Колір води

Весна була вже в роквіті. Тепер було значно легше змусити себе до пробіжок, дорожкі великого парку давно просохли після останнього дощу, а дерева й кущі вкрилися зеленню.

Пітер обирав віддалені ділянки парку, де було менше бігунів. Все через Річі, молодого сеттера, для якого прогулянка була найбільшим щастям. Цей пес додавав багато мороки, знищував меблі, залишав брудні сліди лап на одязі й на постільній білизні. Залишити його надовго самого було неможливо, сусіди чули, як він виє, й скаржилися. Тому Пітер намагався багато гуляти з псом, брав його з собою на пробіжки, після яких вони обидва були втомлені та більш врівноважені й спокійні.

Тут, парку, що розкинувся наколо замку, все ж могли трапитися люди, вони теж бігали або вигулювали собак. Тому Пітер не спускав Річі з повідця, вони бігли разом, лише інколи пес зупинявся щось понюхати і тоді повідець розмотувався, і цієї паузи цілком висчало. Зараз Річі спокійно біг трохи попереду, та раптом зупинився й зробив стійку. Від подиву Пітер зупинився теж, він не вчив свого собаку таким командам, хоча й знав, що це порода мисливська. Навколо не було ні душі, та наступної миті собака кинувся навпростець через кущі.

Повідець швидко розмотався на максимум і потяг Пітера за собою. Він не встигав ухилятися від гілок, що били по обличчю й чіплялися за одяг. Він кричав, та пес не звертав уваги на команди й тягнув його далі. На щастя кущі швидко скінчилися й їх винесло на відкриту ділянку, де Пітер перечипився й впав. Вже лежачи він бачив, що собака біжить до людини й весь похолов, передчуваючи гірше. Якщо пес збожеволів, то може накинутися на жінку, а довгий повідець заклинило й він не змотувався назад.

То була саме жіноча фігура, вона сиділа на камені біля гроту. Тут було джерело, навколо якого ще в давнину звели штучні скелі. Камені утворювали невеликий водоспад, вода плюскотіла тихенько, вливася в маленьке озерце, а з нього в потічок. Пітер знав місце за лісом, де потічок єднається з річкою, щоб вона в свою чергу несла цю воду до моря.

Одурілий пес біг просто до жінки, та вона й не думала тікати, сиділа дуже рівно і на якусь міть Пітер подумав, що це скульптура, частина композиції, яку він раніше не зауважив. Та скульптура повільно підняла руку й виставила вперед долонею. Собака завмер на місці. Жінка нахила долоню трохи вниз і пес сів як по команді. Жінка засміялася. Тим часом Пітер нарешті звівся на ноги й підійшов. Він вибачався довго, він гадки не мав, що трапилося з собакою.

Може бути, що він почув воду, – сказала жінка.
Як це? – не зрозумів Пітер.
Ну пити захотів. Ти хочеш? – вона опустила руку в озерце, – йди, напийся.

Річі кинувся до води, нахилився й почав голосно хлебтати, а жінка знову засміялася. Цей сміх змішувався з плескотом води й нагадував щось дуже приємне, Пітер чомусь пригадав дитинство і літні канікули на морі.

Вибачте, а як так виходить, що мій собака вас слухає? – Пітер відчував ревнощі, бо чужа людина вправлялася з його власним псом краще за нього. Водночас він і сам був готовий виконувати накази цієї незнайомки.
Я люблю тварин. Знаю, як з ними поводитися. І маю іспит, ні, я хотіла сказати досвід.
У вас такий цікавий акцент…
Так, я іноземка. Можете називати мене Меланія або Міля.
А справжнє ваше ім’я?
Мелашка, – вона сміялася, коли він намагався повторити. Згодом він навчився багатьом словам і назвам, які вона вимовляла співуче й швидко, бо вони були їй рідні.

