаптувався — помітив, що поруч сидить жінка-тінь, з ніг до голови одягнена в чорне. Незнайомка мала жовті очиська та золотаву шкіру обличчя, що ніби підсвічувалася зсередини.
 Вони були в місцині схожій на печеру, з доволі широким входом, що не надто захищав від пекучого сонця.
—  Ну нарешті, —  прошипіла вродливиця, підійшла ближче і глянула йому просто в очі. 
 Погляд схопив його на місці. Більше рухатися він не міг.
— Петро Патанаєв, — звук його імені відбився від стін печери та підхопився шепотом хвиль поруч, став схожим на переляканий квил чайок.
 А змієока жінка продовжувала: «Ти полковник російського десантно-штурмового полку №234. Ти зажадав те, що тобі не належить, пробудив гнів нашої прародительки Апі.»
 Вона сіла прямо біля його паралізованого тіла. В її долоні засяяв роздвоєний, як гадючий язик, ніж і вона з неабияким задоволенням завершила: «І сьогодні ти станеш моїм урожаєм.»