— Слухай, слухай і прислухайся. Слова цього переказу можуть сказати більше, ніж ти уявляєш. Більше, ніж хочеш почути. На багатьох із них маска брехні, вуаль недомовленості. А деякі є правдою, чистішою за кришталеву воду гірських джерел.
Ти можеш повірити в неї. Можеш прийняти за брехню. Маєш право посміятися з банальності тла або жахнутися моторошних подробиць. Але пам’ятай, що забути її вже не зможеш. Ніколи. Ані до кінця життя, ані після. Не боїшся? Ні? Ну от і добре. Тоді всідайся зручніше та слухай.
Аліса поспішала, тисла на газ. Вона запізнювалася. Не усвідомлюючи, наскільки сильно не встигне нікуди, куди мала намір потрапити. Мчала, майже не гальмуючи на різких поворотах вузької дороги. Не зауважувала хрипу радіохвиль, що помережав мелодію знайомої пісні про кохання. Аліса нервово поглянула на годинник, нервово пристукнула тонкими пальцями по керму й запалила цигарку. Дим звився срібними візерунками, що швидко танули в повітрі.
Попереду вигулькнула панорама великого міста з розсипом високих будівель і широкою стрічкою Дніпра за ними. Жовті ліхтарі де-не-де малювали плями на тремтливій воді. Задивилась дівчина на красу попереду. Та певно не варто було задивлятися так далеко, коли мчиш слизькими вуличками. Вниз праворуч, вниз ліворуч, ще вниз і знов ліворуч.
Дерева затулили огляд на місто. Цигарка зотліла й припекла пальці. Аліса зойкнула й впустила недопалок під ноги. Вилаялась, дивлячись вниз, і загасила жаринки підошвою.
Замовкла пісня, впускаючи в салон звуки швидкої їзди та стукотіння великих крапель по склу. Аліса не чула й не бачила нічого, поглинена власними думками та переживаннями. Схаменулася лише тоді, коли за наступним різким поворотом світло фар вихопило із сірої імли чорний силует. Занадто близько, занадто швидко.
Очі розширилися, пальці до болю вчепилися в кермо, завищали гальма. Напруження пронизало тіло незгірше за удар блискавиці. Світ уповільнився, розтягуючи миті у довгі стрічки останніх секунд до. До того, що має статися та не статися не може.
Величезний чорний пес, такий худий та облізлий, мов старе випатране багато десятиліть тому опудало. Він немов вийшов із фільмів жахів прямісінько на дорогу. Довгі скоцюрблені лапи, здавалося, колись вже було переламано в декількох місцях і зрослись вони абияк. Живіт майже прилип до хребта, а ребра проступали глибоким рельєфом на облізлому лисому боці. Пес дивився прямісінько в очі нажаханій Алісі білими сліпими очима. Та все єство дівчини волало, що він бачить. Бачить краще за будь-кого, дивиться глибоко в нутро, в самісіньку душу.
«Дідько» — тільки й встигла подумати Аліса одне більш-менш цензурне слово й різко крутнула руль ліворуч. Псина вишкірилась, немов посміхаючись. З пожовклих ікл до самого асфальту тягнулась в’язка цівка слини, поблискуючи у світлі фар. Аліса закричала та замружилася. А далі все сталось дуже стрімко.
Машину понесло боком вниз, гниле листя летіло вусібіч. Передні колеса вчепились за каміння й перемішаний з гіллям вологий ґрунт на узбіччі. Нога підлетіла й з усією силою впала на газ. Машина на мить запротестувала. Й рвонула вперед.
Останнє, що побачила Аліса перед ударом, як стрімко наближається іржавий старий паркан, оповитий засохлим плющем. Як виростає височезний товстий стовбур старого дуба. Скрегіт металу об метал. Спалах болю. Пітьма.
Задубілі пальці ледь ворушилися, ноги заніміли, скроня пульсувала болем. Язик прилип до піднебіння, пересохлий рот було сповнено ароматом металу. Скроню й щоку стягувала липка цівка крові. Аліса поворухнулася й скривилася від болю. Голова йшла обертом й гула. Тіло скніло.
