Нотатки про дивні речі

1

       Тиха беззоряна ніч вкривала просякнутий вересневими туманами старий Львів. Подеколи шурхотіли асфальтом поодинокі автівки, а віти дерев із залишками пожухлого листя колихалися від слабкого, ледь відчутного вітру. Вулицею Степана Бандери впевнено крокувала самотня висока жінка у довгому чорному пальті: її вбрання та довге темне волосся зливалися з темрявою довкола, а підбори голосно цокотіли й відлунювали від будинків обабіч дороги кожен крок. В руці вона тримала невеликий прямокутний предмет, схожий на книгу, і сторожко роззиралася навкруги: туман, який пронизав усе місто, догідливо відступав перед нею, а блякле світло вуличних ліхтарів не наважувалося торкнутися тендітної постаті.

        Жінка дійшла до перехрестя і збиралася перейти дорогу, аж раптом помітила двох малих безоких дітлахів у дранті, що трималися за руки на іншому боці вулиці. Поряд із ними неприязно скалив ікла великий шакал, чиї зіниці горіли пекельним вогнем. Найближчий до почвар ліхтар кілька разів блимнув і згас, й три постаті перетворилися на невиразні силуети. Вони уважно спостерігали за жінкою. Тій це не дуже сподобалося.

         — Геть, — владний голос її був не голоснішим за шепіт, та щойно вітер підхопив слово — і нечисті згинули у ту саму мить, ніби їх і не було. За кілька секунд ліхтар знову засяяв приглушеним жовтуватим світлом. Жінка зробила глибокий вдих і швидким кроком перетнула дорогу.

         Вона прямувала до останнього чотириповерхового будинку в ряду: окрім кількох дрібних крамниць тут також розташовувалося «Бюро знахідок». Жінка майже дійшла до зачиненої ролети, та раптом зупинилася і стрімко озирнулася, ніби відчула щось. Спочатку вона уважно оглядала вулицю, а потім повільно підняла голову і зустрілася поглядом зі спостерігачем.    

         За кілька кілометрів від того місця двадцятирічний Тимофій Воронюк несподівано здригнувся й пробудився у своїй кімнаті, та спросоння заплутався у ковдрі й смачно шубовснувся з ліжка, оголосивши про це красномовним стогоном. Він не зрозумів, що саме його збудило, та темрява за вікном недвозначно вказувала на те, що до будильника було ще дуже далеко.  

         — Раночку, — юнак саме ліниво гортав стрічку новин у смартфоні і намагався не заспати над черговою філіжанкою кави, коли на кухні з’явилася старша сестра та сяйнула життєрадісною усмішкою. Тимофію після невдалого пробудження було нестерпно на неї дивитися. — Ще ж навіть сьомої нема, чого ти так рано встав?

         Поки Яна торохкотіла чайником і нишпорила у холодильнику, Тимофій ледь стримав позіх.

         — Сам не знаю. Та заснути вже не зміг, та й на підробітку скоро, — він знизав плечима. — До кінця цього тижня я сам, без пані Алли. В неї ніби якесь розслідування чи щось таке, тож вона лишила мене за головного.

         — О, то тебе вже можна привітати з підвищенням до доглядальника квітів та шаф?

         — Дуже смішно.

         — Ну чого ти, я ж цілком серйозно, — старша сестра зробила найчесніший вираз обличчя, на який була лише здатна, та Тимофій не повівся. — Приємно, певно, бути єдиним працівником, ще й коли керівництва немає. Кажу тобі як людина, яку за дванадцятигодинний робочий день у супермаркеті так забембують, що всіх покупців під кінець зміни хочеться придушити. І колег теж. Тому радій тиші й спокою, допоки є можливість.

         Тимофій мляво всміхнувся.

         — Щиро вдячний за мудру пораду.

         О пів на восьму Яна пішла на роботу, а через півтори години після неї, все ще прокволистий через недосип Тимофій одягнувся, накинув рюкзак, протупав сходами на перший поверх і вийшов на вулицю. Низькі сірі хмари цупкою ковдрою накривали місто й все навкруги видавалося безрадісним і похмурим. Поки юнак йшов до зупинки, поривчастий вітер обдував обличчя, змушував здригатися і пришвидшувати крок. Та вже за кілька хвилин ніби видув усю слабкість і апатію, й Тимофій відчув себе трохи краще. Скоро він дістався зупинки й сів у маршрутку.

