Не дівчина не чародія

1. Ліка та Сірий

– Візьмеш четверту роботу?

Ліка вже мала три роботи. Вранці вона сиділа у «Письмовій Вітальні Скелегона Ярріда» – там вона писала для перехожих листи, скарги, розписки, заповіти. А опівдні йшла до друкарської майстерні, де перевіряла, змащувала, пестила станки, чистила металеві літери та змішувала порошки для чорнил. І, нарешті, переходила до «Вечірньої Аптеки Лунарідів» – Ліка там продавала людям всілякі ліки, віскі від майстрів, найміцніше пиво та корисні трави до їжі. 

– Звісно… напевно… я би хотіла… узяти… – обличчя Ліки стало якимось сумним. – Але де ж узяти час?

– Так, звісно, – кивнула Юльга Лунарід і вказала на їхній величний годинник. – До речі! Твій день уже закінчився, – зробила виразну паузу і додала. – Однак! Усе ж таки подумай про четверту роботу. Умови там прості: батько купив вісімдесят корів – треба приходити раз на чотири дні та перевіряти, здорові вони або ні… То знаменита «милрідівська» порода – їх не треба доїти, бо молоко само тече, куди треба.  

– Дякую! – сказала Ліка та пішла.

Вечірня вулиця Старих Хронік зустріла дівчину прохолодним повітрям. Хоч ніяким прохолодним воно і не було, бо стояло літо, місяць Островів.

Але їй завжди було холодно, ніби вона кудись віддавала усе своє тепло, або його хтось просто забирав. І зараз куртка, зроблена з теплої гарної тканини, ніяк не захищала дівоче тіло – лише відокремлювала Ліку від світу повного незробленої роботи та незароблених грошей.

Утім, місто Торбад відпочивало. І рідкі розслаблені перехожі були виблисками іншого, веселішого, життя.

Розслаблено стояли і старовинні будинки, невидимі мізки котрих ховались під гожими шоломами металевих куполів.

А Ліка поспішала. Вона завжди ходило швидко. 

Повернула на вулицю Троянд і вирушила на схід міста. Там, серед старих фермерських будинків, садів і дощатих ангарів стояли три шестиповерхові будинки, статні, створені з темно-червоної цегли. В одному з них на Ліку чекав Сірий.

Все як завжди.

І день пройшов як завжди. І тиждень.

Ступаючи блідою цеглою дороги, Ліка, як завжди, вела в голові розрахунки.

За працю на своїх трьох роботах раніше вона отримувала чотири торбадські дублони на тиждень, або шістнадцять – на місяць. Чверть від цього Ліка віддавала ґазді-господині квартири за оренду, чверть ішла на файні дерев’яні рами для картин Сірого, чверть – на олійні фарби для Сірого, ще чверть – на його полотна для живопису, їхню їжу, одяг, кравецькі штуки та поїздки до рідного погосту.  

Думаючи про це, Ліка минула двох зламаних «ламассу» на вході, стародавні статуї левів із головами рогатих чоловіків, та й увійшла нарешті до будівлі.

Вона тягла своє тіло на п’ятий поверх.

Сто чотири чавунні сходинки.

«Чав-чав-чав-чав-чав» 

Він уже чув її – передчував наближення Ліки.

– Ти так рано пішла – я ще спав… – із посмішкою казав Сірий та поцілував її холодні губи. 

– Атож. 

– А я сьогодні літав… Не зараз… звісно… вночі…

То були не ті слова, що вона хотіла би почути, повертаючись, після трьох робіт.

Зовсім не ті.

Максимально не ті.

– А вдень? – вона намагалася жартувати.

– Ні, тільки коли ти поруч, – однак, він був занадто серйозним.

– Добре, – погодилась Ліка. – Не йди далеко від дому.

– Чому? – розгублено посміхнувся Сірий.

– Ти бачив свої чоботи? А штани? У нас нема грошей на нові.

– Ну-у-у…

– Ми можемо не брати найдорожчі рами, – тихо поетично промовила вона. 

– Мій учитель казав: королівським картинам потрібні королівські рами. 

– Нехай тоді він купить тобі найкращі, – промяукала Ліка.

