Коли пітьма відступає

Я стояв посеред темного, камʼяного коридору, де у стелі була величезна діра, з якої до мене сяяла ця прекрасна біла зоря! Найпрекрасніша з усіх зірок, які мені доводилось бачити! Біла, кругла зірка, яка сяяла у пітьмі. Це був мій найперший спогад.

Моя голова була піднята догори, обличчя звернене до неї. Милуючись, я не міг відірвати від неї очей. Аж поки величезна брила звалилась та вдарила мене по пиці. Стеля обвалювалась. Діра все розширялась, а каміння падало. Вони боляче лупцювали мене. Я тоді вискочив з-під цього завалу до коридору. А потім був якийсь дуже страшний звук. Як почув його, те завивання, так і закляк. Незнайомий, моторошний звук, сповнений жаху! Я не смів поворохнутись, чи навіть дихнути. Нарешті, гуркіт каміння зупинився. Я повільно обернувся і зітхнув. І знов по стінах рознісся той самий стогін. Проте, тепер мені стало зрозуміло, що цей звук йде від мене. Я справді здивувався, що вмію видавати якісь звуки, окрім плямкання багна від кроків. Знов повернувшись до того дивного місця, де обвалилась стеля, я зумів вперше побачити щось не камʼяне чи деревʼяне. І це щось мало колір. Білий колір, проміння якого вперше освітлювали це завжди темне місце. Опустивши голову, я вперше побачивши у світлі своє тіло. Темне, покрите землею, як усе довкола, куди не могли дотягнутись промені тієї зірки. Я бачив, як камʼяні стіни обривались зверху, і багато разів пробував дістатись туди. Проте моїх сил не вистачало – стіни легко скидували мене назад. Деревʼяні залишки якихось предметів, які я хотів підставити на допомогу, розвалювались варто було штовхнути їх. Камʼяні меблі ж мені не вистачало сил навіть двинути.

Я сподівався, з діри хтось спуститься. Проте, згодом стало зрозуміло, що вона просто обвалилась сама собою. Скільки я не сидів під нею, ніхто так і не спустився. Тільки каміння іноді падало, та вітер став більш гучнішим. Кам’яні холодні стіни, гнітюче нависали довкола. Крім мене, тільки вітер гуляє ними та часто стогне й тріщить, покачуюючи старі напівгнилі залишки деревʼяних дверей на петлях. Були тут і камʼяні двері, проте моїх сил не вистачало їх відкрити. Підхопивши легкі камінчики, вітер несеться з ними по обох поверхах та навіть спускається до підвалу, де кидає їх до води, яка покривається рябою та розходиться хвильками. До підвалу я рідко ходжу – незважаючи на провітрювання, сморід там стоїть неймовірний. Варто лиш опинитись на останній сходинці і мене вже починає нудити.

Крім підвалу, ці камʼяні стіни утворюють якусь споруду із двома поверхами. На першому, кімнати майже пусті, а при вході є навіть величезна зала із колонами. Якось я настільки розцарапав кігтями шматок стіни, що від неї відколовся величезний шматок, і переді мною предстали вицвівші лінії якогось чи то малюнка, чи гравюри. Там було зображено контури якоїсь істоти. І, на диво, розглядати цей візерунок було приємно оку. Потім я пробував ще шкрябати стіни, шукаючи цікаве. Подекуди це вдалося. У темряві я міг розрізнити тільки їх риси, лінії якими вони були виведені. Один із цих малюнків, мені навіть вдалось відломити і донести до світла тієї зірки. Під білим променем, ледь розрізняються якісь інші, не білі і не чорні кольори. Це стало моєю розвагою тут, де нічого не відбувалось і крім мене нікого не було. Так йшов мій час і зірка згасла. І я вже не міг розглядати малюнки під її світлом. Лишились тільки я, коридори і пітьма.