Аліса розплющила очі й не змогла побачити різниці. Не змогла розгледіти геть нічого. Навкруги панувала непроглядна темрява й дивна для великого міста тиша. Лиш далеко попереду тьмяним жовтуватим сяйвом світився вогник. Можливо ліхтар, можливо чиєсь вікно. Чи й те їй лише ввижалось, мов марення посеред пустелі. Аліса надавила на очі, потерла обличчя, перед очима танцювали цятки. До горла підступила нудота.
З-поза хмар проглянув місяць, розганяючи темряву блідим срібним сяйвом й Аліса змогла розгледіти силуети дерев. Землею стелився густий туман, мов примарна істота, що нишпорила долі, шукаючи поживи. Жодного подуву вітру, жодного звуку, окрім шаленого калатання серця у грудях й шуму крові у вухах.
Ремені міцно тримали. Та все ж таки Аліса звільнилася з їхньої хватки й поглянула на мобільний. Зв’язку не було. Добре хоч заряд майже повний. Сунула телефон в кишеню.
Машина геть відмовлялася рушити з місця. Не бажала проявити хоч якісь ознаки життя, як й усе довкола. Стояла мертвим шматком металу. Аліса застрягла тут. А от де саме тут, вона й гадки не мала. Ані звуку машин, ані вогнів висоток. Тиша тисла незгірше за гуркіт децибелів. Лише глупа ніч розтікалась довкола, ховаючи будь-які ознаки життя.
Аліса включила налобний ліхтарик, затисла в руці газовий балончик і глибоко вдихнула, аби трохи притлумити тремтіння та нудоту. Відчинила дверцята й зробила невпевнений крок. Під ногами чавкала та хлюпала багнюка. Кроки давались важко. Та світло ліхтарика врешті-решт вихопило з пітьми попереду стежину, вимощену старим склизьким камінням. Голі дерева та сухі кущі обросли довкола, утворюючи подобу коридору.
Криве, скоцюрблене гілля вимальовувало моторошні силуети. Та Алісу давно не лякали думки про жахливих монстрів у пітьмі чи бабайок. Давно уява її не малювала страшні образи й моторошних створінь у темряві. Або ж перевертнів чи відьом, що ними лякала в дитинстві бабуся. Алісу лякали живі й достоту реальні істоти, що могли трапитися в цій глушині. Вона чула, що в закинутих людьми районах міста бродять бездомні скажені пси, ба навіть лиси трапляються. А скільки прогнилих, як оте осіннє листя, особистостей можуть блукати тут у пошуках легкої наживи. От доволі реальних маніяків вона по-справжньому, до дрижаків боялася.
Нерішучими повільними кроками Аліса попленталась вперед. Вона сподівалася, що поруч є тепла домівка зі світлом і бажано вайфай. Вслухалася у тишу, але чула лише хлюпання й чавкання багнюки попід ногами.
У далечині з’явилися ледь видимі обриси старої хати, немов вона виникла тільки от зараз. Постала із самої промоклої землі спеціально для непроханої, але, можливо, очікуваної гості. Крок за кроком. Ближче. Та з наближенням, з кожним кроком тривога лише загострювалася. Чуття волало про небезпеку. Та про що ще може волати чуття молодої жінки, що опинилася самотою вночі посеред богом забутого місця?
Такої занедбаної й обшарпаної хати Аліса ніколи не бачила. Будиночок мав такий вигляд, наче там багато років не було жодної живої людини. Та бліде жовтувате світло, що маяком, мандрівним вогником манило крізь пітьму, натякало на те, що в домі має хтось бути. І Аліса намагалася себе запевнити, що цей хтось буде більш приязним, ніж ніч на самоті бозна-де. Запевняла себе у цьому, ступаючи слизькою стежкою. Намагалася повірити у правильність свого рішення, відганяла настирливі сумніви, що росли із кожним кроком, чіплялись за легені колючими страхами.