– Він давно помер.

Дівчина не відповіла.

Вона мовчки їла, вечеряла.

Сірий, як завжди, купив те, що готував для місцевих прямо під небом прибиральник Яск на вогнищі: кукурудзяний хліб, котлети з м’яса старих корів та й варений часник.

– Ми, мабуть, повинні переїхати, – насолоджуючись найдешевшим сімозерським віном, почала Ліка. – До маленької… тобто «меншої»… квартирки…

– Ми-и—и… – розгубився Сірий.

– Друкарський станок сьогодні зламався, – відповіла дівчина.

Після цих слів вони тільки мовчали.  А потім треба було спати.

Якось раптово наступив той момент – вони лежали обійнявшись, оголені.

Тіло дівчини було зимово холодним, а його тіло дихало хвилями неприроднього жару.

Як і завжди.

Біля неї Сірий відчував особливу силу.

Він хотів би знову літати, плисти серед картин, насолоджуючись легкістю.

Проте нічого не вийшло. Погані думки заважали справжній свободі тіла.

Сірий думав про своє життя – недомовлене, неповне, залишене без покупців і компліментів.

Намагався зрозуміти «Себе». А воно, життя, вислизало від нього.

Навіть минуле. Іноді спогади про батьків і дитинство здавалися несправжніми – ніби то було дещо вигадане, вислизне та недосяжне.

Сірий дивився на вікно – гадав, що скоро, мабуть, побачить той вид на ріку Єлейсіс і південні степи востаннє.

А тепер, не помітив, як заснув.

2. Геній цієї справи

Пропустив момент, коли Ліка пішла з дому. Звісно ж, він тоді ще спав. 

А на неї, як і завжди, чекало забагато справ.

Дівчина взяла з собою великий заплічний короб, із котрим Сірий іноді ходив у «мальовничі походи». Вона поклала туди вийняті з рам картини, та й ще один шедеврик – разом із рамою. 

Отже, відпрацювавши п’ять годин у «Письмовій Вітальні», Ліка вирушила до вулиці Гробниць. Її ціллю був чотириярусний будинок із жовтої цегли, верхівку котрого вінчав, оточений невеликим даховим садом, низенький купол із нової міді.

Кут Гордрід не чекав гостей. Утім, почувши гонг, він підійшов до дверей та подивився у гостескоп.

– Я щось повинен купити? – обережно спитав Кут крізь двері.

Його двоюрідний дядько, Руб Гордрід, як раз, завжди запускав до себе гостей – це коштувало тому життя.

– Ні-ні-ні, я нічого не продаю, – сказала дівчина та поправила підозріло-торговий рундук. – Мені сказали звернутися сюди, до майстра Кута, щодо мистецтва.  

Гордрід дав собі пів-хвилини на роздуми, а потім, усе ж таки, відчинив.

– Ви – творець?

«Їїї-хі-хі-хіу-хі-хі-хіу» – сміялися важкі співучі двері.

– Ні, – відповіла дівчина.

Втім, іноді їй здавалось, наче «творець» – вона, бо вона створювала гроші, малюючи їх своєю важкою працею.

– Тоді? – Кут намагався угадати її наміри.

Двері повністю відчинились, і Ліка побачила рудого кряжистого чоловіка. Його густа борода плавно переходила у густий светр волосся на тілі, ледве прикритому мантією, колір якої важко було б описати знайомим словом.   

– Мені сказали, що ти, поважний Кут Гордрід – знавець… – Ліка хотіла б зібратися з думками. – Казали, що ти даєш влучні рішення… знаєш – може людина стати творцем… або «ні»… – вона все ж таки розгубилася.

– А яка мені від цього користь?

– Скелегон Яррід передавав привітання… – вона зробила безпрограшний хід.

– Навіть так? – Кут замислився, а потім несподівано промовив. – Так, я – геній цієї справи, я знаю про мистецтво та творців усе, що може знати найосвіченіший ярданець.

– Дякую! – так Ліка дала йому безкоштовний аванс.    

– Давайте подивимось на творчість, – дивлячись на те, як дівчина дістає дерев’яні тубуси з картинами, Кут сказав. – Сподіваюся, що не осліпну від таких шедеврів.