         Через півгодини юнак вже йшов вулицею Степана Бандери до рожевого чотириповерхового будинку в кінці ряду. Вітер посилювався і неприємно ляскав по обличчю: хлопчина похапцем дійшов до знайомої вивіски «Бюро знахідок», відчинив контору й зайшов у теплий коридор, насичений знайомими запахами старого лінолеуму, дерева та паперу, де видихнув із полегшенням. У передпокої, де Тимофій зазвичай приймав нові заявки на загублені речі, на столі вже назбиралася ціла гора чиїхось втраченяток: кілька нових гаманців, ключів, записник, парасоля, та прозора папка з якимись паперами вже чекали розміщення на відповідних полицях складської кімнати. Юнак подумав, що пані Алла просто не встигла дати з ними ради вчора.

         Тимофій зняв наплічник, повісив куртку на вішак, а потім підійшов до захаращеного столику. Він із цікавістю зазирнув у папку, потім оглянув очікувано порожні гаманці, парасолю, й покрутив у пальцях грубий записник, перев’язаний бавовняною шнурівкою.

         Для дрібних предметів, які губилися найчастіше — портмоне, кисетів, ключів, студентських карток та інших документів — існував окремий комод з однією великою картотекою. Тому Тимофій почав із гаманців, бо непотрібно було заводити на річ нову «справу». Він швиденько описав їх та ключі, зробив знімки на телефон, а потім сів за комп’ютер і ввів усі дані в онлайн-каталог. На загублені речі, яких ще не було в бюро, пані Алла зазвичай заводила нову теку, та такі випадки були справжньою рідкістю. Тимофій був майже впевнений, що вже не існувало на світі таких речей, подібні до яких б іще не лежали у складській кімнаті в кінці коридору.

         Поки юнак уважно роздивлявся та описував кожен предмет, то подумки вже за звичкою зважував імовірність того, що хтось прийде по ту чи іншу річ. За три місяці роботи в бюро, Тимофій зазначив, що найчастіше люди приходили за документами, інколи за ключами, та майже завжди за загубленими телефонами, тому вони тут ніколи довго не зберігалися. Однак найважливішу роль усе ж відігравав час: якщо за річчю ніхто не з’являвся впродовж трьох-п’яти днів після її знаходження, то вже й не з’явиться. За словами пані Алли, майже вісімдесят відсотків від усіх предметів пролежали тут не одне десятиліття, і щоразу, варто було лише перетнути поріг складської кімнати й увімкнути світло, Тимофієві, попри всю безглуздість цього відчуття, ставало ті речі трохи шкода.

         По обіді юнак вийшов перекусити до пекарні в сусідньому під’їзді, а повернувшись, продовжив роботу, бо сьогодні не мав занять у коледжі. З усіх речей лишився лише грубий записник, перев’язаний цупкою шнурівкою — на дотик його чорна палітурка без написів здавалася шкіряною. Тимофій зняв стрічку, прогорнув блокнот і виявив, що пожовклі сторінки з дуже щільного паперу виявилися абсолютно порожніми. Він здвигнув плечима і хотів вже відкласти той, аж раптом на кінцевому звороті внизу помітив якесь речення. Юнак насупився. Витіснений на шкірі напис був трохи затертим: Тимофій навіть  увімкнув лампу та відшукав у столі збільшувальне скло, аби зрозуміти слова.

         — «Нотатки про дивні речі. Власність В. Ш., «Квіткова нота»», — прочитав він і спохмурнів. Хлопчина замислено покрутив записник у пальцях і ретельно промацав обкладинку: він не мав сумнівів, що то була справжня шкіра й припускав, що такі блокноти коштували чимало, тобто це в будь-якому випадку цінна річ, яку й справді варто було б повернути власнику.

