Мене не помічають. Чому мене ніхто не помічає?
– Доброго ранку, – бурмочу я до Софії, яка заходить на кухню.
Вона нічого не відповідає, всідається за стіл, сонно кліпаючи очами. Вона так завжди.
– Встало моє сонечко, – щебече до неї Влада.
Влада мама Софії. Але не моя мама. Вона викладає оладки з пательні на тарілку. Вони з рум’яною скоринкою і пахнуть так апетитно, що мій живіт буркотить. Я дістаю з кухонної шафки вівсяні пластівці, насипаю в тарілку й заливаю холодним молоком. Запихаю до рота першу ложку. Вона майже без смаку, в’язка й липка. Шкода, що в мене непереносимість глютену.
Після сніданку нашвидкоруч вмиваюся та чищу зуби. Із дзеркала на мене супиться повністю біла дівчинка: біле волосся, біла шкіра, білі брови та білі вії. Очі теж невиразні, сіро-блакитні. «Бліда міль» – мимовільно зринає в пам’ять обзивалка з начальної школи. Фарбую губи блиском, але вони залишаються блідо-рожевими. Нічого не поробиш, коли ти альбіноска.
В школі на українській мові мене не питають, то й добре, не дуже готувалася. Алгебра теж максимально нудна сьогодні.
На великій перерві самотньо стою біля підвіконня, поки всі розбиваються на компанії. Тільки у мене немає жодної подруги. З третього класу дружили з Катею, поки не перейшли у восьмий, і вона ніби про мене забула. Вона почала цікавитися модою й хлопцями і швидко влилася в компанію дівчат, над якою ми раніше жартували між собою й називали їх Сороки-балаболки.
Перебираю пальцями брелоки на рюкзаку. Можливо, їх зацікавить цей брелок – сірий котик з довгим хвостом. Вони зараз популярні. Я його сама зробила з бісеру.
Повертаюся до дівчат.
– …Ми зайшли до мене додому, і тут Женя попросив мене… – Віка драматично закочує очі.
– Поцілувати? – Катя завмирає з розкритим ротом.
– Списати домашку! – вигукує Віка.
Дівчата вибухають сміхом, а я відступаю в бік. Ні, певно, це не буде їм цікаво. Затискаю брелок-котика між пальців, відчуваючи як шерехуватий бісер приємно поколює.
Наступний урок біологія, який веде Тетяна Олексіївна. У неї каштанове-сиве кучеряве волосся та великі круглі окуляри. Вона так захопливо розповідає, що я б слухала її годинами.
– Які функції виконують неорганічні речовини плазми крові? – задає питання Тетяна Олексіївна до класу.
Поки всі притихають, я піднімаю руку.
– Що, ніхто не знає? – питає вчителька.
Я витягую руку у всю довжину. Хоча я сиджу на першій парті й повинно бути і так добре видно.
– Оце такої, – вчителька качає головою. – Що ж трохи повторимо минулу тему і будемо переходити до наступної.
Я не витримую і без дозволу встаю з місця. Швидко починаю розповідати:
– Неорганічні плазми крові підтримують водно-сольовий баланс…
– Подивіться на плазму крові, – одночасно зі мною каже Тетяна Олексіївна, вказуючи указкою на плакат.
Я замовкаю. Розгублено озираюся. Ніхто на мене не дивиться. Ніби мене не існує.
Щелепа стискається. Це несправедливо. Я складаю підручник, зошит та пенал в рюкзак і виходжу з класу. Обертаюся. Мене все ще всі ігнорують, в тому числі вчителька. Ну нехай однокласники вирішили мене не помічати, я з ними дійсно не знаходжу спільну мову. Але вчителька?! Вона ж завжди мене хвалила, минулого року я навіть їздила на олімпіаду з біології. Хоча… я не пам’ятаю, коли я останній раз відповідала на уроці. Цього року ми нарешті дійшли до вивчення людини. Мені дуже цікаво, я майже весь підручник прочитала, хоча зараз тільки жовтень. Але на уроках мало підіймала руку. Боялася щось не те сказати. А коли й піднімала руку викликали не мене… Навіть не пам’ятаю, коли ж останній раз я сказала у школі хоч слово. Хіба що на перекличках мугикала, що я присутня.
Йду порожніми коридорами, бо залишатися тут немає сенсу. Ніхто не помітить ні моєї присутності, ні моєї відсутності. В горлі з’являється грудка, до очей підступають сльози.
Коли виходжу на вулицю, видихаю. Хоча вже жовтень, ще досить тепло. Сонце приємно пригріває, небо чисте, блакитне, тільки де-інде пухнасті білі хмари.
Мені подобається Луцьк восени. Старовинним будинкам з ліпниною так личать жовті барви дерев. Так гарно – завмираю й фотографую на телефон. Тільки висока блискуча новобудова зайва, ніби її випадково поставили не на тому місці.
Спочатку мені ніяково йти серед білого дня. Здається всі зустрічні люди тільки й думають: «Чому вона не на уроках? Прогулює школу?» Але погляди ковзають повз, не фокусуючись на мені. На мене просто не звертають увагу чи я невидима?