Того дня він розглядав її витончене обличчя, довге хвилясте волосся, тендітні руки й був готовий розцілувати свого пса за влаштування цього знайомства. Нарешті запропонував прогулятися. Вона опустила очі.

Ви робите спорт. Ви можете продувжувати.
Ні, ми можемо пройтися, – хіба він міг тепер думати про спорт.
Я не можу йти швидко, – вона кивнула головою вбік. Прихилена до камінної стіни стояла пластикова палиця з кріпленням для ліктя.
Тільки зараз Пітер зауважив на ногах в Меланії ортопедичне взуття. Він почав незгабно вибачатися і не наважився розпитувати. Та все-таки з парку вони пішли разом.

В присутності Меланії пес Річі завжди був чемним і слухняним. Пітер міг би присягтися, що й інші собаки та коти, взагалі всі тварини тяглися до неї й вклонялися їй. Здавалося, птахи навмисне прилітають, щоб співати для неї, а метелики танцюють в повітрі, щоб веселити її. Якось вони поїхали на вихідні до одного з великих озер. Пітер орендував найближче до берега шале. Меланія майже весь час провела біля води, вона сиділа або лежала на березі, занурювала у воду руки.

Пітер готував їжу, бігав з Річі, але не далеко. Він намагався не випускати Меланію з поля зору, але був достатньо далеко, коли помітив рух на воді. Чорна крапка швидко наближалася до жіночої руки, що безтурботно бовталася в воді. Перш ніж він встиг добігти, маленька чорна голівка торкнулася долоні й поповзла вище, а за нею потяглося видовжене тіло. Меланія різко обернулася, почувши його швидкі кроки, змія вмить розчинилася під водою.

Це була водяна змія! Це небезпечно! – Пітер важко дихав.
Ну що ти, – вона посіхалася лагідно, – в прісних водах водяться вужі. Вони безпечні.

Вода в озері була досить прохододна, Пітер зробив лише один короткий заплив, а Річі лише намочив лапи. Вночі Пітер обійняв Меланію й відчув, що її шкіра дуже холодна, а вососся мокре на кінцях.

Кохана, ти що, приймала холодний душ? Що трапилося?
Який ще душ? Я поплавала трохи. З вужами і зміями, – вона срібно засміялася, – а ти спи. – І на ранок Пітер вважав, що все це йому наснилося.

Проте саме там він усвідомив, як для неї важливо бути біля води. З мелонхолійної й мовчазної вона перетворювалася на говірку й весеселу, гралася з Річі, жартувала Пітером. Розповідала історії, в більшість яких він не вірив. Все її попереднє життя пройшло на морському узбережжі. Вона дивно розтягувала ці незвичні назви з непередбачуваними наголосами: Одеееса, Ізмаїїїл. Щоб вона не розповідала, все відбувалася біля моря. Або й на морі — на яхті, на катері, на човні. Там, виявляється, були великі простори природних парків, де зберігалася й охоронялася дика природа. Саме там вона й працювала, подорожувала місцинами, що називалися коси через те, що вузьким клином входили далеко в море. Там вона досліджувала різмаїття тваринного й рослинного світу.

Ну а люди там були?
А як же! Дикарі.
Невже, – Пітер зробив великі очі, – у вас там існують дикі племена?
Майже, – Меланія заливалася своїм срібним сміхом, – це так називається, дикий відпочинок. Вони там зливалися з природою.

Пітер не завджи розумів, чи вона жартує чи говорить серйозно. Між тим він вивчив карти, передивився безліч фото й відео. Впевнився, що все це існувало насправді. Мапи рясніли назвами, піскова коса розрізала море навпіл і птахи велизечими зграями зліталися на неї. Неймовірне малинове сонце сідало й швидко занурювалося просто в море, а люди бігали пляжем, намагаючись зробити побільше фото.

Таємниче море дійсно було чорного кольору на глибині. Воно фактично не має дна, з глибини підіймається сірководень і ніхто не знає, чому це так.

