Люди-птахи

Глава 1

Вечірнє сонце виблискує поверхнями кінських захисних бардів. Туго натягнуті мартингали не дають цим прекрасним створінням крутити своїми витягнутими мордами. Гриви заплетені й оповиті кольоровими мотузками. Тренований Ваарленський кінь вартий кількох піших воїнів. Довгі сильні ноги в нетерпінні переступають на витоптаній землі. Поводи міцно стиснуті в руках вершників.

Кару натягнула ремінь й Ош пирхнув. Білий королівський красень! Такий самий, який був у батька. Кару на мить затамувала подих. Вона не може програти бій, підвести свій Рід, бути гіршою від батька. Він навчив мене усьому, думала вона, стискаючи губи. Це перша битва після його смерті. Тепер я — голова Роду, я відповідаю за них, це моя доля!

Дівчина поправила свій короткий шолом, з-під якого вибивалися червоні коси: дві, сплетені в одну й перев’язані синьою, наче небо, стрічкою, як знак приналежності нащадкам легендарних людей-птахів. Вона поведе за собою центральну зграю самих сильних. Краєм ока Кару оглядає своїх славетних воїнів. Сильні, мужні, зосереджені на запобіжній лінії, що повинна з’явитися з-під землі під час атаки й зупинити першу хвилю наступу. Справа наступатиме зграя радника й друга Дерга, а зліва воїнів поведе Ларнд. На мить вона уявила його сильні руки, гострий погляд і … з силою відігнала приємне видіння, повертаючись в реальність. Той, що збирається розділити з нею життя, не підведе.

Повіяв стрімкий свіжий вітер, що доніс аромат трав. Замерехтіли стрічки в гривах та людських головах. Кару підняла очі до неба, затягнутого темно-синіми хмарами, й побачила Гама, чорнокрилого птаха, віщуна смерть. Дівчина спохмурніла, але струснула головою з думкою, що то лише погана прикмета. Нехай стара Руднира вірить. Їй не можна боятися. Смерть для ваарланця — це лише спосіб повернутися до священних душ. Тим більше, що часу не лишилося. На обрії завиднілася чорна смуга, яка повільно наближалася. Ворог прийшов!

Під неосяжним похмурим небом на широких полях, порослих травою, якою вітерець розганяв хвилі, сходилися дві зграї. Одна хмарою рухалася до іншої. Одяг народів кам’яної пустині мав темний окрас й обладунки без блискучих накладок, бо секрет виготовлення тонких напівпрозорих пластин з гірського кристалу тримається в руках майстрів Ваарлену вже багато поколінь. Зараз сунула маса давніх противників, які бажали заволодіти родючими землями, соковитими пасовищами, містом й таємними знаннями її країни. Колись батько Кару наніс завдав їм поразки, загнавши їх народ у найвіддаленішу частину голих земель, де крім вітрів й каменю нічого немає. Вони прагнуть помститися, особливо тепер, коли старого голови Роду більше немає.

Кару примружила очі, серце закалатало й від нього побігли гарячі струмені до кожної клітини тіла, змушуючи кров кипіти. Жар в середині переливався в нестримну жагу до руху вперед, назустріч темній хмарі. Пустинники підходили до запобіжної лінії.

Як же їх багато, промайнуло в голові в Кару. Зараз повинні спрацювати заряджені камені, що мають розірвати на шмаття перші ряди вершників. Але що відбувається? Кару впилася очима вдалину.

Камені спрацювали занадто рано. Противники націлили здалеку метальну зброю та привели в дію пристрій. Вони знали! Знали, що лінія саме там! Як це могло бути? Невже серед них є зрадник? Кару озирнулася на Дерга і Ларнда. Ланрнд зустрів її погляд. Він виглядав розгубленим. А Дерг вже викрикував команди своїм воїнам:

— Чекаємо, — донісся з вітром його звучний спокійний голос.