Вузькі вулички виводять мене аж до улюбленого центрального парку. Хоча дорога сюди не дуже близька. Але й додому вертатися не хочеться. Боюся, що мене будуть лаяти за прогул школи. Тато, звісно, пізно з роботи приходить, а Влада, напевно, вдома зараз. Бо вона працює вдома, з комп’ютера. Адміністратором, чи щось таке.
У жовтні парк зовсім інший. Здалеку здається ніби його охопила пожежа. Помаранчево-червоні барви колишуться на вітру як язики полум’я, відриваються й падають вниз як іскри.
Я відсмикую ногу від багряної блискітки. Та це всього лише листок. Листя шурхотить на тротуарних доріжках та всаджується на дерев’яних лавках, як почесний гість.
Я заходжу на округлий міст з ажурними кованими перилами. Стаю по центру, вдивляюся вниз в каламутний канал. Там моє відображення: темне, смутне, воно ледь проглядає між жовтими листками. А що… якщо мене і вдома не побачать? По шкірі повзуть сироти. Я вже давно почуваюся зайвою. Останнім часом ми рідко кудись ходили всі разом. Якось я випадково почула, як Софія скаржилася Владі, що я її обзиваю. Я не обзивала. Принаймні не пам’ятаю такого. Мабуть, після цього Влада стала віддалятися. Спочатку вона ще намагалася проводити зі мною час, щось розповідала, кликала гуляти. Потім усе рідше. Потім майже перестала помічати. Коли я востаннє з нею нормально розмовляла? Не пам’ятаю. Із Софією — тим більше.
Сходжу з містка, йду далі парком. На алеї висять металеві каркаси парасольок, вкриті лампочками. Ввечері тут гарно. Саме тут тато познайомив мене з Владою та Софією. Мені було вісім. Влада виглядала стильною в шоколадній жилетці та довгій білій спідниці.
– Давай знайомитися, – сказала вона і простягнула руку.
Рука в неї була теплою і пахла кавою. З-за її спини виглядала Софія, зовсім маленька, трирічна, вона була в рожевій пишній суконці, з двома бантиками-зірочками. Вони були обоє чорняві, жваві, не схожі на мене. Але я тоді подумала, що як чудово: в мене буде нова мама й сестра.
Зариваю носок туфлі в листя, різко підіймаю. З шурхотом листя розлітається.
Не вийшло.
Сідаю на дерев’яну лавку. Навпроти ряд високих чорних ліхтарів та ятка з напоями. До появи Влади й Софії ми часто тут гуляли з татом. Він купував собі каву, а мені гарячий шоколад. Тоді ми могли довго гуляти без жодної мети. Я розповідала йому про школу й прочитані книги, а він мені про рослини й зірки.
Зараз я його просто не бачу цілими днями. Часто зранку прокидаюся, а він вже пішов на роботу. Лягаю спати, а він ще не прийшов. Навіть коли він вдома ввечері або вихідний, на ньому виснуть Влада та Софія. Софії вісім, вона залюбки залізає йому на коліна та просить почитати казку. Я теж так обожнювала робити, коли мені було вісім. Але зараз мені тринадцять. Було б дивно себе так вести. Тільки як тоді показати, що я хочу побути з ним? Я не знаю. Мабуть, тато теж не знає. Інструкцію не видали.
Уроки вже повинні були закінчитися. Йду додому, ледь перебираючи ногами. Назустріч йдуть жінка в червоному пальто з донькою-першокласницею з великими білими бантами і іграшковим білим котиком. Я усміхаюся дівчинці, але їхні погляди ковзають крізь мене. Трясу головою. Не може ж бути насправді, щоб мене ніхто не бачив. Ні, певно, це не так. І вчителька мене просто проігнорувала. Я давно не відповідала на уроці, може через це вона образилася? Завтра прийду і вибачусь. І все буде, як раніше.
Ось і мій будинок – типова бежева чотириповерхівка з кованими балконами.
Влада працює в залі за комп’ютером, сидячи обличчям до вікна, навіть голови не повертає, коли я проходжу повз. Але вона зайнята. Не вітаюся, тому що не хочу її відволікати.
Коли заходжу в свою кімнату, чую позаду голос Влади:
– Привіт, це ти?
З полегшенням обертаюся і відкриваю рота, але тут помічаю, що Влада досі сидить до мене спиною і тримає в руці телефон:
– Тут треба оновити данні… – продовжує вона в слухавку. Не до мене.
Закриваю двері. На світло-блакитних стінах висить декілька плакатів з аніме та «Гаррі Поттером». Бежеве ліжко застелено покривалом з котиками. Над письмовим столом поличка з книгами, переважно фентезі. На столі стоїть клітка з пацюком Альбусом. Побачивши мене, він одразу схоплюється на задні лапки, тримаючись передніми за прути.
Зітхаю, відкриваючи клітку й простягаю руку до Альбуса.
– Хоч ти мене бачиш… – шепочу до нього.
Він поводить вусиками та уважно дивиться очами намистинками – все розуміє.
Вхідні двері знайомо грюкають. Це не Софія. Вона заходить тихіше. Невже це тато прийшов раніше з роботи? Ще навіть не стемніло за вікном.