         Тимофій знову уважно прогорнув записник: порожні сторінки красномовно свідчили про те, що цією річчю ніколи не користувалися за призначенням. Може не було часу чи нагоди — Тимофій, що називав себе дитям цифрової епохи, уявлення не мав, чи пише взагалі хтось зараз у записниках, ще й у таких дорогих. Йому стало трохи цікаво й навіть закортіло самотужки відшукати власника. Зазвичай такими розслідуваннями займалася пані Алла, та Тимофій знав, що не пробачить собі, якщо втратить таку нагоду. Тому хлопець одразу дістав смартфон та вбив у пошуковий рядок назву «Квіткова нота». Першими на сторінці з результатами з’явилися посилання на квітковий магазин в Івано-Франківську, потім — схеми для вишивання, парфуми й різноманітні ароматичні свічки. Хлопчина вже трохи розчарувався, та раптом подумав про соцмережі й вирішив пошукати там. Після десяти хвилин невпинних запитів і результатів, що як і раніше коливалися між парфумами, квітами і ароматичними свічками, несподівано на фейсбуці Тимофій натрапив на сторінку львівської чайної з назвою «Квіткова нота». Та не мала підписників і здавалася неактивною: жодного допису, реклами чи бодай якогось контенту, ніби автор на півдорозі передумав займатися її просуванням і просто лишив усе як є. Тимофій кілька хвилин ще дивився на вказану в контактах адресу й дещо вагався: тримати чайну в місті, де переважна більшість — невиліковні кавомани було трохи дивно, та й сторінка в соцмережі не викликала довіри. Однак це була єдина зачіпка, яку він мав змогу перевірити самостійно й без особливих зусиль. Тимофій вивів на екран мапу міста і з подивом з’ясував, що чайна розташовувалася на вулиці Тихій — насправді не так вже й далеко від місця роботи. Юнак подумав, що не буде нічого страшного, якщо він перевірить підозрілий заклад хоча б для того, аби заспокоїти власне сумління.

         Впоравшись із роботою і розклавши всі знахідки у складській кімнаті згідно зі встановленим порядком пані Алли, Тимофій прихопив записник і зачинив бюро. Вітер невпинно гнав по небу темні хмари, стало холодніше. Тимофій орендував електросамокат й подолав ним більшу частину шляху, а пішки пройшов кілька провулків. Вулиця Тиха розташовувалася трохи далі за палацом Потоцьких, та хлопчина саме в той бік ніколи не ходив, тому з цікавістю роззирався довкола. Вітер посилювався з кожною хвилиною, небо набуло загрозливого ніжно-баклажанового кольору і Тимофій одразу пригадав, що на вечір передавали зливу. Він мимоволі здригався від колючих поривів вітру, й трохи картав себе через те, що забув захопити парасолю. Швидким кроком хлопчина минув скверик, кілька будинків, і вийшов до дороги. Там він зупинився і втупився поглядом у пошарпаний фасад світлої триповерхової будівлі. Над старими двостулковими дверима в центрі дещо криво висіла блякла вивіска «Квіткова нота». Арочні вікна закладу були зашторені, та навіть попри це юнак помітив смужки світла, що пробивалися зсередини. Тимофій впевнено перейшов дорогу та попрямував до входу. Подумки він зауважив, що якби не необхідність, то ніколи й не звернув уваги на це місце. Ззовні чайна здавалася геть занедбаною.

         З неба задріботіла бридка мжичка. Волога та сирість неприємно проникали крізь одяг, від чого юнак подеколи не міг стримати тремтіння. Опинившись перед дверима, хлопчина поглянув у бік де на тьмяній табличці значилися години роботи закладу. Згідно з ними чайна працювала від дев’ятої до дев’ятої, тобто зараз мала бути відчинена. Тимофій набрав повні легені повітря й штовхнув двері.

2

         Перше, що відзначив юнак, опинившись на порозі абсолютно порожньої чайної — це блаженне тепло: після жорсткого вітру вулиці і неприємної мряки, то була справжня знахідка. Під привітну мелодію дзвіночку, що пролунала над головою, хлопчина закляк і дещо спантеличено роззирнувся. Приміщення, в якому він опинився, несподівано приємно вразило своїм простором, чистотою та затишною атмосферою: на пофарбованих у теплі відтінки кремового та жовтого стінах висіли невеликі олійні картини різноманітних пейзажів — гір, степів, річок чи лісів. Посередині стояли чотири столики зі світлого дерева: на кожному лежала кругла мереживна серветка та стояв пучок сухоцвіту у керамічній вазочці. Замість звичних стільців — дерев’яні лавки з кольоровими коцами й вишитими подушками. В повітрі пахло травами, чимось невловимо гірким і терпким, а також чайним листям, корицею і солодкою випічкою. Заледве згадавши, нащо він сюди прийшов, Тимофій обережно зробив кілька кроків уперед, та очі продовжували чіплятися за різноманітні цікавинки довкола: за полички з ароматичними свічками, антикварні стелажі з багатьма ящичками для спецій, майстерно зроблені з сіна маленькі фігурки свійських тваринок, декоративні «ловці снів», стосики книжок на широких підвіконнях та ослінчиках. Однак найбільше Тимофія вразила масивна розлога підставка у формі дерева, що стояла неподалік від каси, з горщиками для квітів на «вітах» та просторою кліткою нагорі. Варто було хлопцю зробити ще кілька кроків, як пташка всередині, яку він навіть не помітив одразу, видала порцію мелодійного дзвінкого співу. Кілька секунд по тому приємно вражений Тимофій зрозумів, що птах відтворив дзеленчання дзвіночка на дверях.