Господар запропонував пройти коридором, стіни якого вкривали паперові сторінки з невдалих книг. Там, далі, на веранді заднього подвір’я стояв стіл у вигляді вирізьбленої з дерева величезної долоні, символ бога добра та допомоги Сірпіна, на якому Кут акуратно розклав принесені полотна. Шість картин захопили усю стільницю-долонь. 

– Скільки йому років? – після недовгих розмірковувань спитав Гордрід.

– Двадцять п’ять, – спіймавши розгублений погляд знавця, вона додала. – Нещодавно виповнилось…

– Тобто… Тобто… Він – дорослий?

– Так… А чому таке питання?

– Питання-питання… Так… – задумався знавець. – Питання – це завжди дорога до істини, – він подивився в зелено-карі очі Ліки.

– Атож, – відповіла вона.

– Він – творець? – пролунали роздуми знавця. – Так, тому що він творить… Це – мистецтво? Так. Тому що мистецтво – це втілена воля творця… На цьому можна заробити? Так. Тому що завжди, коли є товар, буде й покупець…

– Тоді я спитаю інакше: як би ви назвали його творчість? Хороша? Погана? Геніальна?

– Геніальна? – знавець мало не розсміявся. – Знаєш, у кожного свої руки… Хтось народився з руками коваля… Може, він став би знаменитим ковалем?

Колись Ліка майже одружилася зі Старим Явом – багатим ковалем, найповажнішим жителем погосту. Вона б уже стала матір’ю, народила б йому дітей.

Однак, Ліка обрала інший шлях і п’ять років тому переїхала до Торбада – вчитися й працювати, працювати та вчитися.   

– Або, може він став би файним лікарем? Може, в нього руки лікаря? – продовжував Кут.

А Ліка вважала, що Сірий ніколи не став би лікарем, бо йому не вистачало впертості, справжнього холодного розуму та глибини знань. 

– Нарешті, скажу: його руки – не руки художника. Це – не живопис.

Ліка мовчала.

А Гордрід узяв у руки картину в рамі, котра стирчала з коробу.

Твору не вистачало місця на столі, і Кут дивився на «Айсберг над степом», наче то був останній аргумент заради остаточного рішення.

– Техніка малювання – дитяча, простецька… Втім… Айсберг трохи лякає… Коли йде місяць Опалого Листя, а небом пливуть білі громади та кидають чорні тіні на темну землю… 

– Це – добре?

– Ні-ні. Ніколи б таке не купив, – Кут відповів миттєво. – Бо кому потрібен оазис засмучення на стіні? Отож, – він замислився, а потім додав. – Рама дійсно файна.

– Він завжди обирає тільки найкращі рами.

– Таке малювання – то єдине, що він уміє?

Ліка не відповіла, мовчала.

– Я куплю раму, – заявив Кут.

Гордрід вихопив монети з нізвідки, наче фокусник на ринку.

– Ось, тримай, пані – чотири дублони, – він пояснив. – Два дублони коштує рамка. Один дублон для тебе – моя плата за знання про всі твої страждання, зруйновані плани та надії… Четвертий дублон – плата за те, що послухаєш мою пораду… 

У відповідь, Ліка сховала гроші в кишеню.

– Скільки картин у нього є? – спитав Гордрід.

– Він почав малювати, коли ми почали жити разом… Сто три, – Ліка замислилась і додала. – Одну він продав, давну. А одну обміняв на книги.

– Чудово, – посміхнувся Кут. – Таким чином, у нього є сто одна рама для картин?

– Сто чотири, – відразу відповіла Ліка. – Інші дещо кращі, ніж ця.

– За два дублони на день можна орендувати торговий намет на базарі і продавати там рами разом із картинами… Картини, напевно, потім сховають у коморах, а поціновувачі мистецтва взагалі викинуть. Але так простіше буде продати, бо гарні рами потрібні всім – для фотографій, красивих карт або родових древ. А за картину, нехай і погану, можуть машинально доплатити.

– Дякую тобі пан за пораду, – сказала Ліка без емоцій.