Закриваю клітку з Альбусом та виходжу з кімнати.
І справді, це тато. Біля нього крутиться Софія.
– Тату! – вигукую я радісно і кидаюся йому на зустріч. Але мене випереджує Влада.
– Юрчику! – воркоче вона і обіймає його за шию. – Ти так рано!
– Так, – каже тато, потираючи шию, – сьогодні нарешті зміг вирватися раніше. Поставив ультиматум начальнику: або я не буду переробляти, або звільняюся. Поки спрацювало.
Він обертається до Софії, обіймає і її лівою рукою, поки правою продовжує обіймати Владу. Я підходжу до них близько, але мені місця немає.
– Я давно думаю, – продовжує тато, – що це не діло. Я зовсім не бачу своїх дівчат через цю роботу. А що як… давайте зараз в «Промінь» поїдемо? Там в кіно сходимо…
Софія аж верескнула від радості.
– А потім в «Лемонграсі» повечеряємо! – тато вдоволено прицмокнув язиком. – Як хочеться їхнього Том Яму! Гуляти так гуляти!
– Я миттю одягнуся, – каже Влада і біжить в свою кімнату.
Софія теж йде перевдягатися.
– Тато… – кажу я тихо.
Він щось мугикає собі під ніс, чухаючи трохи відрослу щетину. Дивиться в стіну.
– Тато! – вигукую я голосніше.
– А точно… – бурмоче він, – треба записатися перевзути машину.
Він зітхає з полегшенням.
– А я-то думаю, що ж забув…
Він проходить повз мене, рукав піджака ковзає по моєму плечу. Але він навіть не повертає голову в мій бік.
Мені важко дихати. Я простягаю руки вперед, тримаю їх перед очима. Вони здаються ще білішими, ніж зазвичай. Майже прозорими.
Серце в грудях тріскається з глухим бахом і розлітається на друзки.. Я присідаю навпочіпки просто посеред коридору й опускаю лице до колін. Чи я взагалі існую? Розпач підіймається густими гарячими хвилями. З кімнат доносяться веселі голоси та сміх. Як вони могли мене так просто забути? Як тато міг мене забути? Стискаю кулаки, підхоплююся і, натягнувши куртку, вибігаю на вулицю.
Бреду навмання, куди несуть ноги. Вдивляюся в обличчя перехожих, але погляди всіх ковзають повз. Мене не бачать. Це не випадковість, не ігнорування, це насправді так. Вузькими вуличками, крізь вогке вечірнє повітря та важкість на душі, ноги виносять мене до Будинку скульптора Голованя. Більш химерного місця я не бачила. Двоповерховий будинок з балконом із білих стовпчиків, дивним дахом з арками і скульптурами. Схожий одночасно на античні розвалини, середньовічний замок та чийсь чудернацький сон. Я тут не раз бувала, то з мамою, то з татом. А ось сама – ніколи.
Будинок оточений кам’яним забором з скульптурами-горгульями, та дерев’яна калитка привідчинена. Переминаюся з ноги на ногу. Кажуть, що тут досі живе скульптор зі своєю сім’єю і на екскурсії потрібно записуватися заздалегідь. Але зараз тягне в це місце, як магнітом.
Відкриваю калитку і запірную в сад. Тут майже немає квітів, кущів чи дерев – тут панують скульптури. На деяких проріс зелений мох, тому здається, що вони стоять тут не одне століття. Хоча я знаю, що всіх їх створив Микола Головань.
Проходжу між фігурами, заглядаючи в їхні дивні, але знайомі обличчя. І раптом зупиняюся.
Вони мене бачать. І темно-сірий чоловічок в короні, і світло-сіра пара під деревом, і мавпочка, яка стоїть на задніх лапах і усміхається.
Звичайно, це просто камінь. І очі в них кам’яні. Але я відчуваю їхній погляд на собі. Страх трохи лоскоче під ложечкою, та разом з тим і ще щось. Радість?
Нарешті мене хтось побачив.
Мама мене теж завжди бачила. Я на мить згадую її обличчя і відразу хитаю головою. Ні. Не треба. Мені було сім, коли я її втратила. Одного разу вона просто…
Я стискаю губи. Не думати. Я ж обіцяла собі про це не думати.
Коло забору помічаю незвичну поштову скриньку. Вона у формі невисокого стовпа, вся лискучо-чорна, схоже зроблена з чавуна. Якась старовинна.
Торкаюся заокруглення на верхівці. Холодне. Нижче вибитий ріжок, а під ним… Завмираю. «Альбіна Лимар». Моє ім’я. Я кілька секунд дивлюся на нього, кліпаючи очима. Але мені не примарилося. Проводжу пальцем по літерам: вони справжні, вибиті на чавуні. Як таке може бути? На такій давній скриньці? А раптом там щось є для мене?
Спереду скриньки тільки вузька щілина. А ось позаду бачу невеликі дверцята, без замку. Відчиняю. Всередині один-єдиний лист. Дістаю його.
