Корінь зла

   – Всі на позиції. Коли перший комбайн почне працювати будьте готові стріляти, – з кожним роком рації працюють все гірше, проте завдяки їм ми хоча б маємо зв’язок. –  Бережемо набої і стріляємо лише за командою! – я натискаю кнопку і повітряний змій стрімко підіймає «прапор врожаю» у небо.
   Це сигнал. Мотори гарчать і великі машини повільно виїжджають на поле. Вони їдуть двома рядами розтягнутих ланцюгів, де один ряд висунутий вперед на метрів десять-п’ятнадцять. Так кулеметникам на баштах комбайнів зручніше атакувати противника, а вантажівкам маневрувати, забираючи овочеві цистерни.
    – Поки тихо, – я уважно дивлюся на змучений сканер, що мерехтить спокійним зеленим, – де ж ви, покидьки?
   Поле здається таким спокійним та лагідним. Вітер м’яко колихає листя тисячі кущів зі стиглими плодами – результат неперевершених експериментів із генними модифікаціями. Тепер ми можемо вирощувати ще більше за менший час, збираючи по два врожаї за рік. Але здається, що збільшуючи площу посівів ми збільшували і небезпеку. Тепер з кожним збором їх приходить ще більше. Великих кротоподібних істот, що намагаються забрати нашу їжу, зруйнувати техніку та вбити людей. Так багато людей…
   Комбайни занурюються збирачами у землю і перші кущі зникають у фільтрах. Ми збираємо їх разом із корінням. Плоди – це їжа, листя – напої та відвари, стовбур – майбутня тканина, а коріння – ліки. Максимальна користь сільськогосподарської культури. Раніше такий фідбек ми отримували лише з кокосами. Але через зміну клімату та екологічні негаразди вони більше не ростуть у наших широтах. Тож тепер драйвер продовольчої безпеки нації стало модифіковане жито, поєднане із коноплями.
   Перші вантажівки забирають цистерни із відфільтрованими складовими. Все йде добре. Але це не перший мій збір врожаю, тож я навіть не збираюся розслаблятися. Я відчуваю, що вони вже близько. Спочатку це подібно до ледь помітних хвиль, тремтіння землі. Дід розповідав, що колись так відчувався рух підземних потягів, якими люди швидко пересувалися у межах міста. Але досить швидко поштовхи стають сильнішими. Сканер божеволіє, вкриваючись сотнями червоних цяток.
   – Приготувались! – я кричу у рацію, проте і без моїх попереджень усе зрозуміло. Земля перед комбайнами починає рухатись, і частина врожаю зникає у розломах, що виникають навсібіч. – Вогонь у розломи за три, два, – вони вилітають з-під землі швидше ніж я встигаю дорахувати. Величезні, огидні монстри, що несуться на комбайни. 
   – Вогонь, – я і сам би волів опинитися там, у гущині бою, але моя справа: керування, спостереження і координація. Тож я просто віддаю команди і намагаюся швидко реагувати на зміну ситуації. Першу хвилю кротів змітає шалений рій куль. Вони розривають на шмаття їх густе чорне хутро, заливаючи кров’ю стиглі поля. Проте друга хвиля накатує майже одразу, прориваючись крізь тіла полеглих. І частина з них встигає дістатись техніки. Вони змітають кілька комбайнів разом із вантажівками, залишаючи лишень груди понівеченого металу та кісток. Довбані виродки.
   – Запускайте другу групу, – я випускаю чергового повітряного змія і на іншій кінець поля виїжджають додаткові машини. Цей маневр ми використовуємо щороку, проте вони не враховують власних помилок і це знову спрацьовує. Частина кротів намагається атакувати і другу групу, але на такій великій площі у них не вистачає сил і ми швидко зачищаємо їх атакувальний резерв.
   – Давайте напалм, – ще один змій злітає у небо і комбайни роз’їжджаються, вивільняючи шлях для швидких авто із запальними вітаннями для кротів. Водії спрямовують їх просто у розломи, звідки вони лізуть, фіксують напрям і вистрибують на швидкості. Неймовірний трюк, що завершується яскравим феєрверком. Повітря наповнюється запахом горілого м’яса та підземними криками істот. Ми випалюємо їх сотнями, проте вони повертаються. Накочуються цими безнадійними хвилями два рази на рік, і потім залишаються безславно горіти у підземних тунелях. Безглузді потвори.
   Я дивлюсь на сканер, який знову повертається у заспокійливу зелену зону. Чергова вдала операція. Як по нотах.
   – Все чисто. Можна виводити більше машин, – передаю по рації гарні новини і нарешті дозволяю випити собі ковток води.

