Я стояв на балконі і смалив дешеву цигарку, видихаючи їдкий смердючий дим прямо перед собою. Через причинене вікно, вузька щілина якого не дозволяла куреву розсмоктатися, розчинитися, полишити приміщення, цією смердотою поступово просочувався увесь мій одяг.
Та я продовжував смалити. До кінця, до самісінького фільтра, аж доки пальці не починало обпікати. А, закінчивши, діставав наступну. Благо, нині з’явилися пачки по сорок штук, тож не треба буде за кілька годин відкривати нову.
Сьогодні був особливий день. Іще один, ніби як додатковий. Шанс зробити трохи більше, аніж було відведено цього року. Та чи скористаюсь я ним? Однозначно – ні. Хтось, можливо, намагався би врятуватися. Дехто – закрити усі незавершені справи. Але не я. Можливо, хтось назве це апатичністю. Або ж, інфантильністю. Та для мене це було питанням прийняття невідворотного, не більше й не менше.
Коли уранці я побачив дату «32 грудня» на телефоні, я зрозумів, що помер. Я, звісно, відчував себе точнісінько так само живим, як і вчора. Але чи був я живим учора, позавчора? Чи, може, це передсмертна агонія, довжиною в життя? Чи подарований духом Різдва ще один шанс на незрозуміло що? Я не знав. Я не пам’ятав своєї учорашньої смерті. Я лишень був упевнений у її неминучості сьогодні, й чекав на неї.
Повітряна тривога не змусила мене полишити балкон. Я продовжував стояти й курити. Коли мої пальці клацнули запальничкою, змусивши останню цигарку розгорітися, я побачив, як вогні системи протиповітряної оборони намагаються збити ракету. Але було вже запізно.
Хтось поклав долоню на моє ліве плече. Дивно, бо ж я жив сам-один, і на цей Новий Рік не запрошував гостей. Це була ніхто інша, як Смерть, власною персоною. Я всміхнувся, радіючи, що встиг викурити всю пачку, та перевірити, чи була та долоня кістлявою, а чи ні, не встиг. Пряме балістичне влучання у мій балкон дезінтегрувало моє тіло.
Але не душу.
Ну, це гарно… Але палити на балконі, та ще й під час повітряної тривоги справа така, ризикована
100% =)
Дякую)
Я би сказала, що знаю автора цієї оповідки. Але він не бере участі у цих конкурсах.
А взагалі звучить як передісторія “Ще одного дня у пеклі”.
Чому у мене не працюють смайлики? (смайлик “замислився”)
То, може, цього разу він ризикнув і все ж подав свій твір? 🙂 Що до “ще одного дня у пеклі” – прочитав.. Ваш? 🙂 Так, там теж фігурує ліве плече, цей елемент є досить вгадуваним у маскульті
П.С. Аби не деанонімізувати себе, відповім автору “Ще одного дня у пеклі” на питання “Якби хтось так само вчинив із Вашою роботою, Вам було б приємно?”. Хоч воно й було задано не мені, але: так, мені було би приємно якби назву мого тексту шерили інші люди, збільшуючи кількість читачів цього тексту 🙂 Тим паче, особисто я нічого поганого у ньому не побачив))
То що? Вгадали автора? 🙂
Звісно, ні. Я вже писала, що та людина, про яку я думала, не бере участі у конкурсах “Літавиці”. Просто текст вашого оповідання дуже співпадає з реальними настроями цієї людини.
Прямо якась Новорічна страшилка.
Або замальовка на тему: “Хто прийде, коли скурити підряд 40 цигарок?”
Гарна могла би бути ідея, до речі. Можливо, якесь із наступних містичних оповіданнь буде саме про такий челендж: “викури 40 цигарок поспіль і подивись що буде”. Люблю пов’язувати різні оповідки відсилками одна на одну)
А назавтра не настало 33 грудня?
Обожнюю відкриті фінали, що змушують задавати додаткові питання й роблять кінцівку невизначеною. Такий фінал задумувався і тут. Обсягу не вистачило би, аби пояснити, чи настане завтра 33 грудня, чи ні.. Але воно цілком може настати.. Або ні.. Зараз вже розумію, що аби в тексті одразу було “33 грудня”, це був би гарний натяк на те, що це не перша смерть героя. Але цей натяк потребував би більше німих розмірковувань та внутрішнього діалогу, аніж можна було собі дозволити виходячи з регламентованого обсягу тексту 🙂