На білому конверті немає ні поштової марки, ні печатки, тільки підписано знову «Альбіні Лимар», а внизу підпис: «Від мами». Перехоплює дихання, на очі навертаються сльози. Неможливо. І хочеться поскоріше відкрити лист і страшно… а може це просто чийсь злий жарт?
Як в тумані повертаюся додому. Лист від мами пече груди. Від мами. Не наважуюся його розкрити. Відкриваю клітку й простягаю руку до Альбуса. Він хутко перебирається по ній і сідає на плече. Квартира тиха й пуста – нікого немає, всі поїхали. Про мене ніхто не згадав.
– Мене немає, – видихаю я розпачливо. – Я просто привид.
Альбус ворушиться на моєму плечі, його вусики лоскочуть вухо. І я чую тихий, але розбірливий голосок, з клацаючими нотками:
– Ти не привид. Я бачу тебе.
Я повільно повертаю голову.
– Альбус? – шепочу я. – Ти вмієш говорити?
Він не розкриває пащі, але я чую його голос:
– Не зовсім.
–Тоді як?.. – дивуюся я.
Альбус підморгує мені одним оком.
– Це ти вмієш слухати.
Присідаю на ліжко і розпечатую лист. Папір всередині трохи пожовклий. Букви кутасті, та старанно виведені чорним чорнилом. Альбус активно ворушить вусиками, принюхуючись до паперу.
Слів всього небагато:
«Моя Альбіна! Я не загинула, але мені потрібна твоя допомога. Якщо хочеш мене врятувати – знайди місце між небом і зорею. Там тобі треба буде пожити деякий час. Я повідомлю що робити далі. Мама».
– Мама, – вголос повторюю я.
Як я відвикла від звучання цього простого слова.
Перечитую лист знову і знову. Але питань більше за відповідей. Невже мама справді жива? Тоді де вона? Чому говорить загадками? І навіщо просить мене жити самій?
На мить уявляю… дозволюю собі уявити, що ось заходить мама в двері, її розпущене біле волосся рівно лежить, сірі очі лагідно дивляться, на губах м’яка усмішка. Звісно, тоді Влада з Софією поїдуть з нашого дому і ми знову заживемо щасливо: мама, тато, я…
Мотаю головою, поки образ родини не розвіюється. Залишається тільки млосна грудка в горлі.
– Між небом… – я йду до ліжка, – і зорею.
Я розвертаюся і йду до дверей. Я стала невидимою, нізвідки з’являється поштова скринька з моїм ім’ям та я чую голос свого пацюка. З огляду на всі події за сьогоднішній день, повернення мами тепер здається не таким неможливим. Та і мені в будь-якому разі нестерпно залишатися тут.
Всі поїхали гуляти, про мене ніхто не згадав. Якщо я піду з дому, звісно, ніхто не помітить.
Я ходжу колами по кімнаті, намагаючись розгадати загадку. Але вона неймовірна. Що може знаходитися між небом і зорею? Стратосфера якась? В мене ж немає ракети, щоб полетіти в космос.
Підскакую на місці, сподіваючись що отримала магічну силу польоту, але відразу ж ступні торкаються підлоги.
– Альбус, що ти думаєш? – питаю я в пацюка.
Він давно зліз з плеча, сказавши, що в нього крутиться голова і вмостися на килимку для миші, згорнувшись калачиком.
– Я думаю, що час лягати спати, – каже він, широко позіхаючи маленькою пащею.
– Ну, я серйозно, – кажу я, – подумай, що може бути між зорею й небом?
Пацюк підкладає крихітну лапку під голову й задумується.
– Зоря… зоря… – бурмоче він. – Пам’ятаю цукерки такі були… «Ранкова зірка»… «Зоряне сяйво»…
– Та причому тут цукерки? – питаю я, але Альбуса вже не спинити.
– А ще ковбаси бачив від фірми «Зоря Дніпра», – пацючок облизується. – Ото запах стояв неймовірний! А сир був, як же він називався, ага «Зоряна»! Того нарешті мені перепав шматочок! А то все скупишся…
– Я не скуплюся, – кажу я. – Тобі такого не можна.
– Та мені все можна, – обурюється Альбус. – Я ж всеїдний…
– Ти гризун, – кажу я, гладячи його по голівці. – І що ти все про їжу. Мені не це потрібно. Це не може бути просто якась назва…
Тут дещо вспливає в голові. Я ж часто проходжу повз.
– Не може ж все бути так просто, – бурмочу я. – Але варто перевірити.
– Ти про що? – питає Альбус.
– Збирайся, – кажу я, – зараз будемо вирушати.
– «Зоря», – читаю я вивіску.
Я стою навпроти магазина канцтоварів – бежевого двоповерхового будинка. Дах у нього трикутний, з маленькими віконцями – отже, є горище.
За спиною в мене рюкзак, в який я поспіхом запхала необхідні речі. На плечі сидить Альбус. В грудях лоскоче холодком страх перед невідомим.
– То це і є зоря? – Альбус принюхується, ворушачи вусиками. – Пахне тільки пилом. Краще б це була ковбасна фабрика…
Підходжу до дерев’яних дверей, тягну ручку. Магазин зачинений. Той не дивно, вже стемніло, над будинком на чорному небі яскраво сяє тонкий серпанок місяця, одна велика зоря та декілька маленьких.