Одного разу, я відчув якийсь дивний протяг повітря. Не такий, як зазвичай. Поблукавши, я побачив як одні із зачинених кам’яних дверей були ВІДКРИТІ! І не став гаяти часу, одразу чкурнув назовні. Після мого блукання цими кам’яними стінами, побачити щось нове було чимось, ніби солодким. Глянувши назад, я побачив, як камʼяні стіни збирались у якусь форму, вершина якої губилась у темряві неба. Певно, це й був той замок, про який я багато читав у рукописах. Я здогадувався, що те писане є якась далека історія цієї місцини, проте тепер, розглядаючи ці стіни і згадуючи їх опис та малюнок з пергаментів, я почувався якось не так, як зазвичай. Я стояв і дивився, коли відчув чийсь погляд. Вдалині красувалась якась тінь. Її майже не було видно серед темряви, проте рухи тіла якось відокремлювали її особу від загального фону. Мої очі бачили її не зовсім чітко, проте достатньо. Я сміливо міг похвастатись вмінням відрізняти різні відтінки чорного кольору.

Істота тим часом встигла наблизитись зовсім близько і вже простягнула до мене свої довгі тонкі руки. І раптом мене підхопило і різко сіпнуло догори, геть від цієї істоти. Я вертів головою та вчепився у те, що мене тримало. Якась рука, із сімома пальцями. Її господар губився у той же пітьмі. Повільно, вона віднесла мене назад до дверей замку і протянула всередину. І тільки тоді відпустила. Одним пальцем вона постукала по стінах. Із кімнати одразу хтось вискочив і вибіг назовні. Певно, то й був той гість який відчинив камʼяні двері. Довга рука стала поволі висовуватись назад. Я підскочив і обігнав її запʼястя, й знов вибіг назовні. Заховався під стіною. І вчасно – варто було руці повністю лишити замок, як декілька істот швидко заколотими вхід новими камʼяними дверима. Тепер я більше не міг повернутись.

Завмерши і впечатавшись у стіну, я чекав поки все вщухне. Про руку я не знав нічого, а ось темні фігури які заколотими вхід, нагадували темних покручів. По формі вони були такі ж великі та міцні. Так легко поставили ті камʼяні двері! Мимоволі, я насупився від заздрості. Мав би я такі сили, і ніхто не замикав би мене ніде!

Повільно піднявшись, я знов поглянув довкола. Холод та млявість вирували серед повної безодні темряви. Темна земля, камʼяні стіни, з-за яких я прийшов, та бездонна темрява зверху, де колись сяяв давно отой зниклий місяць. Не було нічого. Навіть від істот лишились одні лиш силуети та видіння. Я попрямував собі вперед. Я читав у рукописах щось про смерть усього, але зараз, дивлячись на все те, що лишилось, воно мені здавалось якимось, абсолютно нормальним. Я ніколи не бачив той далекий світ, якого вже немає. Скільки себе памʼятаю, світ завжди був таким. То може і світ із рукописів ніколи не існував?

Навіть тяжкість від бездонності довколишнього світу здавалась чимось звичайним. І я повільно відправився блукати. Мені нема було чого робити, або кудись поспішати. Коли все мертве, дихає смородом та гниллю, єдине що залишається, це просто гуляти без діла цим місцем. Так я думав, коли йшов собі кудись, куди сам не знаю.
Так, я раптом вступив у щось вогке та сипуче. І одразу відсахнувся назад, на тверду поверхню. Найсмердючіше бувше тут – то вода. Біля неї завжди смерділо. Проте тут вона була не в приміщенні, і її аромати розносились далеко. Тим часом, камʼяні стіни віддалились і вже встигли зникнути у пітьмі. Навряд я зможу знайти дорогу назад до них серед цього однакового пейзажу.

І тут біля мене щось ворохнулось. Мені навіть здалося, що наші погляди зустрілись. Ще рух. А потім із темряви виринули ікла прямо перед моїм обличчям. І знов мене відсахнуло назад, а безформена істота вискочила та побігла. Лиш звук затухаючих вдалині кроків порушував спокій цієї безодні.