Краєчком свідомості пробігла думка, що все-таки більш розумним вибором буде повернення назад до машини. Закритися всередині, дочекатися ранку. А там легше буде знайти дорогу. Попри холод, що неодмінно пробереться в салон, за зачиненими дверцятами буде більш спокійно, ніж тут. Ніж там, у дико неприязній хатині попереду.
Йти до того моторошного будинку Алісі зовсім не хотілося. Не бажала вона ставати частиною одного зі страшних сюжетів про ніч, дощ, розбиту машину й старий химерний будинок. Не бажала потрапити на шпальти кримінальних хронік. Боялась стати некрологом в газеті, яку читають люди в тому віці, коли вже час подумати й над власним некрологом, над висновком свого життя.
Тож, недовго поміркувавши, бо міркувати не було ані часу, ані сил, вона розвернулась назад, намірюючись повернутись до машини й перечекати там. Аліса озирнулась, довкола була така непроникна темрява, що годі й знайти зворотний шлях. Вона розгублено заклякла. Аліса наче пам’ятала, звідки прийшла. Та тепер не була в тому впевнена. Кущі позаду суцільною стіною заступили шлях. А вона точно не пролазила крізь кущі. Та стежка вела туди, у хащі, яких, як Аліса могла заприсягтися, ще кілька хвилин тому не було.
Вона заблукала, не розуміючи, як це могло статися. Вдих-видих. Можливо вона залишила по собі сліди. Варто дійти до початку стежки й роздивитися. Аліса зробила три невпевнені кроки по слизькому камінню й заклякла. Недалеко попереду, за переплутаним голим гіллям чагарнику вона почула шелестіння й тихе гарчання. Позадкувала.
Пес. Це точно був той скажений диявольський пес. Певно прийшов на запах її крові, що червоним застиглим потічком стягувала праву скроню. Вибору не було. Точніше був, але не такий вже й великий. Попертися у бік тварюки, що точно закінчиться вельми кепсько, або дістатись моторошного будинку в надії на порятунок. Аліса вибрала дім. Крутнулась і, пришвидшивши кроки, посунула до будинку.
Гучне «к’яв!» змусило здригнутись й закрити голову руками. Світло ліхтарика впало на землю. У калюжі Аліса побачила своє закривавлене, перекошене від страху обличчя. Прямісінько над маківкою промчав сич, зблиснувши у темряві пронизливо жовтими очиськами, підчепив кігтями пасмо волосся й різко смикнув. Вітер від крил вдарив холодним ляпасом. Аліса зойкнула й вилаялась, намагаючись не впустити газовий балончик.
— Я тобі не миша, дурна ти птаха, — роздратовано загарчала Аліса, дивлячись, як сич віддаляється.
Він полетів в сторону будинку. Аліса направила туди промінь світла. Сич сидів на димоході непорушно, закляк, наче та горгулія.
Та от під стріхою дівчина помітила рух. Десятки ластівок полохливо тріпотіли крилами, то ховаючись у наліплених під дахом гніздах, то вилітаючи назовні.
Аліса опустила промінь ліхтаря додолу. Певно світло могло їх налякати. Або сич. Та чи не повинні ластівки спати вночі? І взагалі вони б вже мали полетіти в теплі краї. Та не встигла Аліса це обдумати, як ліворуч лунко озвалась зозуля.
— Ку-ку, ку-ку.
«Тут що, пташник якийсь?» — знервовано подумала Аліса.
— Зозуля, зозуля, скільки мені залишилося жити? — не знаючи чому це промовила, запитала Аліса.
Зозуля закувала. Дівчина завмерла, нарахувала сорок. Не мало, та й не багато. Якщо врахувати, що їй от тільки виповнилося двадцять пʼять.
«Ну що ж. Значить можна йти».