Збоку будинку помічаю тонку пожежну драбину.
– Тримайся міцніше, Альбусе, – кажу я.
– Куди ти зібралася? – питає він, нашорошивши вуха.
– Вище зорі, – кажу я.
Торкаюся долонями шершавих металевих балок і починаю залазити на драбину. Спершу легко, але ось вітер починає дути і драбина злегка похитується, а разом з нею і я. Альбус тут же встромляє мені в шию кігтики.
– Ой! – вигукую я. – Обережно!
– Це ти обережно, – бурмотить Альбус, але прибирає кігтики. – Взагалі-то я не кажан, якщо ти не помітила, крил не маю.
Коли вітер стихає, стискаю губи і продовжую взбиратися нагору. Внизу щось шурхотить. Мимовільно кидаю погляд додолу: це всього лише листя, підхоплене вітром. Дуже дрібне листя. Починає паморочитися в голові.
– Без паніки, – кажу я, хоч у самої гупає в голові, – це всього лише другий поверх.
– Далі другого я б не згодився, – Альбус притискається до мене, його трусить. – Ні за які горішки.
Підтягуюся і забираюся на вузький бетонний виступ перед дверима. Важко відсапуюсь, долоні печуть від шорсткого металу. Вмикаю ліхтарик на телефоні. Двері з вицвілого червоного дерева, замка не видно. Тягну ручку. Є, відчинено. Повільно роблю крок вперед і свічу ліхтариком в темряву.
На горищі навалено всякого мотлоху і все притрушено товстим шаром пилу. Колиска в кутку хитається. Моторошно. Обережно туди підкрадаюся… нічого. Схоже, це просто протяг. Квапливо, з калатаючим серцем обстежую кожен куточок горища. Нікого немає. Видихаю. Відразу навалюється втома. В кутку є ліжко, хоч старе, та цілком придатне. В шафі знаходжу більш-менш нормальну постільну білизну. Я така втомлена, що готова тут же завалитися спати.
– Апчхи! – чхає Альбус. – Не думав, що між зорею та небом може бути стільки пилюки.
– Завтра приберемо, – кажу я. – Будеш мені допомагати?
Альбус тільки фиркає у відповідь.
Повертаюся до дверей. Благо, тут хоч примітивний: металевий з дужкою, але є замок. Ключ клацає несподівано голосно. Дороги назад немає.
Шльоп-шльоп – тупотять чиї-то лапки. Шльоп-шльоп… Гуски? Точно У бабусі по тату були гусі у дворі, коли я приїждала в гості. Шльоп-шльоп – ходили вони попід вікном.
Привідкриваю одне око. Скошена дерев’яна стеля, кругле запилене вікно… Це не моя кімната.
Де я? У бабусі?
Сонно кручу головою, доки вчорашній важкий довгий день не навалюється на мене зі всією невідворотністю.
Можливо, тато згадав за мене? Беру телефон. Напевно, побачу зараз сотні смс та пропущених дзвінків. Я йому, звісно, відразу відповім. Він трохи посварить мене, але більше буде радий мене бачити. Тоді я повернуся додому. Звісно, повернуся.
Я розблоковую телефон. Нічого. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Я нікому не потрібна.
Серце важко гупає. Як я тепер сама буду жити? Хіба я зможу? Та поряд на ліжку спить Альбус, скрутившись калачиком. Я не одна. Не втримуюся й тріпочу його за вушками.
Він широко позіхає.
– Вставай, сонько, – кажу я. – У нас купа роботи.
– Якої ще роботи? – питає він. – Так рано?
– Треба пил протерти, порядок навести, – кажу я. – Ти ж обіцяв.
– По-перше, я нічого не обіцяв, – каже Альбус. – А по-друге спершу треба поснідати.
– Авжеж, – кажу.
Дістаю з рюкзака для себе вівсяний батончик, для Альбуса зерновий корм. Він бере кожне зернятко в лапки, обхоплюючи тонесеньким пальчиками, і задоволено гризе.
Їжі надовго не вистачить. Треба придумати, що далі робити.
А поки наведемо тут лад.
Проходжу вздовж скошених стін горища. Похилена шафа кольору венге тулиться до кухонного гарнітуру з мідною мийкою. Кручу мідний кран. Спочатку кран напружено гарчить, та потім починає плюватися водою, і через пару хвилин тече струмінь доволі чистої води. Неймовірно! Тут явно хтось жив раніше. А значить…
Я обходжу все горище і в кутку помічаю вузькі дерев’яні двері. Розтуляю їх. Так і є. Видихаю з полегшенням. В крихітній кімнатці є туалет і маленька ванна.
Протирати пил не дуже люблю. Згадую, як мама мене заохочувала, оголошуючи кожне завдання місією. Ми прибирали разом і час проходив швидко.
– Альбусе, місія: протерти книжкову поличку від пилу.