         — Ого, — вирвалося в нього. В ту мить йому видалося дивним, що в такому тихому й затишному місці, що було втіленням дизайнерської мрії, навіть у таку негоду нікого не було. Тимофій повільно підійшов до клітки. Пташка всередині виявилася крихітною, мала червоно-білу голівку і з цікавістю крутила нею — можливо, то був щиглик чи щось таке. Хлопчина всміхнувся: — Ну привіт.

         Пташка стрибнула на жердині й коротко цвірінькнула у відповідь. Тимофій настільки зосередився на маленькому співуні, що й не помітив, коли біля каси з’явився чоловік.

         — Вітаю, добродію, — почув юнак і озирнувся. Незнайомець по той бік гладенької широкої стійки мав коротке смоляне волосся і повністю закрите гривкою чоло. Та перш ніж Тимофій встиг розтулити рота, той усміхнувся ввічливо і ніби мимохіть зауважив: — Непогана сьогодні погода, чи не так? Може бажаєте ромашкового чаю?

         В нього було звичайне обличчя, звичайний голос, та говорив він якось по-дідівські неквапно, з придихом, і розтягував слова так, немов смакував кожне. На собі він мав мішкуватого светра кольору оливки з закоченими по лікоть рукавами, а на зап’ястку — кілька браслетів ручної роботи, сплетених зі шнурівок та стрічок жовтих і зелених кольорів. Тимофій на мить розгубився, бо все довкола раптом здалося якимось сюрреалістичним видінням, що жодним чином не вписувалося в сіру реальність, що існувала за порогом закладу. Хлопчина похитав головою і кліпнув кілька разів, аби зосередитись на меті свого візиту і прогнати недоречні відчуття. Та щойно він знову поглянув на чоловіка за касою, як перечепився за його уважні проникливі очі — надзвичайно темні та гострі на контрасті зі звичайною буденною зовнішністю їхнього власника. Тимофій спохмурнів: хоч співрозмовник виглядав молодим, років на тридцять чи трохи більше, однак його виразний проникливий погляд ніби належав людині набагато старшій.

         Чутливу тишу розчинили в собі звуки зливи, що зійшла на місто тієї миті: окремі краплі голосно заторохкотіли по шибках.

         — Погода мерзенна, — одразу відповів Тимофій, щойно опанував себе, і, згадавши про манери, додав ввічливо: — Добрий вечір.

         — Під світовий настрій, вочевидь? — власник чайної — а оскільки Тимофій не бачив іншого персоналу, то вирішив, що чоловік ним і був — смішкувато фиркнув і трохи схилив голову набік. — То що я можу вам запропонувати?

         — Взагалі-то це я прийшов вам дещо запропонувати… Точніше, запитати, — Тимофій підійшов до каси. Під ввічливо-очікувальним поглядом він дістав із наплічника записник, перев’язаний шнурівкою, і поклав його на стійку. — Вам знайома ця річ? Я натрапив на неї сьогодні, там у кінці є напис і згадується назва вашого закладу. Може, ви чи хтось, хто працює тут, знаєте власника? Я хотів би повернути записник йому.

         Тимофій із надією поглянув на чоловіка за касою. Той дивився на грубий блокнот кілька довгих секунд незворушним поглядом, а потім обережно, навіть боязко, протягнув руку і ледь торкнувся пальцями шкіряної обкладинки. Вигляд він мав такий, ніби це була найважча річ, яку він коли-небудь робив у своєму житті. Тимофій дещо спантеличено спостерігав за його реакцією, та перш ніж встиг зробити хоч якісь висновки, збентеження так швидко щезло з обличчя чоловіка, ніби його й не було.