– Як ти вийшов? – пролунало наді мною. Я обернувся, і побачив лиш тінь, і двоє рук, що тримали мене над землею. Я довго розглядав цю істоту, намагаючись зрозуміти хто вона, і на кого схожа. І мене понесли…

Через декілька хвилин я повністю впевнився в тому, що моє прощання із камʼяними стінами замку було дуже раннім. Мене несли саме туди. І чого їм так не кортить тримати мене замкненим там? Поблукавши довкола і не знайшовши жодного проходу всередину, істота нарешті опустила мене вниз. І варто було їй прибрати свої лапи від мене, як я чимдуж чкурнув в пітьму.

– Стій! – почув я позаду низький та гримливий галас.

Я був маленьким порівняно із ним, і загубитись у пітьмі мені було легко. Я забився біля стіни та завмер. Цього разу, мені пощастило менше – ця потвора явно не збиралась здаватись від моїх пошуків. Він бродив довкола та гримав. Проте найгірше було потім. Незабаром до нього приєдналися ще дві якісь істоти. Коли ж їх стало три, я збагнув, що пора забиратись звідси. Повільно і обережно крадучись, я поповз землею. В цій темряві всі були рівні – погано бачили навіть біля себе. Головним було просто не потрапити комусь під ноги. Кількість істот все збільшувалась. Поки мені везло проскочити та відійти трохи далі. І варто було видохнути, як переді мною знов з’явилась якась чергова потвора з кликами. Ні, втретє на одне й те саме я не попадусь! Тут вже я сам відскочив і… гепнувся прямо у вонючу жижу.

Плескіт води може й не був настільки гучним, проте у повній темряві, де панує шепіт, навіть впавша крапля у воду була здатна створити справжній шум.

Варто мені було виплисти, я всією своєю істотою відчув тупотіня довкола. Я бачив як істота з кликами різко опустилась до землі і завмерла. Певно, ховатись у темряві, сподіваючись на непоміченість тут популярно.

До рота потрапило щось вогке та смердюче. Мій живіт різко сіпнувся. Здавалось, ще трохи і мене виверне навиворіт. Тіло тряслось, різкий кашель став драти горло. Я навіть не знав, що таке буває! Якесь нове відчуття… А потім мене знов схопити і потягнули назад до замку. Я весь брикався від злості та розпачу.

Поки одну із камʼяних дверей всі ламали, мене посадили біля стіни. І я, вже навчений, хутко біг собі у пітьмі, ховаючись стінами. Раптом, атмосферу пронизали хорові воплі. Я навіть завмер від подиву. Від тупотіння ніг навіть земля задрижала. Нічого собі, як всі так завзято намагаються мене повернути до замку. Хай їм грець! Чого не залишать мене у спокої? З мого рота виринув якийсь потік невдоволеного повітря. Я знов повторив це. Потім ще. І ще. Я навіть не знав, що і таке вмію! І поки я роздумував над тим, що я ще можу вміти, чого не знаю, в темряві почали вирізнятись форми істот. Вони наближались все ближче і ближче.  Я так і закляк на місці, припавши до землі. Ховатись було ніде. Тут нічого не було.

До мене доторкнулось щось довге та тонке. Піднявши очі, я побачив згорблену істоту, тонку, наче тростина, схожу на скелет. З довгими руками та ногами. Те що до мене доторкнулось – були її пальці. Її обличчя було чуть приплюснуте, з впалим носом, і двома впадинами, у яких відзеркалювалась якась інша істота, схожа на неї. Істота в її бездонних  очах, дивилась здивовано й розгублено. І важко дихала. Я повернув голову і той, хто був в отих  очах також повернув голову.

– М… – істота, що стояла переді мною, підвелася, переминаючись з ноги на ногу. І я нарешті відірвав погляд від тих двох впадин на обличчі. Підвівся. Навіть наш зріст був однаковим.