Крок. «Ку-ку»
Аліса завмерла. Тиша порушувалась тільки нечастими полохливими змахами крил ластівок і гупанням її серця.
Крок. «Ку-ку». Знов тиша.
Крок, крок, крок.
«Ку-ку, ку-ку, ку-ку»
Алісу пробрало морозом попід шкірою. З кожним кроком, який вона ступала у бік будинку, зозуля кувала.
«Що за чортівня тут коїться?» — Аліса тремтіла. Не від холоду, від страху та напруження, що зробили тіло неповоротким і повільним.
Опинившись перед дверима дівчина нарахувала сорок. Рівно сорок кроків і зозуля замовкла. Намагаючись відігнати погане передчуття, відкинути перестороги інтуїції та забобони, Аліса підняла тремтливу руку й, зібравшись на силі, хотіла було постукати. Аж раптом з-попід стріхи полохливою чорною зграєю випурхнули ластівки. Всі, як одна, накинулись на неї. Забили крила. Чорний вир і писк. Звуки налетіли й оглушили.
У гомоні й цвірінчанні Алісі здалось, що вона чує слова: «Бережись, бережись. Тікай, тікай. Біжи, біжи».
Аліса лише відмахувалася, прикриваючи однією рукою обличчя. А ластівки все кричали та кричали. Кидались на неї. Аліса ледь не плакала від навали звуків, від жаху, що наростав штормовою хвилею, намагаючись знищити її вщент. Вона закричала. Й почула луну.
Сич теж крикнув, спурхнув з даху й пронісся над зграєю. Крила свистіли, розтинаючи повітря. Кігті його дряпали ластівок, виривали пір’я. На Алісу полетів чорний пух. Найсміливіші продовжували атакувати Алісу. Та зрештою ластівки кинулися вусібіч, усі вони сховалися в гніздах. Тріпотіння й писк вщухли. Знов запала лунка тиша. Аліса випросталася. Тремтячими пальцями поправила ліхтарик, глибоко вдихнула й роззирнулася. Ластівки зникли, а над дверима, поблискуючи жовтими очиськами, сидів сич.
— Не певна, що маю тобі подякувати, — прошепотіла Аліса, змахуючи з плеча пір’їнку. Сич не ворухнувся.
Вона набралась рішучості й постукала. Девʼять стуків, девʼять ударів серця. Скрегіт гілля й пронизливий вітер, що раптом промчав над землею. А в домі тиша. Аліса легенько штовхнула двері. Вони були не зачинені. Ступила непевний крок за поріг.
— Є хто вдома? — ледь не пошепки вимовила Аліса, мандруючи променем ліхтарика зі сторони в сторону.
Двері за спиною моторошно заскрипіли й самі собою гучно захряснулися. Алісу мов батогом вдарило по спині від того різкого звуку.
«Протяг, — заспокоюючи себе, подумала дівчина. — Звичайний протяг».
Всередині будинок виявився теплим і доволі затишним. Його освітлювали з десяток воскових свічок, що обʼємними потоками сповзали по темних металевих свічниках. Пахло травами й димом, що тонкою цівкою просочувався в кімнату з-за топкової заслінки. Дивно, адже ззовні дівчина не помітила диму. Просто не помітила, от і по всьому.
Стіни побілені й трохи пожовклі, розмальовані візерунками так, наче їх оздоблювала дитина. Поруч із квітами та пташками Аліса побачила відбитки маленьких долоньок, що їх де-не-де перетворили на фантастичних казкових створінь. У покутті, прикриті чорним рядном, стояли ікони. Так вирішила Аліса, бо самих ікон було не розгледіти. В дальньому кутку хати, завішана сірою цупкою тканиною, ледь похитувалася люлька.
«Невже тут хтось живе? Ще й з малою дитиною?»
Інших дитячих речей Аліса не помітила.