         — Мм, — він розтягнув губи у формальній усмішці та прибрав руку, не зробивши жодної спроби розгорнути записник чи навіть поглянути на напис. — Так, мені знайома ця річ, щоправда, я вже сто років її не бачив. Як цікаво. Де ви її знайшли?

         Тимофій секунду вагався, та зрештою відповів:

         — Записник принесли до бюро знахідок, де я працюю. Я побачив напис, погуглив і знайшов це місце. До речі, тут дуже гарно, я такого навіть не чекав.

         Власник чайної приязно усміхнувся.

         — Дякую. А щодо записника, то він мій.

         — Справді? — Тимофій навіть не зауважив, як від хвилювання нахилився вперед і вчепився пальцями в касу. Новина його приємно потішила: пані Алла подеколи шукала власників загублених цінностей місяцями, а тут так поталанило ще й того самого дня! Однак, строго обсмикнув себе Тимофій, перш ніж радіти, треба було добре все перевірити. Він розкрив блокнот на останній сторінці й вказав на напис внизу. — «В. Ш.» — то ваші ініціали? — дочекавшись від власника чайної скупого кивка головою, Тимофій трохи повагався, а потім набрав повні легені повітря і спитав: — Тоді можете показати свої документи? Будь ласка.

         Чоловік по той бік від каси пирхнув і здивовано вигнув брови.

         — А чи можу я поцікавитися нащо це? Хіба мого слова недостатньо?

         Тимофій одразу випрямив спину. Зі всією серйозністю, на яку тільки був здатен, він прямо поглянув у темні очі господаря чайної і відповів:

         — Моя робота — повертати загублені речі їхнім власникам. Тому я маю пересвідчитися, що ви говорите правду.

         Тимофій дивився на чоловіка навпроти і намагався не зважати на неприємне відчуття, ніби його нутрощі просвічували рентгеном. Через свою неквапну манеру розмови, непримітну зовнішність та повільні, майже ліниві рухи, чолов’яга за касою видавався доброзичливим, поступливим та м’яким, однак чуття підказувало, що враження це оманливе.

         Раптом із вуст співрозмовника зірвався тихий смішок, який той не дуже вдало замаскував кашлем. Тимофій насупився.

         — Я сказав щось смішне?

         — Що ви, ні, звісно ні, щиро перепрошую, я не мав на меті вас образити, — запевнив чоловік, як здалося юнакові, цілком щиро. — Просто ви принесли мені лише старий записник, який не є таким вже цінним, але вимагаєте від мене документ про посвідчення особи, перш ніж віддати його. Якщо відверто, я не чекав, що хтось може настільки серйозно ставитися до своїх обов’язків, навіть якщо це пов’язано з таким дріб’язковим предметом. Ще раз перепрошую за свою недоречну реакцію. Відповідальність — це чудова і насправді рідкісна риса. Зачекайте хвилинку, будь ласка, — попрохав він і скоро зник у підсобці. Поки Тимофій чекав, то знову озирнувся на приміщення чайної: погляд його блукав стінами й картинами, а потім зупинився на низьких конусоподібних лампах та квітчаному орнаменті на стелі, який він не зауважив раніше. Дощ все ще гучно періщив за вікном, та у приглушеному теплому світлі чайної це майже не мало значення. «Квіткова нота» виявилася чудовим комфортним місцем, добре схованим за пошарпаними стінами та непоказною вивіскою, сповненим злагоди й спокою: хоч юнак завжди був більш ніж байдужий до чаю, та замовити собі каву тут без перебільшення було б справжнім гріхом.

         — Ось, будь ласка, — за кілька хвилин власник чайної знову з’явився біля каси і ввічливо протягнув Тимофію id-картку. Хлопчина взяв її, пробіг очима, та кілька разів спантеличено кліпнув. Пташка в клітці весело защебетала. Тимофій прочитав написане ім’я ще раз, а потім розгублено поглянув на незворушного власника чайної, що ввічливо усміхався. 

         — Вас звуть… Примарний Валер’ян Щастиславович?

