1 Серпня, 2024

Мамаївна

Повернутися до конкурсу: БИТВА ЗА ВРОЖАЙ

Білі льняні фіранки на старих дерев’яних вікнах геть не захищали від вранішнього сонця в середині літа. Гнат прокинувся о четвертій і сів на ліжку, не зразу усвідомивши, де він знаходиться. Низька нерівна стеля, пофарбована вапном. Постілка, що прикриває вади дощатої підлоги. Базові ікеївські ліжко та стіл – найдешевший спосіб для хазяїна хати не розлякати небагатьох орендарів, яких занесло по справах в це богом забуте село в пониззі Дніпра. Як занесло його, Гната. 

Гнат позіхнув і встав. В місті він ще довго дивився б сни – та в місті не треба йти в поля, а йти краще, поки сонце ще не вдерлось на середину неба, щоб палити звідти все живе. 

Дійшов до стільця, потягнувся за сорочкою і завмер. На столі, де вчора була лише ваза з наскоро зрізаними ромашками, лежали три картонні папки. Він розкрив одну – роздруківки, звіти, сторінки з журнала “Україна аграрна”. Діаграми розподілу сільхоз земель, графіки використання добрив. Прибиральниці не було що робити? Хотіла допомогти? Натікала на щось? 

Він нарешті вийшов – в сорочці, брюках, з дипломатом і новеньким буром, чужий цьому місцю, де навпроти сусідка копирсалась на городі.

– Це ви мені на столі залишили? 

– Га? – та підняла голову.

– Папки на столі. Вірізки, щось про екологію.

– А. Ні. Не я. То на тебе мабуть Мамаївна око поклала. Тікай з хати. Хоч і до мене, незадорого ліжко здам.

– Що за Мамаїіна?

– Потопельниця Мамаївна. Вчитеювала, коли тут ще школа була…і діти були. Жаль її, молодою вмерла, як дамбу підірвали. 

Гнат замотав головою. Міняти хату на  на ліжко у забобонної старухи він не планував, як і вірити в мерців, що збирають газетні вирізки.

– Як знаєш. Не тебе першого забере, не тебе останнього. Ви, молодіж, в Господа не вірите, і в чорта не вірите, а потім халепа вас забирає.

Щось стара ще тринділа, та Гнат її вже не чув. По дорозі він прямував у поля за селом – брати проби грунту, звірятись з старими ще, довоєнними планами. Якщо біля хат росли дерева, а подалі були городи, то в полях десь росла пшениця, а десь бур’яни в людський зріст. 

Земля була зайвою. Людей не вистачало, поля дичавіли. То ж Гнат відчував свою роботу надважливою – брати проби грунтів та аналізувати, де що може рости і скільки варто платити колишнім хазяям. Там, де зараз бур’ян, буде пшениця. Або ріпак. В гіршому випадку соняшник.

Сонце невпинно підіймалось в небі, а Гнат бурив отвори, наповнював землею контейнери, підписував їх. Стало вже спекотно, то ж коли Гнат почув жіночий голос, спершу вирішив, що це голову напекло.

– Ось тут ще візьми, кажу – повторив голос. – тут троє вже працювали, може щось знали.

– Троє? 

– Двоє минулого року, один позаминулого, – голос засміявся, бур’яни роздвинулись і Гнат побачив жінку років трідцяти, з незаплетеним волоссям,  в білій сорочці і… Гнату здалось, що окрім сорочки на ній нічого і не було. 

Та жінка зникла так само як з’явилась. Пішовши на голос, Гнат знайшов тільки стовбчики відміток – свідоцтво того, що жінка не брехала

– Стій, – прокричав Гнат. – То як тут були, куди ділись? 

– А тобі стара нічого не казала? Сусідка твоя. Спитай! – голос був десь далеко, та Гнат не чув, як жінка пробирається через поле.

– Чортівня якась.

Чи то конкуренти, – заспокоїв себе Гнат. – Винайняли студентку з театрального, то вона тут розважається.

Спакувавши бур в чохол, а зразки до дипломата, Гнат пішов у село. Стара все так само була на городі – тільки тепер підв’язувала томати позаду хати. Він намагався прослизнути непоміченим, щоб не слухати чергову партію забобонів, але марно.

– Гей, хлопче, може на борщ зайдеш? Побережи шлунок, встигнеш ще консерви поїсти.

В животі зрадницькі заурчало. Гнат погодився.

– То чому вона Мамаївна, – вже десь на середині тарілки спитав він – несподівано навіть для себе.

– Га?

– Якщо вона вчителька була тут, то чому по-батькові таке дивне? Татарка?

– Та ні ну шо ти. Звичайна дівчина, в Бериславі вчилась в педучилищі. Мамаївна тому що всі вони так звались. До неї була Мамаївна, тепер ось ця хазяйнує, стара рідко кому показує обличчя. 

– То як вона вчителька, до чого тут поля? Чому я знаходжу в себе папери, які більш агроному личать?

– Ну тому що Мамаївна, – стара подивилась на Гната як на ідіота. – Поле це її власність, спадок. Століттями так було, а ми тут в гостях. Слухай, хлопче, не рада вона тобі, і минулим була не рада. 