Вона зібрала картини зі столу до короба. А Кут тільки зараз зрозумів, наскільки змучений та втомлений вигляд вона має. Звісно, їй було не більше двадцяти п’яти, але, момент від моменту, серед тіней його палацу, вона виглядала, щонайменше, на сорок. 

Утім, чотири дублони повернули їй юність. Навіть попри зупинення друкарні, через яке вона втрачала три дублони за два тижні.

«Зайвий дублон», за кілька годин, перетворився на короб тістечок, сира, ягід і ковбасок.

– Я продала твій «Айсберг над степом», – у відповідь на здивований погляд Сірого, спокійно пояснила Ліка. – Завтра нам треба буде поговорити, – та й додала. – Скоро твої полотна будуть купувати…

Вона ніби казала неправда – він знав її тон, коли Ліка обманювала.

Втім, у неї звідкись виникли чотири дублони, а картина «Айсберг над степом», навпаки, зникла.

Звісно, то могла бути лише «продаж», «торгівля картинами», «перетворення мистецтва на справжнє золото».

Не кажучи подробиць, Ліка лягла спати.

А Сірий не зміг.

Він, радий, гордий, щасливий від власної маленької перемоги, дивився на мідне струнке тіло люстри. І захотів дотягнутися до нього. Захотів дуже сильно.

І в якусь мить він перестав розуміти, де знаходиться «верх», а де – «низ».

Він просто поплив до люстри, наче «стеля» була білим дном чистого озера.

Потім він раптово розгорнувся ногами до стіни. Та й «стіна» стала «низом».

Тепер він сам обирав, де «верх» і «низ».

Він підплив до сплячої Ліки та ніжно поцілував її у губи, а потім вирушив «назовні» – в коридор.

Рухаючись у потоках невагомої легкості, Сірий плив серед своїх картин, милувався, насолоджувався ними.

Він зупинився біля дзеркала – дивився на себе.

Його довге сіро-коричневе волосся, яке зазвичай опускалося до поясу, зараз розійшлося в різні сторони ніби промені незрозумілої сили. А сіро-зелені очі спалахнули золотистим ореолом просвітлених глибин.

Намагаючись заглибитись у ту силу, він і не помітив, як заснув.

А прокинувся уже поруч із Лікою, на передсвітанні, коли вона спала.

3. Чародій Сірий    

Увесь день, від поранку до померків, літня Любяха працювала у своєму саду, прихованому серед корінь-фундаментів найстарших будинків.

Вона виросла в дерев’яній утробі одного з них. І прожила б у ньому все життя.

Вона належала до народу «бродників», які сотні років поспіль жили біля бродів через Єлейсіс. Вони б і дали вели фермерське життя.

Проте, все змінилося сорок років тому, коли Торбад, у якому тоді було не більше тисячі мешканці, захопив Гай Лапасобаки – правитель, на білому знамені котрого виднівся чорний нерівний, майже справжній, слід собачої лапи. 

Місто місяцями, багато разів, переходило з рук у руки – так, що від двох будинків роду Любяхи залишився лише попіл, а всі рідні бродниці втекли в далекий град Тур на березі океану.

Торбад тоді перетворився на друге місто держави Ярданія, королівства артанів, ярників і дикінгів , відомого також як Лис-і-Торбад. А ті бродники, хто залишився, отримали подарунки від королівської сім’ї Лапасобаки.

Любяха, замість обох утрачених будинків, отримала дві квартири. В одній – жила сама. Другу – здавала в оренду людям на ім’я «Сірий» та «Ліка», котрі не були навіть бродниками. Бо Лапасобаки зробив так, що тут оселились тисячі чужих: «ярники», «озерники», лісові «дикінги» та навіть «меркуріанці». Всі вони хотіли тут працювати. Всі, окрім таких, як Сірий – малювач, який не вмів навіть ловити сома.

Сивоголова одинока Любяха ненавиділа ледаря. Вона лягала спати з такими думками, бачила сни про це, думала про це на світанку, весь день, і потім знову лягала.

Сірий відчував її зневагу – наче заєць, який відчуває погорду старої ведмедиці.