Що ж, загадкове бездонне Чорне море, сучасне місто з портом на березі, а між ними кідька заповідних зон, включно з острівцем, вщент заселеним зміями. От з якого світу прибула Меланія. Крім того, цей світ потерпав від болю. Пітер переглядав на самоті кадри з розбитими будинкіами, зруйнованими лікарнями, понівеченим узбережжям. До деяких місць тепер неможливо було дістатися, а деякі природні парки просто знищені. Напевне, Меланія знає все це, та він не хотів, щоб вона занурювалася до горя знову. Він хотів оберігати її, захисти від всього на світі. Після поїздки на озеро він почав замислюватися про переїзд до Середиземного моря. Можливо, там вона була б щасливішою.

Меланія наполегливо вчила нову мову й помилялася все рідше. Вона могла бути й веселою, й говіркою, та все-таки часто замикалася й мовчала. Пітер так і не наважився спитати про те, як вона отримала травми ніг, а вона теж нічого не говорила. Завджи залишалася в панчохах або в якихось вигадливих шкарпетках, навіть коли вони кохалися. Особливо, коли кохалися, наполягала на півтемпяві, пильнувала насамперед за світлом, і часто замість електрики використовувала свічки. Швидко це зробилося їх романтичною мовою, вони дарували одне одному свічки різних форм, розмірів і ароматів. Разом зі свічкою в формі серця Пітер подарував обручку. Меланія запалила свічку й надовго замислилася.

Нарешті вона зітхнула й заговорила. Як і передбачав Пітер, вона говорила про свої особливості, про власну відмінність, про те, що досі не розуміє багатьох речей в місцевому житті. Вона ніколи не буде такою як вони. А ще про своє здоров’я. Вона так і не розповіла, що з нею трапилося. Раз на тиждень вона відвідувала приватну лікарню, де пів дня проходила якісь процедури. Поверталася завжди свіжою й в гарному настрої, але ніколи не дозволяла супроводити її туди. І зараз знову взялася наполягати на тому, що один день на тиждень вона має залишити для себе.

Лише для мене, розумієш? Щоб ти за мною не ходив, і таємно не слідкував і не розпитував. Обіцяй.
І Пітер пообіцяв.

В день, коли вони переїхали в містечко біля моря, стався шторм. Та Меланія все одно пішла в бік моря, вона наблизилася, наскільки було можливо, й стояла, спершися на свій костур, на початку набережної. Хвилі розбивалися об камінний парапет і біла піна летіла високо в небо. Вітер жменями кидав бризки просто в обличчя, все навколо ревло й гуркотіло. Меланія підняла руку вгору й наступна хвиля піднялася ще вище. Її бризки полетіли ще далі, вдарили жінку, вмить намочили і одяг, і волосся. Вона несамовито зареготала. Пітер заціпенів. На хвилину йому здалося, що ця жінка збирається кинутися в обійми хвилям, що вона ладна стрибнути до штормового моря, що тільки заради цього вона й змусила його до переїзду. За гуркотом хвиль вона не чула його, стояла, не зводячи темних очей з моря, що обливало її щоразу сильніше.

Ти промокла, ти змерзнеш, ходім додому! – він обійняв її за плечі, і сукня й волосся були вологі. Вона подивилася на нього, ніби побачила вперше. Мармуровою шкірою обличчя стікали цівки солоної вони, очі були темніші, ніж зазвичай, такі глибокі, що в них можна було потонути. Вона кліпнула, наче прокинулася.
Я слухаю море.
Здається, воно розлютилося!
О, ні, навпаки. Все буде добре.
Вони повернулися, щоб йти, і чергова хвиля, більша за всі попередні, дотяглася таки до Пітера. Він був мокрий наскрізь, навіть у кросівках хлюпало, а Меланія сміялася як дитина.