– Та це ж багацтво України, пані. Що ж гарного в бур’янах, які у вас за селом?

– А що ти в мене питаєш, моя справа маленька, ось ця черешенька, ось огірочки. Піду продам, та хусточку нову куплю. А як діти з міста приїдуть, то нормально вдягнуть та холодильник полагодять, – підморгнула вона йому. – Лягай на сусідньому ліжку, то мого чоловіка покійного, подрімай, бо куди по такій спеці йти. Встигнеш ще.

Сама вона лягла і заснула майже миттєво, а ось до Гната сон не йшов.

Він тихенько перейшов до хати, яку знімав, знову підійшов до стола. Графіки виснаження земель – верхні кілька аркушів у папці – були маловтішні, та нічого нового. – – Це життя, ніхто не молодіє, землі теж, – пробуркотів він. – Мамаївна, а ну покажись, якщо ти вже тут.

– Ну добре, – почув він за спиною і обернувся.

Та сама пані  з поля сиділа на ліжку. На ній була та сама сорочка з массмаркету з карманами на грудях та застібкою на гудзиках і більш нічого. Звичайна жінка, що прокинулась з ранку і ще не встигла привести себе до ладу.

– Що ти хочеш від мене? – видохнув Гнат. 

– Щоб ти полишив ці землі і більш ніколи не вертався. Я не прошу передати своїм, щоб не ганяли більш нікого. Не зрозуміють, не повірять, а якщо повірять, то жадібність людська сильніша мабуть за кохання, щоб там не казали поети.

– Нащо це тобі? 

– А тобі нащо? Твоїм хазяям зрозуміло, це їх гроші, великі гроші. Та та отримаєш свою маленьку зарплату, якої вистачить щоб полагодити автіку, оплатити кредит за житло і можливо сходити в ресторан. Прикро не те, що люди продаються, а те, що  так дешево.

– Що ти верзеш… Мамаївно, – назвавши її так, він ще раз подивився на неї. Як її звали? Ліда, Оля, Оксана? До чого тут козак Мамай з відомої картини, чи то українець, чи то татарин?

– То ти не за гроші?

– Ці землі мають родити! Там, де бур’ян, виросте пшениця!

– Хіба українцям не вистачає пшениці? 

– А хіба швачка шиє лише для себе?

Мамаївна засміялась, та не було в цьому сміху веселошів.

– А якщо швачку вбивають за те, що вона шиє, чи буде вона шити далі?

Гнат застиг, шукаючи слова, а Мамаївна продовжувала.

– Вас – нас – вбивали сотні років за цю пшеницю. Коли Європа почала промислову революцію, коли англійці вирішили, що їм вигідніше шерсть – то нас не питали, чи хочемо ми їх годувати. Просто прийшли ляхи і закріпачили. Заради пшениці. Коли Сталіну знадобились заводи – нашим зерном розплатились, а нас вбили. Нас всіх…

Обличчя Мамаївни наче попливло, і тепер Гнат бачив десятки різних дівчин, жінок, старух, а вони розповідали і розповідали.

– Та зараз інші часи, – перервав він їх оповідь.

Надворі стало темно. Перша зірка зазирнула у вікно. 

– Інші, інші, – похитала головою Мамаївна. – Нащо я збирала всі ці папіри, що ти бачив на столі, якщо ніхто не хоче знати правду? Наше зерно дешеве, ми годуємо їм половину Африки, і неважливо, що ця Африка цілується аж взасос з нашими ворогами. Ми експортуємо до Китаю, який нас вбиває і страшно пишаємось, що робимо їжу, бо куди ж без їжі? Ми як та довірлива дитина, що виносить шахраям гроші і думає, що робить благо, коли шахраї лише сміються з неї.

– Це так, – замотав головою Гнат. – Але багато хто ростить зерно. То і ми можемо стати як вони.

– Виснажуючі землю соєю? Пхаючі в неї після цього добрива, щоб вистачило ще на шматочок Африки?

Тепер Мамаївна вже не здавалась звичайною жінкою. Вітер розмітав її волосся, а очі світились, ніби блискавка в степу.

– Але така наша природа, – взмолився Гнат. – Ти була вчителькою, тут була школа, тут були діти. Та тепер тут бур’ян, і навіть стара сусідка живе за рахунок дітей, що працюють в місті.

– Дике поле. Це дике поле, мій хороший. Не можна упіймати вітер, не можна спинити дикого коня, не можна орати дике поле. 

– Так само не можна сказали українцю, щоб не копирсався в землі. Забери в нього землю – знищиш його душу. Ми ходимо сірими містами, намагаючись зрозуміти, звідки ця порожнеча всередині нас. Нудьгуємо в розкішних готелях біля моря. Обмін кабачками для нас наче карнавал для італійців. Ми не зможемо…

Гнату перестало вистачати повітря. Він бачив, як підходить Мамаївна, як течуть по її щокам сльози – рікою, повноводною рікою. Відчув, як вона його обіймає, всім своїм холодним тілом, водою з Дніпра. 

– Так треба, мій хороший, – останнє, що він почув, і тоді хвилі зімкнулись над його головою

Повернутися до конкурсу: БИТВА ЗА ВРОЖАЙ