         — Мм, можна просто Вел, — ствердно кивнув чоловік. Тимофій недовірливо втупився в нього.

         — Такого імені бути не може, — без особливої впевненості відказав хлопчина. Власник чайної поблажливо всміхнувся і замислено відповів:

         — Між «бути не може» і «не може бути» насправді є різниця. Чи багато існує речей в яких ми абсолютно впевнені чи навпаки — точно знаємо, що вони неможливі? Окрім того, що сонце сходить і сідає кожного дня, решта — низка потенційно можливих і неможливих подій, що стають імовірними або нівелюються в залежності від виборів кожної людини у певний проміжок часу…

         — Ну гаразд, — Тимофій відклав картку, та не міг здихатися дивного відчуття, ніби йому намагалися замилити очі. Кілька секунд він просто мовчав, а потім схаменувся і жваво вказав на очевидну невідповідність: — Однак в ініціалах, навіть якщо вони справді ваше ім’я та по-батькові, що між іншим дуже дивно, якщо згадати розповсюджений звичай підписувати речі першими літерами прізвища та імені, стоїть літера «ш», а не «щ».

         Вел незворушно здвигнув плечима.

         — Що для одного дивно, для іншого — звичайно. Чому я маю бути як усі? А що стосується літери, то певно хвостик від часу затерся, — власник чайної по-дружньому всміхнувся кутиком губ і зазначив: — А ви й справді надзвичайно спостережливий, пане?..

         — Без «пана». Просто Тимофій. Тимофій Воронюк, — пробурмотів хлопчина, трішки зніяковівши. Пташка за спиною юнака знову голосно зацвірінькала. Валер’ян по-дружньому всміхнувся і вказав на клітку.

         — Сирін, вочевидь, рада знайомству. Я, між іншим, також. Чи є у вас ще якісь питання?

         Тимофій замислено поглянув на власника чайної. Звісно, повне ім’я той мав незвичайне, але все ж не факт, що несправжнє: хлопчина одразу пригадав однокурсника Августа та знайому Ліану, тож, напевно, в тому не було нічого такого дивного. А щодо підпису, то це справа кожного, чи не так?  Хлопчина трохи повагався і сказав:

         — Та, мабуть, ні. Пробачте, якщо образив — я просто хотів переконатися, що ви справді той, за кого себе вдаєте.

         — Звісно, я розумію, — м’яко запевнив власник чайної. Тимофій із чистим сумлінням посунув шкіряний блокнот до чоловіка за касою.

         — Тоді він ваш.

         Валер’ян спочатку ніяк не зреагував на ці слова, а потім якось сумно всміхнувся та не зробив жодної спроби забрати записник. Тимофію навіть здалося, що чоловік старанно уникав дивитися на нього.

         — Що ж, добре. Тоді на знак вдячності я пригощу вас чаєм і печивом. Що скажете?

         Хлопчина вже збирався закинути наплічник на спину й піти, та почувши пропозицію нового знайомого завагався. Надворі все ще добряче торохкотіла злива і насправді у Тимофія не було бажання виходити з такого теплого затишного місця на холодну, просякнуту сирістю і вологою вулицю, та ще й без парасолі. З одного боку він не хотів зловживати гостинністю власника чайної, проте й відмовитися було б не дуже ввічливо.

         — Ну, якщо це вас не обтяжить, — невпевнено відповів хлопчина. Валер’ян одразу засяяв і люб’язно вказав йому на найближчий столик.

         — Ні в якому разі — я завжди радий компанії. Сідайте, будь ласка. Я зараз повернуся.

         Відчувши легке зніяковіння, Тимофій вмостився на лавці та поклав поряд наплічник та куртку. Хлопчина знову пробіг зацікавленим поглядом по інтер’єру, аж поки не зупинився на пташці в клітці. Сирін енергійно стрибала з однієї жердини на іншу, крутила своєю маленькою червоно-білою голівкою на всі боки та подеколи мелодійно щебетала. Поки Тимофій спостерігав, йому раптом спало на думку, що він вже десь чув таке ім’я, та перш ніж встиг пригадати, з’явився Валер’ян. Неочікувано він подав чай у глиняному горняті ручної роботи без вушка, що мало дуже далекий від класичного розмір, а поряд поклав розписану абстрактними візерунками акуратну глиняну тарілочку з веселим пісочним печивом у формі квіток і зірок. Від піали здіймалася ароматна пара і всі сторонні думки одразу вивітрилися з голови. Тимофій вдихнув кілька разів і замислився: м’ята, лимон, мед і ніби ще якась квітка… Ромашка? Хай що то було, а пахло смачно.