Тут, на узбережжі, Меланія дійсно ставала веселішою. Вона почала більше спілкуватися з людьми, могла гуляти з Річі та знайомитися з іншими собачниками, заводила розмови в крамничках. З’явилися навіть подруги, щоправда, вони були її співвітчизниці. Між собою вони говорили своєю дивною мовою, і хоча Пітер вже знав кілька слів, їх розмова здавалася йому пташиним свіпом з додаваннями шипіння й дзижчання. Крім Меланії, ніхто з жінок не мав видимих проблем зі здоров’ям, та всі вони мали щось спільне у виразі обличчя. Якийсь притлумлений біль у погляді, секундне зависання, після якого невідомо, що з’явиться, сміх чи сльози. Здебільшого з’являвся сміх, часто він був відверто нервовий, а от сльози були щирі, та вони намагалися якнайшвидше їх вгамувати.

В містечку не було великої лікарні, проте був масажний кабінет і спа, куди Меланія за своїм звичаєм навідувалася щотижня. Траплялося, що Пітер мав кудись поїхати в справах або тернімово провести нараду онлайн, і тоді просив Меланію побути з псом. Якщо це випадало на “її” день, домовитися було не можливо. Вона лишалася непохитною, не зважала ні на вмовляння, ні на образи. Іколи він надто втомлювався й ця примха здавалася йому надмірною. Він ображено мовчав пів дня, а коли вирішив все ж заговорити, з’ясувалося, його слухає його лише пес. Меланії в будинку не було, та Пітер знав, де її шукати.

З кількох її улюблених місць він обрав захований за брилою пісковика маленький пляж і не помилився. Це була невиличка смужка темного піску, Меланія лежала на ньому в довгій синій сукні й ортопедичних ботах. Вона вляглася на самій межі прибою, ніби хотіла перевірити, накриє її хвиля. Проте море було спокійне, тихо плескало й гралося з краєм синьої сукні.

Вибач, – Пітер сів на пісок поруч.
Меланія повернула до нього обличчя з тим відсутнім виразом, яке він вже бачив. Темні очі були повні вологи, та вона їх швидко прикрила.

Я слухаю море.
І що воно говорить?
Що я впіймала рибку, – тепер вона дивилася прямо, відкрито, та він її не розумів.
Це жарт?
Ні. У мене всередині рибка, – вона погладила свій плаский живіт, а потім показала руками, як він росте й стає великим.
Здається, мені щось потрапило в око, – Пітер закрив обличчя руками, якийсь час він нічого не бачив, лише чув срібні переливи сміху, змішані з плюскотом прибою.

 
Він збирався бути присутнім на пологах, хоча Меланія й говорила, що не хоче цього. Всю вагітність вона не припиняла відвідувати свої загадкові процедури щосуботи. Того дня була саме субота, вона зібралася чомусь дуже рано й викликала таксі. Хвилюватися Пітер почав вже ввечері, та лише пізно вночі дізнався про народженя доньки.

Він хотів першим взяти на руки свою дитину, та вона не дозволила. Це зробили лікарі, акушерки, чужі люди, невідомо хто. Невже вона все ще не довіряла йому? Як не намагався, він не міг зрозуміти цю темнооку чужинку, мінливу як вода й таку ж вперту й сильну. Коли її очі ставали занадто темними, він мимоволі згадував про Чорне море, його глибини, його бездонність. Чимдалі йому здавалося, що глибина її очей приховує щось, якусь тайну, яку він не здатен осягнути.

Меланія швидко відновилася після народження дитини. Звичайно, вона втомлювалася, недосипала, та незабаром відновила свої прогулянки пляжем. Тепер вона котила перед собою візочок, а Річі слухняно біг поряд, вільний від повідця. Так само вона відновила й свій щотижневий ритуал. Пітер очам не повірив, коли вже наступної суботи після пологів вона вклала йому до рук дитину й зникла за дверима. Щоправда повернулася раніше, ніж зазвичай, сукнею розпливалися два кола від молока, що прибуло.

