Обертальний момент

– Клята спека! – Курай відклав викрутку, відкинувся у кріслі.

Вентилятор, який він змащував, виблискував мідними лопатями. Навдивовижу, оливи бракувало, хоч юнак мастив його два дні тому.

Курай стягнув ґогли, поклав на стільницю. Промокнув хусткою чоло. Прочвалав до гнізда, вставив штекер вентилятора. Смикнув важіль зчеплення, та лопаті не ворухнулися.

– Шляк би втрафив цю спеку разом із вимкненнями! – лайнувся і рушив до вікна.

Необхідність планового ремонту газотурбінної станції він чудово розумів – позаяк саме там працював механіком – але те, що ремонти припали на період аномальної спеки, його гнітило.

– Ой, леле, – простогнав Поташ, глянувши на термометр. Стовпчик сягнув ста п’яти градусів й зовсім не хотів спинятися. І жодного поруху вітру за вікном, ніби повітря застигло й причавило місто величезною прозорою брилою.

– Звісно, що ж вал обертатиме? – гмикнув Курай. Повернувся у крісло. Знову промокнув чоло й заходився прибирати зі столу.

На стільниці лишився мертвий вентилятор, приймач пневмопошти та дагеротип, з якого зорив старий Поташ. Дід ще був молодим, позаяк знімку налічувалося понад тридцять років. Георгій всміхався і тримав орнібота з бомбою у тримачі. Зазнімкували діда на сорокаріччя – за півроку до Перемоги.

Теленькнув приймач пневмопошти і Курай узяв капсулу. Відґвинтив кришечку, прочитав цидулку.

– Трясця! – гукнув спересердя й прожогом скочив до дверей.

 ~

«Хризантема» лишилася за рогом. Іншого разу Курай зазирнув би до кав’ярні – не за горням латте зі шматочком чізкейку, а помилуватися Дариною. Дівчина давно запала в душу, проте юнак не наважувався запросити її на променад. Вичікував чи то вдалої нагоди, чи бодай натяку від Дарини на взаємність.

«Зазирну пізніше», – пообіцяв він собі, вправно викручуючи кермом. Мобіль вискочив з середмістя, багатоповерхівки змінилися приватними будинками, схованими за високими й не дуже огорожами. Іноді з-за парканів виднілися городи – виморені спекою й посухою, як і все місто. Городина пожовкла і всохла, хоч липень ледве добіг середини. Подекуди над городиною містяни понапинали затіняльні сітки, старі фіранки, інше дрантя.

– Плагіатори, – гмикнув Курай незлостиво.

Він першим на дачі затінив помідори, в надії порятувати їх від палючих променів. Почасти вдалося, хоча на кущах, яких сонце дісталося, плоди висіли спеченими, мов родзинки. Також Курай не сапав бульбу, сподіваючись, що бодай бур’яни створять якийсь затінок. А ту ділянку, де навіть вони не поросли, встелив кукурудзинням. Жалкував, адже кукурудза ще родила, проте рубав бадилля, бо вважав бульбу ціннішою.

– Клята спека, – зітхнув юнак, – що їй протиставиш? Зі шкідниками й бур’янами ясно, як боротися. А з посухою? Адже навіть не поллєш нормально – одразу все вигорить. Хіба вночі.

Од згадки про полив занили м’язи. Курай скривився, уявивши, як увечері знову тягатиме воду з криниці. Хоч би вітер здійнявся, аби розкрутити вітряки! Звісно, обертальний момент у них значно менший, та його вистачило би насосу. Дзузьки! Поташ був певен, що від клятої спеки першим помер вітер.