Коли вершники наблизилися на відстань для обстрілу, почувся крик з висоти вежі, й за мить полетіли стріли з розривними наконечниками на цілі, які мчали. Кару помітила, що передні понесли втрати, але мало, зовсім мало. Вона закусила губу, відчуваючи, що енергія, яка вирувала в ній, зараз розірве тіло. Рука підвела меч, що блиснув, мов зірка, а з горла вихопився перший в житті бойовий клич ватажка зграї. Сотні голосів відповіли на заклик, покотилася хвиля, наче грім, і воїни Ваарлену разом рушили вперед.

Кару вклала всю свою силу в перший удар. Меч м’яко увійшов у чиєсь тіло, яке за мить вже загубилося під копитами. З боків чулися крики, іржання й хрип коней, стукіт зброї та падіння тіл. Все зливалося в кольорові плями. Повітря дрижало від напруги сотень розлючених людей, готових вбивати. Стало неймовірно жарко. Повітря немов спеклося від запаху крові, поту й люті. Щось вжалило Кару за щоку — ворожий меч дістав обличчя. Гаряча цівка потекла шиєю. Рука стала важче від ударів. Її ідеально тонкий меч здавався продовженням мускулів руки, ніби великим кігтем, що занурювався раз у раз і рвав чужу плоть.

Вона відчувала запал рідних сердець, що билися поряд, за нею, з боків. Основні сили були кинуті в бій. Стрілки цілилися у дальні мішені, щоб не зачепити своїх в гущі. Вершники тіснили нападників, не підпускаючи до міста. Але вороги обступали з усіх боків. Кару намагалася оглянути поле битви.

Ніч, що вже вдягла світ, видалася на диво ясною, освітленою двома великими й безліччю малих зірками. Видно на багато кроків уперед. А ворогів значно більше, ніж вона могла уявити! Наче кодло мерзенних поглиначів мертвих, пустинники навалилися з усіх сторін. Ворог також привів у дію стрілків, і гаряче каміння полетіло на голови захисників Ваарлену. Ця зброя не має такої руйнівної сили, як розривні стріли, але може зіштовхнути вершника й вивести зі строю коня. Проте їхні короткі товсті стріли не могли пробити міцних обладунків.

Кару не уявляла, скільки пройшло часу. Ніби одна невимовно довга й важка мить тягнулася вічно. Ухилившись від чергового удару, вона встромила меч в спину нападника. Та справа відчула потужний поштовх, втратила рівновагу і з криком зірвалась униз. Треноване тіло вправно приземлилось в місиво з ґрунту, крові й шматків тіл. Права рука обізвалась гострим болем. Ош зник. В цю ж мить дівчина підвела голову й вловила направлений на неї погляд, повний ненависті, й націлений нерівний з країв меч. Людина з обличчям, наполовину прикритим темною шкіряною маскою, щось вигукнула та направила свого коня в стійку для атаки. Кару схопила зброю іншою рукою й вдарила в найслабше місце коня: в ноги. Почувши бажаний хрускіт, вона метнулась в протилежний бік від місця падіння великої пораненої тварини й спостерігала за вершником. Ось він втратив її з поля зору, бо в момент падіння намагався втримати рівновагу, й на мить опустив зброю. Цієї миті було достатньо. У стрибку дівчина встромила меч в слабо захищений тулуб. Вершник зісковзнув з сідла й зник під важким кінським тілом.

Слава священним каменям, батько в свій час примушував її тренувати ліву руку. Меч лежав не так міцно, але достатньо, щоб вдарити ворога. Кару відчула, що сили лишається все менше, в битва ще кипить. Вона намагалася відшукати поглядом Ларнда та підшукати нового коня. Ось вершник поряд з криком впав, вона схопила повід й легко злетіла в чуже жорстке сідло. Байдуже чий кінь. Не він веде цю війну.

Ларнда вона побачила майже одразу. Освітлений вогнями на міській стіні, він могутніми ударами прорубував собі шлях в рядах пустинників. Вершники відсахувалися від його великої фігури й блискучого шолома. Раптом сталося щось неправильне, те, чого не може бути навіть у найстрашнішому сні. Стріла впилась йому в шию між краєм шолома й захисним плащем. Він похитнувся і з здивованим виразом обличчя почав падати спиною вниз. Кару здалося, що це вона падає, зірвавшись зі скелі, й летить в темну безодню.

Уля прокинулась з таким криком, що боліло у грудях.

