Місячний шлях через протоку Зміїв

Тера жувала коржик біля багаття, а доля вже обирала спеції, з якими збиралася її зжерти.

— Послухай, а, Теро, якщо принесеш бодай кілька фруктів, матимеш подвійну зарплату. Навіть потрійну.

Гул голосів та стук дерев’яних мисок мішався з шелестом прибою. У великому казані остигали залишки юшки.

— Ассе казав, що вона не готова, — капітан похмуро дивився у сторону лісу, — і ми не можемо втратити ще одного збирача.

Тера відчувала погляди команди. Стривожені, винуваті. Втомлені від потоку нещасть. Корабель був вже в кількох днях від мети та шторм збив його курс. Дорогоцінний запас місячних плодів згнив, а ті, хто мав принести нові, щезли у хащах острова.

Дівчина обмокнула коржик у юшку. Турбуватися про майбутнє буде після вечері.

— Клята протока нікуди не ділася, а Ассе вже немає. Вона має піти.

Попри слова, тон власника був непевен. Не дивно. Неочікувано єдиним, що могло врятувати експедицію, стала Тера. Учениця без досвіду, що ледве виглядала на свої дев’ятнадцять. Худенька та витягнута, з щіткою жорсткого каштанового волосся.

Майстриня Дейра стверджувала, що збирачам треба багато сил і часто діставала учениці додаткову порцію їжі. Майстриня Дейра, яка… Тера відігнала спогад. Не думати про вчителів. Не зараз.
Біля груди залізна кулька у вовняному мішечку зігрівала шкіру.

З моменту, коли вони зійшли на острів, Тера відчувала як посміхається доля на всі сотні гострих зубів. “Сподіваюся, вона додасть добре перцю”, — промайнула легка думка, — “і хоч хтось за мною заплаче”.

Суперечка тривала.

Вона доїла останню ложку, повільно смакуючи кожен шматочок риби. Встала.

— Я піду.

Голоси стихли.

— Мені відомо як пройти тропами Одинокого лісу. Як знаходити тіньові пастки і як їх оминати, — вона подивилася прямо на капітана, — мене навчили обирати стиглі плоди й писати руни, щоб дерево дозволило їх зібрати. Я справлюся.

Він важко зітхнув, але кинув.

— Ми будемо чекати до третього сходу сонця.

***

Бар’єр вона відчула поколюванням у кінчиках вух. Щезли крики мартинів, що заполонили пляж на світанку. У траві більше не шурхотіли ящірки, а горобці не стрибали серед дерев. Здавалося крізь темні, посірілі гілки Одинокого лісу не пробирався навіть вітер. Лише тріщало листя під ногами.

Тера сфокусувалася на тропці. Та петляла поміж кущів та в’язистих стовбурів, вела вверх і вперед, усередину острова. До самого місячного дерева і його плодів, що дарували силу побачити шлях у найнебезпечніших місцях. Таких як протока Зміїв.

Зволікаєш там, і бурхливі течії принесуть корабель на скелю чи мілину. Або найгірше — на території зміїв. У їхні пащі та кайдани.

Після того, як знайшли фрукти, все більше кораблів вільно проходили протоку. Все частіше змії голодувати. О, як їм це не подобалося!

Кілька темних плям розповзлися краями тропки й дівчина обережно їх обійшла. “Торкнешся такого, Теро-ді”, — говорив майстер Ассе, схилившись над мапами у кабінеті, — “й потрапиш туди, де немає ні часу, ні виходу. Лише нескінченне блукання”.

“Це мій другий улюблений вибір на відпустку”, — додавала майстриня Дейра, доки прибивала до стіни опудало чергової морської тварі, — “Все краще клятої роботи”.

Жодного їхнього сліду Тера не побачила.

Вона затовкала глибше крихку надію. Туди ж, де давно заховала почуття провини. Чим далі, тим сильніше гріла кулька у мішечку на шиї.

Тропка майже щезла. Кущі обвивали, кололи, гнали геть. І хтось — щось дивилося крізь них, тягнулося до неї.

Тера спробувала згадати правильні руни, вивести срібним ножем у повітрі. Марно. Вона знала, що залишилося зробити лише кілька кроків вперед. Знала, що не встигне.

Породження лісу її не пропустять

Тера останнім зусиллям витягнула кульку. Стиснула у долоні й жар опалив шкіру

Я прийшла від ваших господарів. Геть!

Те, що чекало в кущах, відступило. Замість нього прийшли спогади. Пробралися з самих віддалених куточків пам’яті, з часів, коли вона ще не мала імені.

“Ми виростили тебе, народжена родом людським”, — гігантські жовті очі дивилися на неї, — “Час повернути ласку”.

Темна луска їхня зливалася з камінням оголених скель.

“Колись наші слуги закрили прохід до проклятої рослини. Але того було недостатньо. Візьми нашу силу”, — шипіння Зміїв тремтіло від гніву. — “Візьми наш вогонь та наше бажання”.

Кущі розійшлися і Тера впала на широку галявину. Посередині шелестило золотим листям дерево. Білосніжний стовбур вився сотнею вузлів, а крізь крону ледве пробивалися промінні західного сонця. У їх світлі, у червоному полум’ї дорогоцінними сльозами сяяли грона фруктів. Тих самих, що чекала команда.

Тера не затримала на них погляд.

Вона наблизилася, провела рукою по шершавій корі. Чи їй справді вдасться?

А потім помітила бризки крові, що застиглі на білій поверхні. Ще не дуже старі — у землях зміїв надивилася достатньо, щоб розуміти. Вона почула тихий стогін.

З іншого боку галявини стояв повний фруктів кошик і укрита плащем фігура. Тера підбігла, скинула тканину.