Отже, зараз він боявся розбудити господиню, знаючи, що бродниця прокидається від кожного шереху в сусідній квартирі.

Адже творець хотів літати. 

Сила, дарована Лікою, переповнювала його тіло.

А несподівані успіхи давали натхнення для польоту. Бо він дізнався від дівчини: «я буду продавати твої картини». Звісно, вона тримала свій план у таємниці, а на кожне питання відповідала втомленими посмішками та змінювала теми розмови.

Тепер Ліка знову заснула. А Сірий, овіяний мріями про натовпи знавців мистецтва, бажаючих купити чи, принаймні, подивитися на його картини, шукав собі вихід на справжній обшир.

Він недовго плавав трюмами їхньої квартири, та, в якусь мить, повернувся до кімнати, де спала Ліка, поцілував її холодне вушко та губи. Замислився. А потім наблизився до відчиненого вікна.

Просторами ясного неба пливли острови. Три шматки географії, наче вирвані з поверхні якогось нещасного континенту.

Між Сірим та островами було багато миль, але він міг розгледіти бастіони вигаданих скель на них, викарбувані потоками дощів і скупчення купин, схожі на натовпи недобрих істот, заздрісних і нерадісних.

А на одному з островів Сірий побачив маленький оазис.

Він хотів би туди полетіти.

Дуже хотів.

Сірий не стримався та вийшов у вікно.

І відразу, обережно, потягнувся вздовж стіни будинку, яка стала «низом» його польоту.

Він летів над вікнами, розслаблено і легко.

Однак, він бажав чогось більшого.

Сірий різко розгорнувся та полетів до їхніх вікон, а в останній момент несподівано передумав і залетів у вікно Любяхи.

Стара бродниця лежала маківкою до вікна, оточена шафами з посудом і травами, барилами, шухлядами.

Вона могла і не спати, тому хлопець ризикував.

Він навіть хотів її налякати, але наслідки виглядали занадто передбачуваними 

До того ж, митець побачив мітлу, товсту, гожу. Схопив її. Та відразу пропустив потік сили, крізь руки, в неї.

Мітла потягла його з вікна – на волю. Він спритно заскочив на неї, довірився інтуїції, та полетів у небо – назустріч островам, які йшли з півдня.

Однак, Сірий знову передумав – йому так подобалось бути господарем своїх рішень.  

То було вже не повільне плавання, а політ на потоці вільної сили.

– Чародій! Чудесник! Чародійник! Чудодій! – Сірий знав, якими словами себе називати, знав собі ціну і кричав.

Він піднявся дуже високо – Торбад перетворився на килим, на якому ховались десять тисяч мурах-людей. Сірий дивився на них так, як дивилися їхні боги. Творець, крізь темряву, бачив древні палаци, оточені контурами центральних вулиць, і громадини нових будівель, і східні мурашники-квартали.

Він бачив і темно-синє тіло Єлейсісу, яке тягнулось на сотні миль.

І Сірий вирішив летіти вгору за течією – до сонця – на схід.

І голий митець бажав спуститися дуже низько, аби летіти прямо над водою, крізь прохолоду дихання ріки.

Звільнившись від думок, він довго, годинами, летів до витоків. 

Озеро.

Велике. Величезне.

Митець не вловив той самий момент, коли величний потік перетворився на темне дзеркало – водяну просторінь, береги якої були розлучені десятками миль озерної тиші. Як і Єлейсіс, то була границя: на північному заході – «королівство Ярданія, або Лис-і-Торбад», на південному сході – «вільне місто Сімозер».

А озеро – одне. І поверхня озера Янтар була такою однаковою, покірною літньому штилю.

Однак, зір Сірого за дещо зачепився.

Творець відразу сповільнився та полетів трохи назад.

Митець побачив маленький вітрильник, великий білий парус котрого щось приховував, наче ширма фокусника.

Сірий облетів вітрило з іншого боку та й побачив людину, котра марно боролася проти темної поверхні озера.

Творець, без роздумів, ловко схопив куртку незнайомця та висмикнув того з води. Сірий зробив це настільки легко, наче то була квітка, а не людина.