— Ні, — вила вона з плачем.

Але потім побачила знайому лампу над головою, трохи запиленою зверху, білу стелю своєї кімнати, вікно з напівпрозорими фіранками, крізь які падало м’яке ранкове світло. Таке світло, пронизане легким серпанком, буває лише на світанку. У його свіжості розчиняються нічні кошмари і тіло наповнюють нові сили.

Знову сон, подумала Уля. В ній ще жив страшний біль дівчини, яку вона знає з малечку, в яку перетворюється майже кожної ночі протягом двадцяти п’яти років, тобто все своє життя.

За давньою звичкою вона потягнулася за щоденником, що завжди лежав біля ліжка. І, не покидаючи постіль, написала кілька рядків про новий сон. Потім довго вдивлялася у написане. Не можу повірити! Кару ж збиралася вийти заміж. Для неї це важка втрата. Хоча, щиро кажучи, Ларнд ніколи Улі особливо не подобався. Краса його обличчя й тіла, міць ідеального воїна, що так заворожувала Кару, видавалася несправжньою, ніби тінь від тієї краси, яку могла бачити Уля в інших. Щось насторожувало: чи то справа в його гострому, наче жало, погляді, чи зайва різкість. Уля замислилась, покусуючи пластиковий кінчик ручки. Проте Кару дійсно любила його. Біль у грудях поступово стихав разом зі сном, що танув як лід у теплій воді.

Уля знов відкинулась на подушку й заплющила очі, намагаючись пригадати деталі. Яка страшна битва! Стільки людського болю та смерті. Присмак крові був ще в Улі на губах. Та коли це кров ворога, вона вже не лякає, а стає смаком праведного покарання. Не вони пішли в чужі землі, не ваарленці почали вбивати. Уля згадала жар, що охопив Кару і розуміла його. Хтось з відомих сказав, що існують речі гірше війни, наприклад боягузтво. Змогла б Уля так, як Кару, летіти на ворога з мечем й вести за собою інших? Навряд. Жаль тільки коней, які лише виконують накази господарів. Вона дуже любила цих витончених, але сильних і добрих створінь с довгими стрункими ногами та золотавими гривами. Уля смикнулася, згадавши хрускіт, з яким ламалися кістки в кінській нозі.

Але чому пустинники напали? Вона згадала історію про давнього ворога. Колись вони були сильним народом, торгували дорогоцінним камінням, амулетами, прикрасами. Вони вміли виживати в горах, же майже нічого не росло. Не дивно, що вони хочуть повернутися на родючі землі. Рід Кару їх прогнав й знесилив, вбивши сім’ю голови. Для них це була славетна перемога. Зараз за чутками пустинниками править чужинець. Як казала Руднира, священні душі полишили їх. Кару завжди пишалася силою свого роду. А чи змогла б Уля на її місці так само пишатися тим, що твої рідні знищили чужий рід. В неї не було відповіді. Бо, коли вона замислювалася про це, то з’являлося відчуття наче вона дивиться у темний колодязь, звідки віє страхом.

Чим же закінчився бій? Дівчина знала, що наступної ночі знайде відповідь.

Глава 2

Уля весь день носила в собі пам’ять про чужий біль. Мати, якби була жива, сказала б, що це просто сон, й треба викинути його з голови. Але як це зробити, якщо вона живе у сні, бачить цей сон майже кожної ночі. Із малечку Уля спостерігає чужий світ очима іншої людини. Живе разом із нею, дорослішає, навчається, плаче або сміється.

Дівчинка зі сну зовсім інша. Вона сильна, швидка, гордовита дочка голови Роду і має дивне ім’я Кару. Вона майже нічого не боїться, на відміну від Улі. Добре, що Кару не чує думок Улі, коли та спостерігає за нею. Бо Улю часто лякає їздити з нею верхи на норовистих величезних скакунах, вправлятися з мечем, полювати на диких кіз та ще багато з переліку тамтешніх розваг.

Маленькою Уля думала, що вона і є казкова принцеса Кару, яка безстрашно літає на конях широким степом. А іноді чомусь стає маленькою Улею, яка живе з мамою в невеличкій квартирі, змушена ходити в садок, а пізніше в школу з купою галасливих дітей й, головне, з якоїсь причини не має свого коня.

