Огірковий злодій

Автобус, здійнявши куряву, загальмував біля магазину й звідти вискочило з десяток дівчат та двоє хлопців.

— У кожної пари є своя адреса, — голосно заговорила висока дівчина в окулярах. — Вас чекатимуть, я ще минулого тижня домовилася. Запитуйте, записуйте, вдома опрацюєте й матимете готовий матеріал по етнографії. Питання є?

— Ганно Іванівно, а нам куди? — перепитав один з хлопців.

— Я вже говорила: або приєднуйтесь до якоїсь пари, але тоді оцінку буде знижено, або самостійно шукайте. Розпитайте місцевих, може вони щось підкажуть. Якби ви нормально себе вели, то отримали б когось зі списку…

— Але ж, Ганно Іванівно!..

— Я все сказала! О шостій збираємось тут…

Невдовзі майданчик перед магазином спорожнів, залишились лише хлопці. 

— То що, Максе, може з Оксаною підемо?

— Ні, Стасе, я з нею посварився, тож вона відпадає. Спитаймо у дядька, може він когось підкаже. Шановний, — Макс підійшов до чолов’яги, що з цигаркою в роті сидів під каштаном, — ми з міста, приїхали на практичне заняття по етнографії. Не підкажете, хто тут у вас із довгожителів є, окрім… — Макс подивися на Стаса.

  — Лимерівни, Ковалихи, баби Палажки якоїсь там, і діда, котрому вже під сотню — ім’я не запам’ятав, — перерахував той.

— Нас цікавить хтось з історіями про старовину, або про щось незвичне, — продовжив Макс. — Може когось згадаєте?

— Та так, щоб відразу… — чоловік задумався.

Макс зрозумів паузу по своєму, витягнув з кишені пачку цигарок, запропонував одну аборигенові. Чоловік же підчепив відразу три:

— Є тут один. Сталася з ним якось дивна пригода — кажуть, з нечистю зустрічався. Але це нехай він сам розповість. Живе неподалік. Скажете, що від Вітька. А перед тим зазирніть до Макарівни — тут через три хати, — візьміть у неї трилітрову банку кисляку і літр сметани. Тоді Іван вже точно не відмовить вам.

— Оце вже діло! — Макс задоволено протирав долоні. — Дякуємо! Йдімо, Стасе…

На подвір’ї, порослому споришем, стояла акуратна хата, крита металочерепицею. В палісаднику буяли квіти, обабіч подвір’я зеленів сад, за яким проглядався город. Ані собаки, ані людей біля хати видно не було.

— Діду Іване! — голосно загукав Макс. — Агов!

Спочатку ніхто не озивався, аж тут рипнули хатні двері й на порозі з’явився не дуже старий чоловік, одягнений по домашньому: босоногий, у сорочці вільного крою та широких штанах. Поряд з чоловіком на порозі вмостився рудий кіт, який, здавалося, розглядав гостей.

— Чого вам? — озвався господар садиби. — І я наче ще не дід, правда, Мурчику? Нащо кликали?

— Нам Вітько біля магазину порадив поговорити з вами, — відповів Макс.

— І ми не з порожніми руками, — Стас показав у руках трилітрову банку кисляку. — У Макса ще сметана в сумці є.

— Є, є, — Макс показав меншу банку.

 — Ну, якщо так, — чоловік з котом перезирнулися, — тоді проходьте.

В хаті хлопці найперше звернули увагу на піч, яку бачили раніше лише в кіно.

— Вона справжня? — Стас помацав розмальовану квітками грубу.

— Аякже! Взимку і хліб печемо, і гріємося на ній, еге ж, Мурчику? Ми, до речі, тут обідати зібралися. Приєднуйтесь!

Хлопці лиш тепер біля вікна побачили стіл, на якому парувала у глиняній мисці картопля, стояла тарілка з квашеними огірками та блюдо з порізаним оселедцем. Поряд у двох тарілочках вже лежало: в одній — всього потроху, в другій — лише оселедець.