 
   У кабінеті мера гарна система вентиляції, але запах згарища відчутний і тут. 
   – Ми втратили більше 20 відсотків врожаю, – керівник свердлить мене поглядом – це за межами допустимих показників. Можливо час забрати своє? Раз і назавжди.
   – Ви хочете, аби ми спустилися у тунелі?
   – Це ви хочете туди спуститися, – мер завжди знає як правильно формулювати запит, – виправити свою помилку і нарешті врятувати нас від цих істот. Сьогодні ми втратили 4 комбайни і більше 20 людей. Кротів стає більше… і моїм виборцям це зовсім не подобається.
   – Для того аби знищити їх нам знадобиться хімічний захист, зброя і більше напалму, – я намагаюся порахувати кількість, проте мера в зараз не цікавлять цифри. Тільки результат.
  – Шкідники – це отрута для здорового суспільства, – мер вдається до своєї улюбленої тактики поетичного приниження, – і якщо ви не спроможні перемогти шкідників, можливо мені потрібен інший кандидат на цю посаду?
   – Зроблю все що зможу, – не хоче давати зайвих обіцянок, але його це не влаштовує.
  – Сподіваюсь у вас необмежені можливості, – він виписує мені дозвіл на зброю та людей, – Беріть все що потрібно і нарешті закрийте це питання.

   Ми вирушаємо за кілька годин. Першими їдуть два грейдери що розчищають шлях. Подекуди земля ще горить, мляво сяючи у темряві нескінчених тунелів. Після напалму тут дуже спекотно, а в повітрі стійкий запах бензину. Без протигазів та захисту тут можна отримати хімічне отруєння. Добре що він в нас є.
   Мертві кроти перетворилися на аморфні купи кісток і хутра і грейдери безжально згрібають їх разом із землею, прокладаючи шлях уперед. Час від часу ми скидаємо цей мотлох, закорковуючи невеличкі бокові коридори. Сканер світиться зеленим, проте ми не розслабляємось.
   – Вони десь у глибині, будьте на готові, – кожного разу після битви ми спускаємось у тунелі і закорковуємо виходи. Іноді подаємо воду, сподіваючись залити їх нори. Проте все марно. Ця мережа нескінченна і вони можуть бути де завгодно.
   – Чую дивні звуки, – рація оживає і я даю знак колоні зупинитися. Дійсно, десь попереду чутно щось схоже на писк, підсилений та спотворений луною від стін. – Перевіряємо чи палимо одразу? – солдат ставить слушне питання і я повинен зробити вибір.
   – Ми шукаємо залишки врожаю, тож давайте перевіримо, – я запалюю жовту шашку – знак повної готовності і ми повільно рушаємо на звук. Чим ближче ми до джерела, тим гучніше звуки. Какофонія високих частот. Це майже боляче.
   Нарешті оживає сканер. Попереду монстри. Їх доволі багато, але  вони майже не рухаються. Досить дивна поведінка. Ніби почувши мої думки від загальної групи відділяється кілька точок, які стрімко рухаються у наш бік.  
   – Зараз буде контакт, – бачу як кулеметники готуються до пострілу і одягають навушники. Я і сам закриваю вуха, розуміючи що буде гучно. – Приготуймо для них гарячий привіт, – грейдери утворюють прохід і один з вибухових сюрпризів вирушає у темряву. Я бачу його на сканері, і за кілька секунд він врізається в одного з кротів. Тунель запалюється червоним і ми бачимо з десяток почвар, що кричать від болю, проте продовжують сунути у наш бік. Їх жага смерті вражає.
   Починають працювати кулемети. Біль кротів підсилюється низькими частотами, що прорізаються крізь навушники і нагадують стукіт тисяч сердець. За кілька секунд все скінчується і я даю знак рушати далі.
   На сканері червоні цятки все ще нерухомі. Писк стає гучнішим і тепер здається, що він розділяється на тисячі слабких голосів. Здається ми знайшли справжній скарб.
   – Там кубло почвар, приготуйте вибухівку.

   Ми знаходимо їх за двісті метрів. У великій печері сотні м’яких цуценят. Наш врожай теж тут. Точніше те, що від нього залишилось. Кожна з почвар п’є сік з коріння наших рослин, міцно обіймаючи його лапами. Довбані кротові ясла. Тепер зрозуміло чого вони так відчайдушно нападали на нас під час збору врожаю, чому вони билися до останнього у тунелях кілька хвилин тому. Наш збір врожаю – це знищення їхніх поколінь, які теж прагнуть мати майбутнє. Прагнуть жити і вижити. Та хіба шкідники заслуговують на життя?
   – Цей врожай вже не врятувати, – я дивлюся на малюків, що знищують нашу їжу і відчуваю лише ненависть до ворога.  – Сподіваюсь у нас вистачить напалму на всіх, – віддаю наказ і думаю тільки про одне: скільки таких ясел нам ще доведеться знайти?

 30.07.2024