Курай вивернув на курний шлях, що за милю упреться в прохідну газотурбінної станції. Зліва виріс бетонний пагорб шахти спуску до магістрального валу. Поруч шахти завмерло перекотиполе. Юнак здригнувся – воно завжди нагадувало діда. З першого дня Великої війни Поташ вдягнув однострій. Дивом вижив на усіх фронтах, куди закидала доля. Отримав два поранення й десяток контузій, та не зважав і пілотував орніботи аж до Перемоги. Потім потикався країною, адже вертати було нікуди – рідне місто Марії вороги стерли з лиця землі. Там, у руїнах, навіки лишився дружина та син з невісткою – ані їх тіл, ані інформації, що вони живі Поташ не знайшов. Лише на п’ятий рік по Перемозі відшукав Курая в столичному дитбудинку.

Чому Георгій осів у цьому невеликому місті неподалік Інгула – Курай не знав. Власне дитинство, аж до появи діда, пам’ятав, як в тумані. Іноді зринали клапті спогадів – розмиті, затягнуті поволокою. Лише дитячі страхи були живими і яскравими. Страх холоду, темряви і голоду.

А ще, з дитинства юнаку часто снилося криве слово «діти» виведене білою фарбою на майдані перед будівлею. Якою саме, Курай не міг згадати…

Перед ворітьми прохідної Поташ загальмував.

 ~

З наради Курай вийшов твердо переконаний, що сталося непоправне. Планове обслуговування магістрального валу скінчили тиждень тому, тож він ніяк не мав заклинити. Але…

– З тобою йти? – Юрась спинив Курая в коридорі.

– Та ні, ти ж знаєш. Краще страхуватимете на тросі.

– Добре, – стенув плечима колега.

Разом вони спустилися до машинної зали, дорогою обмірковуючи можливу несправність. В залі гомоніли робітники, через аварію зібрали увесь персонал. Деякі бригади вже рушили на різні ділянки. Кураю і його хлопцям дісталася частина від зали до першого розгалуження. Юнак був певен, що ніхто краще нього не зможе розібратися з проблемою, якщо вона відшукається на його відрізку.

Курай одягнув комбінезон, навісив пояс з інструментом. Пристебнув трос, узяв коногонку. Запасну начепив поруч з інструментом і рушив до входу.

Завмер перед дверцятами. Пальці тремтіли, кортіло відправити замість себе бодай того ж Юрася чи ще кого з бригади. Але дві коногонки переважили страх.

Він прочинив двері і зробив крок у пітьму.

 ~

Задуху під кожухом розганяв протяг – проектанти добре попрацювали над вентиляцією. Курай дихав на повні груди. Як заплющити очі, то легко повірити, що ти на відкритому просторі. Хіба запах металу й оливи псували ілюзію.

Коногонка висвітлювала магістральний вал – прекрасний у своїй величі. В години роботи велет ніс обертальний момент в місто, давав його механізмам силу працювати. Йому допомагали резервні вали, що оживали від сотень вітряків – муніципальних та приватних. Система обплутувала місто не згірше телеграфних дротів. Курай боявся, що колись магістральний може просто вийти з ладу. Назавжди.

– Не сьогодні, – запевнив юнак. Присвітив на шнек і шестерні біля магістрального. Бракувало оливи. Дістав мастильницю, змазав механізм. Рушив далі, подумавши, що у найближчий каністрі треба дібрати оливи.

Але мастила у ємності не було – лише сухий пил.

– Дивно, – гмикнув Курай, нюхаючи пальці. Здалося, що з мастила випарували рідину й лишився тільки жирний осад.

На ділянці історія повторилася тричі й Курай впевнився, що це диверсія, а не зіпсуте мастило.

Розгалуження виглядало страшно. Оливи на рухомих блоках не було взагалі, центральна шестерня перекосилася, в неї відламалося три зубця.

– Трясця! – Курай ухопив трос, збираючись сигналізувати по допомогу – сам зняти і доправити її до машинної зали не міг. Відступив, аби роздивитися пошкодження. Послизнувся, впав горілиць, боляче забивши потилицю об каністру під стіною. В очах потемніло.

 ~

Шум у вухах нагадував шерхіт хвиль на узбережжі його рідного, ніколи не баченого міста. Курай застогнав, сів. Коногонка згасла, пітьма обліпила юнака – зараз не страшна адже поруч шуміла вода, яка чомусь притлумила страхи.