Господар взяв з мисника ще дві тарілки, дістав з шухляди серванта виделки:

— Чим багаті, — вказав на стола. Потім помітив у хлопців банки, забрав у Стаса кисляк і поставив у холодильник, що деренчав біля дверей, а Максову сметану налив у чисте блюдечко й поклав біля столу на підлогу.

— Мурчику, це тобі, — сказав, прокашлявшись.

Кіт наче знехотя підійшов до блюдця, понюхав, потім зиркнув на хазяїна і став хлебтати сметану.

— То що ви хотіли почути? — господар всівся на лавку біля тарілки з картоплею, іншу, з оселедцем, переклав на тумбочку серванта. — Накладайте собі, що бачите. 

— Діду… — почав було Макс, але подивився на господаря й виправився. — Дядьку Іване, Вітько казав, що ви наче з нечистю стрічалися. Не розповісте про це? Нам для практичної роботи по етнографії потрібно.

— Навіть так? Що ж, була історія. Вам дати папір та ручку?

— Ні, на телефон запишемо, — Макс поліз до кишені.

— А я й забув, що зараз техніка для цього є. Отже, слухайте!

В селі будь-хто підтвердить, що у мене один з найкращих городів. Люблю, знаєте, копирсатися в землі. А як на пенсію пішов, то й часу більше стало. З ранку й до ночі порпаюсь на грядках, наче та курка. Зате яка радість споглядати плоди своєї праці! Я і сам ними ласую, і на зиму закриваю, і сусідам роздаю, коли є що. 

Бо одного року — вже й не пам’ятаю, скільки часу пройшло, — висадив огірочки, дочекався, поки з’являться перші плоди. Хотів було вже їх зірвати, але вирішив ще залишити на ніч, щоб більші виросли — огірки ж, кажуть, вночі ростуть. Вранці пішов до грядки, а мої зелененькі, ті, що намітив скуштувати, понадкушувані висять. Отак, знаєте, хтось трохи з’їв, а те залишив. Може не сподобалося, а може спеціально так зробив. І на кого думати, я не знав. Хоча ні, спочатку на слимаків грішив — кажуть, у них зуби також є. Але жодного у себе на городі досі не зустрічав, щоб ті зуби розгледіти. 

Отак почухав я потилицю, а через годину за турботами й забув про те все. Але наступного ранку, коли робив обхід території — маю звичку: поки ще не зовсім прокинувся, пройтися городом, садом, примітити, що треба зробити, — на огірках знову побачив надкушені плоди. Ох мене і злість взяла! Що ж це, думаю, за нечисть така шкодить? Вже й робота не ладиться, все міркую, як того шкідника впіймати. 

Спочатку надумав вислідити його, але цю думку відкинув. Бо я, як та курка: лиш сонце сідає, мене вже на сон клонить. І сплю вночі — дай боже кожному. Зате вранці також разом із сонцем прокидаюся. Тому цей варіант мені не підходив. 

А тут якраз вулицею хлопці місцеві йшли, десь вашого віку. От я їм і запропонував трішки заробити — вистежити, хто ж то мої огірки псує. Вони ж молоді, допізна гуляють, тож їм це завиграшки буде. Отак домовилися, я ліг спокійно спати, а вранці мої огірки знов хтось понадкушував. І на додаток ще й моркву витолочив. То мені вже потім сусідка розповіла, що ті хлопці привели із собою дівчат. Вона ще виходила, просила, щоб не реготали так, бо ніч, люди сплять. А вони лише сміялися у відповідь. Ото, здається, з дівками хлопці на моркві й забавлялися. Тож і вийшло, що не поміч, а ще більшу шкоду від тих помічників отримав.

А коли й наступного ранку огірки були зіпсовані, я вирішив наїстися на ніч лимонника — є у мене така ягода, яка збадьорює, не згірше кави, — й вислідити мого лиходія.