         — Дякую, — щиро відказав хлопчина і зробив обережний ковток.

         Він цього зовсім не чекав, та чай виявився препаскудним на смак — кислим настільки, що одразу схотілося виплюнути язика, з грубими часточками кристалізованого меду, від яких у горлі одразу почало дерти, та в’яжучим присмаком сіна. Заледве проковтнувши жахливу суміш Тимофій одразу схопився за печиво з надією, що воно якось виправить ситуацію, та на його превеликий жах все сталося навпаки. Вже через секунду юнак почав голосно кашляти: замість м’якої солодкої випічки він отримав страшний солений хрускіт та повнісінький рот перцю. Все було настільки жахливо, що тієї миті юнак був би не проти напитися навіть дощу, аби тільки здихатися присмаку того кулінарного жаху. Сам він вчився на кондитера, однак навіть на першому курсі його недолугі десерти були набагато кращими за це.

         — О боже, — вигукнув він, щойно зміг поворухнути язиком. Від жагучого присмаку на очі навернулися сльози: тепер хлопчині було цілком зрозуміло, чому чайна порожнювала. Ніхто б не повернувся сюди знову, хоч раз скуштувавши страшного тутешнього варива та жахливих солодощів. Було навіть дивно, як при пошуку йому не трапилися на очі десятки гнівних відгуків.

         — Чудово прочищає мізки, чи не так? Те що треба похмурого осіннього дня, та й міцний здоровий сон уночі теж гарантує, — відповів Вел незворушно. Тимофій не був упевнений, але в ту мить йому здавалося, ніби власник чайної глузував з нього.

         — Знущаєтеся? Та це можна без перебільшення назвати новою зброєю масового знищення! Пробачте і не ображайтеся, але як майбутній колега мушу вам сказати, що нічого більш огидного я ще ніколи в житті не куштував. Не дивно, що у вас тут нікого нема, — чесно відповів хлопчина, вказавши на пригощання. Валер’ян, однак, навіть бровою не ворухнув і дивився так трохи насмішкувато, ніби його жодним чином не хвилювала ніяка критика, навіть цілком обґрунтована. Тимофій вирішив не чекати, що той скаже на зауваження, тому схопив свої речі й підвівся. Однак попри все відчув себе трохи ніяково за свою грубість і додав: — Вибачте, мені вже час. До побачення.

         Він швидко вдягнувся і хутко пішов до виходу, та перед тим, як штовхнути двері й вийти назустріч осінньому дощовому вечору, Вел раптом гукнув його.

         — Тимофію.

         Хлопчина зупинився в кроці від дверей і невпевнено озирнувся. Власник чайної все ще стояв біля столу в своєму мішкуватому одязі, чимось невловимо схожий на хіпі, й уважно дивився на гостя своїми старими темними очима. Тимофій відчув, що його долоні спітніли, серце чогось почало шалено гупати в грудях мов навіжене, а вуха запалали так, ніби їх теж добряче начистили перцем. Йому раптом сяйнула дурна й цілковито абсурдна думка, що ця чайна — ілюзія, а її господар — якийсь дух, що застряг між світом живих і мертвих, й від нудьги отруює своїм страшним чаєм та випічкою кожного, хто має необережність завітати до його володінь.

         Тимофій у вільний час дивився вдосталь серіалів, тож на брак уяви не скаржився. Однак Валер’ян не поспішав перетворюватися на привида чи зомбі, як і не намагався згодувати гостя своїй пташці. Він ліниво вказав рукою кудись по правий бік від дверей і зауважив:

         — Якщо будете йти під такою сильною зливою з неприкритою головою то можете застудитися. Візьміть парасолю, не соромтесь.

         Тимофій кліпнув і поглянув туди, куди вказував власник чайної. Хлопчина навіть трохи здивувався, коли побачив біля дверей високу химерну підставку і єдину парасолю-тростину з масивною дерев’яною ручкою-гаком, що стояла в ній. Він мимоволі розгубився: стільки разів оглядав приміщення, та навіть не помітив підставки раніше…

         Юнак вагався якусь секунду, та зрештою взяв парасолю. Йому все ще було трохи ніяково за свої слова, хоч вони й були цілком правдиві. Через це Тимофій відчував, що ще трохи — і він геть побуряковіє.