Знімаю книжки. Переважно це фентезі: «Хроніки Нарнії», «Хоббіт», «Аліса в Дивокраї»… Колись мама читала мені такі на ніч. Саджаю Альбуса на поличку. Він тримає крихітну ганчірку в лапках і з такою старанністю натирає поличку, що я не можу не усміхатися. Пилу тут справді дуже багато. Відкриваю кругле віконце, щоб ми тут не задихнулися. Якщо хтось тут жив, то це було давно.
«Місія: привести горище до ладу», – даю собі завдання і беруся до роботи.
Протираю шафу, в якій висять жіночі сукні. Протираю кухонну шафку і весь набір посуду з квітковим візерунком. Протираю крісло з дерев’яними різними ручками, яке здається чомусь знайомим. Протираю і зовсім безкорисні речі, які туляться до стін: полущена блакитна прялка зі зламаною педаллю, старий стаціонарний телефон з трубкою на закрученому проводі, патефон з платівками – пробую завести, не працює…
Час від часу даю нове завдання Альбусу і прибирання стає майже веселим.
При сонячному світлі горище має більш привітний вигляд. Разом з Альбусом з пилом закінчуємо до обіду. Тільки в повітрі кружляють неприкаяні пилинки: вони підіймаються знизу догори та переливаються на сонці пурпорно-золотистими кольорами.
Згортаю круглий килимок перед ліжком. Замітаю та мию підлогу. Вже втомилася, але подумки даю собі команду: «Остання місія: вибити килим». Потім беру килим й скидаю його з горища через двері. Він гепається долі, піднявши хмаринку пилу. А як його назад затягну? Надягаю рюкзак, килимок невеликий, має влізти.
– Підеш зі мною на вулицю? – питаю я Альбуса. – Треба килим витряхнути.
– Авжеж, піду, – каже Альбус. – Хоч повітрям подихаю. Але вибивати нічого, хоч вбийте, не буду.
– Та звісно, – кажу я.
Саджаю Альбуса на плече і спускаюся вниз з драбини.
Відпускаю пацюка побігати по ще зеленому острівці трави. Килимок вішаю на гілку дерева, знаходжу на землі підходящу палку і гамселю зі всієї сили. Так вчив колись тато. В нас правда були спеціально натягнутий трос у дворі і колотушка спеціальна. Бам-бам. Як там тато? Бам-бам. Приглушено пурпурний колір перетворюється на яскраво-пурпурний. Бам-бам. Тато так і не згадав про мене? Бам-бам. На килимку проступають узори чудернацьких квітів. Бам-бам. Як тато міг мене не помітити? Бам!
Згинаюся навпіл, відхекуючись. Килимок згортаю в трубочку та кладу в рюкзак. Він, звісно наполовину стирчить, але тримається досить міцно. Альбуса саджаю на плече і піднімаюся на горище.
– А що у нас на обід? – пристає Альбус.
З килимом лізти вгору незручно, він час від часу б’ється об мою голову, але вдень хоча б нестрашно.
– Те що й завжди, – бурмочу я відсапуючись. – Тобі корм.
А мені знову вівсяний батончик. Нічого іншого не захопила з собою.
Розстеляю килимок біля ліжка. Трохи відходжу. Вже майже затишно. Постільна білизна з фіолетовими квітами добре гармоніює з пурпурним килимком. А на тумбочці біля ліжка парує тарілка з супом та маленька тарілочка з горіхами та сиром.
– Що це? – здивовано вигукую я і підходжу ближче.
Альбус тягне носом:
– Щось смачненьке! – вигукує він і злізає з плеча на столик.
– Я ж біля драбини вибивала килим, – розгублено кажу я. – Ніхто не збіг би пробратися повз.
– Не переймайся, – каже Альбус. – Це не отрута точно, я б почув. Мабуть, це магія. Має ж бути від неї хоч якась користь.
Він вже тягнеться до шматочку сиру.
– А лапи мити! – кажу я.
– Помиємо і будемо їсти? – Альбус благально дивиться на мене червоними оченятами-бусинами.
Роздивляюся суп: в ньому апетитно плавають фрикадельки та зелений горошок, йде духмяний запах спецій. Живіт бурчить. Ковтаю слину.
– Добре, – кажу я. – Мабуть, це горище віддячує за прибирання.
Жити на горище виявляється непогано. Наводжу тут лад, читаю книжки з полиці, граюся з Альбусом. Тричі на день на тумбочці якимсь незбагненим чином з’являється гаряча їжа.
Гортаю стрічку Інстаграму. Мені попадаються фотографії однокласниць: веселих, усміхнених, на прогулянках, в когось вдома, обійнявшись… В них тисячі переглядів, сотні вподобайок, десятки коментарів… Я рідко щось викладаю на сторінці. А може варто? Може так мене помітять?
Роблю селфі з Альбусом. Волосся в мене трохи стирчить, та Альбус вийшов милим: смішно розпушив вуса та притиснув вушка, тому наважуюся виставити фото. Через хвилину не витримую і перевіряю. Нуль вподобайок. Ну й нехай, ще часу замало минуло.