Міцно тримаючи мітлу правою рукою, художник переніс нещасного на вітрильник. А потім у чомусь помилився та й упав поруч із людиною, мало не зламавши ноги. 

– Чародій, – доброзичливо, веселим голосом, казав урятований.

– Може і так… – знизав плечима митець.

– А це – не питання. Бачу ж.

Незнайомець відтиснув воду з зібраного в тугий пучок волосся, а потім, помітивши, підхопив свій капелюх, темну двокутку-бікорн, який так і валявся посеред вузенької палуби, та й одягнув.  

Він був би схожим на симпатичну жінку, якби не борода, що робила його схожим на старого собаку.

– Привиди минулого, – пояснив незнайомець. – Хотіли мене… ой-х… затягти мене прямо під поверхню.    

Сірий кивнув, не знаючи, що відповісти.

– Спасибі тобі! – гучно сказав озерохід. – Як тебе звати, пан?

– Сірий, – художник додав. – А родових прізвищ, або інших, не маю, бо, мабуть, не пощастило.

– Розумію-розумію, – погодився врятований. – Можеш називати мене, просто, «Капітан».

Після цих слів озерохід підійшов до рундука, який стояв біля штурвалу, порився наче пес, а потім дістав довгу плоску флягу.

– Вип’ємо ж! – він ковтнув і простягнув своєму рятівнику. – Віскі… Найчистіший… Завжди є… – процедура повторилась.

– Файно, – погодився Сірий.

– Вибач, одягу зайвого немає, – несподівано сказав Капітан. 

Митець відразу не зрозумів, бо забув на якісь миті про свою наготу, а потім вони обидва розсміялись. 

– Я – бідний митець. У мене теж немає, – Сірий підтримав той жарт і спитав. – Ти на човні живеш?

– Живу в лісі, бо то – найкраще, – відповів новий знайомий, задумався та й додав. – Колись я також був таким – бідним шукачем пригод… – почав Капітан, і фляга пішла по колу. – Сорок років тому таке тут було… Що коїлось… чародії били диких, дикі – малих, а малі чавили чародіїв…  

– Читав про таке… і розказували… – обережно погодився Сірий.

Творець непогано знав історію і навіть мав колекцію настінних плакатів, намальованих у роки війни. Втім, Ліка ніколи не вірила та називала зображених там вогняних коней, велетнів, живі розумні шаблі і стріли «казками». Не вірила вона й у чародіїв.

– Потім стало спокійніше – я ходив я не тільки з Торбада в Сімозер, а й до океану, і далі – в Тур, і в Хордак, і на Меркурій, – Капітан не збирався зупинятись. – А в чудеса не вірив, – він ковтнув ще віскі. – А десь двадцять років тому, одного разу, неподалік від східного «сімозерського» берегу, я мало не зіткнувся з великим, величним таким, плоскодонним судном… Зазвичай, за таке лають, а ті люди, навпаки, зраділи – запросили. Отож, я піднявся до палацику, що вони на палубі збудували.    

– Пірати? – зацікавився Сірий.

– Чародії, – без роздумів відповів Капітан. – Джейран… красиве ім’я… Ампутатор… дивне ім’я…

– Ампутатор?

– Розкішний чоловік. Статний. Розумний. Давнього лікарського роду – тому так батьки назвали, «Ампутатором», – озерохід додав. – А він був справжнім чарівником.

– Як я?

– Як ти.

Озерохід замислився.

– Ампутатор тоді сказав: «Твоя ніч – твоя удача. Будеш чоловіком Джейран». А я розгубився, мовчав, а він каже: «Джейран не хоче бути моєю жінкою. Не хоче заміж за мене». Ну і таке: «У неї сила є – сказати Ні. Але сили перемогти мене, як чародійка – чародія, у неї немає. Тому дуель нашу вона програла. Скажу прямо, умова тут така – Джейран одружиться з першим. А Перший Зустрічний – то є ти»… Отакої! – невесело розсміявся озерохід.     

– Ти погодився? – запитав Сірий одразу після великого ковтка віскі.

– А я гадав, відповідь – очевидна, – посміхнувся Капітан. – Утім, вона кохала Ампутатора, але дивним коханням. І він її теж.