         — Дякую. Я поверну, — стримано відказав хлопчина, хоча тієї миті думав про те, аби чим скоріше вийти на свіже повітря і промити рота. Валер’ян кивнув і усміхнувся, ніби в словах юнака було щось таке, що його неабияк потішило. Тимофій міцно стиснув у пальцях парасолю, після чого повернувся до дверей і, відчинивши їх, пірнув у холодну вуличну темряву, пронизану сирістю і дощем.

3

         «Це було до біса дивно», — майнуло в голові й Тимофій розкрив парасолю. Та була повністю механічною, виготовленою із дерева і її кремовий купол виявився розмальований квітами і птахами. Вона значно більше пасувала би жінці, однак надворі було темно, тож навряд хтось міг би це помітити. Та Тимофію й без того було про що поміркувати.

         Коли хлопчина перейшов через дорогу, то ще раз озирнувся на «Квіткову ноту» і відчув легке збентеження. Йому в голові ніяк не вкладалося те, що він там побачив. Той Валер’ян точно не вмів готувати по-людськи, однак примудрявся тримати таку велику чайну майже в центрі Львова. Яким чином, якщо чай і ласощі в нього були просто огидними? Тимофій похитав головою, ніби бажав щоб дивний насмішкуватий чоловік і його не менш фентезійна чайна просто випали йому з голови. Це ж повний абсурд, хіба ні? Хлопчина відмахнувся від нав’язливої думки — зрештою, яке йому діло до того, як чолов’яга веде свій бізнес? Головне, що записник повернув, а щодо решти… Та всьому ж напевно існувало якесь нормальне логічне пояснення. Або це якийсь новий тренд з тіктоку на смакові знущання, або власник чайної — ексцентричний багатій із містичним псевдонімом, який просто не знає куди витратити шалені статки. Ось так, все просто.

         Цілком задоволений і навіть заспокоєний своїми абсолютно логічними висновками, Тимофій поїхав додому. Діставшись потрібної зупинки хлопчина вийшов і відкрив парасолю. До рідної п’ятиповерхівки лишалося пройти не довше кількох хвилин провулком догори, та після того, як він пішов у напрямку будинку, в нього виникло якесь раптове тривожне відчуття, ніби хтось спостерігав за ним. Тимофій навіть озирнувся про всяк випадок, та не побачив нікого підозрілого. Машини їхали собі дорогою та старанно зрошували порожні тротуари дощовою водою з калюж. Рідкісні перехожі ховалися від негоди в крамницях, під дахом зупинки, чи швиденько перебігали вулицею у пошуках сховку. Тимофій кілька секунд постояв на роздоріжжі, а потім знову попрямував додому, пришвидшивши крок. «Дивина та й годі, — думав він, міцно вчепившись пальцями в руків’я парасолі. — Може в тому чаї чи печиві були якісь наркотичні домішки? Марихуана? Екстазі?»

         Від несподіваної думки Тимофій зупинився і нервово поглянув на п’ятиповерхівку з цятками світла, що височіла попереду. Якщо Яна щось запідозрить, то точно змусить здати аналізи, а потім ще й не випустить із хати, аж допоки батьки не повернуться з-за кордону.

         «Та це ж просто смішно, чого мені хвилюватися? Я б точно зрозумів, якби був під кайфом. Хіба б я не зрозумів? От хто й викликає найбільші підозри, так це Валер’ян. Дивний тип із не менш дивним іменем і стовідсотково неприбутковою чайною», — хлопчина швидко йшов уперед і не звертав уваги ні на що, бо був повністю зосереджений на власних думках. Тимофій минув крамничку з побутовою хімією та зачинену на ремонт кав’ярню, коли раптом десь у суміжному провулку істерично заверещав кіт та пролунав звук битого скла. Тимофій здригнувся від несподіванки й зупинився. Кілька довгих секунд він тільки те й робив, що сторожко вдивлявся в темряву під тихий шурхіт дощу, а потім похитав головою, розсердившись на самого себе, і знову повернув у напрямку домівки.

         Повернув і закляк.

Синопсис