Ми мовчки спостерігали один за одним. Поки гуркіт кроків наближався і його відсмикнуло назад до пітьми. Я послідував за ним, проте його і слід пропав. Та й мене майже не впіймали. Втрете. Тепер я був готовий до цього й одразу відскочив, тікаючи від гуркоту натовпу.

Не знаю, як довго мені довелося бродити цими місцями. Нікуди не поспішаючи, в повній темряві і безкінечності, з однаковим пейзажем довкола. Іноді ступаючи раптово у воду.

Раптом, щось міцне схопило мене. Гострі леза пронзили ногу. Мене аж смикнуло. Із горла вирвався крик – я аж сам не очікував що так вмію! Не знаю, чи то від різкого звуку чи від чогось іншого, проте хватка щелепи одразу ослабла і відпустила. Я спробував відійти вперед, подалі від цього щось, що викликало в мені стільки болю. Проте ця потвора так просто здаватись не збиралась – мені на спину взгромоздилось щось важке, слизьке та вонюче. І почало щось завивати. Я мало не впав. Нога боліла, якийсь груз на спині – все це починало дратувати. Навіть сам не зрозумів, як різко вчепився в цю потвору і почав з себе скидати. Але, її хватка була міцнішою. Ми обоє валялись по землі, обоє щось верещали та сварились. Навіть в когось врізались по дорозі. І я бачив як та інша істота неслась геть від нас.

Здихатись цієї виявилось не просто, а валятись набридло, ми присіли. Воно ревіло мені прямо на вухо. Щось скиглило, аж бісило. Певно, якийсь паразит причепився. Я сидів і чекав, поки від мене заберуть цю потвору. Час ішов, а потвора все сиділа. Агов! Де та велетенська рука? Або інша тварюка яка мені допоможе? Де всі? Посидівши так деякий час, я спробував піднятися. Нога так і боліла. Прихрамуючи, я зі своїм грузилом поплентався кудись. Дороги до замку я не знав, та й не знайшов би її в такій темряві. Йти було важко, крім ноги тепер у мене й голова гуділа від цих завивань цього прилипали.

– Ррррр! – вирвалось від мене і я сам собі здивувався.

– Що? Що?- замість завивання, в цей раз істота навіть сформулювала щось зрозуміле.

– Ва…щко.. – я прокашлявся і потім знов повторив, – важко! Відчепися!

– Важко! – вторила мені потвора.

І ми обоє замовкли. Я навіть зупинився. Проте жоден з нас більше нічого не робив. Тільки мої вуха нарешті відпочили від горлання. Робити було нічого, тож єдине що залишалось – просто йти далі. І через деякий час стогони відновились.

– Відчепися! – хрякнув я і знов прокашляв. Від кожного сказанного слова горло так і дерло.

А завивання все продовжувались.

– Ти хто такий? – нарешті прокашлявшись, хрипло спитав я.

І настала тиша. Паразит на моїй спині мовчав. Дякую за тишу! Деякий час я покашлював, і все роздумував як мені далі бути. Ще й нога болить, і якось підозріло не трапляється ніхто більше. Куди всі ділись? Ще й знов у болото вступив. Вогка грязюка охватила болючу ногу, навіть сильно пекти стало. Мені навіть довелося руками висмикувати ногу з цієї жижи…

– Айнабель! – пролунало над моїми вухами так, що від несподіванки у болоті тепер валялись ми обоє.

– Як ти міг мене вродити сюди? – тим часом почав вередувати цей паразит.

– Відчепися від мене! – тепер горланив уже я.

Нога боліла, багнюка сипуча, злий, аж пар із рота гатить, ще й грузило на спині! Скажіть мені раніше про все це і ноги б моєї за цими дверима не було! Тепер же у болоті застряг, бо сил вибратись не маю… Мій ніс вже опинився у багні і я вперше зрозумів, чому ніколи не ходив водою. Жижа попрямувала до носу, до роту, у вуха… А потім мене різко смикнули і ми з паразитом знов сиділи на твердій землі. Сиділи довго. Мовчки. Я чихнув. Айнабель знов почала своє завивання. Якесь щупальце тицьнуло мене в голову пару разів. І завивання змовкли. Пітьма перед моїми очима почала набувати форми – щось овальне, з якимось розрізом внизу овалу.