– Звідки тут вода? – Курай обмацав забиту потилицю.

Шум у вухах нагадував мову, Курай дослухався і розчув тихе: «Допоможи».

– Я марю, – констатував він.

«Поможи, – відповіла пітьма, – ми. Просимо».

– Хто тут?!

Курай обмацав пояс, та запасної коногонки не було, певно відірвалася при падінні.

Шум посилився і вже скидався на бурління кропу в чайнику. Чи гуркіт крові у скронях.

Вода говорила. Багато. Він не все міг зрозуміти, ще більше не міг осягнути, хоча й вважав себе достоту освіченим. Істоти води, зроджені іншими зорями, перетікали між світами. Завітали й до його світу, прикликані вологою. Біль і відчай Великої війни щедро проливався сльозами і кров’ю.

Істоти вивчали світ. Всотували його вологу, ділилися своєю. Пізнавали. І коли збиралися пролитися далі – не змогли.

Частину магістрального проклали по старому, ще цегляному водогону, де іншосвітці, перетікали між світами крізь шпарини в цеглі.

«Коли монтували вал – водогін залили бетоном, – згадав Курай, – можливо, тому вони і застрягли».

У вухах забулькало. Вони плюскотіли про те, що збирали вологу, в надії, що її напору стане промити шлях. Але досі бракує, хоч вони й всотали усе, що можливо з усієї довкруги.

«Кожне літо було спекотніше і посушливіше попереднього. Чи ж не через них? – згадав юнак. – Навіть оливу висушили».

Іншосвітці просили помочі.

– Я маю померти, аби відкрити кран? – здивувався Поташ.

Алегорію вони зрозуміли. Припускали, що доведеться припинити існування, змінивши агрегатний стан.

– А щоб вас! – Курай скочив на ноги. Обернувся в бік машинної зали.

Серед пітьми вигулькнув образ Дарини у прогулянковій сукні. Дівчина всміхалася, відвівши руку. Курай підскочив, підхопив під лікоть і вони рушили по спеченим вулицям. Бруківка пекла так, що плавилися підошви. А поля за містом чорніли всуціль вигорілим збіжжям. Щокроку Дарина спадала з лиця, поки не перетворилася на скелет, вкритий обвислою шкірою.

Курай скрикнув. Відскочив. Зиркнув у протилежний бік. Дід всміхався.

– Ти ж знаєш, онуче, що головне в житті?

Старий завжди вчив, що головне – бути людиною, ставити суспільні потреби над своїми. «Чи ж я не мігрував би, аби хотів», – часто казав Георгій.

– Пам’ятаю, діду, – прошепотів юнак, – звісно, ти міг втекти, а не вдягнути однострій.

Вода пінилася. Кураю здалося – ще мить – і заштормить. Чи ж вірити іншосвітцям? Можливо й ні. Інак – це не люди, може, у їхньому світі брехати не вміють? До усього – вони обіцяли не зовсім смерть. А це завжди цікаво.

«Ось і мій момент сили»,  – прошепотів Курай і розгорнув мапу тунелів. Вони зрозуміли, за мить крапля впала на забутий тупик.

Курай дістався швидко, вийшов з-під магістрального кожуха. Відстібнув молоток, заходився длубати стіну. А коли з-під шару бетону прозирнула потріскана цегла – намацав на поясі карабін і відстібнув трос. Поклав долоню на шорстку поверхню. І нехай кров людськая – не водиця, та все ж це волога. І можливо кількох крапель іншосвітцям не вистачає, аби промити шлях. Курай розмахнувся…

Болю не відчув, здалося – пірнув у море.

~

Небо кипіло, гуркотіло, а шалений вітер крутив сотні вітряків. Крупні краплі дріботіли по дахам, а потім небо пролилося такою зливою, яку у місті мало хто пам’ятав…