І виглядає Уля зовсім по-іншому. Червоне як вогонь волосся Кару зовсім не схоже на Улин білявий хвостик. І очі в Улі сірі, а не чорні, як у жителів Ваарлену. Вони лише під старість в них ніби вицвітають і світлішають, як і волосся. Ваарленці дуже високі, як здавалося Улі, з кріпкими тілами й тонкими обличчями. Довге волосся у чоловіків й коси у жінок виглядали для Улі на диво гарними. Вона милувалася ними, як і безкраїми луками, що поросли жорсткою травою, пагорбами, з яких стікали тоненькі швидкі струмочки річок, яскравими зірками вночі й великим та малим нічним світилом.

Уля багато чого навчилася в Кару. Вона рідко плакала, переважно гралася наодинці, часто про щось замислювалася, вміла заплітати хитромудрі коси та не любила користуватися виделкою. Вона розуміла мову іншого світу, здобувала знання, яким навчалася Кару в старого Руднира: давніх легенд, історії, зарядження й використання кристалів. А вдома малювала кам’яні будинки, коней із золотими гривами, міцне й практичне вбрання жителів та розкішні розшиті візерунками королівські палантини.

Згодом, дівчинка зрозуміла, що все відбувається навпаки. Насправді вона завжди лишається собою, і коли раптом прокидається, так само лежить у знайомому ліжку в своєму світі. І в звичному житті краще не рахувати секунди ударами серця, не співати пісень ваарленською та не віддавати наказів вчительці.

Розібратися в світобудові Улі допоміг лікар Михайло Гнатович, до якого вона й досі ходить на регулярні зустрічі. Лікар переконав маму, що з Улею все гаразд. А яскраві сни — це від надлишку багатої фантазії. Порадив вести щоденні записи, й водити Улю до кінного клубу, якщо вже вона так любить їздити верхи. А ще поменше розповідати про таку Улину особливість.

Уля тримала свою таємницю й боялася чимось видати свою інакшість. З подружками доводилося прикидатися, що їй цікаво гратися в ляльки чи стрибати в резинки, коли ж набагато цікавіше проводити час в стайні та допомагати коноводам. Але мама хотіла, щоб Уля спілкувалася з однолітками.

Дівчинка вже мала досвід відсторонення від себе оточуючих, коли говорила чи робила щось дивне. Наприклад, піднімала долоню, коли хотіла щось сказати, або, розгубившись, відповіла хлопцю, який намагався її обійняти на вечірці, що вона ще не досягла віку нареченої. Тому всі свої дивацтва вона навчилася стримувати на людях. Розповідала все лише лікарю, який з великою охотою слухав про події у світі Кару.

Сьогодні, вона йому подзвонить, вирішила Уля. Можливо у лікаря буде вільний час. Закрившись у маленькій захаращеній меблями офісній кімнатці, де дівчина працювала на велику фінансову компанію, вона набрала номер Михайла Гнатовича. Абонент поза зоною досяжності, повідомив неживий голос у трубці. Дивно, подумала Уля. Може, заїхати так, на п’ять хвилин, це майже по дорозі. Вже, надягаючи куртку, вона помітила сповіщення на телефоні про новий лист. На ходу відкрила пошту й зупинилась посеред коридору.

Співробітники прямували до виходу. У вузькому напівтемному коридорі утворився натовп, що повільно рухався до дверей. Уля притиснулась до холодної пофарбованої стіни й вчиталася.

Лист був від лікаря.

Моя люба дівчинко,

Мушу тобі повідомити, що я виїхав з міста. Я зараз у великій небезпеці. 

Це дуже важливо, щоб ти зрозуміла. Все, що ти бачила у своїх снах, існує насправді. Ти — нащадок давньої лінії людей-птахів. Дар зв’язку з іншим світом в тебе від батька. Так, я знав твого батька. Він не міг відкрити таємницю твоїй матері, а ти була ще зовсім маленькою. Тепер ти також у небезпеці, бо твій дар дуже сильний. 