Біля стіни ліворуч стояло невелике старе ліжко дбайливо застелене вишитими покривалами. В узголовʼї його гіркою височили подушки різних розмірів, прикриті лляною білою тканиною. Посередині кімнати був дерев’яний стіл прикрашений вʼязаними червоними серветками. Обабіч столу двійко старих деревʼяних стільців з мʼякими подушками. На стіні біля пічки розвішано кухонне закопчене начиння.
Прямо перед Алісою було два проходи. У льох чи ще кімнати, завішані тонкими білими фіранками. Ще крок і половиці заскиглили, мов сигналізація. За мить за вузьким проходом ліворуч, почувся дзенькіт, шерхіт і кроки.
Аліса вклякла на місці й міцніше стисла в руці газовий балон. Кроки неквапні й впевнені звучали дедалі голосніше. Хтось наближався. Фіранка відсунулася та у світлі ліхтаря, що вихопило бліде обличчя, Аліса побачила її.
Жінка років під шістдесят застигла, дивлячись на неї прискіпливим поглядом темних очей. За пеленою років проглядалась була врода рівних та чітких рис обличчя. Та в око впадав довгий рожевий шрам від лівої скроні до самого підборіддя. Вдягнена жінка була в просту лляну сукню, підперезану вишитим фартухом. Срібне волосся з білими пасмами заплетено в товсту тугу косу. Аліса опустила очі, соромлячись так прискіпливо розглядати незнайомку. Прикрила долонею ліхтарик.
— Вітаю, — усміхнулась жінка, хоч погляд її залишився темним і холодним.
— Вибачте, — Аліса сховала в кишеню балончик й загасила ліхтарик. — Я… Машина зламалась і звʼязку немає. Я загубилась.
— Тепер ти знайшлась, — ще ширше усміхнулась жінка вимученою усмішкою, від чого обличчя вкрили візерунки глибоких зморшок. — Мене звати Олена.
— Так, вибачте, — Аліса почувалася винуватою й розгубленою. — Аліса. Дуже приємно.
Жінка ледь помітно кивнула, пройшла до печі й почала переставляти горщики.
— І що ж привело тебе до мого будинку, Алісо?
— Машина. І пес. Там на дорозі був величезний пес, я різко загальмувала. Машину понесло. Здається, я пошкодила ваш паркан. Вибачте. Але я все відшкодую.
— Неодмінно. Обов’язково відшкодуєш, — жінка усміхалась, проте від тієї усмішки в Аліси лише наростала тривога.
— Вибачте, — Аліса не розуміла, чому постійно просила вибачення. — Чи можу я від вас подзвонити? Може у вас є вайфай…
Ще не договоривши, Аліса усвідомила, наскільки недолугими й недоречними були її запитання. Який ще вайфай у халупі, що топиться пічкою й освітлюється свічками? От дурепа.
— Нема в мене зв’язку зі світом, — наче пишаючись цим, проворкотала Олена. — Та є травʼяний чай і свіжі пиріжки з яблуками.
— Дякую, але мені треба додому. Мене чекають. Я поспішаю. Скажіть, де я опинилася? Як можу вийти до дороги чи іншого будинку?
— Ти не вийдеш, — ці слова прозвучали різко й лиховісно. Та жінка знову усміхнулась. — Бачиш? Світла немає. Ні ліхтарі, ані місяць не світять. Довкола пітьма, глупа ніч. А дім мій далеко від дороги й сусідів я не маю.
Жінка відвернулась і дістала з полиці два глиняних горнятка.
— Залишайся на ніч. В таку погоду та вночі не варто ходити цими землями, — наче на підтвердження її слів за вікном сяйнула блискавиця, гулом прокотився грім й великі краплі застукотіли дахом.
— Погода геть не для прогулянки. Але гроза не найстрашніше в цих краях. Трапляються тут небезпеки набагато більші, ніж негода. Дикі тварини та, подейкують, неупокоєні душі.
— Та які ж дикі тварини у місті? — намагаючись заперечити те, що і її саму найбільше турбувало, спитала Аліса.
— А чорний пес тобі диким та небезпечним не видався?
— Я не казала, що пес був чорним…