– Я тебе витягла, – розріз на обличчі ворухнувся, промовляючи слова.

В голові моїй джмелями завертілись слова. І що з того що ти мене витягла? Краще б я тебе не зустрічав! Потворна істота із рукописів, описана, як кальмар-переросток! Одна із чудовись- темних істот, що населяли цей світ у далекі часи і яка приймала участь у величній битві минулого! Ох, не пощастило мені зустріти тебе тут! Тільки тепер ти навіть за мене менша! І така ж вонючка…

– Ти щось скажеш? – перервала тираду моїх думок Айнабель, – ти тут? Чи ти вже мертвий? Якщо ти мертвий, я тебе з’їм?

– Не їж всяку гидоту, подавишся, – швидко промовив я, поки горло знов не зійшлося кашлем.

– Мій шлунок і не таке перетравлював! – розріз на овалі перекривало і вся істота затряслась від хіхікання.

– Воно й видно, он як мало від тебе лишилось! Кружечок та щупальце!

Айнабель одразу стала серйозніше і запитала:

– Ти. Мене. Знаєш? Ти знаєш, хто я?

– Так, я тебе знаю. Я читав про тебе.

– Читав?! – вона аж затряслась уся, – де?! Де ти про мене читав? Про мене є щось написане? Так, вірно? Чи ти мені брешеш?! Якщо брешеш, я тебе з’їм, так і знай! З’їм одразу!

– Не брешу я. У замку читав рукописи про тебе.

– У замку? – овал переді мною нахилився трохи у бік. Потім ми обоє різко відскочили кудись у сторону і доволі швидко опинились перед віддаленими воротами знайомих камʼяних стін. Слід зазначити, що мені доволі важко розуміти, як всі ці істоти так добре орієнтуються у цій повній темряві. Як на мене, тут повний хаос, жодних орієнтирів, проте всі чомусь якось розуміються на цих просторах. І як вони це роблять? Я хотів про це запитати, проте Айнабель вже потягнула мене всередину, а згодом я просто забув.

– Де вони? Ті рукописи, про які ти казав, – нервово питала вона.

Я відніс її на другий поверх, до невеличкої кімнати повної всяких речей. Тут, серед старих листів та бруду, я віднайшов два старі пергаменти зі словами. Кинувши оком, я прочитав давно знайомий текст:

«Потворна, наче молюск у глибинах, Айнабель нагадувала собою істоту, що прийшла із самих глибин темряви та підводного світу. Один погляд на неї викликав страх, трепіт та жах. Чорне створіння, з довгими щупальцями, покритими зеленим слизом. Підступна та вічно голодна. У пошуках їжі, проковтнула десять тисяч світлих істот, у пошуках сили. Проте, найбільшою її мрією, була краса. Заздрість до прекрасних та молодих жінок в неї була безмежна.

Вона поїдала їх з середини і згодом намагалась «одягнути» їх обличчя. Вона різала власне тіло, намагаючись досягти подоби прекрасного тіла, проте пітьма знов і знов повертала її до власної потворності. Вона мстилась кожному, кого вважала прекрасніше за себе. У величній битві була однією з найсильніших. Вона керувала легіонами під час битви на Центральних воротах! Її темна енергія оскверняла кожен шматок простору та землі, до який дотягувалась.

В той далекий день, єдиний хто зміг її відкинуть назад була Хмаркова Датара. Прекрасна Датара, яка у битві мала подобу дракона змогла відкинути Айнабель та її слуг за Центральні Ворота. Темна енергія вже встигла проникнути всередину і ворота частково втратили свій блиск. Датара була першою серед світлих істот, чиї сили утримували монстрів пітьми за воротами і одночасно очищали від скверни самі ворота. Але справа була зроблена і пруткий Зелений Коник Рікель проник до світу світлих істот…»

Синопсис