Напиши людині за адресою, що я вказав внизу, про прохання зустрітися. Він приїде та все тобі пояснить. Він — теж людина-птах. 

Мені дуже шкода, що я не встиг все пояснити тобі сам. Я думав у мене ще купа часу, але все різко змінилося. За такими, як ти, здавна полюють. Сховай щоденники, картини, й нікому нічого не розповідай. Візьми відпустку. Будь вдома. Чекай на посланця.

Бережи себе!

Наприкінці адреса поштової скриньки.

Хтось пройшовши поруч і зачепивши Улю плечем щось сказав. Але вона не почула. Відірвавшись від стіни, Уля ще раз пробігла очима текст, виключила телефон й намагалася опанувати себе. Цього не може бути! Ні, те, що світ Кару існує, вона потайки вірила все життя. Бо не могла ж вона справді все це вигадати зі своєї людської голови. Але батько, дар, небезпека. Чому ж лікар не розповів їй про батька? В голові все сплуталося. Руки тремтіли так, що вона мало не впустила телефон.

Зі сторін чулися розмови, хтось говорив про грозу, що насувалася. Уля стояла, не в змозі ворухнутися. Тільки механічно посміхалася у відповідь на вигуки знайомих. Потім щось пробурмотіла та кинулась до свого кабінету. Включила світло, сіла та механічно допила холодний чай, що лишився в чашці на столі. Потім рішуче зняла куртку, кинувши її разом з сумкою на сірий ковролін, і ще раз прочитала листа.

Здивування, захоплення, біль, страх… Вони хвилями надходили й затоплювали свідомість. Її світ змінився. Вона сиділа й дивилася на згаслий темний екран. Забракло повітря. Уля підійшла до вікна й відчинила навстіж, від чого посунувся й розлетівся по підлозі стос паперів. Темна хмара наповзала на ще світле вечірнє небо. Вітер розхитував старі дерева, що росли біля будинку, та обривав зів’яле листя. Воно кружляло у повітрі вихором, не маючи спокою. На якусь мить дівчині здалося, серед листя летять ворожі стріли. Вона зачинила вікно, повернулася до столу та витягла білий лист з шухляди.

Писати в справжньому житті ваарленською видавалося абсурдом. Відчуття нереальності того, що відбувалося, змусило Улю кілька разів вщипнути себе за руку. Але як ще вона зможе зрозуміти, що це дійсно правда, й така людина, як вона, існує? І що за небезпека? Копіюючи почерк Кару, Уля старанно вивела круглими значками два вислови: один був привітанням від Роду, а інший — прохання про допомогу. Сфотографувала написане та прикріпила фото до листа. Ім’я Михайла Гнатовича Уля надрукувала українською та англійською. Лист слухняно полетів невидимим електронним шляхом до невідомого адресата.

Кілька хвилин дівчина сиділа, намагаючись втамувати тремтіння в руках. Можливо, це сон, подумала вона. Добре було б зараз прокинутись і просто записати до щоденника нову порцію інформації. Глянувши на круглий годинник на білій стіні, завішаній планами та мотиваційними гаслами, Уля подумала, що скоро закриється банківське відділення на першому поверсі їхньої будівлі. На рахунку сума не надто велика, та краще мати готівку. Уля схопила речі й побігла на сходи.

Глава 3

Кару вдивлялася в глибину темного тунелю. Їй здалося, що хтось слідкує за нею з темряви. Захотілося пройти вперед, але ноги стали наче частиною кам’яної підлоги, й вона не могла поворухнутися. Занило плече, потім світло ледь торкнулося повік. Відчувся запах диму, й Кару зрозуміла, що прокинулась. Дивний сон, хоча до неї взагалі рідко приходять сни. Солодка дрімота відступала, й раптом пам’ять вдарила навідліг: бій, Ларнд. Загинув. Кару застогнала й відкрила очі. Поруч стояв Дерг. Могутній чоловік, плечі й руки якого ширші від більшості воїнів, хоча вже не молодий. Головний радник батька. Він дивився на Кару. Обличчя брудне, одяг ніби обвуглений, в темних плямах, стомлені запалі очі, але, як завжди, зосереджений та спокійний. За ним виднілася Руднира в світлому вбранні, прикрашеному символами давньої мови, худа й висохла, як висока трава під сонцем. Довга світла коса перемотана синьою мотузкою, зморщене обличчя, на якому несподівано яскраво сяяли очі, схожі жовтизною більш на пташині, ніж на людські. Хтось позаду ходив залом, брязкала зброя об підлогу, чулися тихі розмови.