– А тебе?

– І мене вона кохала, хоч і не одразу закохалась, – без роздумів відповів Капітан. – Але я не завершив, – він обирав спогади в галереї свого розуму та продовжив. – Там, на плоскодонному кораблі з палациком на палубі, зіграли весілля. Там, поруч, і знайшовся подарунок від Ампутатора – чародій хотів «аби все було по-справжньому»…

– Гроші дарував?

– Ні-ні. В таких справах дарують завжди щось дивне. Особливо, чародії. – Капітан назвав той подарунок. – Чолокінь.

– Чолокінь? Чоловік-кінь?

– Так. «Чолокінь від Ампутатора»… він сам його створив напередодні…  Йому, Ампутатору тобто, подарували тіло лісоруба, на якого упало дерево, котре той сам і рубив. Отож, хоч він і був ще живий, однак, уся нижня половина тіла там відмерла та почорніла. Тому Ампутатор вирішив… «відокремити» її… А ще, у нього було тіло артанського коня, котрому дикінги в бою відрубали голову. І я гадаю, фінал – очевидний. Ампутатор дуже влучно пришив – об’єднав обох – і народився «Чолокінь». Він прожив три роки: показував різні трюки та катав нас дорогами…

– Оце так… – погодився Сірий, коли вони знову випили віскі. – Ти прожив цікаве життя. 

Капітан сумно посміхнувся, кивнув і ковтнув із фляги.

– Ви, напевно, щасливі? 

– Немає її – померла дев’ять років тому. 

– Хіба чародії… – почав Сірий.

– Не хочу про це розмовляти. Не хочу розповідати усе своє життя, – Капітан змінив тему. – А хочу тебе нагородити, – він відійшов і відчинив рундук. – До чого я це усе розказував – зрозумів? – зробив пауза та додав. – Чудеса трапляються.

Капітан дістав щось із рундука.  

– Подарунок, – заявив озерохід і показав дві ляльки. – Як зовуть ту дівчину, яку ти кохаєш?

– Ліка.

– Лі, – підхопив Капітан. – Сі та Лі! – посміхнувся та додав. – Схожі? 

Сірий розсміявся.

– Коли на озері штиль, я завчасто роблю ляльок. А Джейран мене навчила чародійницьким секретам… 

– Пенькові ляльки? – взявши до рук, творець намагався зрозуміти сутність подарунку. – Талісман?

– Очевидна відповідь, – погодився співрозмовник. – Талісман… Або ж, усе твоє життя…

– Роз’ясни! 

– Ти ж митець, – загадково посміхнувся Капітан. – Хочеш, аби змінилося щось у житті – намалюй Це – потім поклади Сі та Лі на Це, – він пояснив. – Потрібні гроші? Намалюй гроші! «Розсип монет»…

– Легкий шлях, – помітив творець.

– Зарано робити висновки, – розсміявся співрозмовник. – До того ж, ти мене врятував… Хіба це занадто велика оплата за моє життя? – після паузи він додав. – Дивися! Світає! 

Східна половина неба забарвилась у червоне. 

– Хотів опинитися вдома до ранку? – спитав Капітан і продовжив. – Вигадай щось. Ти же чародій.

Тому він просто прокинувся

Озирнувся. 

Ліка лежала поруч у ліжку.

А в сусідній квартирі, з гуркотом, упала на підлогу важка мітла.

Звісно, то був не сон.

Руки творця все ще стискали обох ляльок, «Сі» та «Лі».

Не втрачаючи часу, Сірий обережно підвівся з ліжка, вийшов до кімнати-майстерні та знайшов олівець і аркуш файного паперу.

Творець малював торбадські дублони, повторюючи кожну деталь: артанського лицаря на коні, велетня поряд із ним і дуб «Матір Дубів» на звороті.

Поклав намальований розсип дублонів на кремезну шафку, а зверху посадив Лі та Сі. 

А потім повернувся – ліг у ліжко поруч із Лікою.

– Ти же чародій, – Сірий сам для себе повторив слова капітана та ніжно пригорнувся до холодної сплячої дівчини.

Синопсис