Коли виходжу погуляти з Альбусом на плечі, відразу виникає відчуття, ніби хтось за мною слідкує. Обертаюся і бачу чорну поштову скриньку. Вона стоїть невисоким стовпчиком біля будинку, ніби завжди тут була. Але раніше я її не бачила. Придивляюся: знову моє ім’я вибито. Хтось переносить її? Хапаю обабіч скриньку, пробую підняти. Вона чавунна, нереально важка, до того ж схоже приварена до тротуару.
Відкриваю ззаду дверцята і дістаю лист. Розпечатую прямо тут на вулиці.
«Дорога Альбіна. Ти в потрібному місці, в потрібний час. Тепер знайди те, що відкриває будь-які замки. Коли знайдеш – поклади в скриньку. Твоя мама».
– Знову загадка, – бурмочу я. – Мамо, чому не сказати прямо?
– Що за загадка? – питає Альбус.
– Те, що відкриває будь-які замки, – читаю я.
– Якийсь ключ особливий? – роздумує Альбус. – Чи відмичка?..
Небо затягується сірими хмарами, вітер шурхотить пожовклим листям.
– Не знаю… – бурмочу я.
Виходжу на проспект Волі. Тут старовинні будинки з білою ліпниною вдовж дахів та кованими ажурними балконами на перших поверхах приютили сучасні магазини.
По дорозі з шумом проїжджають машини та жовті автобуси. Людей досить багато, всі поспішають кудись. На мене з Альбусом ніхто не звертає уваги. То й добре.
– Кхм, кхм, – чую за спиною покашлювання. – Ти скажеш мені нарешті котра година?
Обертаюся. На постаменті стоїть великий кам’яний сонячний годинник, навколо нього застигли планети різного розміру. Там нікого немає. Хоча… Придивляюся і бачу маленьку бронзову фігурку кликуна. Той нахиляє власний крихітних сонячний годинник під різними кутами і нерозбірливо бурмотить щось.
Обережно сідаю на бортик з червоного граніту поруч з кликуном. Граніт, на диво, теплий, прогрівся на сонці.
– Вам чимось допомогти? – питаю я заклопотаного чоловічка.
– Час втікає крізь пальці, – бурмотить він. – Хіба цьому зарадиш?
– Я можу сказати котра година зараз, – кажу я.
Кликун вдивляється в небо. Воно безпросвітно сіре.
– Я й так знаю: зараз година безнадії, – каже він похмуро. – Але ти скажи. Цифри мене заспокоюють.
– Без п’ятнадцяти дванадцять, – кажу я, поглянувши на телефон.
– Без п’ятнадцяти дванадцять, – повторює кликун і злегка усміхається. – Звучить як пісня. Дякую, добра дитина. Як тебе звати?
– Альбіна.
– А мене Зірко, – він простягує мені крихітну долоню. Я її потискаю одним вказівним пальцем. Потиск холодний та міцний.
– Ти наче з зорі прибула, – каже Зірко. – Люди мене зазвичай не помічають.
– Мене теж, – киваю я. – І я дійсно із «Зорі» он там вона, – усміхаюся і вказую рукою у напрямок магазину канцтоварів.
– Ти щось шукаєш? – питає Зірко.
– Так, мені треба знайти те, що відкриває будь-які замки.
– О, – Зірко підпирає крихітним кулаком голову. – Тоді певно треба звернутися до Ключника. Він в цьому знавець. Йди по проспекту Волі прямо, потім на вулиці Словацького зверни наліво. Знайдеш його біля міської ради.
– Дякую, Зірко! – кажу я.
– Ще побачимось, – каже він, і підіймає палець вгору. – І пам’ятай: Post nubila Phoebus.
– Що?
Промінь сонця пробивається крізь хмари і бронзова фігурка кликуна яскраво виблискує, на його годиннику тінь показує час.
– Після хмар — сонце, – каже він. – Час: без п’яти хвилин надія.
Йду по проспекту Волі.
У вузьких квітниках розквітають рожеві, бордові та білі хризантеми. Невисокі дерева з округлими кронами вбрані в жовто-багряне. У повітрі пахне кавою з найближчої кав’ярні. Тепло. Розстібаю застібку куртки.
За великим скляним театром звертаю наліво. Ця вулиця менш жвава. Подекуди на стінах будинків висять ліхтарі, а деякі білі стіні розфарбовані недбалими розчерками графітті.
За пам’ятником святому Миколаю бачу триповерхову жовту будівлю з червоним дахом – Міську раду.
Вдалині з замку Любарта мелодійно сурмить труба, граючи гімн Волині. Значить, вже дванадцята година.
Маленького бронзового кликуна знаходжу біля сходів на високому кам’яному бордюрі. Крихітним клаптиком з червоного оксамиту він натирає ключ, той блищить золотом на сонці.
– Ви пане Ключник? – питаю кликуна. Він мовчить, але підіймає голову до мене. – Мені порадив вас пан Зірко. Сказав ви знаєте де те, що відкриває будь-які замки.
Він ховає клаптик в кишеню, стає рівно, торжествено тримаючи в руках блискучий ключ, який з нього ростом.
– Я знаю всі замки, – впевнено каже він. – Навіть від серця. Але є двері, які не варто відкривати. Ти впевнена, що це тобі потрібно?