Як і раніше, вона нічого не пояснювала. Могла лише нагадати:

Ти пообіцяв.
При цьому зупинялася й уважно дивилася йому в обличчя, очі темнішали, чорні глибини жахали й водночас вабили, Пітер стримголов летів у безодню. Він не мів сил для спротиву.

Він думав про Чорне море, хотів би відвідати його, подивитися власними очима. Воно здавалося йому небезпечним, навіть ворожим, хоча в розповідях Меланії завжди було лагідним. Береги, засипані жовтим піском, береги, вкриті гладкими камінчиками, галькою, широкі й довгі пляжі, маленькі сховані бухти — все в її розповідях було чарівним. Навіть безлюдні віддалені узбережжя, куди треба було добиратися два дні заради дослідження однієї рослини. Навіть крихітний кам’яний острівець, заселений величезною кількістю змій. Ці місця для неї були прекрасними. Особливо вони.

Хоча й намагався, він не міг уявити, що вона відчуває, читаючи про заміновані пляжі, забруднені вибухами акваторії, загиблих дельфінів і неможливість дістатися заповідників. Зрештою, час йшов, їй слід було б відволікатися, більше дбати про родину, про дитину.

Донці минув рік, коли Пітер не витримав. Він, як і завжди, проводив суботу з дитиною. Після обіду вона почала пхикати, вередувати й незабаром з’явилася висока температура й безперервний плач. Пітер насилу додзвонився до лікаря, який порадив по-перше ліки від жару, а по-друге заспокоїтися. І якщо першу задачу він так-сяк виконав, то з другою нічого не виходило.

Донька заснула й Пітер вмовив сусідку посидіти пів години біля ліжка. За п’ять хвилин був біля салону спа. На рецепції сказав, що шукає дружину й йому показали, яким коридором дістатися потрібних дверей. Меланія була в басейні. Зовсім гола вона лежала на спині в воді, розкинувши руки й заплющивши очі. Її довге волосся утворило хмару навколо голови, легка посмішка надавала обличчю вираз неземної насолоди. Мимоволі Пітер задивився на це струнке витончене тіло, та одразу перевів погляд до її ніг. Вони рухалися, і спочатку здалося, що це не ноги, а риб’ячий хвіст. Це було б навіть смішно, та все ж це були дві окремі кінцівки, кожна з яких закінчувалася п’ятьма відростками різної довжини. Ці відростки безперервно рухалися, звивалися, спліталися й розпліталися, й Пітер збагнув, що саме цей рух викликає вираз надзвичайного задоволення на обличчі жінки.

Він відчув її погляд і заціпинів. Вона так само лежала на воді, розкинувши руки, але дивилася йогму в очі величезними чорними плямами. Вода в басейні взялася брижами, повітря завібрувало. Десять змієвидних відростків, що виростали з її ніг, перестали звиватися. Вмить вони напружилися й вихтовхнули Меланію з води. Тепер вона сиділа на краю басейна і так само мовчки дивилася на Пітера. Він здригнувся, коли почув глухий удар в стіну. Тут не було вікон, але вітер завивав так сильно, що чути було й сюди. Наступний удар проломив зовнішню стіну й в діру ринула піниста морська вода. Хвилі продовжували бити, далі руйнуючи стіну, а морська вода заповнювала басейн. Меланія все ще сиділа на бортику, та її тіло робилося все більше блискучим, воно поступово вкривалося дрібною лускою, темнішою на спині, більш світлою на животі.

Вітер ревів, далі сильніше проривася в діру в стіні. З наступним ударом він несамовито заволав:

Мелашко!
Чорна безодня торкнулася свідомості Пітера й наказала бігти геть. Він втиг побачити, як хвиля закрутила блискуче витончене тіло й понесла свою здобич до морських глибин.