— Все скінчено? — прошепотіла Кару, з жахом чекаючи на відповідь.

— Вони відступили, — промовив Дерг. — Ми навіть не встигли приготувати всю зброю. Як тільки ви, світла панно, знепритомніли, пролунав заклик. Наступ був припинений, ми почали їх тіснити. Наші втрати не надто великі.

Кару сіла на лавці, озираючись. Мабуть її принесли разом з іншими пораненими у місто до великої зали вежі для гостей. Ранкове світло пробивалося крізь довгі вузькі вікна й лежало на підлозі з коштовної дерева рівними видовженими клаптиками. Залом ходили жінки-доглядальниці у блакитних головних уборах й мелькотіли майже непомітні працівники храму в сірих накидках, допомагаючи пораненим. Віяло лікарськими настоями, болем і попелищем. Проте настрій був піднесений. Ворог відступив!

— Чому? — Кару не розуміла, — я думала, що вони намагаються захопити місто.

— Скоріш це спроба розвідати наші сили. Слизькі повзучі змії! — головний ватажок скривився, — та щось швидко вони здалися.

— Дергу, звідки вони знали про запобіжну лінію? Невже хтось …

Чоловік насупився та зітхнув.

— Я дізнаюсь. — Дерг рішуче глянув Карі в очі.

Кару спробувала звільнити руку від плаща й гострий біль змусив її застогнати.

— А мій кінь?

— Лежи, лежи, дівчинко, — Руднира схилилася й вилила їй до рота гіркий напій з гострим запахом. — Твій кінь знайшов тебе на щастя швидше ніж чужинці. Так, тепер знімаємо. — Стара обережно стягнула з Кару захисну накидку, потім розрізала нижню сорочку, наскрізь просочену кров’ю, звільнюючи плече.  Вона оглянув рану.

— Глибока, та заживе. — Голова храму взяла з рук зовсім молодого хлопчини — вихованця, який тихо підійшов збоку, піалу з рідиною. Той з цікавістю зиркнув на Кару з-під сірої пов’язки, що приховувала волосся. Над піалою клубочився білий пар.

Руднира схилилася й лагідно промовила:

— Тут теж рана, — вона провела довгими прохолодними пальцями по скроні дівчини. — Це ми промиємо, а ось тут, — показала на груди, — складніше лікувати.

Кару з усіх сил зціпила зуби.

— Де він?

— Принесіть води, — крикнув Дерг, відвертаючись, щоб не бачити, як сльози потекли по щокам Кару.

— Готують до прощання, разом з іншими. — Руднира витягла з кишені кристал, що на мить блиснув, як вогник, й затиснула в одній руці, тримаючи піалу в іншій. — Випадок долі забрав могутнього Ларнда, — промовила Руднира, похитуючи головою. — А він так мріяв стати на чолі роду Ваарлену.

Стара зосередилася на зіллі, щось беззвучно проговорюючи самим губами, а Кару зі стогоном сіла й притиснулася спиною до холодної стіни, прикривши очі. Вона має бути сильною, не показувати горе, має одужати та виказати промову до війська. Вона має бути гідною голови…  та тільки тепер чи потрібно їй це все?

Вона згадала, як Ларнд вперше зустрів її серед гостей на святі з приводу договору з сусідським володарем лісових земель Урманда. За луками й горами Ваарлену простираються лісові хащі з деревами-плетунами та велетнями з твердим, наче камінь, листям. Жителі Урманда не ворогували з ваарленцями, але й друзями їх не можна було назвати. Вони торгували деревиною та речами для побуту взамін на харчі та тканини. Рідко покидали свої краї. Але під загрозою наступу пустинників Домин, батько Кару, вирішив заручитися підтримкою лісового народу.