Майстер Ассе був зв’язаний мотузкою, рот заткнути шматком ганчірки. Тера швидко витягнула її, допомогла йому сісти. Ассе закашлявся, сплюнув темну мокрицю. У темному волоссі застрягла трава та шматки землі. Здавалося за кілька днів він перетнув ту межу молодості та старості, з блідим, виснаженим обличчям, глибокими зморшками, що врізалися у старий шрам біля рота.

— Ви живий, — прошепотіла Тера крізь маску, — Що…?

— Дейра, — хрипло видохнув він, — її треба зупинити.

Мотузки обвислий. Ассе спробував підняти руку.

— Вона хоче знищити дерево. Там, нагорі, — він махнув головою, — допоможи мені.

Дівчина застигла. Ситуація не відразу склалася в голові.

— Теро-ді? — у голос майстра поверталася твердість.

Вона підтримала його, допомогла піднятися.

— Не варто тобі було йти сюди, — сказав Ассе. Його кроки, спочатку слабкі, почали набирати силу. — Та я рад. Ми ще можемо встигнути.

— Що трапилося?

— Ми закінчили збір. Та коли я зійшов на землю, все потемніло, — він наблизився до дерева, приклав до нього руки, — пам’ятаю лише її вибачення.

Він став прямо, наступив на одне з переплетень стовбура й підтягнувся.

— Може вам почекати внизу? — стривожено спитала Тера.

Ассе хитнув головою:

— Дерево допомагає тим, хто його захищає. Слідуй за мной.

Вигини кори та гілки створювали вузькі, нерівні сходинки. Вверх і вверх, аж доки Тера перестала озиратися, щоб не паморочилась голова. Кулька, яку вона повернула у мішечок, неприємно обпікала тіло.

“Чому?” — крутилося питання, перекривши навіть її мету, — “Чому Дейра це робить?”. Вчитель любила дерево, так часто розповідала про почуття свободи, що розливається під його кроною.
Тера і сама відчула. Наче в неї вливалися сили, допомагали ігнорувати втому та тривоги. Перебиратися з ярусу на ярус, доки острів внизу став як на долоні.

Роздалося шкрябання ножа по деревині. Вони вибралися на переплетення кількох товстих гілок, які створили майданчик навколо стовбура. Дейра навіть не озирнулася, вирізаючи довгі лінії рун. Ассе підійшов до неї.

— Зупинись.

Вона не відповіла.

— Благаю, Дейро-ді. Воно вбиває тебе.

Руни палали червоним, відкритими ранами на білосніжній плоті.
Майстер схопив Дейру за руку, вирвав ніж. Вона похитнулася, махнула рукою, наче збираючись ударити, але та лише безвольно впала вниз.

Тера відчула як завмерло серце. Сильна і весела колись, вчителька нагадувала привида. Крізь шкіру її проступали лінії вен та артерій, волосся вкривала сивина. Остання крапля життя жевріла лише в очах.

— Навіщо?

— Вони обіцяли, що відпустять їх, — прошепотіла Дейра, — обіцяли, що відпустять живим моїх друзів. Я маю його знищити.

Вона озирнулася і Тера побачила віддзеркалення власних кошмарів. Не одна її доля була отруєна.

— Змії не тримають обіцянок, — сказала, неочікувано навіть для себе, — вони знають один голод та жадібність.

— Теро-ді? — майстер озирнувся.

— Вони ніколи не відпускають. Тримають рабів, лише для того, щоб поглинати їх один за одним. Дають завдання, які неможливо виконати, задля розваги.

— Ти не знаєш! — Дейра рванулась вперед, та Ассе її стримав.

— Я виросла там, — так дивно спокійними були слова, — я знаю дуже добре.

Лише одне псувало зміям їх благодатний рай.

Вона стиснула розпечену кульку. Вище. Треба піднятися вище.

— Стій!

Тера застрибнула на наступну гілку. Ассе спробував зупинити, але тепер вже Дейра повисла у нього на руках.

— Що ти ро…

Тера вже не чула. Вище. Вище. Вище. Вона забивала голову однієї цією думкою, одним бажанням.
“Ти несеш нашу волю”, — шипіли змії, — “доля твоя коритися. Вести її”.

Гілки ставали все тоншими. З тріском за нею продирався Ассе. Та не встигав. Зовсім трохи не встигав.
Тера опинилася на вершині.

Кулька пекла шкіру. Вона підняла її над листвою. Темною крапкою корабель хитався на хвилях океану. Над бар’єром кружляли птахи.

Улітайте!

Як хотілося Тере полетіти самій. Назад у часі. Ще раз поїсти гарячої юшки, ще раз послухати історії біля багаття.

Вона прошепотіла слова закляття, підкинула кульку вверх. Метал розпався, відпустив зміїний вогонь. Спочатку іскорка, він ставав все більше і більше. Полум’я врізалося у бар’єр і почало пожирати його магію.

Тера дивилася як островом розповзається вогняний купол. А потім руку огорнув біль. Навколо опіку від кульки чорнота розповзалася по шкірі. Останній зміїний подарунок. Останній обід її долі.
Вона відчула як хтось ухопив її зап’ясток.

— З’їж, — Ассе зірвав один з плодів, — негайно!

Смак був в’язким, кислувато-солодким. Він перебивав присмак полум’я з губ, глушив шипіння в голові. Чорнота зникла з долоні.

Нагорі полум’я згасало. Вітер уносив останні краплі жару.

На гілки почали опускатися білі птахи. Один з них озирнувся на дівчину, схопив дзьобом фрукт і улетів. Можливо скоро і на сусідніх островах проростуть білі дерева з золотим листям. Тера усміхнулася.

Доля її незадоволено відклала виделку.

А шлях протокою зміїв став трохи ширшим.