Отже, накуштувався тих ягід, всівся під грушкою — огірочки якраз неподалік росли, — і став чекати на злодія. Із собою про всяк випадок взяв дрина гарного, щоб уперіщити поганця зі всієї сили. Щоб запам’ятав! А як стемніло — сон, до речі, дійсно пропав, — з’явилася інша напасть. У нас, якщо бачили, неподалік болото. То вже потім батюшка в церкві, коли я до нього за порадою ходив, казав, що то з болота нечисть і лізе. Води свяченої дав, щоб я весь город покропив, але не допомогло. 

От з того болота, як стемніло, й налетіли скажені комарі. Я вже й дрином від них відмахувався, і в кожуха ховався — вдягнув його, щоб вночі не змерзнути — а їм це й не перешкода. Загалом, прогнали вони мене з городу. Я потім ще у вікно виглядав, у надії когось помітити, але в темряві нічого не бачив. Декілька разів за ніч вибігав, присвічував ліхтариком на огірки — анікогісінько. Один раз, правда, здалося, наче промайнула тінь, але не впевнений, що то був мій лиходій. А вранці огірки знову були зіпсовані. 

Про батюшку я вже згадував. Що ще… 

Ви хлопці їжте, їжте, ці огірочки з мого городу, не надгризені.

— То ви впіймали того злодія, чи ні? —  перепитав Стас, що слухав розповідь, роззявивши рота.

— Ні, — Іван взяв огірка, надкусив. — Я потім і капкани ставив, і лякайло змайстрував, але дарма — кожен ранок те саме. А там і морози вдарили, гудиння померзло і вже того року огірки не родили.

— Ото й усе? — розчарований Макс вимкнув запис. — І що ми напишемо: нікого, мовляв, не було?

— А хто вам забороняє додумати кінцівку? Напишіть про щось велике, волохате, яке зникло у напрямку болота. Нехай думають, що то якесь єті.

— Вони у нас не водяться, — зауважив Стас. 

— То нехай вже буде нечисть: з рогами та копитами — хто там перевірятиме. А якщо спитають, відповім, наче бачив у темряві щось схоже.

— Ну, хіба що так, — погодився Макс.

— От і добре, — Іван погладив кота, який вмостився у нього на колінах. — Ви їжте, їжте. Картопля правда, вже охолола, але все одно смачна…

Хлопці пішли з двору, а Іван повернувся до хати, де з лавки до нього озвався кіт:

— Ну ти й казкар! Мене подекуди аж завидки брали! От тільки батюшку навіщо приплів — чи дійсно ходив до нього?

— То я трохи забрехався, визнаю — вперше ж бо такі слухачі трапилися. А в іншому все правда. Хіба що не сказав, як додумався приманити злодія сметаною і він тепер у мене живе, — Іван взяв Мурчика на руки, притиснув до себе.

— Гов, гов, задушиш! — прошепотів кіт. — А ще ти не сказав, як впав на дупу, коли той злодій раптом загорлав: «Сметана!» 

— А хто б не впав, коли таке почув би?

— Тобто, що огірки я їм, тебе не здивувало?

— Насправді ні — я таке на відео бачив. А от про балакучого кота… Як це ще ти при хлопцях змовчав?

— Я ж не дурень — на людях розмовляти! До речі, Вітьку слід віддячити за дармову сметану. Може нам вареників затіяти, га? Я вночі все одно не сплю, тож тісто замішу. А ліпитимеш сам, бо в мене, знаєш же, лапки.

— Вареники, то добре. Тільки ти, коли з тістом вправлятимешся, мурчи не дуже голосно — я в тиші спати люблю.

— То вже як вийде, — кіт потерся лобом об щоку господаря.

— І ще — вибач, що блюдце зі сметаною на підлогу поклав, — Іван погладив кота.

— Та я розумію — це ж на людях. От якби ми самі були й ти таке витворив… — Мурчик примружив очі.

— І що? Побіг би знову надгризати огірки?

— Навіщо? У мене тепер сметана є, — кіт зістрибнув на підлогу. — Готуй все для тіста. Я до вітру, вмиюся й почну. А ти лягай — сонце, дивись, вже сідає.

Й кіт потрюхикав надвір, а Іван зітхнув і пішов у комору по муку.