Юна Кару тільки-но досягла віку нареченої, і їй було дозволено приймати участь у зустрічі гостей. Він зайшов разом з правителем Урманда та був представлений як їх світлої волі небіж і вихованець. Кару вразив стрімкий темний погляд, що, здавалося, пропалював наскрізь. І сам, наче вогонь, у великому красивому тілі. Темно-червоне волосся до пліч не було заплетене, як носили, ваарленці, а розвівалося, ніби відблиски вогню за спиною. Простий чорний одяг з єдиною прикрасою на грудях наче підкреслював точність рухів й гордовиту статуру воїна.

Він поводив себе бездоганно ввічливо. Говорив чистою мовою, якої навчали представників роду ваарленців. Один раз він дозволив собі звернутися до Кару, коли та обізвалася, назвавши своє ім’я в привітанні. Коли гості дарували подарунки, саме Ларнд підніс Кару амулет з деревини найвищої якості у вигляді птаха з жовтими кристалами-очима. І його погляд дівчина більше не могла забути.

Кару торкнулася амулету й сльози знову здушили горло. Стало важко дихати. Проте біль в плечі почав відступати. Руднира приклала холодний, як лід, кристал їй до лоба й полила гарячим зіллям на рану, а Кару хотілося втопити в ньому своє серце.

Уля спала в одязі на застеленому ліжку. Ввечері, закривши за собою двері квартири, на Улю нахлинув такий жах, що вона ледве вгамувала тремтіння. Вона кинулася збирати важливі речі, але крім документів та грошей не могла придумати, що б ще покласти в рюкзак. Виявилося, що важливих речей майже немає. Дивно. Дівчина тинялась квартирою, повною предметів, які ще день тому здавалися такими потрібними, а зараз не мали ніякої цінності. Деякий одяг, купка дрібничок й кілька старих фото. Тільки куди вона збирається? Навіщо?

Уля натрапила на коробку зі старими сімейними альбомами. Тут вона з матір’ю, а ось ця, єдина світлина, де видно батька. Він стоїть впівоберта, проте видно обличчя: красиве, серйозне, трохи сумне. Він дивився у камеру, а сам мабуть збирався йти, бо рука вже лежить на ручці дверей. Так і сталося. Він пішов, а Уля лишилась з мамою та невідомістю.

Можливо я щось неправильно зрозуміла, думала Уля. Вона перечитувала лист від лікаря разів десять. Зрештою написала на роботу з проханням про терміновий відгул. І, стомившись, вирішила просто чекати.

Зранку, записуючи новий сон, Уля раділа, що в Кару поки спокійно. Вона така сильна, вона оговтається. Виходить, що в рядах ваарленців є зрадник, шпигун? Неймовірно! Жителі Ваарлену змалечку пишаються хоч і непрямою, але причетністю до давнього славетного Роду, в якому жива сила, а це означає, що буде врожай, захист, безпека. Щоб хтось перейшов до пустинників, які, як розказувала Радмира, загубили своє коріння й колишню міць — неможливо. Згадався принцип, відомий ще з часів існування Римської імперії: шукай, кому вигідно. Нікому з ваарлаенців, розмірковувала Уля, не могла бути вигідною поразка власної країни.

Вона механічно наводила лад в кімнаті, де вчора в паніці все розкидала. Складаючи одяг в шафу, намагалася уявити зрадника й не могла. Це суперечить всім їхнім принципам. Та вони краще помруть на землі предків! Це міг зробити тільки чужинець. Свої останні думки вона записала й поклала блокнот в рюкзак.

Уля знайшла всі свої щоденники, які вела з дитинства. В деякі вкладені листочки з малюнками, ще зовсім дитячими, де маленька дівчинка зображена в дивному світі. Знадобиться величенька валіза, сумно роздивляючись гору стареньких списаних зошитів на ліжку, подумала Уля.

Аж тут телефон пискнув, сповіщаючи про новий лист. Уля схопила його й відкрила не дихаючи. Надійшла відповідь. Написано англійською.

Виїжджаю сьогодні. Адреса в мене є. 

І фото білого паперу, на якому ваарленською не дуже вправно написано:
Я буду з тобою.

Серце завмерло. Цей світ справді існує!

Синопсис