– Так, звісно! – вигукую я. – Я маю врятувати маму!
Кликун нахиляє голову вбік.
– Остання брама відчиняється лише в один бік.
– Вона не померла, – кажу я. – Прошу, допоможіть.
– Ну що ж… – кликун уважно дивиться на мене бронзовими очами. – Гаразд.
Кликун підіймає ключ вгору. Я тягнусь до нього, але не можу дістати.
– Кожен ключ має унікальну форму, щоб підійти лише до однієї двері. Але є той, що немає форми. І він підходить до кожної двері. Проте знайти його непросто, – Ключник різко зпригує з високого бордюру. – Слідуй за мною.
– То коли вже обід? – питає Альбус.
Ми разом з Зірко причаїлися за кущом в парку.
– Тихо! – кажу я і переходжу на шепіт: – коли знайдемо те, що відкриває будь-які замки.
– Тобто ніколи? – сумно питає Альбус, похнюпивши голову.
– Тобто скоро, – каже Ключник, – якщо будете вести себе тихо.
Прикладаю палець до вуст, розвернувшись до Альбуса. Той затихає, невдоволено скрививши мордочку.
Ми спостерігаємо за великою зеленою черепахою. Вона куняє на своєму гнізді вже більше години. Але Ключник запевнив, що рано чи пізно їй треба буде відійти. Правда, я так і не зрозуміла до чого тут черепаха.
Черепаха повільно підіймається на лапи і відходить, погойдуючи зеленим панцирем з чорним візерунком. Ключник вижидає поки вона остаточно не зникає в сусідніх кущах. І тоді дає нам знак виходити.
– Швидше огорожуємо гніздо! – каже Ключник, киваючи на металеві прутики, що ми назбирали дорогою сюди. – Поки черепаха не повернулася.
Ага, «огорожуємо». Для Альбуса вони надто важкі, для Ключника теж, хоч він і старається, але росту йому для цього діла не вистачає. Тож я сама вбиваю криві металеві прутики, здираючи шкіру на долонях. Піт виступає на чолі, я витираюся, нова думка зринає на поверхню:
– Стоп, черепахи ж не насиджують яйця, – кажу я. – Вони просто кладуть їх і йдуть геть…
– Давай швидше! – вигукує Ключник. – Вона зараз повернеться…
– Я ж кажу, що черепахи не повертаються… – сперечаюся я.
Кущ шарудить. Звідки показується зелена зморшкувата морда. Я тягнуся за передостаннім прутиком, всаджую його з розмаху в землю. Долоні печуть. Черепаха наближається, на диво, жваво. Беру останній прутик, в нього гострі чотирикутні края, ріжуть долоні. Черепаха майже підійшла. Кривлюся і всаджую прутик в землю.
Відступаю. Черепаха біля гнізда. Але тепер до нього не підступитися. Білі яйца із зеленими точками зі всіх сторін оточили металеві прути. Черепаха намагається їх розсунути лапами. Прутики шатаються, та не піддаються. Вона підкопує їх, та вони занадто глибоко в землі.
Черепаха обертається, дивиться на мене. В її каламутних очах я вбачаю сльози. Вона відкриває рота. Жоден звук не виривається, а мені ця тиша звучить гучніше за пронизливий крик. Вона у відчаї. В мене стискається серце і я роблю крок вперед.
За ногу мене хтось тримає. Ключник схопився за низ штанини. Він хитає головою. Я залишаюся стояти.
Черепаха розвертається і йде геть.
– Тепер вона точно їх покине, – кажу я. На очі навертаються сльози. – Навіщо це?
– Терпіння – це перший ключ, – каже Ключник. – Зараз треба почекати.
– Вона не вернеться… – промовляю я тихо і сумно.
– Це мати, – каже Ключник. – Тільки вона здатна знайти те, що відкриває будь-які замки. Любов – це другий ключ.
Я з Альбусом на плечі відходжу далі. Знаходжу пеньок і присідаю на нього. Відвертаюся від огороджених яєць.
– Не подобається мені ця затія, – каже Альбус.
– Мені теж, – відгукуюся я.
– Вже обід минув, – продовжує Альбус. – А ми не їли. І ще й досі чекати. Так і вечеря скоро буде.
– А ти тільки про їжу думаєш, – бурмочу я, але мимовільно усміхаюся.
Шурх-шурх. З-за куща вилазить черепаха.
– Вона повернулася! – вигукую я і підходжу ближче.
Черепаха несе в пащі гілочку з рожевою квіткою і зеленим листям. Не доходячи до металевої огорожі, вона кидає гілочку вперед. Гілочка торкається огорожі. Тут же спалахує сяйво. Бум! Прутики розвіюються димом. Гніздо тепер вільне.
– Скоріше, бери! – гукає Ключник.
Я підіймаю із землі гілочку. Вона неушкоджена, але тепла.
Черепаха залазить на яйца, влягається зручніше та позіхає.
– Розрив-трава, – захоплено каже Ключник, – або ключ-трава. Вона відкриває будь-які замки.
– Ну нарешті, – каже Альбус. – Вечеря-таки буде.